ESW_final_save

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 401 •

пед. наук України, Ін-т вищ. освіти.— К.: ДЦССМ, 2002.— С. 452; Соціологія: терміни, поняття, персоналії: слов.— довід. для студ. / Соц. асоц. України.— К.: Каравела; Л.: Новий Світ., 2000; 2002.— С. 375–376; Соціолого-педагогічний словник / за ред. В. В. Радула.— К.: «ЕксОб», 2004.— С. 255– 256; Харченко Л. Г. Соціально-педагогічні умови формування сучасних гендерних стереотипів у процесі соціалізації жіночої молоді: автореф. дис. … канд. пед. наук. 13.00.05. Соц. педагогіка.— Луганськ: ЛНПУ імені Тараса Шевченка, 2006.— 20 с.

Рижанова А. О.

СУБКУЛЬТУРА — від англ. subculture — підкультура. Виникло в 20-ті роки XX ст. в англомовній соціології (А. Коен, Д. Маца, У. Міллер) й охоплювало процеси, що відбувалися в кримінально орієнтованому молодіжному середовищі з протиправними нормами поведінки. З середини 60-х років XX ст. зміст цього поняття змінився, і до субкультури почали відносити комплекс не лише молодіжних цінностей, а й норми, цінності, звичаї інших верств населення­ — те, у чому відображаються особливе світосприйняття і стиль життя, а також відповідні соціальні інститути відтворення. Феномен «субкультура» визначають як культуру окремої соціальної спільноти (групи, класу, регіону), що чимось відрізняється від традиційної культури суспільства. За допомогою субкультури відбува­ ється соціальна ідентифікація членів пев­ної спільноти. Як підкреслює психолог Д. Аусубель, «причиною формування самостійної субкультури є спілкування молодих людей протягом визначеного часу та продукування ними власних цілей. Група молодих людей одного віку є головними носіями цієї напівнезалежної часткової культури, недвозначно протиставленої культурі дорослих».

Сучасні дослідники (Ю. Волков, М. Головатий, І. Колесин, М. Панасюк, В. Добреньков та ін.) вкладають різний зміст у поняття «субкультура», а саме: автономне культурне утворення у межах домінуючої культури; специфічний спосіб диференціації регіональних та національних культур; спосіб визначення та опису незначних культурних змін, що відбуваються у межах домінуючої культури; особлива форма організації людей; сукупність норм, що протистоять домінуючій традиційній культурі та інтерпретуються нею як чужа, негативна і та, що порушує її цінність; суспільна­ група, що дотримується дещо інших­ норм; професійна культура, в якій своєрідно відбиваються цінності і ідеали; система цінностей, настанов, моделей поведінки, життєвого стилю певної соціальної групи.

В педагогічній науці поняттям «субкультура» характеризують частину загальної культури, систему цінностей, традицій, звичаїв, що притаманні певній соціальній групі, яка відрізняється від домінуючої культури поглядами на життя, звичаями, сленгом, одягом, зачіскою тощо. Тому розрізняють дитячу, молодіжну, маргінальну, регіональну, кримінальну, національних меншин, професійну та ін. субкультури.

У контексті соціально-педагогічної парадигми (О. Безпалько, І. Звєрєва, І. Ліпський, А. Рижанова та ін.) субкультура розглядається як автономне, відносно цілісне утворення, яке охоплює специфічний набір ціннісних орієнтацій, норм поведінки, взаємодію і взаємостосунки її носіїв, статусну структуру, джерела інформації, захоплення, стереотипи, смаки, жаргон, фольклор. Соціальною базою формування субкультури можуть бути вікові, професійні прошарки населення, релігійні секти, сексуальні меншини, неформальні течії, злочинні групи тощо. Важливим видається зауваження, що субкультура впливає на особистість настільки, наскільки група однолітків, яка є її носіями, референтна (значима) для неї.

Отже, аналіз довідкових джерел і наукової літератури з проблеми свідчить, що єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури немає. Кожна наука поняття «суб-

• 402 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

культура» інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології, що сприяло виникненню низки найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього феномену, а саме: системно-динамічний підхід розглядає субкультуру як складну динамічну систему, яка зазнає фазових перетворень; синергетичний підхід описує процес хаотичної взаємодії субкультур, під час якого одні субкультури посилюються, а інші гаснуть; інформаційного підходу, де субкультура розглядається як поєднання соціальних факторів з інформаційними, де великого значення набуває формування колективної свідомості (що несе в собі духовні цінності), яка формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда і ЗМІ (телебачення, радіо, преса,) що активно впливають на цей процес; генетичний підхід описує залежність системи духовних цінностей від набору генів; ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, де культури вищого та нижчого рівня розвиваються кожна за своїми законами; трофічний підхід подає субкультуру як багаторівневу структуру, де верхній рівень розвивається за рахунок нижнього; екологічний підхід полягає в уявленні про субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі; епідеміологічний підхід порівнює процес формування субкультур з розповсюдженням епідемії: у масовій свідомості формується соціальний міф, який передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих; когнітивний підхід порівнює субкультуру з системою пізнавальних теоретичних механізмів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність; в контексті концепції соціокультурної стратифікації, субкультура розглядається передусім як явище соціально-психологічне і мистецьке. Зауважимо, що всі зазначені концепції розглядають субкультуру як «картину світу», яка є спільною для великої групи людей.

Звісно, вся сукупність наукових підходів не обмежується цим переліком, але ці підходи є найбільш поширеними і саме на їх основі здійснюються спроби типологізації та інтерпретації субкультур.

Узагальнюючи викладене вище, можна припустити доцільність наукової концепції Н. Слюсаревського, який уважає, що треба типологізувати не субкультури, а соціальні групи, які можуть утворити або не утворити субкультуру. Зазначена позиція є підтвердженням поглядів Е. Соколова, який уважає, що «кожен клас, кожна соціальна група можуть мати свою особливу субкультуру». При цьому творцем, носієм та зберігачем субкультурних традицій зазвичай виступає соціокультурна група. Разом з тим варто зауважити, що далеко не усяка соціальна група володіє власною субкультурою. Як остання, може бути визнана лише така спільнота людей, що має відмітні культурні ознаки, котрі вирізняють її з поміж інших спільнот.

Принципово важливим видається порозуміння субкультури як специфічного — стилізованого механізму соціалізації особистості, де процеси групової інтеграції та диференціації, які є характерними й для інших неформальних груп, базуються на соціальнопсихологічномухарактерівзаєминівзаємодії.Вартозауважити,щоросійськідослідники В. Бабахо, Ю. Волков, В. Добрєньков, С. Лєвікова, А. Маршак, С. Сергієва, В. Суртаєв, А. Толстих, С. Фролов, досліджуючи особливості молодіжної субкультури, з поміж інших характерних відзнак виокремлюють її соціалізуючу функцію. Зокрема, С. Лєвікова характеризує молодіжну субкультуру як часткову культурну підсистему, яка націлена на включення молодої особистості у суспільство.

Отже, перебудовчі процеси у сучасному суспільстві взагалі й в системі вищої освіти зокрема, надали молодим людям можливість самоутверджуватися не лише в рамках

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 403 •

традиційних інститутів соціалізації (сім’я, школа, ВУЗ, оточення друзів, мікросоціум, засоби масової комунікації та ін.), а й поза ними. У зв’язку з вищезазначеним, актуалізувалася роль неформальних угрупувань молоді.

Цілком ймовірно, що більшість науковців, зокрема І. Бех, О. Безпалько, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Міщик, С. Савченко, одним із провідних чинників соціалізації молоді відокремлює групу однолітків. ЇЇ соціалізуючими функціями перш за все є: задоволення потреби молодої людини у нерегламентованому спілкуванні з ровесниками; оволодіння навичками співжиття з іншими людьми; автономізація від дорослих; створення умов для самоствердження молодої людини; засвоєння певних статево-рольових норм поведінки; залучення до окремих видів субкультури. Тому в останні роки у різних галузях наукових знань активізувався інтерес до дослідження неформальних об’єднань молоді, при вивченні діяльності яких використовуються такі поняття, як «стихійні», «нетрадиційні», «неофіційні», «спонтанні» групи. Так, довідкові джерела свідчать, що неформальною групою може називатися така організація, яка характеризується високим ступенем згуртованості, особистісним характером спілкування, однак нечітко вираженою метою групової діяльності і неформальним контролем, що побудований на традиції і залежить від ступеня усвідомлення групового членства. Отже, неформальні групи можуть бути організовані як у рамках формальних, так і поза ними.

Доведено, зокрема, що вирішальною ознакою самодіяльних об’єднань молоді є створення нових типів соціальних зв’язків та апробація офіційно не регламентованих соціальних технологій. Саме в них здебільшого стихійно й концентруються суспільні відносини (І. Кон, В. Лисовський, Г. Гарпенчук, та ін.). Відтак, є всі підстави вважати, що діяльність неформальних об’єднань у певній мірі відображає специфіку молодіжної субкультури. ЇЇ характерними ознаками є: специфічний набір ціннісних орієнтацій та норм поведінки; надання переваги певним джерелам інформації; своєрідні захоплення, смаки; специфічні способи проведення вільного часу; сленг; особливості одягу та зовнішності.

Численні дослідження свідчать, що особливостями молодіжної субкультури сьогодні є: її розважально-рекреативна спрямованість; надмірно-підкреслене слідування моді; передача інформації та вираження почуттів за допомогою сленгових слів та виразів; надання переваги «легкій літературі»; вестернізація (орієнтація на зразки масової західної культури), «домінування культури сили»; пріоритет споживацьких орієнтацій над креативними; слабка індивідуалізованість і вибірковість культури, надання переваги, «легкій літературі»; позаінституціональна культурна самореалізація; відсутність етнокультурної самоідентифікації, нехтування цінностями національної культури.

Літ.: Социология молодежи / Ю. Г.  Волков, В. И.  Добреньков и др.— Ростов н/Д., 2001.— С. 166–169; Головатий М. Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.— понятійн. слов. / М. Ф. Головатий, М. Б. Панасюк.— К.: МАУП, 2005.— 560 с.— Бібліограф.: с. 483–511; Коджаспирова Г. М., Коджаспиров А. Ю. Словарь по педагогике.— Москва: ИКЦ «МарТ»; Ростов н/Д: Изд. центр «МарТ», 2005.— 448 с.; Колесин И. Д. Подходы к изучению социокультурных процессов // Социологические исследования.— 1999.— № 1.— С. 130–136; Кравченко А. И. Культурология: словарь.— М.: Академ. проект, 2000; Лєвікова С. І. Молодежная субкультура.— М., 2004.— С. 33.; Міщенко Н. І. Студентська субкультура як фактор профісійної соціалізації майбутніх соціальних педагогів: автореф. дис. … канд. пед. наук. 13.00.05. Соц. педагогіка.— К., 2011.— 20 с.; Прохоренко Т. Г., Зборовська О. П. Девіантна молодіжна субкультура // Вісник МСУ. Серія «Соціологічні науки». —2006.— Т. IX, № 2.— С. 12–17; Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / за заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової.— К., 2000.— 260 с.;

• 404 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Слюсаревський Н. М. Субкультура як об’єкт дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.— 2002.— № 3.— С. 117–127; Соколов Э. В. Понятие, сущность и основные функции культуры.— Ленинград, 1989.— С. 16; Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / за заг. ред. проф. І. Д. Звєрєвої.— К.: Центр учбової літ., 2008.— С. 283.; Субкультурные объединения молодежи: критический анализ: Репринты докладов Всесоюзной научной конференции «Культура и её роль в активизации человеческого фактора».—М.: АН СССР, Ин-т философии, 1987.— С. 22; Щепанская Т. Символика молодежной субкультуры. Опыт этнографического исследования Системы 1986–1989 гг.— СПб., 1993.

Міщенко Н. І., Звєрєва І. Д.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ—(лат. tolero—«нести», «тримати», «терпіти»)—здатність бачити в іншій людині саме іншу — носія інших цінностей, логіки мислення, інших норм поведінки, усвідомлення її права бути іншою, відмінною; безумовно позитивне ставлення до такої несхожості, терпимість до думки іншої людини, звичаїв, кольору шкіри, релігії, способу життя; здатність глянути на світ одночасно зі своєї точки зору та з позиції іншої людини; не є частиною будь-якої ідеології або елементом будь-якої конкретної культури.

Толерантність не означає терпимість до противоправних дій. Толерантне суспільство — це суспільство взаємної поваги, суспільство, вільне від забобонів, недовіри і сліпої агресії.

Ванглійській мові «толерантність» означає «готовність і здатність без протесту сприймати особистість або річ», у французькій — «повагу до свободи іншої людини,

їїнапряму думок, поведінки, політичних і релігійних поглядів». У китайській мові бути толерантним означає «дозволяти, допускати, виявляти великодушність щодо інших». На цьому фоні найбільш широку значеннєву гаму поняття «толерантність» виражає в арабській мові, де воно може вживатися в значенні «прощення, полегкість, м’якість, поблажливість, жаль, прихильність, терпіння» , у той час як у перській мові толерантність визначається як «терпіння, терпимість, витривалість, готовність до примирення». Використовується термін «толерантність» в його англійській інтерпретації — tolerance, де разом із терпимістю він означає також «допуск». Зіставлення обох значень показує, що цим терміном виражається ідея міри, межі, до якої можна терпіти іншу людину або явище, навіть якщо вони незрозумілі, викликають здивування, неприйняття або опір. Поняття «толерантність» стало міжнародним терміном у ХХ столітті.

Той факт, що поняття «толерантність» існує в усіх мовах, відбиває інтуїтивне сприйняття єдності людства, взаємозалежності всіх від кожного і кожного від усіх і складається з поваги до прав іншої людини (у тому числі права бути іншою), а також стримування від заподіяння шкоди, тому що шкода, заподіювана іншій людині, означає шкоду для всіх і для самого себе. У сучасному суспільстві толерантність повинна стати свідомою формованою моделлю взаємин людей, народів і країн.

Взарубіжній та вітчизняній науці склалися певні передумови щодо вивчення проблеми формування толерантності: перша група дослідників представлена дослідженнями соціально-психологічних особливостей груп та міжгрупової взаємодії (B. Агеев, Г. Андреева, Г. Тэджфел, Дж. Тернер, С. Московичи, П. Шихирев. Б. Поршнев та ін.); до другої групи можна віднести праці, виконані в руслі філософського осмислення проблеми толерантності (P. Валитова, В. Золотухин, Н. Круглова, В. Лекторский, Е. Магомедова, М. Прохоров, Л. Скворцов, Б. Хомяков, М. Уолцер, П. Николсон, Ю. Красин и др.); третю групу складають сучасні педагогічні теоретичні та емпіричні дослідження ідентичності (Т. Стефаненко, Н. Лебедева, Е. Галкина, О. Романова, Л. Науменко, А. Коростылев, В. Гри-

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 405 •

ценко, А. Татарко, В. Павленко, В. Левкович, Л. Кузмицкайте, В. Хотинец и др.) та толерантності (А. Асмолов, Г. Солдатова, Н. Лебедева, Ф. Малхозова, Ю. Гаюрова, Е. Шлягина, С. Ениколопов, Л. Шайгерова та ін.); до четвертої групи можна віднести фундаментальні наукові дослідження, присвячені історико-філософським аспектам проблеми толерантності (В. Золотухин, М. Хомяков, Н. Круглова, В. Лекторский, С. Скворцов, Б. Емельянов, Е. Магомедова, P. Валитова). В них подано систематизований огляд теоретичних досліджень цього поняття. Питання толерантності, безконфліктності, тактовності вивчалися вітчизняними дослідниками Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Т. Веретенко, Н. Заверико, Л. Міщик, О. Олексюк, В. Петровичем. У їх працях толерантність розглядається як соціальний феномен, як інструмент регулювання відносин між людьми, як особливого роду правила поведінки, як основа для вироблення багатьох реальних правил, норм і законів; цінність взаємодії в умовах протиріччя; прийняття інших, які відрізняються від твоїх власних інтересів і цілей; антипод агресивності; здатність вислухати; безконфліктність тощо. Всі ці визначення в рівній мірі можуть слугувати як побутовими, так і науковими дефініціями феномена толерантності. Диференційоване розуміння феномену толерантності містить: природнича (натуральна) толерантність — відкритість, допитливість, довіра, що притаманна маленькій дитині і ще не асоціюється з якостями її «Я» (толерантність типу «А»); моральна толерантність — терпіння, терпимість, що асоціюється з особистістю — зовнішнім «Я» людини (толерантність типу «Б»); духовна толерантність — прийняття, довіра, що асоціюється з сутністю або з «внутрішнім Я» людини (толерантність типу «В»).

В середині XX ст. Г. Оллпорт побудував типологію особистості в континуумі толерантність — інтолерантність. Спираючись на роботу Т. Адорно і його колег «Авторитарна особистість», праці інших психологів, а також на власні дослідження, він дав узагальнені характеристики толерантних і інтолерантних особистостей за рядом параметрів. Розглядаючи лише полюс толерантності, можна визначити, що для толерантної людини характерним є: а) знання самої себе (толерантна людина добре знає свої переваги та недоліки й не схильна в усіх лихах звинувачувати навколишніх); б) захищеність (відчуття безпеки й переконаність, що загрозу можна подолати; гарантія розуміння й підтримки, відчуття безпеки й єднання з іншими людьми в протистоянні згубному впливу соціуму); в) відповідальність (розвинене почуття відповідальності, вияв внутрішньої сили в ситуації прийняття рішення, його якісного виконання на основі варіативного підходу й системи особистих вимог; така людина не перекладає відповідальність на інших); г) потреба у визначеності (толерантна людина не ділить світ на чорне і біле, а визнає різноманіття, готова вислухати будь-яку точку зору й відчуває менший дискомфорт у стані невизначеності); д) орієнтація на себе (більше орієнтована на особистісну незалежність, менше — на належність зовнішнім інститутам та авторитетам); е) здатність до емпатії (соціально чутлива й схильна давати більш адекватні судження про людей); є) почуття гумору (здатна посміятися не тільки з інших, але й із себе); ж) віддає перевагу волі, демократії (для неї не має великого значення суспільна ієрархія).

Толерантність як прояв суспільних взаємовідносин залежить від умов життя, сере­ довища, в якому буде зростати людина, від менталітету соціуму, в якому живе людина и який, в свою чергу, впливає на її індивідуальність, світоглядні пріоритети, стереотипи її поведінки. Саме менталітет соціуму віддзеркалює специфіку способу життя того чи іншого народу, його традиції, віру, національно-етнічні особливості, життєві пріоритети та цінності, форми прояву толерантної свідомості. Аналіз причин ментальної несуміс-

• 406 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

ності людей, людських спільнот і є фактично новою соціально-педагогічною проблемою для педагогіки. Видатний російський науковець А. Асмолов у преамбулі до збірника «На шляху до толерантної свідомісті» розглядає проблеми формування нового направлення в педагогіці — становлення педагогіки толерантності, яка йде на зміну програм по конфліктології. Толерантність розглядається ним як соціальна норма, яка визначає сталість до різного роду конфліктів в суспільстві. Педагогіка толерантності передбачає: створення соціально-педагогічних умов толерантної взаємодії, толерантного освітньовиховного простору; створення умов культури спілкування; розвиток синергетичного мислення, яке дозволяє приймати широкий спектр особистісних якостей, індивідуальних та етнічних проявів людини; особистісно-орієнтований підхід в освітньому процесі, основою якого є суб’єкт-суб’єктні відношення в системі «учитель — ученик — батьки».

В 1996 р. Генеральна Асамблея ООН запропонувала державам-членам ООН щорічно 16 листопада відмічати Міжнародний день, присвячений толерантності. Це рішення було прийнято у зв’язку з тим, що 16 листопада 1995 р. держави-члени ЮНЕСКО прий­ няли Декларацію принципів толерантності, яка проголошувала, що всі люди за своєю природою різні, але й рівні за своїми гідністю і правами. Під толерантністю в «Декларації принципів толерантності» розуміється прийняття й правильне розуміння багатства культур світу, форм самовираження й способів проявів людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті і переконань. Толерантність — це гармонія в різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, але й політична і правова потреба. Толерантність робить можливим досягнення миру і сприяє зміні культури війни культурою миру. Толерантність — це, перш за все, активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Ні за яких обставин толерантність не може служити виправданням посягань на ці основні цінності. Толерантність мають проявляти окремі люди, групи і держави. Прояв толерантності, співзвучний повазі прав людини, не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх переконань. Це значить, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і признавати таке ж право за іншими. Це означає визнання того, що люди за своєю природою різняться у зовнішньому вигляді, статусі, мові, поведінці і цінностях і мають право жити в мирі і зберігати свою індивідуальність. Це значить, що погляди однієї людини не можуть бути нав’язані іншим. Толерантна людина поважає переконання інших і не намагається довести свою виняткову правоту.

Дослідження сучасних поглядів українських та закордонних учених на проблему толерантності свідчить, що порівняно з XIX століттям проблема толерантності наприкінці XX – початку XXI ст. набуває особливої актуальності й потребує ґрунтовного та всебічного аналізу; ця проблема розглядається в контексті загального процесу звільнення особистості від будь-якого виду поневолення — соціального чи морального; толерантність характеризується як необхідна й достатня умова емансипації людини і підтримки миру на Землі, оскільки вона уможливлює співіснування людей у свободі й гуманності; недостатня розробленість проблеми викликає потребу створення теорії толерантності, тобто вироблення нової концепції, відмінної від тієї, що домінувала у XVI–XVIII ст., концепції, що буде відповідати соціальним та інтелектуальним умовам нашого часу.

Літ.: Декларация принципов толерантности. Утверждена резолюцией 5.61 Генеральной конференции ЮНЕСКО от 16 ноября 1995 года // Век толерантности: Науч.-публицистич. вестник.— М.: МГУ, 2001; Довгополова Я. В. Формування толерантних відносин студентів у полікультурному навчальному середовищі: автореф. дис.… канд. пед. наук. 13.00.05. Соц. педагогіка.— Луганськ,

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 407 •

2007.— 18 с.; Лекторский В. О толерантности, плюрализме и критицизме // Философия, наука, цивилизация.— М., 1999.; На пути к толерантному сознанию / отв. ред. А. Г. Асмолов.— М.: Смысл, 2000.— 255 с.; Рюмшина Л. И. Библиотека психологии и педагогики толерантности // Вопросы психологии.— 2002.— № 2; Толерантность в системе ценностно-целевых приоритетов образования // Педагогика.— 2002.— № 7.— С. 3–12; Толерантность: взгляд, поиск, решение.— М.: Вербум-М, 2003.— 168 с.; Шалин Н. Н. Толерантность // Социологическая энциклопедия: В 2 т. Т. 2.— М., 2003.— С. 661.

Звєрєва І. Д.

ТРАДИЦІЇ (лат. traditio — передання) — складова ядра культури соціуму (від мікродо макро-), що забезпечує його стабілізацію, зміцнення в просторі (через поширення соціокультурної спадщини серед соціальних суб’єктів «по горизонталі») та збереження в часі (через передавання соціокультурного досвіду від покоління до покоління «по вертикалі»), зумовлюючи наступність у розвитку матеріальної і духовної культури, сприяючи збереженню міжпоколінних зв’язків. За змістом традиції охоплюють найбільш стійкі, «інерційні», життєво необхідні для виживання у природному та соціальному середовищі складові культурної спадщини соціуму, що якісно вирізняють його серед інших соціальних суб’єктів суспільства, людства: мову, цінності, ідеї, ставлення до природного та соціального середовища, способи світосприйняття, вірування, смаки, норми соціальної поведінки тощо. Структура Т. як механізму трансляції ядра культури складається зі звичаїв, обрядів, ритуалів, свят. За сферою розповсюдження Т. діють у будь-якому суспільстві, у всіх галузях соціального життя, у кожній соціальній групі, родині. На цій підставі виокремлюються види Т.: сімейні, етнічні, релігійні, професійні, громадські тощо. Т. виконують низку культурних функцій: 1) забезпечують спадковість культури, 2) слугують каналом збереження і передавання інформації та цінностей від генерації до генерації; 3) забезпечують соціальну інтеграцію та сталість соціуму; 4) виконують селективний відбір необхідних зразків поведінки та цінностей; 5) виступають механізмом соціалізації та інкультурації людей. Т. можуть бути як позитивними (що і як традиційно приймається соціумом з соціокультурного досвіду), так і негативними (що і як традиційно відхиляється).

Т.зберігаються у свідомості та у складі життя певного соціуму протягом тривалого часу. Ті з них, що забезпечують виживання та розвиток суспільства, групи у природному та соціальному середовищі, мають змінюватися відповідно до зовнішніх змін. Т., що не відповідають новим умовам середовища, як правило, гальмують розвиток соціальної спільноти, а, отже, мають трансформуватися або витіснятися іншими Т. Процес оновлення Т. є обов’язковою складовою соціального життя, умовою самозбереження соціуму, тому відбувається як спонтанно на основі дії інноваційних соціальних механізмів, так і усвідомлено, цілеспрямовано через планомірну діяльність соціальних суб’єктів.

Тисячолітні традиції можуть перетворюватися в соціальний інститут (наприклад, парний брак), тому в соціології Т. розуміють саме як механізм відтворення соціальних інститутів та тих норм, збереження яких зумовлене самим фактом їх існування в минулому.

Т.передавання самих Т. залежить від складності соціальної структури соціуму та рівня його матеріально-технічного розвитку. Першоосновою трансляції Т. було несвідоме наслідування, яке поступово доповнилося свідомим, а з розвитком культури вони відтворювалися, крім попередніх способів, ще й усно через народні перекази, міфи. Письмова мова забезпечила можливість передавання Т. через книгу, бібліотеку, освіту, вдосконалення ЗМІ — через пресу, радіо, телебачення, Інтернет тощо.

•408 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

Удоіндустріальному суспільстві більшість змісту культури передавалося через Т., тому воно називається традиційним. В індустріальному суспільстві провідну роль

вцьому відігравала освіта, отже, саме цієї доби формувалися та розвивалися Т. освітні — основа упорядкування і структуризації кожної окремої національної системи освіти; універсальна форма збереження та механізм передання у спадок педагогічного досвіду. За своїм інформаційно-змістовним наповненням Т. освітні складаються з навчально-виховної практики, теоретико-концептуальних педагогічних уявлень, процесуальних елементів педагогічної діяльності. У сучасному інформаційному суспільстві зростає роль глобальних засобів комунікації у переданні Т. людства, з одночасним формуванням власних Т. таких ЗМІ, як Інтернет. На погляд соціальних психологів, сьогодення змінює ставлення до Т., так Б. Поршнєв наводить зауваження Р. Оппенгеймера про те, що у наш час культура і традиція набули зовсім іншої інтелектуальної та соціальної ролі. Нині головна функція найважливіших і життєстійких традицій саме в тому, щоб слугувати засобом для швидких змін. Таке саме ставлення до самої суті Т. підтверджують соціальні культурологи, наприклад, Б. Єрасов доводить специфіку сучасної культури тим, що усе сьогодення вже не задовольняє, розглядається як застаріле, як вже минулий етап, зупинка на якому загрожує регресом. Інформаційна культура, примушуючи всіх соціальних суб’єктів підкоряти сучасність міркуванням про майбутнє, сприяє вивільненню всіх видів їх активності та творчості, розвиває схильність до новизни, «відчуття часу», уникнення рутини. Такі висловлення, на перший погляд, складають враження, що Т. немає місця в інформаційному суспільстві, а реально вони просто докорінно трансформуються та з’являються принципово нові.

Усоціально-педагогічному контексті найважливішою є соціалізаційна функція

Т., яка реалізується через їх складові: звичаї, обряди, ритуали, свята. Усі ці поняття є близькими, але не ідентичними. Розуміння їх сутності надає можливість усвідомлення не лише етапів соціального розвитку людини у філогенезі, але й вдосконалення самого процесу соціалізації через Т. Ключовим у цій низці є поняття «звичаї», під яким розуміють правило поведінки, зокрема соціальної, що стало для певної групи людей загальноприйнятою нормою, увійшло в побут і стало звичкою. Звичаї були першим наслідком наслідування і результатом вдосконалення цього процесу, вони об’єднували первісну людину у спільноту. Через звичаї приєднувалися до групи, набуваючи там певного соціального статусу, звичаї були основою очікування відповідної поведінки від інших і, таким чином, гармонізували соціальні стосунки людей первісної доби, забезпечуючи виживання в несприятливому природному середовищі. Дотримування звичаїв вимагало багаторазового виконання одних і тих самих дій, тобто доведення їх до автоматизму, що стає потребою індивіда. Позитивне значення звичаїв для нього полягало в тому, що вони давали можливість легко виконувати часто повторювані дії і вивільняти свідомість для зосередження на тих діях, які потребують повного контролю з боку свідомості. Звичаї первісної людини охоплювали найрізноманітніші сфери її буття від народження до смерті. Звичаї складають основу звичаєвого права — «неписаного закону», який здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку кожного і всієї групи,— тобто звичаї були засобом соціального впливу. Вони — найнижчий рівень і умова формування емпіричної суспільної свідомості, що керує розвитком просоціальної поведінки людей. Проте і сьогодні звичаї, як стереотипний спосіб поведінки, що відтворюється в певному соціумі або соціальній групі та є бажаним для їх членів, є формою соціальної регуляції діяльності, але невеликої кількості людей, тому функціонують

Соціокультурні основи соціальної / соціально-педагогічної роботи • 409 •

лише в окремих галузях суспільного життя і виражають найбільш неухильну поведінку щодо сприйнятих з минулого зразків. Отже, звичаї — це культурно успадкована норма, правило дії і початкова форма Т.

Обряди, як більш розвинута форма Т., відображають наступний рівень соціального існування та соціалізації групи і людини. Обряди — теж стереотипні дії людей, але, на відміну від звичаїв, уже умовні. В образно-символічній формі вони виражають звичаї стосунків людей між собою та з природою. Сутність обряду полягала не в самих діях, з яких він складався, а в тому, що він символізував. Отже, перший обряд — усвідомлене, чітко визначене ставлення первісної групи до природи, до себе, до інших соціальних груп. Поширення обрядів свідчило про розвиток провідного методу первісного соціального виховання: від наслідування дії до наслідування образу дії. І сьогодні включення в обрядові дійства у дітей формує, а у дорослих зміцнює позитивне ставлення до середовища, зокрема соціального, і, таким чином, має соціально-виховне значення. Обряд — це символічно виражена норма, правило соціальних відносин та стосунків з природою, він став кроком уперед стосовно звичаїв, а разом вони забезпечували передання накопиченої культури соціуму, який став чисельнішим та більш складним за структурою.

Ритуали — наступна форма розвитку Т., представляють собою сукупність обрядів, пов’язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій, переважно культового змісту. Свята — урочисте відзначення знаменних для групи подій, що включає розважальні і обрядові компоненти. У ритуалі та святі через систематизоване та піднесене (створення певного емоційно-психологічного настрою) ставлення до соціальних явищ або природи проглядають вже ціннісні орієнтації соціуму, що є наступним кроком у розвитку його духовної культури і форм її передання. Дослідник первісного виховання Г. Корнетов підкреслює, що ритуали були своєрідними культурними схемами, без включення в які індивідуальний досвід не міг бути оформленим свідомо або прийнятий емоційно; за допомогою ритуалів первісне суспільство «нав’язувало» кожному своєму членові певний склад розуму і тип поведінки. Найвідомішим ритуалом є ініціація — посвячення підлітків у повноправні члени первісного колективу, знаменувала собою друге — соціальне — народження та одухотворення. Допускали до ініціації лише після того, як був пройдений цикл специфічної підготовки, де знайомили з віруваннями, залучали до сакральних таємниць, навчали ритуальних дій. Для усвідомлення підлітками свого якісно нового рівня, вищого соціального статусу ініціації супроводжувалися піснями, танцями, світлом від вогнища, масками, різними барвами. Все це мало надати особливої значущості ритуалу, забезпечити ефективний вплив на психіку і поведінку тих, хто посвячувався. Крім відзначення переходу до нового соціального статусу, ініціація виконувала ще й роль соціального контролю за соціальною вихованістю молоді, за її фізичною і соціальною підготовкою. Сучасні «посвячення в студенти» та «випускні» за суттю є святами, оскільки ці урочисті події відзначають новий соціальний статус не лише через обрядові, але й розважальні компоненти. Ритуали та свята як складні форми Т. відображали вже здатність соціуму наслідувати принцип дії, що значно розширює самостійність індивіда, групи у виборі поведінки, ніж наслідування дії (звичаї), проте, зрозуміло, що ця «свобода» обмежувалася визначеними традицією рамками соціальних норм поведінки.

Найвищий рівень соціокультурного розвитку первісного суспільства символізували власне Т. Вони вміщували, крім вище переліченого, ще й соціальні ідеали, основу

• 410 • Енциклопедія для фахівців соціальної сфери

інтелекту — мову, мистецькі здобутки, релігійні вірування, смаки — все, що визначало духовність соціуму, зміцнювало консолідованість всіх його соціальних груп.

Про роль Т. у процесі соціального становлення людини, особливо молоді, відзначали видатні філософи та педагоги минулого: Й. Гердер, А. Дістервег, О. Духнович, С. Миропольський, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський та багато інших. Наприклад, Й. Гердер наполягав на невідворотності її впливу, оскільки якщо людина залишається серед людей, то вона не може уникнути культури, що розвиває або нівечить: Т. оволодіває нею, формує її мозок і розвиває члени тіла. Яка ця Т. і наскільки ці останні піддаються впливу,— такою стає людина. Й. Гердер попереджав і про небезпеку для суспільства застарілих Т. виховання, оскільки Т. є найголовнішим засобом національного виховання і найбільшою його загрозою. Без неї неможливою була б трансляція духовної культури, але вона стає духовною отрутою для держави і людини, коли починає гальмувати вдосконалення і прогрес людського розуму в практиці державного устрою та у вихованні.

Традиції формують певну спрямованість соціуму і кожного соціального суб’єкта, принципи поведінки, що зміцнюють доцентрові процеси в соціальному середовищі. Отже, якщо людство в інформаційному суспільстві прямує до глобальної культури, то мають бути сформовані глобальні традиції, але поступово через глобальні звичаї, обряди, ритуали, свята.

Літ.: Білик Б. І. Етнокультурологія: поняття і терміни: довідник.— К.: Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв, 2007.— С. 91–92; Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник.— К.: Видав. дім «Професіонал», 2006.— С. 176, 277; Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В. Г. Кремень.— К.: Юрінком Інтер, 2008.— С. 914–915; Ерасов Б. С. Социальная культурология.— М.: Аспект Пресс, 1997.— 591 с; Іщенко Б. П., Малько А. О. Український народний календар у системі підготовки соціального педагога // Інформаційна та культурологічна освіта на зламі тисячоліть.— Х.: ХДАК, 1999.— C. 146–152; Кононенко Б. И. Большой толковый словарь по культурологии.— М.: ООО Изд. «Вече 2000», 2003.— С. 426; Короткий термінологічний словник із соціальної педагогіки, соціальної роботи / уклад. Л. В. Лохвицька, І. І. Доброскок; Держ.вищ.навч. закл. «Переяслав-Хмельницький держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди».— Переяслав-Хмельницький, 2007.— С. 51; Культура и культурология: словарь / сост. и ред. А. И. Кравченко.— М.: Академ. Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003.— С. 835; Малько А. О. Розвиток теорії соціального виховання Й. Гердером та Й. Фіхте // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання та спорту.— Х.: Харківська держ. академія дизайну та мистецтв, 2002.— № 10.— C. 14–21; Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история.— М.: Наука, 1966.— 213 с.; Соціолого-педагогічний словник / за ред. В. В. Радула.— К.: «ЕксОб, 2004.— С. 81, 274–275; У истоков воспитания // Педагогическая практика доклассового общества: экспресс-информация; сер. пед. и нар. образ за рубежом / Г. Б. Корнетов.— Вып. 12 (168).— М.,1991.— 17 с.

Рижанова А. О.