Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризувати основні зв'язки природно-заповідної справи з лісо­ вим господарством.

2. Охарактеризувати основні зв'язки природно-заповідної справи з мис­ ливським господарством.

3. Охарактеризувати основні зв'язки природно-заповідної справи із садо­ во-парковим господарством.

2.3. Роль вчених

Вже впродовж цілого століття під впливом епохи романтизму природодослідників сформувався сталий стереотип мислення про природно-заповідну справу як якесь ідеалізоване явище нашого буття. Для охорони природи цей час був би золотим віком, якби слово вче­ного про цінність природної спадщини для заповідання сприйма­лося суспільством як аксіома. З роками ідеалізм минав, а реальність брала верхи.

Останнє десятиріччя XIX століття можна вважати часом за­родження і початком формування української науки про заповідну при­роду. У цей час великий ентузіазм до заповідання українських степів проявив видатний вчений-фунтознавець В.В. Докучаєв. У травні 1892 року він відвідав Старобільську ділянку (збереглась на сьогодні у скла­ді ботанічного заказника загальнодержавного значення "Юницький" (ім. К.І. Юницького) в Біловодському районі Луганської області) і виді-

36

лив для охорони 12 гектарів цілинного степу, а через два роки знову ж на півдні України для організації заповідного режиму отримав від імені імператорської влади ще дві степові ділянки - Кам'яно-Могильну та Маріупольську, які згодом стали полігонами для науково-дослідних установ, де проводилось зрошення та заліснення. В 1893 році завдяки київському іхтіологу І.Н. Фалєєву взято під охорону нерестовища відо­мого озера Конча-Заспа. В 1900 році знову В.В. Докучаєв для стаціо­нарних досліджень отримує ще одну степову ділянку від одного із херсонських землевласників.

Заповідні об'єкти створювалися і в результаті громадських ініціа­тив, хоча також в основному науковими товариствами. З кінця XIX сто­ліття були виділені й охоронялися товариствами та землевласниками ділянки соснового, яловцевого та букового лісу в районі Ай-Петрі, Ял­ти, Алупки, Судака в Криму. Для охорони диких тварин у природних умовах були створені вольєри в урочищі "Великий Бабуган" в Криму, "Пилявин" на Волині, "Асканія-Нова" на Херсонщині, заповідалися Ви-шенські озера під Києвом. У складі загальноукраїнських наукових то­вариств організовуються регіональні.

Перше десятиріччя XX століття характеризується масовою активізацією громадської природоохоронної роботи. Прикладом може бути діяльність Мелітопольського товариства мисливців, котрі оренду­вали в 1910 році Бердянське лісництво і практично повністю викорени­ли там браконьєрство. В цьому ж році на третьому з'їзді рибопромис­ловців було запропоновано оголосити заповідними дельти великих річок. Кримське товариство природодослідників у 1913 році домоглося заповідання степової ділянки під Сімферополем, а 1.1. Пузанов підготу­вав обґрунтування на створення Кримського заповідника. З великими труднощами були заповідані дніпровські скелі на острові Хортиця. В 1914 році подільський дослідник В.В. Раєвський пропонує взяти під охорону цілий ряд пам'яток природи, склав їх перелік, до якого відніс і унікальні природні утворення "Медобори". Вчені ставили перед уряда­ми питання про необхідність поліпшення стану збереження окремих компонентів природи та прийняття відповідних указів чи інших розпо­рядчих документів. Висувалося багато ініціатив, однак не всі вони вті­лювалися у створення природно-заповідних об'єктів. На той час ініціа­тиви здійснювалися у двох аспектах - це виділення ділянок під опіку товариств, а також взяття під державне чи приватне збереження май­бутніх праобразів заповідників. Цілу низку ініціатив у 1919 році висунув ботанік О.А. Яната, що сприяло взяти під офіційну охорону держави степи в Асканії-Новій, деякі водойми в Конча-Заспа та Канівські гори.

За останні два десятиріччя XX століття в світі спостерігався помітний розвиток науки про охорону природи і зокрема про збережен­ня біорізноманіття. В цьому аспекті українські вчені розвинули науко-

37

вий напрям про заповідні екосистеми (заповідну геосозологію), що спричинило за роки незалежності України відповідний прогрес природ­но-заповідної справи на державному рівні. Наприклад, у значній мірі завдяки вченим площа природно-заповідного фонду України за останні 15 років збільшилась майже вдвічі, а в перспективі згідно із державни­ми програмами планується доведення цього показника до 10 % площі території України. Однак при формуванні перспективної мережі приро­дно-заповідних територій дуже багато ідей вчених через політичні, ад­міністративні чи соціальні причини залишилися не реалізованими.

Надзвичайно складним є становлення справжньої науки в устано­вах природно-заповідного фонду, де кадровий потенціал достатньо чисельний. За останніми даними лише в наукових штатах заповідників та національних природних парків налічується близько трьохсот пра­цівників, у тому числі половина науковців. Переважають біологи, лісів­ники та географи. Вже можна стверджувати, що сформувався значний експертно-науковий потенціал, котрий може бути залучений для вирі­шення багатьох прикладних завдань. Однак, недоліком є те, що біль­шість із них не мають наукових ступенів. У зв'язку з цим, а також із пе­рспективністю розвитку науки про заповідну природу цілий ряд відомих вчених запропонували відкрити навчальну і наукову спеціальності "Природно-заповідна справа" для здобуття вищої освіти і наукових ступенів у галузі, насамперед, біологічних і географічних наук. До речі, самостійних навчальної та наукової спеціальностей у галузі охорони біорізноманіття також досі не відкрито. При цьому за всю історію україн­ської науки дисертаційні роботи, які у тій чи іншій мірі розкривали науко­ву сутність природно-заповідної справи, захищались і досі продовжують захищатися на здобуття наукових ступенів за такими спеціальностя­ми - "ботаніка", "зоологія", "екологія", "лісознавство і лісівництво", "еко­номіка природокористування і охорона навколишнього середовища", "конструктивна географія і раціональне використання природних ре­сурсів", "охорона навколишнього середовища і раціональне викорис­тання природних ресурсів" тощо.

Таким чином, треба віддати належне, що за всю історію природно-заповідної справи ініціативними і до кінця самовідданими їй впродовж багатьох століть були лише вчені. Саме їхніми наполяганнями влада змушена була створювати заповідні об'єкти. Вони піднімали свій голос за охорону лісів, рослин, тварин, риби тощо, об'єднуючись у наукові товариства (рибознавства, лісівників, ботаніків, дослідників природи, зоологів, географів, краєзнавців тощо), випускали спеціальні наукові та популярні видання, скликали з'їзди, організовували виставки, спеціаль­ні навчальні курси тощо. Вже можна говорити, що в процесі історії роз­витку науки про природно-заповідні території на сьогодні в Україні вже сформувалися наукові центри заповідної геосозології - карпатський

38

(Львів, Ужгород, Рахів, Івано-Франківськ), київський, південний (Херсон, Асканія-Нова, Гола Пристань), кримський (Ялта-Нікіта, Сім­ферополь), зароджується північно-східний (Суми, Чернігів).

Найвизначніші постаті

У результаті порівняльного аналізу було відібрано 10 найвизнач­ніших постатей природно-заповідної справи останніх півтора століть. До такого переліку вчених відносимо лише тих, які зробили найбільший водночас науковий і практичний вклад у розвиток тільки територіальної охорони, зокрема рослинного світу України. їх наукові здобутки в так­сономічній охороні рослинного світу в цьому виданні свідомо не врахо­вані, бо це вже предмет аналізу проблем історії біосозології. Черго­вість імен у списку наводиться за абеткою.

Андрієнко Тетяна Леонідівна. Болотознавець, флорист, фітогео-граф, фітоценолог та геоботанік із глибокими знаннями рослинності всієї України, а найголовніше - геосозолог, яка ще в аспірантські роки розпочала свою наукову і практичну природоохоронну діяльність з проблем збереження унікальних карпатських боліт. Ті роки стали зна­менним початком її тернистої дороги в царство охорони природи. З того часу активно виступає на захист оліготрофних боліт Глуханя і Чор­не багно в Закарпатській області та деяких прикарпатських боліт. Зго­дом Т.Л. Андрієнко стає членом міжнародної екологічної організації ТЕЛМА з охорони боліт. Одна з небагатьох вчених, яка присвятила своє наукове життя розвитку виключно заповідної справи в Україні. Пі­сля карпатського періоду наукових досліджень наступив поліський пе­ріод, який і приніс їй славу природоохоронця. В той час вона активно працює над формуванням завершеної мережі природно-заповідного фонду Українського Полісся, опублікованої в 1983 році. Після полісько­го періоду своїми дослідженнями охоплює лісостепову та степову зо­ни. В цей час викристалізовуються три об'єкти її сучасних наукових досліджень у територіальній охороні природи - "поліфункціональні", "транскордонні" й "екомережні" природоохоронні території. її перу на­лежать сотні публікацій з охорони природи, серед яких відомі моно­графії. Сотні тисяч гектарів земель запропоновані нею для заповідан­ня, зокрема за обґрунтуваннями Т.Л. Андрієнко створені Рівненський, Черемський природні заповідники, "Вижницький", Деснянсько-Старо-гутський, Ічнянський та інші національні природні парки й особливо цілий ряд регіональних ландшафтних парків. Вона не лише теоретик, але й відомий практик та популяризатор заповідної справи, активний лідер громадського природоохоронного руху, учасник майже всіх про­відних природоохоронних форумів. її незгасаючому ентузіазму нале­жать багато розробок проектів нормативно-правового характеру, без­посередня участь у підготовці ряду державних програм та законопроек­тів, виконанню міжнародних документів, грантів тощо. Ідеї вченого

39

розвивають її учні Те послідовники. В Інституті ботаніки ім. М.Г. Холод­ного НАН України мої ін очолює лабораторію наукових основ заповідної справи. За пи.-ііілчні досягнення в охороні рослинного світу міжнародна організація "И,імі,і І£игора" нагородила її високою відзнакою "Срібний листок", ;і о Україні нагороджена Почесною Грамотою Міністерства охорони іііімкоіїишнього природного середовища та ядерної безпеки України. У і плузі охорони живої природи є першим лауреатом Держав­ної і іромії України.

Джорело:

Жива Україна: Екологічний бюлетень. - Вересень. - 1998. - № 8. -0.8.

Златнік Алоїс. Геоботанік, лісівник, еколог, таксономіст, фітосо-золог, який у 1932 році разом з А. Плітцером підготував і науково об­ґрунтував перший проект перспективної мережі лісових заповідних об'єктів на Закарпатті. Його зусиллями офіційно стали резерватами урочища "Діброва", "Шипот", "Яворник", "Кам'янка" та інші, розширений резерват на горі Піп Іван. У резерватах "Стужиця", "Яворник" та "Піп Іван", вивчаючи складні зв'язки між компонентами в пралісах, започат­кував лісоекологічний моніторинг. При цьому вченим були вперше за­кладені постійні пробні площі, дослідження на яких відновилися вже після створення Карпатського біосферного заповідника і Ужанського національного природного парку. В 1936 році вчений детально дослі­див і закартографував Лужанські праліси, які нині входять до складу Карпатського біосферного заповідника, що стало в пригоді для віднов­лення колишніх ботанічних резерватів. У цілому за його ініціативами в 30-х роках XX століття було заповідано 22 лісових та сім полонинських об'єктів площею більше 10 тисяч гектарів. В 1966 році А. Златнік разом із іншими чеськими і польськими ботаніками клопотали перед Україною про необхідність створення трилатерального біосферного резервату в прикордонній смузі в районі гори Кременець.

Джерела:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природи. - К.: Зколого-культурньш центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Стойко С, Делеган І. Професор Алоїс Златнік- видатний дос­лідник та захисник пралісових екосистем Закарпаття // Укр. ботан. журн. - 2003. - 60, № 3. - С. 332-335.

Комендар Василь Іванович. Геоботанік, фітоморфолог, фітогео-граф, геосозолог, автор багатьох наукових, енциклопедичних і особли­во науково-популярних праць про природно-заповідні території. Він ще студентом у 1950 році висловлював думку про необхідність створення на хребті Чорногора Карпатського державного заповідника. З 1960 ро­ку працює на керівних посадах Закарпатського відділення Українського товариства охорони природи та веде надзвичайно активну громадську

40

природоохоронну роботу, зокрема в засобах масової інформації, є не­пересічним захисником рідної автору природи Карпат. В 1966 році як відповідальний редактор організовує видання книги "Карпатские запо-ведники", в якій наводиться опис і список основних заповідників, фло­ристичних заказників та пам'яток природи Закарпатської області. З 1978 року обґрунтовує проект створення Карпатського державного природного парку, виступає на захист унікальної Долини нарцисів, пралісів та оліготрофних боліт, з 1986 року гостро засуджує в пресі пе­ріодичні рубки в Карпатському державному заповіднику, через три ро­ки створює вперше в Ужгородському державному університеті міжві­домчу науково-дослідну лабораторію охорони природних екосистем, сприяє розвитку науково-дослідної роботи в національному природно­му парку "Синевир", в 1995 році обґрунтовує створення нового ботаніч­ного саду в Ужгороді, а з початку XXI століття разом з іншими вченими ініціює створення національного природного парку "Зачарований край" та Притисянського регіонального ландшафтного парку, в цілому про­понує шляхи оптимізації природно-заповідного фонду в Закарпатській області. Має відзнаки за охорону природи.

Джерело:

Професор Василь Комендар. Бібліографічний покажчик / Уклад. О.Д. Закривидорога, О.Г. Люта, Л.О. Мельник, Т.В. Туренко. Передм. акад. К.М. Ситника. - Ужгород: Патент, 1999. - 192 с.

Лаврєнко Євген Михайлович. Геоботанік, степознавець, флоро-лог, фітогеограф, біосферолог, картограф, геосозолог і виходець з України, де працював недовгий час, але в природно-заповідній справі залишив історичний слід. З 1921 по 1929 роки очолює Харківську ін­спекцію з охорони природи. В 1927-1928 роках він брав участь в орга­нізації заповідників місцевого значення "Хомутовський степ" на Донеч­чині, "Михайлівська цілина" на Сумщині, "Бір Гетьманщина" на Полтавщині, охороні унікального дендропарку в Кременчуці. Йому, як крайовому інспектору Харківської інспектури охорони природи, вдало­ся захистити заповідник "Хомутовський степ" від перетворення на рад­госп. З 1930 року Є.М. Лаврєнко призначений заступником централь­ного інспектора Українського комітету охорони пам'яток природи. За дорученням на цій посаді він закінчив складання списку цілинних діля­нок всієї України (всього 264 об'єкти) та розробив карту існуючих і за­пропонованих ним степових заповідників і ділянок. В український пері­од своєї життєдіяльності (20-30-ті роки) він публікує близько 20 праць у галузі охорони природи. Серед найважливіших основоположними стали "Охорона природи в Україні", "Охорона лісів" та "Охорона боліт". В ленінградський період життя продовжує активно розвивати природо­охоронну науку. Разом з колегами в 1956 році розпочав розробку перс­пективного плану географічної мережі заповідників СРСР, в 1969 році публікує "Программу-инструкцию по организации охраньї ботанических

41

обьектов", в 1972 році бореться за передачу державного заповідника "Асканія-Нова" до Академії наук УРСР.

Джерела:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Шеляг-Сосонко Ю.Р. Видатний геоботанік сучасності (до 100-річчя від дня народження Євгена Михайловича Лавренка) // Укр. ботан. журн. - 2000. - 57, № 2. - С. 218-222.

Погребняк Петро Степанович. Лісівник, еколог, лісотиполог, гео­морфолог, геосозолог, який зробив багато для збереження лісів Украї­ни. В кінці 20-х років XX століття разом з Є.М. Лавренком він складає список перспективних для заповідання лісових пам'яток природи, пуб­лікує наукові статті. В 1946 році разом із працівниками Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах розробляє проект створення бли­зько десяти лісових заповідників, серед яких і відомий "Чорний ліс" в Кіровоградській області. Особливо відомим в охороні природи він став завдяки своїй високій громадянській позиції в історії природно-заповідної справи. В період з 1951 по 1961 рік різко виступає проти скорочення кількості заповідників, що було передбачено сталінськими указами про перетворення природи, організовує серійне видання "Охороняйте рідну природу". Він є одним із ініціаторів передачі ряду степових заповідників до АН УРСР, розробки закону про охорону при­роди, створення Українського товариства охорони природи, довгий час був головою його президії. На III з'їзді Географічного товариства СРСР обґрунтував розширення в Україні державного природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, запропонував створити в заповідниках географічні стаціонари.

Джерела:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природи. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природи. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Фурдичко О./., Бондаренко В.Д. Першопостаті українського лісів­ництва (Нариси до лісової історії). - Львів: ВАТ "БІБЛЬОС", 2000. -372 с.

Стойко Степан Михайлович. Геоботанік, фітогеограф, лісовий еколог, флорист, дендролог, історик науки і безперечно геосозолог, який в 1969 році організував у Львівському природознавчому музеї АН УРСР перший в Україні відділ охорони природних екосистем, а через три роки обґрунтував принципи організації та розробив функціональну класифікацію заповідних територій живої і неживої природи, яка стала основою для формування системи природно-заповідного фонду Украї­ни, яку необхідно організовувати на біогеоценотичній основі на рівні

42

геоботанічних районів, округів, областей та географічному рівні всієї країни. Він особисто брав участь в обґрунтуванні створення і територі­альної організації Карпатського біосферного заповідника, природного заповідника "Розточчя", національних природних парків- Карпатсько­го, "Синевир", "Сколівські Бескиди", Шацького, біосферних резерватів -польсько-словацько-українського "Східні Карпати", румунсько-україн­ського "Мармароські гори", польсько-українських- Розточанського і "Західне Полісся", ряду регіональних ландшафтних парків та інших ка­тегорій природно-заповідного фонду. В цілому вчений є фундатором Карпатської, а в 90-х роках XX століття української транскордонної ме­режі природно-заповідних територій. На поліфункціональних засадах обґрунтував нові категорії природоохоронних територій - "ландшафт­но-меморіальний парк", і "ландшафтно-історична пам'ятка". Вчений увів для енвайронментальної системної науки, якою є охорона біосфе­ри, термін "геосозологія", опублікував сотні праць у галузі природно-заповідної справи, із них дев'ять монографій, три навчальні посібники, шість науково-популярних книг, він охоче допомагає заповідникам, на­ціональним природним і регіональним ландшафтним паркам, веде ак­тивну громадську еколого-просвітню роботу, вчить студентів як охоро­няти рідну природу. За великі заслуги в галузі охорони природи він єдиний в Україні, який зібрав найбільше вагомих і високих нагород Єв­ропи. Міністерство охорони середовища й природних ресурсів Польщі в 1991 році нагородило його Золотою відзнакою "За заслуги в охороні середовища". У 1995 році вчений був нагороджений Фундацією Йогана Вольфганга Гете Золотою медаллю ім. Петера Йозефа Ленне, яка бу­ла вручена йому в Європейському парламенті в Страсбурзі. На Батьків­щині він нагороджений Почесною Грамотою Міністерства екології та природних ресурсів України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.

Джерела:

Професору Степану Михайловичу Стойку - 80 років. Життєвий і творчий шлях ученого / Уклад. О.О. Кагало, М.А. Голубець. - Львів: Інститут екології Карпат НАН України, 2000. - 29 с.

Голубець М.А., Кагало О.О., Малиновський К.А. Степану Михай­ловичу Стойку - 80 років // Укр. ботан. журн. - 2000. - 57, № 3. -С. 337-340.

Талієв Валерій Іванович. Геоботанік, лісівник, геосозолог, який довгий час працював в Україні. В 1913 році в Харкові видає першу в Україні книгу в галузі геосозології "Охраняйте природу". Вершина його природоохоронної діяльності припадає на 1917-1918 роки XX століття. На цей час він опублікував вже близько ЗО статей з охорони природи, стає комісаром охорони природи по Харківській губернії, виступає на захист заповідника "Асканія-Нова".

43

Джерело:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природи. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природи. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Фальц-Фейн Фрідріх Едуардович. Вчений у галузі степового тваринництва і землеробства, геосозолог. Завдяки ентузіазму і за влас­ною ініціативою на своїй приватній землі в 1883 році він виділив із гос­подарського використання першу в Східній Україні заповідну ділянку цілинного степу (8 десятин), а в 1887 році створює зоологічний та ден­дрологічний парки в Асканії-Новій, де проводив генетичні та селекційні дослідження. У 1889 році бере під охорону другу заповідну ділянку ці­линного степу в урочищі "Кролі", а у 1890 році починає створювати природознавчий музей в Асканії-Новій. Разом з відомим природодослід­ником Й.К. Пачоським у 1898 році для постійних досліджень виділив третю і четверту ділянки цілинного степу в 500 і 120 десятин знову ж на околицях Асканії-Нової, які збереглися до цього часу. Для цих діля­нок він запропонував режими збереження степових фітоценозів. Нав­коло окремих ділянок із заповідним режимом виділив охоронні зони з більш толерантним режимом їх збереження. Ці охоронні об'єкти при­роди принесли йому світовий авторитет, оскільки вони стали базою для нинішнього біосферного заповідника "Асканія-Нова", який назва­ний його іменем.

Ф.Е. Фальц-Фейн проводив активну громадську природоохоронну роботу, був дійсним і почесним членом багатьох товариств природо­дослідників, а відомих вчених запрошував до Асканії-Нової для вив­чення заповідних степів, часто виступав спонсором природоохоронних заходів.

Джерело:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Шафер Владислав. Флорист, лісівник, фітогеограф, геосозолог, який зробив значний вклад у природно-заповідну справу України. Ав­тор великої кількості наукових праць з охорони природи. В 1908-1910 роках піднімає питання про охорону Медобор, лісових об'єктів на Га­личині, а в 1912 році публікує статтю про лісовий резерват "Пам'ятка Пеняцька", пропагує ідеї охорони природи серед львівських студентів. Протягом 1913-1914 років готує проекти створення резерватів у Горга-нах, Чорногорі і Княж-Дворі, а також ставить питання про необхідність розроблення закону щодо охорони лісових пам'яток. За його активної участі були створені резервати в Шутроминцях (Тернопільська об­ласть), в басейні Черемошу, а також Чорногірський національний парк. Великого значення надавав пропаганді охорони природи серед насе­лення Західної України.

44

Джерело:

Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.

Шеляг-Сосонко Юрій Романович. Геоботанік, лісознавець, фло-ролог, фітогеограф, еколог, геосозолог, який з 70-х років XX століття почав серйозно замислюватися над проблемою збереження лісів в Україні. Досліджуючи неморальні ліси, він виділяє окремі ділянки для заповідання сукупною площею в десятки тисяч гектарів по всій Україні, з 80-х років став основоположником наукової моделі перспективної мережі природно-заповідних територій України, ініціатором і співавто­ром написання цілого ряду монографій про рослинний світ заповідни­ків - Ялтинського гірсько-лісового, Карадазького, "Мис Мартьян", Полі­ського, Карпатського, Дунайського та інших. Він є прихильником поліфункціональної концепції розвитку природно-заповідного фонду як територіальної системи формування національної екомережі. Цей нау­ковий підхід був реалізований ним при підготовці проектів законів Укра­їни "Про екологічну мережу України", "Про рослинний світ" та цілої серії директивних офіційних документів у галузі природно-заповідної спра­ви. Ю.Р. Шеляг-Сосонко є Президентом Українського комітету підтрим­ки Програми ООН з навколишнього середовища, головою наукових комітетів щодо супроводу проектів Глобального Екологічного фонду, які були запроваджені в Карпатському і Дунайському біосферних запо­відниках. Вчений започаткував у відділі геоботаніки Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України науковий напрям заповідної геосозо-логії і створив київську школу синфітосозологів. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.

Джерело:

Ситник К.М., Дідух Я.П., Дубина Д.В. Юрій Романович Шеляг-Сосонко (до 70-річчя від дня народження і 45-річчя наукової діяльнос­ті) // Укр. ботан. журн. - 2003. -60, №1.- С. 88-90.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризувати стан розвитку науки в кінці IX століття. ' 2. Охарактеризувати стан розвитку науки в XX столітті.

3. Який вклад вітчизняних вчених у розвиток природно-заповідної справи?

4. Який вклад внесли зарубіжні вчені в розвиток природно-заповідної справи України?

45

Розділ З ЗАПОВІДНА СПАДЩИНА ПРИРОДИ

3.1. Природно-заповідний фонд -національне надбання

Яка природа може бути національним надбанням? На сучас­ному етапі суспільного розвитку найбільших втрат зазнали функціональ­ні системи біотичного різноманіття нашої планети, тому проблема їх збереження має першочергове значення для виживання людства. Із даної проблеми випливає головний принцип природно-заповідної спра­ви - організація природно-заповідного фонду як інтегрованої в багато­складову, але внутрішньо цілісну, поєднану між собою територіально і функціонально численними зв'язками систему, що створена на основі екологічного імперативу. Наукова цінність такої системи визначається станом і рівнями збереження ландшафтного і біорізноманіття в цілому, як основної ланки функціонування біосфери. Звідси природоохоронна цінність може бути міжнародного, національного, регіонального та міс­цевого значення.

Міжнародного значення можуть бути визнані об'єкти природно-заповідного фонду світового та Європейського рівня. До них відно­сяться біосферні резервати ЮНЕСКО, природні об'єкти, на територіях яких зберігаються види, занесені до Червоної книги Міжнародного со­юзу охорони природи та природних ресурсів (далі МСОП), Європейсь­кого Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (далі Європейський Червоний список), "червоних переліків" міжнародних конвенцій, водно-болотні угіддя між­народного значення, штучно створені об'єкти природно-заповідного фонду, де здійснюється збереження і відтворення визначних колекцій видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги МСОП, Європейсь­кого Червоного списку і відповідних міжнародних конвенцій та угод.

Національне значення можуть мати об'єкти природно-заповід­ного фонду, збереження яких важливе для держави в цілому. До них можна віднести природні територіальні об'єкти, які є середовищем іс­нування видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, видатні пам'ятки природи (меморіальні вікові дерева, печери тощо), природні комплекси загально­державної рекреаційної цінності, штучно створені об'єкти природно-заповідного фонду, в межах яких створені колекції видів рослин і тва­рин, занесених до Червоної книги України, і де здійснюється їх відтво-

46

рення, а також визначні колекції типових видів рослин і тварин, видатні старовинні парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, що добре збе­реглися.

Регіонального значення можуть бути визнані об'єкти природно-заповідного фонду, збереження яких важливе для окремого регіону. До них відносяться території та об'єкти природно-заповідного фонду, на яких забезпечується існування, переважно видів рослин і тварин, що підлягають особливій охороні на територіях областей та Автономної Республіки Крим, видів, занесених до списків флори і фауни природ­них регіонів, штучно створені об'єкти природно-заповідного фонду, в яких зібрані, переважно колекції цих видів, природні території, які збе­рігають, переважно, рослинні угруповання, занесені до регіональних Зелених книг, а також природні території, які мають регіональну оздо­ровчу та рекреаційну цінність.

Місцевого значення можуть бути визнані об'єкти природно-заповідного фонду, збереження яких має значення для території, що охоплює невелику частину природного регіону. До них відносяться об'єкти природно-заповідного фонду, які не належать до перших трьох категорій, у тому числі пам'ятки природи - окремі дерева, алеї, геоло­гічні пам'ятки, скелі тощо.

Виходячи з вищевикладеного, до природно-заповідного фонду України в першу чергу мають бути віднесені найбільш цінні об'єкти, які умовно можна поділити на шість груп.

До групи геоморфологічних та літологічних об'єктів належать: екологічно вразливі прибережні території морів, озер та річок; коси; крутосхилові та уривчасті форми рельєфу; вершини гір та горбів з еро­зійними та скелястими формами рельєфу; каньйони; найбільш древні форми рельєфу з виходами на поверхню гранітів, пісковиків, сланців, вапняків тощо; карстові форми рельєфу, репрезентативні зразки мину­лих періодів історії землі, що мають велике значення, інші унікальні геологічні та геоморфологічні утворення.

До групи гідрологічних об'єктів належать: дельти та естуарії ба­сейнів Чорного та Азовського морів; мілководдя морів та озер; річки гір та височин; льодовикові та карстові озера; лимани; стариці заплав тощо.

До групи ландшафтних об'єктів належать: всі реліктові елементи ландшафтів; рідкісні комплекси фацій та урочищ; ландшафти Великого європейського вододілу тощо.

До групи історичних об'єктів належать: об'єкти природно-куль­турної спадщини; цінні для науки природні явища чи об'єкти значного естетичного значення; монументальні витвори природи, які є фізични­ми та біотичними утвореннями чи сукупностями таких утворень, що мають виняткову загальнонаціональну цінність з точки зору науки, культури, освіти чи естетики.

47

До групи ботаніко-географічних об'єктів належать: місцевості на ботаніко-географічних рубежах різного рангу; останці популяцій та біо­тичних угруповань; екотопи природних ареалів розповсюдження рідкіс­ного біорізноманіття, включаючи і такі, де збереглися види, які опини­лися під загрозою зникнення, що мають виняткову цінність з погляду науки чи необхідності збереження.

До групи біотичних об'єктів належать: мозаїки з рідкісним сполу­ченням різних типів рослинності; рідкісні, реліктові, ендемічні види, за­несені до Червоної книги України; рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; біорізноманіття відповідних міжнародних "чер­воних книг", конвенцій та угод; біоценози бідних та перезволожених едафотопів; типові зональні й азональні рослинні угруповання; терито­рії з багатим біорізноманіттям; міграційні стації фауни; види та їх угру­повання на межі ареалу, природні еталони екологічних та біологічних процесів, що є визначальними в еволюції і розвиткові земних, водних, прибережних, морських екосистем та угруповань рослин, грибів і тварин.

Ці об'єкти повинні мати достатні розміри і містити елементи, необ­хідні для ілюстрації основних рис процесів, суттєво важливих для три­валого зберігання екосистем та біотичного різноманіття, яке вони ре­презентують; включати ареали розповсюдження видів фауни та флори з метою їх збереження у межах окремих біогеографічних регіонів. Для об'єктів національного надбання мають бути розроблені спеціальні плани наукових досліджень, управління, відповідні довготермінові за­конодавчі, нормативні або інституційні інструменти захисту.

Правове поле. Природні об'єкти, що відносяться до однієї із ви­щезазначених груп, можуть бути збережені, якщо на них поширюється відповідне природоохоронне законодавство. Зокрема, Законом Украї­ни "Про природно-заповідний фонд України" (1992 рік) визначено, що природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання Українського народу. Для природно-заповідного фонду встановлюєть­ся особливий режим збереження, відтворення і використання. Наша країна розглядає його як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною, ви­значеною Законом України "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" (1991 рік). Особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних про­цесів і явищ.

Найбільш цінні території та об'єкти природно-заповідного фонду України, що водночас мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, охороняються не лише законами України "Про природно-заповідний фонд України" та

48

"Про охорону культурної спадщини", але й можуть бути віднесені і охоронятися відповідно до Конвенції про всесвітню спадщину

(1972 рік), яка ратифікована 153 країнами світу. її метою є складання державами офіційних переліків об'єктів, що обов'язково поєднують водночас унікальну й універсальну цінність природи і культури. Ця конвенція містить дуже важливий принцип: існування єдиного комплек­су культурних і природних територій у світі, які утворюють спільну спад­щину людства, збереження котрої повинно стати головним завданням міжнародного прогресивного співтовариства.

У конвенції наводяться такі категорії об'єктів:

культурної спадщини: монументальні витвори культури: твори ар­хітектури, монументальної скульптури та монументального малярства, елементи чи структури археологічного походження, написи, печери, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки; ансамблі: сукупності окремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю або через органічний зв'язок з ландшафтом мають виняткову загально­людську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки; місця: твори людини або спільні творіння людини та природи, а також археологічні і включно навколишні місця, що мають виняткову загальнолюдську цін­ність з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології;

природної спадщини: монументальні витвори природи, які симво­лізують фізичні та біологічні утворення чи сукупності таких утворень, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору естетики чи науки; геологічні, фізіографічні чи окремі утвори природи з чітко визна­ченими ареалами розповсюдження видів тварин і рослин, які опинили­ся під загрозою зникнення і мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору науки, природної краси чи збереження.

Проблема дотримання законодавства України про збереження водночас природної і культурної спадщини була предметом парламент­ських слухань на засіданні Верховної Ради України 12 вересня 2002 року. її постановою "Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України "Про природно-заповідний фонд України" і "Про охорону культурної спадщини" та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповід­ника "Хортиця" визначено цілий ряд заходів щодо стратегії і тактики розвитку державного управління та контролюючої сфери природно-заповідної і культурно-заповідної справи в Україні. Зокрема, було ре­комендовано Кабінету Міністрів України розробити проекти законів України "Про екологічну мережу" та "Про національний екологічний фонд", проекти концепцій Державної програми збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, розвитку природно-заповідної справи в

49

Україні в контексті основних засад сталого розвитку та синтезу природ­но-заповідної і культурно-заповідної спадщини, а також пропозиції що­до приєднання України до Європейської ландшафтної конвенції.

Не можна не згадати ще одну наймолодшу категорію об'єктів, які становлять гордість Українського народу- це наукові об'єкти, що охо­роняються відповідно до чинного законодавства. Починаючи з 1996 року, статус наукових об'єктів природно-заповідного фонду, що станов­лять національне надбання, визначався на основі розпорядження Пре­зидента України "Про наукові об'єкти, що становлять національне над­бання", а також Закону України "Про природно-заповідний фонд України". На підставі вищезазначеного розпорядження в 1997 році бу­ла прийнята постанова Кабінету Міністрів України "Про затверджен­ня Положення про порядок визначення наукових об'єктів, що становлять національне надбання". З метою збереження унікаль­них наукових об'єктів даною постановою й особливо Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1998 рік) визначено наукові об'єкти, що мають виняткове значення для української та сві­тової науки. Науковий об'єкт, що становить національне надбання, -це унікальний об'єкт, який не піддається відтворенню, втрата або руй­нування якого матиме серйозні негативні наслідки для розвитку науки та суспільства. До таких об'єктів можуть бути віднесені, зокрема: при­родні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, шту­чно створені об'єкти природно-заповідного фонду та інші природні те­риторії та об'єкти, що потребують підтримки, не передбаченої Законом України "Про природно-заповідний фонд України".

Науковий об'єкт, що становить національне надбання, заноситься до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання. До такого реєстру віднесено, наприклад, бібліотеку Карада­зького природного заповідника, в якій Т.і. Вяземський зібрав книги з астрономії, географії, історії, археології, геології, океанографії та інших наук. Із об'єктів природно-заповідного фонду, що мають виключно нау­кове значення, до вищезазначеного реєстру відносять наукові поліго­ни, унікальні об'єкти природничо-музейних фондів, колекції біотичного й абіотичного різноманіття тощо, а з об'єктів природно-заповідного фонду, що мають найбільш вагоме природоохоронне значення, мо­жуть бути віднесені найцінніші й унікальні ділянки територій та об'єктів природно-заповідного фонду, заповідні зони чи їх ділянки. На сьогод­нішній день до Державного реєстру України віднесено 12 наукових об'єктів, що становлять національне надбання (табл. 3.1).

50

Таблиця 3.1

Наукові об'єкти природно-заповідного фонду України,

які занесені до Державного реєстру наукових об'єктів,

що становлять національне надбання

№ з/п	Назва наукового об'єкта	Назва установи, якій належить науковий ^__ об'єкт	Рік відне­сення	Підстава віднесення
1	Колекція тропіч­них і субтропіч­них рослин	Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України, м. Київ	2001	Постанова Кабінету Міністрів України від 19трудня 2001 р. № 1709
2	Експозиція "Степи України"	Донецький ботанічний сад НАН України, м. Донецьк	2001	Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. N91709
3	Рослинно-тваринний ком­плекс та фонд стародруків (17-19 століття) бібліотеки	Карадазький природний заповідник НАН України, Феодосійсь-кий район, АРК	2001	Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
4	Арборетум	Нікітський ботанічний сад - Національний нау­ковий центр УААН, смт Нікіта, АРК	2001	Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
5	Колекція тропічних і суб­тропічних рослин ботанічного саду	Львівський національний університет імені Івана Франка МОН України, м. Львів	2002	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
6	Дендрарій ботанічного саду	Чернівецький національ­ний університет імені Юрія Федьковича МОН України, м. Чернівці	2002	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
7	Генетичний фонд деревних, чагарникових, трав'янистих і квіткових рослин	Державний дендрологіч­ний парк "Олександрія" НАН України, м. Біла Церква, Київська область	2002	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
8	Колекція тварин зоопарку	Біосферний заповідник "Асканія-Нова" імені Ф.Е. Фальц-Фейна УААН, смт Асканія-Нова, Херсонська область	2002	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
9	Колекції інтроду-центів деревних і кущових рослин	Національний дендрологі­чний парк "Софіївка" НАН України, м. Умань, Черкаська область	2004	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р

51

Продовження таблиці 3.1

10	Колекції інтроду-центів деревних рослин	Державний дендрологіч­ний парк "Тростянець" НАН України, селище Тростянець, Чернігівська область	2004	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р
11	Колекції інтроду-центів деревних та чагарникових рослин	Криворізький ботанічний сад НАН України, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область	2004	Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р
12	Геологічний ландшафт та біологічна різно­манітність біоти "Кам'яні Могили"	Український степовий природний заповідник НАН України, с. Назарівка, Донецька область	2004	Постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1241

Крім вищезазначених наукових цінностей, до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання, доцільно від­нести букові праліси та Долину нарцисів Карпатського біосферного заповідника, оліготрофне болото "Глуханя" національного природного парку "Синевир", грядово-мочажинні болотні комплекси Рівненського природного заповідника, скелі та руїни середньовічної (ІХ-ХІІІ ст.) фор­теці Тустань біля села Урича національного природного парку "Сколів-ські Бескиди". Кожний із таких об'єктів, отримавши на основі обґрунту­вання та відповідної науково-технічної експертизи статус наукового об'єкта, що становить національне надбання, може два роки фінансу­ватися за цільовим принципом з державного бюджету.