7. Наука та мистецтво як специфічні форми мислення

Людина пізнає багатогранність світу в процесі предметно-матеріальної, духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності. У процесі історичною розвитку людства розширюються межі людської діяльності, яка дотепер набула космічного характеру. Ці процеси значною мірою визначають розмаїття форм творчої діяльності, історія культури людства свідчить, що спочатку головна увага приділялася дослідженню різних аспектів художньої, згодом — наукової творчості, а в останні десятиліття увагу дослідників почали привертати особливості науково-технічної творчості. Такі процеси відображають розвиток і зміну поглядів на творчість як на найближчий виток культури. У цілому культура постає як нерозривна єдність творчих процесів самореалізації особи, орієнтири якої — Істина, Добро й Краса. Реалізація цих ідеалів, викликає до життя такі форми культури, як наука, мораль і мистецтво. На думку видатного німецького мислителя Йога на Готфріда Гердера (1744—1503). «в основі всього прекрасного лежить істина, будь-яка краса повинна вести до істини й добра». Однак, за всієї своєї вза-смозв'язапості. наука і мистецтво виникають із майже цілковито протилежних форм пізнання світу й мають свої закони існування. У системі координат ціннісно-смислового світу культури цілком певне місце посідає величезний комплекс знань про світ, суспільство й людину. Призначення цього комплексу — пізнання істини - факту, тобто тієї грані істинного, яка відкривається нам у процесі матеріально-перетворюючої діяльності, у безпосередньому контакті зі світом, який нас оточує. Цю грань істини можна дослідно перевірити і "виміряти» як певну одиницю. Цей комплекс знань якраз і дістав назву «наука».

Отже, наука—це, насамперед, системи тань про світ, суспільство, людину або, інакше кажучи, про об'єктивну дійсність, людину та її свідомість.

Перетворення навколишнього світу може принести людству успіх лише тоді, коли воно грунтується на знаннях об'єктивних законів розвитку світу. Головне ж завдання науки якраз і полягає в тому, шоб виявити ці закони, створити систему знань про них.

Мистецтво як форма духовно-практичного відтворення та освоєння світу. Подібно до інших форм духовного освоєння світу — таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв'язками зі світом — постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості. Як опредметнена культура воно постає способом духовного освоєння світу и самореалізації особистості з точки зору ідеалів Краси й Гармонії. Художня культура несе в собі весь багатовіковий досвід чуттєвого образного пізнання. Отже, образне пізнання світу с синтетичною єдністю думок і емоцій, раціонального й чуттєвого, загального й окремого, об'єктивного і суб'єктивного, образного і виразного. Специфічність цього синтезу зумовлена особистістю автора, жанром і видом мистецтва, соціальним середовищем,  культурним досвідом народу, соціальною традицією тощо.

Як ядро художньої культури мистецтво розглядають із точки зору різних форм (видів) художньої діяльності, так само, як і з точки зору суб'єктів художньої творчості (професійне, народне, самодіяльне мистецтво). Види м и стс цтва — не особливі галузі художньої творчості, які різнобічно відображають чи виражають життя й різняться матеріалом, формою втілення й характером художніх образів, способом задоволення естетичних людських потреб.

Загальновизнаною точкою зору с поділ мистецтва на два великі класи: образотворче і виразне (вир(попторче). Перший клас характерний тим, що види мистецтва, які належать до нього, мають на меті художнє віло-б раже н н я об'єктивного і суб'єктивного світу, тобто втілення художнього образу в певні площинні чи просторові рамки, у матеріальну форму. Сюди належать живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво. До другого класу належать види мистецтва, які виражають суто суб'єктивне враження митця від сприйняття світу, а також весь внутрішній суб'єктивний світ героя чи автора. Сюди входять: література (проза, поезія, драматургія), музика тощо. Сьогодні актуальною постає проблема синтезу образотворчих і виразних мистецтв у єдине ціле. Історично першими зразками такого синтезу є театр, хореографія, згодом виникають кінематограф, анімація (мультиплікація), телебачення, мистецтво світломузики. В усіх цих видах поєднуються різні мистецтва (наприклад, музика і пластика — в хореографії; література, живопис, пластика і музика — в оперному мистецтві й таке інше), що, у свою чергу, задіюс в процес сприйняття мистецтва всі органи чуття людини (явище синестезії).

Категорії (грец. Καθηγορίαι, лат. Categoriae або Praedicamenta, теж відомих в логіці як 10 тверджень) — в Арістотелевій логіці десять максимальних класифікацій, в які можуть бути поміщені всі матеріальні речі. Такий поділ виводится у першому за порядком творі під назвою «Категорії» в «Орґаноні»Арістотеля, в якому перераховуються всі можливі види того, що може бути підметом чи присудком в судженні. Арістотель поділив прості дійсності матеріального світу на 10 категорій (класів, розрядів), які спрощують процес (розумового) визначення будь-якої речі. Їх порядок такий:1. Первинна субстанція, сутність (речовинність, підстава, істота, істотність, матеріал, річ, матерія, суть, основа, голова) — річ, яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого. Приклади окремих сутностей можна легко знайти в усіх природніх тілах: мінералах, рослинах, тваринах та людських істотах. Різноманітні частини цих тіл, такі, як листя, стовбури, органи та кінцівки теж входять в категорію первинних субстанцій.

Що це є? Напр.: людина, голова, дитина, мозок, пес, троянда, залізо, ведмідь, діамант, мідь, пантера, тюльпан, нога, нирка, лапа, ягня, гілка, жолудь 

Поня́ття — форма мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в їхній суперечності і розвитку; думка або системадумок, що узагальнює, виділяє предмети деякого класу за визначеними загальними і в сукупності специфічними для них ознаками.

Загальне поняття виражає дійсний закон виникнення, розвитку і зникнення одиничних речей.

Визначення поняття у Канта

Під поняттям Кантрозумів будь-яке загальнеуявлення, оскільки останнє фіксованетерміном. Звідси і його визначення: «Поняття є загальне уявлення або уявлення того, що є загальним для багатьох об'єктів, отже — уявлення, що може міститися в різних об'єктах»

Визначення поняття у Гегеля

Поняття для Гегеля— перш за все синонім дійсного розуміння суті справи, а не просто вираз будь-якого загального, будь-якій подібності об'єктівспоглядання. У понятті розкривається справжня природа речі, а не її схожість з іншими речами, і в ньому повинна знаходити свій вираз не тільки абстрактна спільність а і особливість йогооб'єкта.

От чому, з погляду Гегеля, формою поняття виявляється діалектична єдністьвсезагальностііособливості, яке й розкривається через різноманітні формидумкиівисновку, а в думці виступає назовні. Не дивно, що будь-яка думка ламає форму абстрактної тотожності, є її самоочевидним запереченням.

Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, застосоване для позначення деякого поняття.^[1]Поняття, назване словом, виражає суть явища, відображає об'єктивну істину; слово в системі – логос, термін; слово як позначення предмета — лексис, номен.^[2] Таким чином, слово є матеріальною мовною оболонкою, з якою нерозривно пов'язане поняття (існують у тандемі). Термінологічна номінація(іменування) — це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників.

Науковий термін точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери. Він, на відміну від номенів загальномовних, які часто є багатозначними, невпорядкованими, в межах сфери застосування є однозначним.

Для термінологізації певного поняття необхідно вичленувати денотат із реальної дійсності, співвіднести у свідомості з певним об'єктом, тобто приписати йому дефініцію. Є два різновиди термінологізації понять. Перший стосується термінологізації загальновживаних слів, за якого до наукового обігу залучають уже пізнані людиною денотати, у яких виникла потреба його уточнити, конкретизувати. При цьому частина семантики слова нівелюється або свідомо відкидається. Звідси різна семантична насиченість терміна та загальновживаного слова. Загальновживане слово, як правило, буває багатозначним, а термін утворюється на основі одного із цих значень.

Паради́гма (грец.παράδειγμα ‘приклад, взірець’) — у загальному значенні — теоретико-методологічна модель.

• Парадигма (філософія)— сукупність філософських, загальнотеоретичних основ науки; система понять і уявлень, які властиві певному періодові розвитку науки, культури, цивілізації.^[1]

• Парадигма (мовознавство)— вся сукупністьформ слів, що утворю­ютьлексему, а також зразок, схема словозміни.^[2]

• Парадигма речення— система форм структурної схеми речення, у якій вихідною формою є ядерне речення, а похідними — його трансформації.

• Парадигма (соціологія) - система найбільш загальних вихідних і важливих обґрунтувань достатньо визнаної соціологічної теорії, яка визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і вирішення соціологічних завдань. Іноді під парадигмами розуміють групи теорії чи метатеорії.

У ХХ ст.. Ілля Пригожин став автором теорії системності: «Системність- сукупність елементів,взаємодія яких породжує нову якість».

8.Художність як аксіологічна категорія+ конспект

В естетиці нового театру (С. Ахметелі, В. Вахтангов, Б. Брехт, Вс.

Мейерхольд, Л. Курбас, Е. Іонеско, Ж. Барро) в кожного по-своєму, але

обов'язково талановито осмислені ідеї художніх перетворень, підняття

театральної умовності на принципово новий рівень. Отже, мистецтво

естетично перетворює предмет усієї реальності. Завдяки багатому арсеналу

художньо-артистичних засобів, якими досягається виразність бачення

кольорів і форм, відчуття ритму, мелодії і образності слова, формується

художній світ з його власними законами, своєрідністю і метафоричністю.

Трансформованість і естетичні перетворення в співвідношеннях предмета,

змісту і форми – це не просто важлива умова, а закономірність мистецтва.

З самого ж початку задуму і до завершення твору митець прагне надати

йому всю можливу повноту художності, поза якою жоден намір щодо змісту

(ідеї) залишиться тільки наміром. Вже добре відоме у старослов'янській

термінології поняття «художність» означало «умілість», «вправність».

Етимологічне воно пов'язане з терміном «мистецтво», водночас у ньому

присутня та специфічна ознака, що виділяє достатній рівень майстерності

в будь-якій справі з-поміж усіх інших сфер творчості й умілості. Як

художній і естетичний феномен мистецтво виокремилось у специфічну форму

духовності й естетичного досвіду. В поняття художності вкладається два

значення: родова ознака мистецтва з властивою йому образністю пізнання

та співпереживань і міра естетичної досконалості твору, відповідність

його змісту і форми. Категоріальна широта і багатозначність цього

поняття щодо характеристики мистецтва не повинна зводитися до якоїсь

його риси чи ознаки в окремому виді мистецтва. Є тут і певна

невизначеність, хоч добре відомо, що художність стає істинною там, де

маємо високий вияв таланту, пере-твореність у виразний естетичний знак

змісту і форми, витонченість смаку і майстерність митця.

У спеціальному розділі книги, присвяченій теорії мистецтва, художник К.

Юон порівнює художність з сильно діючою енергією: «Дія художності на

людей схожа на дію світла, що враз перетворює їх свідомість... Художнє

те, що іскриться живим виразом, що подано образно-поетично... Почуття

художнього становить ту першопричину, якій зобов'язаний своїм існуванням

живопис. Воно таке ж органічне і природне, як радість життя, як

посмішка»21. Автор наголошує також на тому, що художнє почуття фільтрує

враження, очищає їх від зайвого, випадкового, залишаючи лише потрібне

для здійснення наміру автора.

Художність – це поетичність у мистецтві. Поняття, однак, не в усьому

тотожні. Перше у певному своєму значенні ширше за друге, тому що

поетичність, на відміну від художності як прерогативи виключно

мистецтва, належить також і до реальної сфери переживань. Саме звідти

художність набирається власних сил і спроможності зворушити перетвореним

естетичним змістом. Поезія почуттів у реальному житті – то є те джерело,

яке здатне, по-перше, надихнути і, по-друге, воно достатньою мірою

служить художникові, композитору, письменникові, артисту першоосновою

художніх перетворень. Поетичність – не жанр, а тип романтичного

світосприймання, яке грунтується на розкутості внутрішнього стану і

екзотеричності ставлення до навколишнього світу. За висловом теоретика

німецького романтизму Новаліса, «поезія розчиняє чуже буття в своєму».

Сфера поета, вважає він, то є світ, зібраний у фокусі сучасності. Поет

повинен з'єднати все зі стихією духу, створити цілісний образ, складений

з протилежностей, загального і частковостей. Роман також має бути

суцільною поезією, в якій поєднані гармонія, здивування й істинне

поняття про світ. «Чим поетичніше, тим істинніше»,22 – такою є формула

Новаліса.

Абсолют, вічність і істинність поетичного виступають аналогом

невмирущості моральних цінностей. Поетичність – в романтизації,

схильності до ідеального в людській психології. Художність, належачи до

витвору людського духу, гармонізується з поетичністю споглядання –

естетичного сприйняття природи і життя. Саме в художності криється

перемога над стереотипом почуттів і мислення, а це, у свою чергу, є

боротьбою і громадянським вчинком митця на захист ідеального. Трагедія

Янки-музиканта з однойменної новели Генрика Сенкевича стала символом

втрати ідеального, втрати відчуття гармонії і поезії життя у грубій і

суворій реальності світу. Вивчення специфіки художності стає можливим не

лише в аналізі його зв'язку з естетичними перетвореннями, структурою

предмета, а й зі змістом і формою мистецтва.