ESW_final_save

Соціальні інститути та інституції • 461 •

психологів, соціальних педагогів, юристів у таких закладах це: оволодіння молодими людьми навичками самостійного ведення господарства; влаштування на навчання з метою здобуття професії; допомога в працевлаштуванні; формування навичок ефективної взаємодії з оточуючими; формування навичок самостійного прийняття відповідальних рішень; планування молодими людьми своїх життєвих перспектив і їх реалізація. Перебування випускників шкіл-інтернатів у соціальних гуртожитках забезпечить їм можливість здобути певний адаптаційний потенціал для самостійного життя та необхідні професійні уміння і навички як базису для подальшого влаштування у соціумі.

Літ.: Безпалько О. В. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в територіальній громаді: теоретико-методичні основи: Монографія.— К.: Наук. світ, 2006.— 363 с.; Досвід соціальної роботи. Інформаційно-методичний бюлетень № 4–5.— К.: КМССССДМ, 2005.— 170 с.; Типове положення про соціальний гуртожиток // Нормативно-правові акти та документи, розроблені на виконання Указу Президента від 11 липня 2005 р. № 1068 «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей».— К., 2005.— С. 10–12.

Безпалько О. В.

СОЦІАЛЬНИЙ ЦЕНТР МАТЕРІ ТА ДИТИНИ — заклад тимчасового проживання жінок на сьомому-дев’ятому місяці вагітності та матерів із дітьми віком від народження до 18 місяців, які опинилися в складних життєвих обставинах, що перешкоджають виконанню материнського обов’язку.

Центр створюється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування. Утримання центру здійснюють за рахунок коштів місцевого бюджету, передбачених для виконання програм, спрямованих на вирішення проблем дітей, жінок і сім’ї.

Основна мета діяльності Центру — запровадження нових форм соціальної підтримки жінок і запобігання відмові батьків від новонароджених дітей. Процес надання послуг у центрі має сприяти розвитку відповідального батьківства, формуванню прив’язаності матері та дитини, подоланню складних життєвих обставин і попередженню направлення дітей до інтернатних закладів. Направлення і зарахування до соціального центру матері та дитини відбувається на підставі критеріїв належності до цільової групи одержувачів послуг. До соціальних центрів матері та дитини направляються особи, які відповідають наступним критеріям: вагітні жінки (на сьомому-дев’ятому місяці вагітності); жінки, які мають дитину (дітей) віком від народження до 18 місяців, які перебувають в обставинах, що перешкоджають належному виконанню материнського обов’язку або спричиняють високий ступінь розлучення матері з дитиною — відсутність чоловіка, близьких, які можуть надати підтримку та допомогу в громаді (одинокі, неповнолітні матері, вихованки інтернатних закладів), відсутність житла, роботи, тяжке матеріальне становище; жінки, які є вмотивованими на покращення власної життєвої ситуації; породіллі, які висловили намір залишити дитину в закладі після її народження.

Завдання соціально-педагогічної роботи з жінками у центрі: формування в матері відповідального ставлення до догляду за дитиною та її розвитку; формування необхідних санітарно-гігієнічних навичок догляду за дитиною; навчання матері необхідним побутовим і соціальним навичкам; забезпечення матір’ю відповідних заходів і умов для фізичного та психічного розвитку дитини; підготовка матері до самостійного життя після

• 462 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

закінчення строку перебування у центрі; допомога у налагодженні взаємостосунків з біологічної сім’єю жінки, батьком дитини чи його родиною, іншими рідними чи близькими людьми; допомога жінці у здобутті освіти, професії, пошуку роботи як умови матеріального забезпечення матері та дитини після закінчення строку перебування у центрі.

Житлово-побутові умови в центрах матері та дитини створені таким чином, аби забезпечити максимум самостійності та комфорту в повсякденному житті. Кожна жінка проживає разом із дитиною в мебльованій кімнаті. До послуг матерів — вітальня, кухня, де вони готують їжу (персонал консультує, як приготувати ту чи іншу страву для дитини та жінки), в окремих центрах створюються майстерні, комп’ютерні кімнати.

В основу соціально-педагогічної роботи з матерями, які перебувають у таких Центрах, покладено метод ведення випадку. При зарахуванні до Центру матері та дитини за кожним одержувачем послуг закріплюється працівник закладу, відповідальний за ведення випадку. Міждисциплінарна команда фахівців, до складу якої входять соціальний педагог / працівник, медична сестра та психолог, визначає, у формуванні яких побутових навичок, навичок догляду за дитиною необхідна допомога фахівців. Відповідальний за ведення випадку працівник координує процес проведення оцінки потреб матері та дитини з метою визначення ступеня втручання та типу послуг. На основі проведеної оцінки потреб він складає індивідуальний план роботи з кожною матір’ю, який містить заплановані дії, заходи у таких сферах: задоволення базових потреб матері та дитини; набуття соціальних навичок матір’ю; розвиток виховного потенціалу матері та стосунків з дитиною; розвиток дитини; стосунки з сім’єю та батьком дитини; заходи з подальшого влаштування та адаптації у громаді (житло, навчання, працевлаштування, соціальний захист). Вагітна жінка або матір бере активну участь у розробці та виконанні плану. Часовий період перебування в Центрі має бути настільки коротким, наскільки це можливо, і настільки довгим, наскільки це необхідно; визначається індивідуально для кожного випадку. Клієнти з початку мають розуміти, що Центр — це тимчасовий притулок у зв’язку з виникненням кризової ситуації.

Для успішної соціалізації та подолання життєвих труднощів своїх клієнтів, працівники соціального центру матері та дитини взаємодіють із працівниками центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді за місцем їх проживання після виходу з центру. Їх зусилля спрямовані на планування заходів щодо влаштування матері з дитиною в громаді; допомогу у встановленні / відновленні конструктивних контактів із сім’єю, друзями й іншими значущими особами; навчання жінок веденню господарства, плануванню сімейного бюджету; вирішення питань житла; відновлення соціальних зв’язків; мобілізацію ресурсів громади на підтримку матері та дитини тощо. Результат цієї роботи — мати з дитиною підготовлена до самостійного життя та соціальної інтеграції.

Після виходу з закладу мати з дитиною перебуває під супроводом працівників центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, які надають необхідну допомогу та підтримку в період адаптації в нових умовах проживання. Згідно з рекомендаціями, наданими при виході з Соціального центру матері дитини, соціальні працівники за місцем проживання здійснюють моніторинг умов проживання, застосування набутих навичок; пошук ресурсів для підтримки в громаді; посередництво (допомога у спілкуванні з державними органами й установами, пошук роботи та працевлаштування, влаштування дитини в дошкільний заклад); психологічну, інформаційну підтримку.

З появою мережі Соціальних центрів матері та дитини з’явилися нові можливості здійснювати систематичну соціально-педагогічну роботу з жінками, надавати комплекс

Соціальні інститути та інституції • 463 •

соціальних послуг, спрямованих на запобігання відмов від новонароджених дітей і здобуття жінками навичок самостійного життя поза межами центру.

Літ.: Безпалько О. В. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в територіальній громаді: теоретико-методичні основи: Монографія.— К.: Наук. світ, 2006.— 363 с.; Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр навчальної літератури, 2006.— С. 237–250.; Типове положення про соціальний центр матері та дитини // Нормативно-правові акти та документи, розроблені на виконання Указу Президента від 11 липня 2005 р. № 1068 «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей».— К., 2005.— С. 13–16; Стандарт надання соціальних послуг соціальним центром матері та дитини (затверджено наказом Державної соціальної служби від 10.06.2011 р. № 23); Постолюк Г. І. Соціально-педагогічна робота з жінками у соціальних центрах матері і дитини/ Г. І. Постолюк // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка — 2012.

Безпалько О. В., Постолюк Г. І.

ТЕЛЕФОН ДОВІРИ — спеціалізоване формування центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді чи самостійна спеціалізована служба, діяльність якої спрямована на надання кваліфікованої екстреної, анонімної, безкоштовної психологічної та психотерапевтичної допомоги по телефону підліткам, молоді, окремим категоріям населення, що переживають кризові ситуації чи потребують довідкової інформації з різних питань, а також для профілактики та попередження серед даної категорії населення девіантної поведінки.

Завдання Т. д.: терміново здійснювати інформаційне консультування абонента, з метою встановлення його зв’язку з різними установами, соціальними службами та кваліфікованими спеціалістами (психотерапевтами, юристами, соціальними педагогами / працівниками, лікарями тощо); надавати психолого-педагогічну підтримку та соціальну допомогу абоненту у вирішенні гострих соціально-психологічних проблем; запобігати негативним явищам у соціальному середовищі; організовувати теоретичну та практичну діяльність, спрямовану на розвиток телефонного консультування, а також професійних контактів зі службами допомоги інших регіонів України та держав.

До принципів телефонної психологічної консультації належать:

1.Анонімність. У випадку звернення до Т. д. від абонента не вимагають називати себе чи повідомити місце знаходження. Також будь-яка інформація, отримана від абонента, не може бути передана будь-куди без його згоди. Винятком можна вважати ситуацію, коли консультант отримує повідомлення, яке є серйозною загрозою для чийогось життя. У такому разі він обов’язково повинен попередити абонента про передачу інформації до відповідних органів. Відповідно консультантам заборонено давати абоненту інформацію, яка допоможе знайти їх поза службою.

2.Конфіденційність. Усі телефонні розмови, журнали чи інші форми реєстрації телефонних бесід, картотеки й інформаційні матеріали доступні лише співробітникам Т. д.

3.Індивідуальний підхід. Підбір індивідуальних прийомів, методів консультування конкретної особи, яка звернулася до Т. д., здійснюється з урахуванням її неповторності й унікальності.

4.Комплексний підхід надання допомоги абоненту. Дослідження різноманітних за складністю психолого-педагогічних, психічних особли-

• 464 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

востей або властивостей людини, їх зв’язків. Всебічне бачення проблеми та поведінки особистості. Урахування всіх факторів впливу на неї.

5.Гуманність. Людяне, толерантне ставлення до абонента. Повага до його інтересів, поглядів, цінностей. Уникнення засуджуючих реплік і реплік звинувачення.

6.Довіра. Створення атмосфери психологічного комфорту, безпеки, розуміння. Збереження отриманої інформації в таємниці; персональна відповідальність абонента. Абонент зберігає за собою право приймати власне рішення та у будь-який момент припинити розмову. Він також несе особисту відповідальність за наслідки прийнятого рішення.

7.Доброзичливе та не оціночне ставлення до абонента. Дотримання консультантом не лише загальноприйнятих норм поведінки, але й уміння уважно слухати, надавати необхідну психологічну підтримку, не засуджувати, намагатися зрозуміти та допомогти кожному, хто звернувся.

8.Орієнтація на норми та цінності абонента. Орієнтація консультанта не тільки на соціально прийнятні норми та правила, але й на життєві принципи й ідеали, носієм яких є абонент; розмежування особистих

іпрофесійних стосунків. Консультант не виходить на рівень близьких, дружніх контактів з абонентом, які передбачають спілкування поза службою та виходять за межі професійних стосунків. Консультант не повинен надавати інформацію, яка допоможе знайти його поза стінами служби (для цього він може використовувати псевдонім), не має права надавати відомості про час роботи, знаходження, мешкання іншого працівника Т. д., що може стати причиною залежності.

9.Активність суб’єкта. Абонент має проявити активність і самостійність у пошуках виходу зі складної ситуації та прийнятті власного рішення.

10.Добровільність. Звернення за допомогою та припинення бесіди відбувається з власного бажання абонента. Абонент проявляє самостійність у виборі рішення.

11.Доступність. Телефонні служби організовані з урахуванням максимального наближення до клієнта, а саме: телефонний номер простий для запам’ятовування, багатоканальний. Консультація здійснюється безоп­­ латно,­ оперативно і, як правило, цілодобово.

12.Нейтральність / недискримінація. Телефонні служби незалежні від політичних, національних, релігійних та інших поглядів, партій, спільнот тощо.

13.Професіоналізм. Абоненти мають право на отримання кваліфікаційної

допомоги. Якість роботи контролюють супервізори телефонної служби. Чинники, що ускладнюють роботу Т. д.: неякісний зв’язок, неможливість отримати невербальну інформацію, неоднозначне розуміння пауз у розмові, що може призводити до припинення розмови абонентом, можливість абонента в будь-який момент пере-

рвати розмову.

Зародження телефонної допомоги бере свій початок з першого десятиліття ХХ ст. У 1906 р. пастор Уоррен ініціював у Нью-Йорку створення ліги «Врятуйте життя», метою діяльності якої було надання моральної та психологічної підтримки по телефону. У Європі служба психологічної підтримки була створена тільки після ІІ світової

Соціальні інститути та інституції • 465 •

війни (1948 р.) і пов’язують це з діяльністю центру «Допомога людям, втомленим життям». Тоді вперше були об’єднані телефонна служба й очний прийом. Однак найпотужніший поштовх у розвитку телефонної допомоги пов’язують із діяльністю англійського священика Чада Вари — засновника руху добровольців-непрофесіоналів «Самаритяни» (1954 р.). Створена в межах цього руху телефонна служба стала прообразом численних подібних центрів у багатьох країнах світу. Мережа служб телефонної допомоги множилася та розвивалася, і для їх взаємної підтримки у Женеві

в1959 р. було створено Міжнародний центр інформації, а через декілька років — Міжнародну федерацію служб невідкладної телефонної психологічної допомоги (IFOTES). У 1974 р., вийшовши на широкий міжнародний рівень, організація «Самаритяни» перетворилась у самостійну інтернаціональну організацію «Біфрендерс Інтернешнл» (Міжнародна дружня допомога). Тоді ж у країнах Азії та Австралії телефонні служби, що мали назви «Лінії Життя», об’єдналися в «Лайф Лайн Інтернешнл» (Міжнародні Лінії Життя).

Щодо назви Т. д., то вона з’явилася у Чехословаччині та Польщі. У 1964 р. д-р Мирослав Плзак створює у Чехословаччині «Лінію довіри» (Linka duvery). У 1967 р. в Гданську та Вроцлаві виникли відділення допомоги по телефону — «Телефони Довіри», діяльність яких зосереджувалась переважно на попередженні самогубств і будувалася на ідеології самаритян.

ВУкраїні служба Т. д. почала працювати порівняно недавно. У 1983 р. в Дніпропетровську було створено подібну службу при психоневрологічному диспансері. У 1988 р.

вОдесі на базі громадської організації було організовано «Молодіжний Телефон Довіри», а у 1989 р. в Києві при міському психоневрологічному диспансері було створено «Телефон Довіри». Однак організацію широкої мережі служб невідкладної телефонної психолого-педагогічної допомоги пов’язують із діяльністю центрів соціальних служб для молоді на початку 90-х рр. ХХ ст. У 1998 р. створено Всеукраїнську Асоціацію телефонних консультантів, метою діяльності якої було розширення мережі служб Т. д. та підвищення ефективності їхньої діяльності.

На сьогодні служби Т. д. можна диференціювати за такими ознаками: орієнтованість на певну цільову групу (за віковою, проблемною або соціальною ознаками), за основним методом роботи (телефонна психотерапія, телефонне консультування, «дружня допомога»), за їхнім статусом (державні, приватні, муніципальні, благодійні), за кадровим складом (професійні, волонтерські).

Найпоширеніша в Україні — професійна модель організації служби Т. д., що дозволяє їй діяти за трьома напрямами: психотерапевтичним, соціально-психологічним і соціально-педагогічним. Психотерапевтичний напрям включає надання консультативної допомоги абонентам, що переживають психотравмуючі ситуації, мають суїцидальні наміри, психічні розлади тощо. Лікар-психотерапевт контролює емоційний стан і поведінку абонента, використовуючи психотерапевтичні методи спілкування з такими особами, враховуючи їхній стан, діагноз, а також категорію інвалідності. Соціальнопсихологічний напрям включає надання психологічної допомоги по телефону особам, які звернулися з міжособистісних проблем, психічних станів, проблем адаптаційного характеру. Консультант допомагає абоненту розібратись у проблемі, встановлюючи її причини; обговорює результати діагностування, допомагаючи знайти шляхи її вирішення. Соціально-педагогічний напрям уособлює в собі допомогу особам, які звернулися з питань сім’ї, сімейного неблагополуччя, виховання дітей тощо. Консультант допомагає

Соціальні інститути та інституції • 467 •

ФОРМИ ВЛАШТУВАННЯ В СІМ’Ю ДІТЕЙ-СИРІТ І ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ — це усиновлення, опіка / піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу. Останні дві форми (прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу) згідно з чинним законодавством — це сімейні форми виховання, положення про які затверджено відповідними Постановами кабінету Міністрів України.

УКонвенції ООН про права дитини, яку Україна ратифікувала ще в 1991 р.,

устатті 20 наголошено на важливості зростання та виховання дитини в сімейному оточенні. У квітні 2001 р. прийнято Закон України «Про охорону дитинства», у якому встановлено основні засади державної політики у сфері захисту прав дитини як фундаментальної частини людських прав. Саме в цьому Законі зокрема вперше визначено поняття «дитина-сирота», «безпритульні діти», «прийомна сім’я», «дитячий будинок сімейного типу»; зафіксовано право кожної дитини на проживання в сім’ї та можливість у разі екстремальних ситуацій бути влаштованими на виховання у сім’ї громадян.

Усиновлення передбачає набуття дитиною статусу рідної дитини з усіма майновими правами, включаючи право спадкування. На відміну від європейських країн, в Україні існує таємниця усиновлення, що на практиці означає право усиновителів на зміну ім’я, прізвища, по батькові дитини, відомостей про місце її народження та інших біографічних даних.

Опіка / піклування — форма влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування з метою забезпечення їм умов для утримання, виховання, розвитку, захисту їхніх прав. Опіка / піклування як форми сімейного виховання тотожні за змістом, але відрізняються віком дитини: опіку встановлюють над дітьми до 14 років, а піклування — від 14 до 18 років.

Прийомна сім’я — це сім’я чи окрема особа, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дитячий будинок сімейного типу — це окрема сім’я, створена за бажанням подружжя чи окремої особи, що не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як п’ятеро, але не більше десяти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відмінність між прийомною сім’єю та ДБСТ полягає, по-перше, в кількості дітей, яких влаштовують на проживання; по-друге, у тому, що прийомна сім’я — це прийомні батьки та прийомні діти, а дитячі будинки сімейного типу — це діти-вихованці та батькивихователі. Спільним є те, що і у прийомних батьків, і у батьків-вихователів можуть бути біологічні діти. По-третє, на відміну від батьків-вихователів, один чи обидва з яких отримують заробітну плату, виконання функцій прийомними батьками не вважають професією. По-четверте, на відміну від прийомної сім’ї, що створюється на базі власної житлової площі, місцеві органи влади / самоврядування, приймаючи рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, як правило, беруть на себе зобов’язання про його забезпечення житлом (багатокімнатною квартирою чи будинком) з відповідним обладнанням (пральною машиною, іншою побутовою технікою). Слід зазначити, що Положеннями встановлюються й обмеження для певних категорій населення, які не можуть бути прийомними батьками та батьками-вихователями.

Національним законодавством передбачено також створення патронатної сім’ї, але нормативних документів щодо неї поки що не існує.

• 468 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Багаторічна зарубіжна практика переконливо доводить, що за допомогою фостерних сімей, (англ. foster — доглядати, виховувати, сприяти), які співпрацюють із соціальними працівниками, вдається вирішувати проблему дитячого сирітства.

Система інтернатного виховання в Україні, яка склалася в радянські часи, не спроможна надати позитивних прикладів спілкування, поведінки в сім’ї, підготувати своїх вихованців до самостійного вирішення проблем, сформувати особистість з почуттям власної гідності, готову здійснювати життєві вибори та нести відповідальність за них. Випускники сиротинців мають об’єктивні обмеження для професійного, духовного та культурного розвитку.

Подальшому розвиткові сімейних форм виховання сприяли пілотні проекти, які були здійснені за підтримки міжнародних донорів, зокрема ЮНІСЕФ. Так, за ініціативою Міністерства у справах сім’ї та молоді, починаючи з 1998 р., упродовж трьох років у Запорізькій області здійснювався експеримент зі створення прийомних сімей. У наступному році експеримент було поширено на м. Київ, Львівську, Одеську, Харківську області, Автономну Республіку Крим. Серед його результатів — розробка та затвердження Постановою Кабінету Міністрів «Положення про прийомну сім’ю» (2002 р.), перші національні публікації, методичні посібники, науково-практичні конференції.

У січні 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення організаційно-правових основ соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», який створив підґрунтя для розвитку сімейних форм виховання. У липні 2005 р. вийшов Указ Президента України «Про першочергові завдання щодо захисту прав дітей», у якому визначено конкретні дії, спрямовані на розвиток прийомних форм виховання. У травні 2006 р. Постановою Кабінету Міністрів затверджено Державну програму подолання безпритульності та бездоглядності на 2006–2010 рр., у якій наголошено на пріоритетності розвитку сімейних форм виховання.

Основні повноваження у створенні та забезпеченні функціонування, подальшого розвитку сімейних форм виховання мають служби у справах дітей і соціальні служби для сім’ї, дітей і молоді. У вітчизняній практиці соціальної роботи з’являється новий напрям — робота з сімейними формами виховання, основні види яких — прийомні сім’ї та ДБСТ. Враховуючи складність, специфічність проблеми, для фахового здійснення соціальної роботи з сімейними формами виховання соціальні працівники мають пройти відповідну підготовку. Соціальна робота з сімейними формами виховання має декілька етапів, а саме: підготовка до створення, створення, здійснення соціального супроводу прийомних сімей і ДБСТ. На кожному з етапів діяльності соціального працівника / групи соціальних працівників вирішуються свої завдання. Починаючи з підготовчого періоду, центри соціальних служб діють спільно зі службами у справі неповнолітніх. Для того, щоб забезпечити позитивні результати соціальної роботи з сімейними формами виховання, треба вміти успішно проводити інформаційні заходи, спрямовані на формування належної громадської думки щодо сімейних форм виховання, їх пропаганду та відбір кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі; забезпечити якісне навчання прийомних батьків і батьків-вихователів до виконання своїх функцій; здійснювати соціальний супровід прийомних сімей і ДБСТ, починаючи з найперших днів, особливо впродовж першого року існування, надаючи кваліфіковану різноманітну допомогу та підтримку батькам, особливо під час вирішення проблемних ситуацій; вміти використовувати ресурси, працюючи у партнерстві з іншими фахівцями, державними та недержавними структурами, сім’єю в ім’я та задля інтересів дитини.

Соціальні інститути та інституції • 469 •

Літ.: Закон України «Про охорону дитинства» (26 квітня 2001 р., № 2402-ІІІ) / Права дитини: від витоків до інновацій: Зб. текстів, метод. та інформ. матеріалів.— К.: «Либідь», 2002.— 280 с; Закон «Про забезпечення організаційно-правових основ соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»; Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей (Указ Президента України від 17.02.2005 р. № 1086/2005) / Нормативні матеріали для забезпечення діяльності закладів соціального захисту дітей.— К.: Мін-во України у справах сім’ї, молоді та спорту, 2005.— С. 24–28; Створення та соціальний супровід прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу: Навч.-метод.комплекс / Автори-упоряд.: Г. М. Лактіонова, Ж. В. Петрочко, А. В. Калініна та ін.; Заг. ред. Г. М. Лактіонової, Ж. В. Петрочко.— К.: Науковий світ, 2006.— 270 с.

Лактіонова Г. М.

ЦЕНТР ДЛЯ ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ДІТЕЙ І МОЛОДІ — спеціалізований заклад, що проводить роботу із соціальної адаптації ВІЛ-інфікованих дітей і молоді.

Центр створюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями й органами місцевого самоврядування за наявності необхідної матеріально-технічної бази, зокрема приміщень, які відповідають санітарно-гігієнічним нормам і вимогам пожежної безпеки. Фінансування центру здійснюється за рахунок коштів місцевих бюджетів, передбачених для виконання програм, спрямованих на розв’язання проблем дітей, молоді, жінок і сім’ї, а також інших джерел.

Основні завдання центру—створення умов для соціальної адаптації ВІЛ-інфікованих дітей і молоді, розроблення та здійснення заходів щодо соціальної підтримки та супроводу таких дітей і молоді, що спрямовані на їх інтеграцію в суспільство.

Центр, відповідно до покладених на нього завдань, надає ВІЛ-інфікованим дітям і молоді різні види соціальних послуг (соціально-побутові, психологічні, соціальнопедагогічні, соціально-медичні, юридичні й інформаційні); здійснює лікувальнооздоровчі заходи, надає, в разі потреби, першу невідкладну допомогу; організовує клуби за інтересами, проводить конкурси; залучає батьків або осіб, що їх замінюють, до співпраці, дає їм методичні поради; організовує роботу груп взаємодопомоги для ВІЛ-інфікованих дітей і молоді, а також батьків або осіб, що їх замінюють; забезпечує харчування дітей і молоді, що в ньому перебувають, відповідно до установлених норм; співпрацює з закладами охорони здоров’я, навчальними закладами й іншими організаціями, які надають допомогу ВІЛ-інфікованим дітям і молоді; направляє в разі необхідності осіб, що звернулися до центру, до закладів та установ, які можуть забезпечити задоволення їхніх потреб.

Відповідно до поставлених завдань, в центрах визначають необхідні соціальні послуги та форми роботи, спрямовані на соціальну підтримку дітей, молоді, які живуть з ВІЛ, і їхніх сімей. Це консультації юриста, психолога, соціального працівника, проведення підтримуючого консультування — кауселінг, арт-терапевтичні заняття, індивідуальні та групові розвиваючі заняття для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, організація дозвілля дітей в ігрових кімнатах, курси занять для батьків із питань розвитку, виховання та догляду за дітьми, які живуть із ВІЛ, клуби вихідного дня тощо.

Літ.: Безпалько О. В. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в територіальній громаді: теоретико-методичні основи: Монографія.— К.: Наук. світ, 2006.— 363 с.; Здійснення соціальної роботи центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у 2004 році: Інформаційно-аналітичний звіт про діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді // За заг. ред. С. В. Толстоухової.— К.: Держсоцслужба, 2005.— 48 с.; Методичні рекомен-

• 470 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

дації щодо соціальної підтримки людей, які живуть з ВІЛ: з досвіду роботи / Ю. В. Калашников, Л. П. Крисов.— К.: ДЦСССДМ, 2005.— 115 с.; Структурна профілактика як метод запобігання новим випадкам ВІЛ-інфікування та покращання якості життя людей, які живуть із ВІЛ / СНІД: Метод. матеріали для тренера / Автори-упоряд.: В. В. Молочний, Т. П. Цюман, В. В. Лях; За заг.ред. І. Д. Звєрєвої.— К.: Науковий світ, 2006.— 93 с.

Безпалько О. В.

ЦЕНТРИ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ ДЛЯ СІМ’Ї, ДІТЕЙ І МОЛОДІ — спеціальні заклади, уповноважені державою реалізувати соціальну політику шляхом проведення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями. Центри соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді належать до соціальних служб територіального охоплення, що дає можливість залучити спеціалістів певного профілю та необхідної кваліфікації; створити можливості для клієнтів певної територіальної одиниці користуватися послугами спеціалістів; чітко виокремити конкретні соціальні проблеми дітей, сімей і молоді певної громади й об’єднати її ресурси для їх вирішення; посилити відповідальність керівників і виконавців за кінцевий результат діяльності.

Юридично створення центрів соціальних служб для молоді було закріплене Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р., № 2998-ХІІ). У ст. 6 цього закону зазначалося, що для підтримки соціального становлення та розвитку молоді утворюються центри соціальних служб для молоді та їхні спеціалізовані формування. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 13 серпня 1993 р. № 648 «Про соціальні служби для молоді» затвердив Типове положення про соціальні служби для молоді, згідно з яким соціальні служби для молоді отримали статус спеціальних структур, що надають соціальні послуги та соціальну допомогу молоді віком від 15 до 28 років. 1 січня 2005 р. було створено Державну соціальну службу для сім’ї, дітей і молоді як урядовий орган державного управління, а центри соціальних служб для молоді перейменовано в центри соціальних служб для сім’ї, дітей й молоді (надалі ЦСССДМ).

Центри створюються відповідними органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, належать до сфери їх управління та підпорядковуються відповідно органу виконавчої влади чи виконавчому органу сільської, селищної, міської ради. Система центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді функціонує на державному (Державна служба для сім’ї, дітей і молоді), регіональному (регіональні ЦСССДМ відповідно до територіально-адміністративного поділу України) і місцевому рівнях (районні, міські, селищні, сільські, районні у містах ЦСССДМ).

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді на місцях забезпечують доступ до соціальних послуг за такими напрямами: соціальний супровід сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах; соціальний супровід прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу; соціальний супровід матерів, які мають намір відмовитися від новонародженої дитини; профілактика ВІЛ / СНІДу та наркозалежної поведінки серед підлітків і молоді; організація інформаційно-просвітницької роботи через мережу мобільно-консультативних пунктів; здійснення соціальної роботи на вулиці; підтримка фізичного та психічного стану дітей і молоді з функціональними обмеженнями, адаптація та інтеграція їх у суспільство; соціальний патронаж молоді, що відбуває чи відбула покарання в формі обмеження або позбавлення волі на певний строк; проведення соціально-профілактичної роботи щодо формування в підлітків і молоді основ здо-