10.Художній образ та його специфіка у літературі

Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті митець створює нову реальність — художній образ, який у свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і через нього пізнається значення, думка, ідея.

Ознаки образу

• предметність

• змістове узагальнення та описовість

• образи деталей, обставин.

• змістові образи: індивідуальні, загальнолюдські.

Класифікація образів за об'єктом змалювання

• образи-персонажі

• образи-пейзажі (картина літнього поля в новелі «Intermezzo»)

• образи-речі (мотовило у повісті «Кайдашева сім'я»)

• образи-емоції (Моя втома у новелі «Intermezzo»)

• образи-поняття (ганьба, честь…)

• образи-події (розгортання конфліктів у творі)

• образ-інтер'єр

• образ-символ (Україна, доля у Т. Шевченко)

• образ-алегорія

Класифікація образів за способом творення і сприйняття

• слухові

• зорові

• дотикові

• смакові

• запахові

11.Категорія хронотоп та її стрижнева функція у жанровому визначенні тексту

Хронотоп поняття, що поєднує філософські категорії часу та простору. Людина за своєю природою сприймає ці поняття, як залежні один від одного, трансформує їх, суб’єктивно розуміє, опирається на них у багатьох життєвих ситуаціях. Завжди своє життя та події в ньому, тісно пов’язує і розташовує в просторі та часі. Світобачення людини, та людства в цілому сприймає вище згадані категорії як дві нерозривно пов’язані форми буття матерії. Незалежно від поглядів та переконань світові ярила філософії стверджують і підтверджують думку про нерозривність часу та простору. У художньому світі вказані категорії поєднуються у понятті хронотопу. Слово саме за себе говорить: комплекс час-простір у художньому тексті.

Наукове визначення хронотопу ввів О.О. Ухтомский. Науковець виходив з того, що погодженість в швидкостях, в ритмах дії, що означає і в термінах виконання окремих елементів, утворю з просторових груп функціонально визначений «центр». У своїй науковому творі Домінанта від вводить це поняття в контексті людського сприйняття «з точки зору хронотопу, існують вже не розподілені точки, але живі й притаманні буттю події ті залежності, в яких ми виражаємо закони буття »Ухтомский А.А. Доминанта. - СПб.: Питер, 2002. — С. 342 Тісно поєднував хронотоп з психологією часопростору людини у поєднані минулого, сучасного та майбутнього, як своєрідного синкретизму.

Кожний вид мистецтва характеризується своїм типом хронотопу, зумовленим його «матерією». У відповідності з цим мистецтва поділяються на: просторові, у хронотопах яких тимчасові якості виражені в просторів. формах; тимчасові, де просторів, параметри "перекладені" на тимчасові координати; і просторово-часові, в яких присутні хронотопи того й іншого типів. Художня література - це приклад поєднання простору і часу.

У світ художньої літератури поняття хронотопу вводить М.М. Бахтин, окреслюючи як «істотний взаємозв'язок тимчасових і просторових стосунків художньо використаних у літературі». [Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки исторической поэтики / М. М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. – М. : Художественная литература, 1975. – 407 с.]

у своєму дослідженні науковець звертає увагу на певну кількість варіацій форм хронотопу. Наприклад, хронотоп дороги, салону-вітальні, провінційного містечка. Вказує на залежність типу хронотопу та змісту художнього твору. Лицарському роману частіше всього притаманний хронотоп дороги. Готичні романи будують на закритому хронотопі замку. Кожна епоха, або ж країна, знаменується особливою побудовою викладу теми, і звісно ж різною тематикою, розвиваються ідеї та жанри, не далеко від них відходять типи хронотопу. На сучасному етапі розвитку літератури, а точніше розвитку великої прози, обмежити твір однією формою хронотопу стає непосильним завданням, такий твір буде занадто примітивним для вибагливого, сучасного читача.

М.М. Бахтін вказує на те, що кожному епізоду у сюжетній лінії може бути притаманний свій тип, а іноді елементи накладаються одне на одного – так мотив зустрічі майже завжди входить до складу хронотопу дороги. Подібні переходи одного хронотопу у інший, або їх поєднання можна зустріти чи не в кожному художньому творі. Особливо яскравим прикладом є перехід відкритого хронотопу дороги, простору «Земля була м’яка, тепла. тепло панувало вже он який час…Так само мовчки й крадьки зійшлися вночі, відразу відшукали один одного…» у закритий часопростір замку, приміщення ­­- « Несхожим якимсь голосом казав: - Не можу в камені… Тягне мене до лісу» [Загребельний П. А. Євпраксія : [роман] / П. А. Загребельний. – К. : Дніпро, 1987.]. Це явище можемо вказати, як вияв складної, ієрархічної структури категорій хронотопу.

У науковій праці Бахтіна «Форми часу та хронотопу в романі», спираючись на часопросторові характеристики вказує наступні форми хронотопу і відрізняючи їх за специфіку організацію часу та простору у кожному окремому типі, серед яких – античний хронотоп, що поєднує авантюрний та авантюрно-побутовий типи; хронотоп фольклору, лицарського роману, раблезіанський та ідилічний хронотоп.

Окрім російського літературознавця, питання хронотопу досліджували Д.С. Лихачов, О.Ф. Лосєв, Ю.М. Лотман, В.М. Топоров, Б.А. Успенський, Ортеги-і-Гассета та ін.

Хронотоп це поєднання методів та прийомів, які допомагають у вираженні ідею, теми, більш досконалого зображення думок автора. Утилізувати – це поняття не можна, оскільки це елемент міфопоетики. Будь-яка гра з часом і простором, спрямована на нову, художню локалізацію об'єктів буде картиною хронотопу твору.

Єдине, що у зв'язку з хронотопу можна показати наочно і в чіткій схемі, це те, як він відділяє одну від іншої епохи в мистецтві (і вузько-в літературі). Освоєння реального історичного хронотопу в літературі протікало важко і безперервно: освоювали деякі певні сторони хронотопу, доступні в даних історичних умовах, вироблялися тільки певні форми художнього відображення реального хронотопу. Ці жанрові форми, продуктивні на початку, закріплювалися традицією і в подальшому розвитку продовжували наполегливо існувати і тоді, коли вони вже повністю втратили своє реалістично продуктивне і адекватне значення. Звідси й існування в літературі явищ глибоко різночасних, що надзвичайно ускладнює історико-літературний процес.

Тому що, наприклад, до епохи Відродження часу, власне кажучи, взагалі немає. Античний час - міфологічна (будь-яка подія повторюється в ньому необмежену кількість разів, існує відразу в цілому ряді точок). Середньовічне час - нікуди не рухається. Тому якщо ви подивитеся на тексти, то побачите там тільки позначення простору (місця дії), а часове відмежування тільки одне: в межах людської пам'яті (мій дід розповідає, я бачив і т. д.) або за її межами (легендарне час). В час Відродження стає циклічним, спіралевидним: повторення витків. В епоху Просвітництва стає "історичним". У 20 столітті - суб'єктивним, паралельним реальності, довільно що накладається на неї міркою. Сучасна культура зі всією складністю і багатообразності її соціальних, національних, ментальних та ін. відносин характеризується безліччю різних хронотопів; серед них найбільш показовим є, мабуть, той, що виражає образ стисненого простору і витікає ("втраченого") часу, в якому (в протилежність свідомості давніх) практично немає справжнього.

Така ж картина постає і з простором. Воно може ставати горизонтальним (античність, Відродження), вертикальних (середньовіччя, Просвітництво), дискретним (ряд точок на площині або на поверхні об'ємної фігури (20 століття і далі). Так, Пекло і Рай Данте чітко вертикальні, це навіть на схемі видно. Чітка ієрархія просторово-ментальних рівнів. А простір Собору у Голдінга випадає і з навколишнього пейзажу, і зі звичайних законів фізики, які його визначають. У нього - своє життя і своя ієрархія цінностей. Таким відмежуванням епох підтверджуємо думку про розвиток хронотопу у літературі, поруч з розвитком людського сприйняття світу, та вираження світобачення у художньому творі

Саме хронотоп окреслює межі авторської картини світу, задає "рамку" сприйняття, переступаючи яку розуміння сенсу і суті тексту стає неможливим. Якщо не існує вертикального простору, на одному кінці якого вмерзлі в лід Люцифер, а на іншому - Бог в музиці сфер, то і все, що в цьому просторі розгортається, буде недійсним, нічого не значущим. Якщо не бачимо вічності вже в першій фразі "земне життя пройшовши до половини" (часу немає, як немає його і для перснажей, що виникають перед оповідачем), є тільки простір, що можна перетнути в різних напрямках, і "земне життя" - лише один із можливих векторів - то все світовідчуття автора, його ставлення до подій стане для вас порожнім звуком, в кращому випадку - витіювато придуманої картинкою. Хронотоп - це "рамка" в розумінні Ортеги-і-Гассета: те, що відмежовує суб’єктивний простір картини від реальності.

М.М. Бахтин називає функцією хронотопу вираження особистої позиції, сенсу: «Вступ у сферу сенсів здійснюється лише через ворота хронотопу». Інакше кажучи, наявні у творі сенси можуть бути об’єктизовані тільки через їх просторово-часове вираження. Також можемо говорити, про певний суб’єктивізм сприйняття хронотопу, власний хронотоп має і автор, і сам твір, і реципієнт.

Хронотоп індивідуальний для кожного сенсу, тому художній твір з цієї точки зору має багатошарову (поліфонічну) структуру.

Кожний його рівень представлений собою взаємооборотний зв’язок простору і часових параметрів, основаних на єднанні дискретного та континуального начал, що дає можливість переміщення просторів, параметрів в часові форми та навпаки. Чим більше у творі знаходимо таких шарів хронотопу, тим більше він многозначний.

Про хронотопічність побудови художнього твору можна говорити з точки зору окремого сюжетного мотиву; в аспекті його жанрової визначеності (Бахтін виокремлює жанр авантюрного роману, авантюрно-побутового, біографічного, лицарського та інш.); у відношені індивідуального стиля автора (карнавальное и мистерийное время у Достоевского и биогр. время у Л. Толстого) Можемо з упевненістю сказати, що жанр та жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, до того ж у літературі провідним у хронотопі є час.

Охарактеризувавши різні аспекти категорії хронотопу можемо зробити наступні висновки. Не зважаючи на поширеність думки про те, що час та простір нерозривно пов’язані, і мають певні спільні закони трактування, можемо з упевненістю сказати, що час та простір розвиваються поруч, але не обов’язково щільно пов’язані. Доцільніше сказати, що ці категорії діють спільно, але при читані, або аналізі твору треба враховувати окремий розвиток часу та простору. Не рідко у певних формах хронотопу не має повної рівноваги між категоріями, які він уособлює. Спираючись на таку думку можна сказати, про недостатню вивченість цього питання на сьогодні. Хронотоп поняття досить молоде, недостатньо вивчене, тому важко зрозуміле. Знаходиться і свідомості авторів, літературознавців, а особливо реципієнтів на інтуїтивному рівні, і вимагає поглибленого вивчення.