Контрольні запитання і завдання

1. Що вкладається в поняття "сталий розвиток"?

2. Які цілі стоять перед Україною на шляху до сталого розвитку суспільства?

3. Які прогалини сучасного розвитку природно-заповідної справи в Україні?

1. Як варто реформувати природно-заповідну справу в контексті Концеп­ ції сталого розвитку?

2. Які основні пріоритети у сфері збереження біорізноманіття на перспек­ тиву?

8.3. Еколого-правова сфера розвитку 8.3.1. Законодавче забезпечення

Проблема охорони навколишнього природного середовища, не­зважаючи на спад промислового і сільськогосподарського виробни­цтва, продовжує залишатися для України однією з актуальних проблем. Після проголошення її незалежності відбулося істотне оновлення наці­онального екологічного законодавства. На сьогодні в цілому ми маємо його розгалужену систему. Принципові засади охорони довкілля і раці­онального використання природних ресурсів знайшли відображення у Конституції України (статті 3, 13, 14, 92 та інші), прийнятої у 1996 році. Однак найголовнішим є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 рік), який як своєрідна "екологічна кон­ституція" знаменує нову віху в гуманізації та демократизації регулю­вання екологічних правовідносин у зв'язку із закріпленням прав грома­дян - на чисте довкілля, безпечне життя і здоров'я, достовірну інфор­мацію, екологічну експертизу й освіту, на об'єднання та участь у створенні й обговоренні проектів екологічних законів тощо. Правова база повинна гарантувати безпечне для життя людей навколишнє природне середовище і раціоналізувати процеси природокористуван­ня. Проте цього можна досягти за однієї умови - забезпечення належ-

304

ного виконання екологічного законодавства України, в чому й полягає сутність багатьох наших проблем.

Весь спектр правового забезпечення функціонування природно-заповідної справи необхідно розглядати в трьох аспектах: спеціально­му, опосередкованому та віддаленому. Коротка характеристика право­вих документів подається за хронологією їх схвалення.

Правове поле територіальної охорони природи

Спеціальну юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд документів міжнародного і національного екологічного при­родоохоронного права, які мають пряме відношення до територіального напряму охорони природного середовища, тобто до проблем збере­ження біотичного та ландшафтного різноманіття в межах природоохо­ронних територій.

Міжнародне право. Конвенція про всесвітню спадщину була прийнята в Парижі у 1972 році. Вона тісно пов'язана з ЮНЕСКО, МСОП та Міжнародним Союзом з історичних та природних пам'яток. її підписали 109 країн-учасниць.

У нашій державі ця конвенція ратифікована указом Президії Вер­ховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988 року. Даним документом Україна взяла на себе зобов'язання самостійно чи з допомогою світової спіль­ноти забезпечувати охорону, збереження та відновлення на своїй зем­лі унікальних цінностей природи і культури. Такі території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-культурну цінність, комплексно охороняються також відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" та чинного законодавства України про охорону пам'яток історії та культури. Відповідальною за її виконання є Національна комісія України у справах ЮНЕСКО при Міні­стерстві закордонних справ України. Для виконання конвенції створю­ються міжурядовий комітет та фонд захисту світової культурної та природної спадщини. Кожна держава-сторона цієї конвенції визнає, що її обов'язок забезпечувати ототожнення, захист, зберігання, повернен­ня достоїнств і передачу наступним генераціям культурної та природ­ної спадщини, розташованої на її території. Тому кожна із країн докла­дає всіх зусиль, щоб здійснювати це самостійно, максимально використовуючи наявні ресурси, а також у разі потреби просити міжна­родної допомоги та співробітництва. За спеціальною номінаційною формою кожна зі сторін пропонує ЮНЕСКО для включення до світово­го переліку найцінніші об'єкти її території.

Севільська стратегія. Цей документ був схвалений у Севільї (Іспанія) в 1995 році на конференції, присвяченій стратегії розвитку мережі біосферних резерватів на планеті, які покликані бути зразками наукових основ запровадження концепції сталого розвитку природних

305

регіонів, зокрема щодо виконання Конвенції ООН про біорізноманіття та створення умов для ефективного функціонування глобальної сис­теми екологічного моніторингу. Стратегія надає багато рекомендацій щодо функціонування біосферних резерватів на міжнародному, націо­нальному та місцевому (тобто в межах території біосферного резервату) рівнях в аспекті їх взаємодії із суспільством. У цьому контексті пріори­тетними напрямами їх розвитку є: впровадження міжнародного еколо­гічного права стосовно біорізноманіття, змін клімату і проблем лісів; визначення шляхів наукового та гуманістичного розвитку; оптимізація територіальної організації охорони природи; налагодження стосунків з культурною спадщиною, громадами та місцевими землекористувачами і землевласниками.

Севільська стратегія складається з чотирьох розділів і статутних рамок функціонування біосферних резерватів. У нашій державі за її виконання відповідає Національний Комітет України з Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера".

Європейська ландшафтна конвенція. На захист природно-культурних ландшафтів в Європі 20 жовтня 2000 року у Флоренції була прийнята Європейська ландшафтна конвенція, якою було визнано, що ландшафт відіграє важливу роль суспільного інтересу у сферах куль­тури, охорони природи, екології, соціології, економічної діяльності, управління і планування, створення нових робочих місць. Цілі конвен­ції- захищати, сприяти захисту, управляти, створювати і планувати ландшафти, а також організовувати європейське співробітництво з проблем ландшафтів. Тому конвенція означила такі основні поняття територіальної охорони довкілля як:

"Охорона ландшафту" означає дії щодо збереження та підтри­мання існуючих чи характерних особливостей ландшафту, визначених його цінною спадщиною, яка природно утворилася, створена природою і людиною чи лише людською діяльністю;

"Управління ландшафтом" означає діяльність, направлену на пер­спективу сталого розвитку, який гарантує регулярну підтримку ланд­шафту, а також управління й узгодження змін, викликаних соціальни­ми, економічними та природоохоронними процесами в ландшафті;

"Планування ландшафту" означає масштабну стратегічну діяль­ність щодо розширення площ, відновлення і створення нових ланд­шафтів.

Кожна країна, як сторона конвенції, повинна реалізувати її за влас­ним внутрішнім розподілом повноважень відповідно до конституційних принципів і адміністративних засобів, беручи до уваги Європейську хартію місцевого самоврядування. Поняття про ландшафт закріплю­ються в національному законодавстві і застосовуються для вироблен­ня загальнодержавного плану дій.

306

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат

(Карпатська конвенція). Ця конвенція була прийнята в Києві 22 трав­ня 2003 року і є першим документом міжнародного рівня, який був під­писаний на теренах України. її підписали міністри довкілля як уповно­важені представники від урядів країн Карпатського регіону: Республіки Польща, Румунії, Сербії та Чорногорії, Республіки Словаччина, Респу­бліки Угорщина, України та Республіки Чехія. Сторони конвенції визна­ли, що Карпати є унікальним природним скарбом визначної краси й екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним во­дозбором великих річок, необхідним середовищем існування та притул­ком для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення та найбільшою в Європі територією з незайманими лісами. Карпатська конвенція складається із 23 статей, які зокрема присвячені інтегрованому підходу до управління земельними, водними ресурсами, річковими басейнами, розкривають сутність просторового планування, сталого сільського та лісового господарства, транспорту, туризму, промисловості й енергетики, визначають політику щодо збереження культурної спадщини, підвищення обізнаності, освіти й участі громад­ськості, а також актуалізують систему оцінки інформації про стан до­вкілля, моніторинг та раннє попередження загроз тощо. Окремою стат­тею 4 визначено політику збереження та сталого використання біотичного та ландшафтного різноманіття. Сторони конвенції співпра­цюють щодо розвитку екологічної мережі в Карпатах, як складової час­тини Всеєвропейської екологічної мережі, створення та підтримання Карпатської мережі природоохоронних територій, а також посилюють заходи щодо збереження та сталого управління на територіях, розта­шованих за межами природоохоронних територій.

Національне право. Законодавчі акти. З 1991 року формується принципово нова правова база природно-заповідної справи, яка діє на основі Закону України "Про природно-заповідний фонд України", дер­жавної Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), законів України "Про Загальнодержавну програму фор­мування національної екологічної мережі України на період 2000-2015 роки", "Про екологічну мережу України", що стало суттєвим кроком у формуванні організаційних засад збереження біорізноманіття засоба­ми територіальної охорони. Крім цього, прийнято ряд постанов Верхов­ної Ради України, Уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи зде­більшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.

Сучасні правові основи територіальної охорони природи закладено Законом України "Про охорону навколишнього природного сере­довища" (1991 рік). Основне значення цього акта полягає в тому, що на новому, значно вищому рівні було закладено комплексний підхід до збереження довкілля в Україні, визнавши основні правові засоби, суб'єкти правовідносин і об'єкти охорони, повноваження відповідних

307

органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, екологічні права й обов'язки людини. Розвиваючи адміністративні ме­тоди вирішення проблем у цій сфері, цей фундаментальний документ вперше на законодавчому рівні регламентує економічні важелі приро­докористування й охорони природи. В аспекті територіальної охорони найважливішою нормою є виділення поняття про природні території, що особливо охороняються, до яких належать і території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Фундаментальне значення для розвитку природно-заповідної справи, безперечно, має Закон України "Про природно-заповідний фонд України" (1992 рік), який визначає правові основи та регулю­вання суспільних відносин щодо організації, охорони, ефективного ви­користання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів, управління у цій галузі.

Стратегічне значення для розвитку природно-заповідної справи мала Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники", 1994 рік). Передбачена цим документом систе­ма заходів спрямована на збереження унікальних і типових ландшаф­тів, інших природних комплексів, біотичного різноманіття, в тому числі генофонду рослинного і тваринного світу, підвищення ролі природно-заповідних територій у розробці наукових основ раціонального приро­докористування та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу навколишнього природного середовища, підго­товці висококваліфікованих фахівців, екологічному та патріотичному вихованні громадян. Програма передбачала і необхідність поліпшення юридичного забезпечення розвитку природно-заповідної справи в Україні, зокрема приведення підзаконних актів у відповідність із Зако­ном України "Про природно-заповідний фонд України", внесення змін і доповнень до нього та лісового законодавства, розроблення і прийнят­тя законодавчих актів про рослинний світ та про систему територій, що особливо охороняються, надання монографії "Зелена книга України" статусу офіційного документа, забезпечивши її офіційне видання, вдо­сконалення нормативної бази діяльності природоохоронних органів, уточнення класифікації територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду, розроблення пропозицій щодо поліпшення механізму стимулюван­ня підприємств і організацій, на землях яких створюються природно-заповідні об'єкти, посилення адміністративної, кримінальної, матері­альної відповідальності за порушення режиму заповідних територій та вдосконалення механізму накладання відповідних стягнень, завер­шення оформлення прав як юридичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, ден­дрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а в разі потреби - інших об'єктів природно-заповідного фонду.

308

г В 2006 році на виконання відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України розроблений проект нової державної Програми роз­витку природно-заповідної справи до 2020 року ("Заповідники 2"). Ос­новною метою програми є завершення формування репрезентативної мережі природно-заповідних територій, доведення її площі до 10 % за рахунок створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до європейських стандартів.

Втілення цих та інших пропозицій на державному рівні безперечно і спадкоємно повинно здійснюватися під час виконання Закону Украї­ни "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на період 2000-2015 роки", який підписаний Президентом України 21 вересня 2000 року. Загальнодержавна про­грама розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а та­кож відповідно до рекомендацій Пан'європейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафтів.

Загальнодержавна програма складається із п'ятьох розділів і 13 підрозділів, вісьмох додатків. Одним із додатків передбачено створен­ня 29 національних природних парків, сімох біосферних заповідників, а також розширення меж трьох природних і трьох біосферних заповідни­ків, п'ятьох національних природних парків. Площу природно-заповідних територій передбачається підвищити до 10 відсотків від площі території України. Реалізація програми здійснюватиметься у два етапи: 2000-2005 та 2006-2015 роки. Механізмами забезпечення її реалізації є: нормативно-правове, фінансове, наукове, організаційне забезпечення, а також інформування про стан національної еколо-" гічної мережі й участь громадськості в її формуванні.

Основоположні норми структурної територіальної організації наці­ональної екологічної мережі зазначені в Законі України "Про еколо­гічну мережу України", який був прийнятий Верховною Радою Украї­ни в 2004 році. Цим законом визначається поняття екомережі, принципи та засоби забезпечення формування, збереження та викорис­тання, державне управління, екологічний контроль, наукове забезпе­чення функціонування екологічної мережі України. Основними части­нами цього закону є розділи щодо проектування і порядку формування, забезпечення державного моніторингу й обліку територій та об'єктів екологічної мережі.

Нормативне забезпечення. У галузі природно-заповідної справи використовується весь існуючий у правовому полі України спектр нор­мативних документів (положення, інструкції, методичні рекомендації,

309

порядки тощо). Одними із головних нормативних документів є Поло­ження про територію (об'єкт) природно-заповідного фонду й Охоронне зобов'язання.

Положення про територію (об'єкт) природно-заповідного фонду - це нормативний документ, який окреслює завдання, види ре­жимів збереження та характер функціонування природоохоронної те­риторії. В ньому визначаються завдання, природоохоронне, наукове, освітнє, рекреаційне, культурне значення природних комплексів та об'єктів, особливості природоохоронного режиму, характер функціону­вання установ природно-заповідного фонду. Положення для юридич­них осіб складається з таких розділів: "загальні засади", "мета ство­рення та завдання", "управління", "режим території та охорона", "науково-дослідна робота", "економічне забезпечення", "міжнародне співробітництво", а для природно-заповідних територій без юридичного статусу лише - "загальні засади", "мета створення та завдання" і "ре­жим території та охорона". До положення додається завірена територі­альними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України на місцях схема розташування тери­торії чи об'єкта природно-заповідного фонду на фрагменті топографіч­ної карти або матеріалів землеустрою (мірило: 1:50000, 1:25000 або 1:10000), які відображають їх розміщення та прив'язку.

Охоронне зобов'язання є офіційним документом, яким зо­бов'язуються власники і користувачі земельних ділянок зберігати на них об'єкти природно-заповідного фонду (заказник, пам'ятку природи, парк-пам'ятку садово-паркового мистецтва, заповідне урочище) у від­повідному режимі і за це нести повну відповідальність.

Таким чином, за роки незалежності України склалася досить роз­винута національна система правового регулювання питань збережен­ня біорізноманіття й охорони довкілля в цілому. Зокрема, у галузі при­родно-заповідної справи загалом було підготовлено і затверджено 49 Указів Президента України, прийнято чотири закони України, три постано­ви Верховної Ради України, 20 постанов і розпоряджень Кабінету Мі­ністрів України, 14 нормативних актів, затверджених наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та зареєстрова­них Міністерством юстиції України. Все це свідчить про сучасний прогре­сивний розвиток природно-заповідної справи у нашій державі.

Правове поле територіальної і таксономічної охорони природи

Міжнародне право. Міжнародні правові документи регулюються за допомогою ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського Союзу, двосторонніх та багато­сторонніх угод України з іншими державами.

310

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція) була прийнята 2 лютого 1971 року в місті Рамсар (Іран). Кожна країна-член конвенції має заявити до Пере­ліку водно-болотних угідь міжнародного значення принаймні одне своє угіддя і взяти його під охорону. Рамсарський стратегічний план дій на 2003-2008 роки передбачає такі головні природоохоронні заходи: ін­вентаризація угідь, удосконалення законодавства, збалансоване вико­ристання, відновлення, відтворення, менеджмент і екомоніторинг угідь, екологічна експертиза й освіта, а також інші заходи. Відповідно до цьо­го наша держава вже зараз готує Національну стратегію збереження водно-болотних угідь України.

Україна в складі СРСР стала членом конвенції в 1975 році, а як незалежна держава 96-ю серед інших країн ратифікувала відповідний закон про приєднання до конвенції 29 жовтня 1996 року. У нашій дер­жаві питання охорони, використання та відтворення водно-болотних екосистем регулюються Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та Водним кодексом України. Пріоритетами національної політики у цій сфері охорони природи є виявлення цінних водно-болотних угідь, забезпечення їх охороною, а також екологічно безпечне використання їх ресурсів. Кабінетом Міністрів України 29 серпня 2002 року прийнято постанову "Про Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-брлотних угідь міжнародного значен­ня", якою затверджено порядок надання статусу водно-болотних угідь міжнародного значення цінним природним територіям в Україні.

Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція) була схвалена в 1979 році в Берні (Швейцарія) і ратифікована Верховною Радою України 29 жовтня 1996 року.

Започатковуючи цю конвенцію, держави Європи виходили з того, що дика флора і фауна складають природну спадщину естетичних, наукових, культурних, рекреаційних, економічних та інших цінностей, які необхідно зберігати і залишити наступним поколінням. Договірні сторони конвенції беруть на себе зобов'язання розробляти і включати заходи щодо збереження дикої флори і фауни в національні природо­охоронні плани та державні пріоритети, налагоджувати міжнародне співробітництво для спільного вирішення проблем збереження живої природи. Країни, що підписали конвенцію, вживають необхідні заходи для збереження популяцій дикої флори і фауни або їх модифікацій на рівні, який відповідає, зокрема, екологічним, науковим та культурним вимогам, враховуючи при цьому економічні та рекреаційні вимоги, а також потреби підвидів, різновидів чи форм, що перебувають під за­грозою в певній місцевості. Кожна з країн вживає заходи щодо сприян-

311

ня виробленню національної політики з метою збереження дикої фло­ри і фауни та природних середовищ існування, приділенню особливої уваги зникаючим та вразливим видам, насамперед ендемічним та се­редовищам існування, які перебувають під загрозою зникнення. Треба також враховувати питання збереження дикої флори і фауни в екологіч­но небезпечних регіонах, сприяти висвітленню та розповсюдженню загальної інформації про необхідність збереження дикої флори і фауни та їх природних середовищ існування. У конвенції виділені спеціальні розділи, присвячені охороні на рівні природних середовищ існування біоти та видів, особливо мігруючих.

З метою реалізації положень конвенції щодо збереження рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, природних середовищ існування постійним комітетом даної конвенції було прийнято цілий ряд резолю­цій щодо розуміння тих чи інших термінів. Термін "природне середо­вище існування" означає біотоп (екотоп), що є характерним типом су­ходолу або акваторії, що визначається географічними абіотичними та біотичними особливостями, незалежно від того, чи є він повністю при­родним або модифікованим у результаті антропогенної діяльності. Тер­мін "необхідні заходи" означає застосування таких заходів, які мають забезпечити збереження середовища існування окремого виду або їх сукупностей чи природних середовищ існування, які потребують спеці­альних заходів на їх збереження. Термін "збереження" означає підтри­мання в природному стані, де це необхідно, відновлення або покра­щання абіотичних і біотичних характеристик, які формують середовище існування виду, екотопу тощо. З огляду на всезростаючий антропоген­ний вплив на тваринний та рослинний світ запропоновано більш суво­рий підхід щодо визначення "територій спеціального інтересу збе­реження", які Потребують особливої уваги та здійснення спеціальних заходів для їх збереження.

Виходячи з цього, мабуть, одним із найважливіших документів міжнародного екологічного права, який найближче за об'єктом та за завданнями збереження знаходиться до Зеленої книги України, є саме Бернська конвенція, тому що середовища існування є притулками не лише для видів та популяцій, але і для рослинних угруповань, які зане­сені до Зеленої книги України.

Конвенція про біорізноманіття. Вона була прийнята в 1992 році на конференції ООН з питань довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) за участю 179 держав світу. Україна була учасни­ком конференції і ратифікувала конвенцію в 1994 році. Станом на 2005 рік учасниками конвенції вже були 188 країн світу. Цілями конвенції є збереження біорізноманіття, його збалансоване використання та рів­ноправне отримання вигод від використання генетичних ресурсів.

312

Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Вона була схвалена міністрами дов­кілля 55 країн Європи в Софії в 1995 році і є головним засобом запро­вадження в Європі Конвенції про біорізноманіття. Метою документа є вироблення дій, спрямованих на призупинення і відновлення деградо-ваного біотичного та ландшафтного різноманіття в Європі. Найважли­вішим моментом для розвитку природно-заповідної справи є утворення в рамках стратегії Всеєвропейської екологічної мережі.

Пан'европейська стратегія збереження біологічного та ландшафт­ного різноманіття визначила основні терміни.

Стратегія об'єднує всі ініціативи, сприяє інтеграції підходів у галузі екології, соціології та економіки. Положення цього документа визначає основні напрями глобального розвитку охорони природи - це збалан­соване використання земельних ресурсів, збільшення лісистості, за­хист вразливих екосистем, сприяння сталому розвитку регіонів, еколо­гічно безпечному веденню сільського господарства, збереження біотичного різноманіття морських та приморських екосистем, віднов­лення водно-болотних угідь тощо. В її основі лежить план діяльності, який включає 11 напрямів, чотири з яких стосуються загальних питань, а саме: формування Всеєвропейської екологічної мережі, збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарст­ва, збереження ландшафтів, підвищення обізнаності та підтримка по­літиків і громадськості, шість напрямів характеризують основні типи екосистем: прибережно-морські та морські, річкові і заплавні, озерні та болотні, лучні і степові, лісові, гірські. В цьому контексті природно-заповідна справа в значній мірі покликана займатися саме збережен­ням на рівні різноманіття екосистем.

Біотичне різноманіття - варіабельність живих організмів, включаючи наземні, морські, прісноводні, а також екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких є організми. Це поняття включає в себе різноманіття в межах виду, між видами та різноманіття екосистем (стаття 2 Конвенції про біорізно­маніття).

Ландшафтне різноманіття - формальне вираження численних зв'язків, що мають місце в даний час між живими організмами або їх сукупностями та топографічно окресленою територією, зовнішній прояв цих зв'язків є резуль­ татом впливу природних і людських чинників та їх комбінацій протягом певно­ го часу (проект рекомендацій Ради Європи щодо комплексної охорони райо- нів культурного ландшафту в межах ландшафтної політики). - ^;

Ще один напрям даної стратегії розкриває заходи щодо збере­ження видів, які знаходяться під загрозою зникнення. Україна врахува­ла головні положення цього документа в Концепції збереження біологіч­ного різноманіття України, Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки та проекті Національної програми збереження біотичного різноманіття України.

313

Правове поле таксономічної охорони природи

Опосередковану юридичну основу галузі складає цілий ряд доку­ментів міжнародного і національного екологічного природоохоронного права, які не мають прямого відношення до територіальних засад при­родно-заповідної справи. Ці документи в значній мірі характеризують її таксономічний напрям розвитку.

Міжнародне право. Конвенція про збереження мігруючих ви­дів диких тварин (Боннська конвенція). Конвенція була започаткова­на в Стокгольмі в 1972 році, однак прийнята в Бонні (Німеччина) в 1979 році, але набрала чинності лише в 1983 році, в Україні чинна з 1999 року. Нині сторонами конвенції є близько 50 країн світу, які зо­бов'язалися співпрацювати і сприяти здійсненню досліджень, забезпе­чувати збереження, регулювання та використання мігруючих видів ди­ких тварин. Боннська конвенція складається з 20 статей і двох додатків. Додаток І включає перелік мігруючих видів, що знаходяться під загрозою зникнення, а додаток Іі - перелік мігруючих видів, про які ще немає домовленості між країнами щодо механізмів їх збереження, регулювання та використання.

Функціонування даної конвенції забезпечується Програмою охо­рони довкілля ООН (ЮНЕП). З 1995 року в рамках конвенції однією з головних є Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів, до якої Україна приєдналася в 2002 році, а також достатньо важливою є Угода про збереження кажанів в Європі, до якої Україна приєдналася в 1999 році.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (конвенція СІТЕ8, Вашингтонська конвенція). Вона була прийнята в Вашингтоні (США) в 1979 році, а в Україні чинна з 1999 року. Конвенція має загаль­носвітове значення і встановлює єдиний порядок експорту й імпорту живих рослин і тварин, а також їхніх частин (плоди, насіння, шкури, кіст­ки, роги, м'ясо, залози тощо), виробів з них (ювелірні, декоративні то­що) та дериватів (харчові, технічні, медичні продукти і препарати, ви­роблені з них). Торгівля цими об'єктами дозволяється при наявності дозволу спеціально визначеного в кожній країні Адміністративного ор­гану СІТЕ5 та підтвердження законності їх набуття.

Національне право. Аналізуючи інші законодавчі акти з питань таксономічної охорони, особливу увагу слід звернути на закони Украї­ни "Про рослинний світ" (1999 рік) та "Про тваринний світ" (2001 рік), які регулюють відносини у галузі охорони, раціонального викорис­тання та відтворення рослинного і тваринного світу. На підставі цих законів та існуючої нормативно-правової бази щодо збереження та відтворення біотичного різноманіття, рідкісних і таких, що перебувають

314

під загрозою зникнення видів тваринного і рослинного світу Верховна Рада України в 2002 році прийняла Закон України "Про Червону книгу України", а Кабінет Міністрів України в цьому ж році затвердив Положення про Зелену книгу України. На черзі розроблення підза-конних нормативних документів й визначення заходів на їх виконання.

Суміжне екологічне право

Віддалену юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд законодавчих актів міжнародного і національного екологічно­го і природоохоронного права, які мають лише загальноекологічне від­ношення до охорони природного середовища чи довкілля в цілому.

Міжнародне право. До цього кола документів відносяться: Євро­пейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітни­цтва між територіальними общинами або органами влади (прийнята в 1980 році, а в Україні чинна з 1993 року), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (прийнята в 1982 році, а в Україні чинна з 2002 року), Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (Україна ратифікувала в 1996 році), Віденська конвенція про охорону озонового шару (прийнята в 1985 році), Конвенція про оцінку впливу на навколи­шнє середовище у транскордонному контексті (Експоо, 1991 рік), Єв­ропейська конвенція про охорону археологічної спадщини (Валетта, 1992 рік), Конвенція про охорону та використання транскордонних во-дотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 рік, в Україні чинна з 1999 року), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (в Україні чинна з 1994 року), Конвенція щодо співробітництва в охороні та ста­лому використанні ріки Дунай (Україна ратифікувала в 2002 році), Кон­венція ООН про боротьбу з опустелюванням (Україна ратифікувала в 2002 році).

Національне право. Крім спеціальних програмних та законодав­чих актів прямого призначення, створення ряду природно-заповідних територій передбачено також Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води ("Дніп­ро"), затверджену Постановою Верховної Ради України в 1997 році, а також створення декількох об'єктів започатковано Законом України "Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтво­рення довкілля Азовського і Чорного морів" (2001 рік).

Головні норми охорони біотичного й абіотичного середовища ре­гулюються також і деякими кодексами України. Зокрема, питання збе­реження, відтворення та раціонального використання лісів природно-заповідного фонду певним чином регулюється Лісовим кодексом Укра­їни (2006 рік). В його основі є визнання лісів національним багатством, які за своїм місцем розташування та призначенням виконують переваж­но екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, ре-

315

креаційні), а також естетичні, виховні й інші функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Загальним завданням Лісового кодексу Укра­їни є правове регулювання відносин для забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі їх науково обґрунтованого раціонального й екологічно збалан­сованого використання. Земельний кодекс України (2001 рік) відносить природно-заповідні території до категорії земель природоохоронного призначення, що створює додатково правові засади для їх збереження.

Враховуючи особливо негативний вплив засобів хімізації сільсько­го господарства на біорізноманіття, варто наголосити на тому, що останнім часом нормативне регулювання з цього питання дещо поліп­шилося, зокрема прийнято Закон України "Про пестициди та агрохімі-кати" (1995 рік), а також Кабінетом Міністрів України прийнято ряд по­станов щодо гігієнічної регламентації небезпечних факторів навколишнього середовища в цілому.

В рамках виконання Конвенції про біорізноманіття в 2000 році був прийнятий Картахенський протокол про біобезпеку, до якого Україна приєдналася в 2002 році. Цей документ передбачає захист біорізнома­ніття, і людини в тому числі, від генетично змінених (модифікованих) організмів.

Крім того, деякі питання охорони живої і неживої природи регулю­ються законами України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 рік), "Про екологічну експертизу" (1995 рік), "Про мораторій на прове­дення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Кар­патського регіону" (2000 рік), "Про мисливське господарство та полю­вання" (2000 рік), "Про курорти" (2000 рік), "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (2003 рік), "Про охорону земель" (2003 рік), Кодексом України про надра (1994 рік), Водним кодексом України (1995 рік) та іншими підзаконними та нормативно-правовими актами.