Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Відп на пит дифер.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
09.09.2019
Размер:
142.34 Кб
Скачать

Диф.Ψ 1. Історія розвитку диф-пс знань. Джерела диф.Пс.

3 ЕТАПИ: 1) донауковий (переважання методу спостереження, накопичення житейських знань, невисокий рівень узагальнення), 2) природньонаукова парадигма (визначала необхідність встановлення причинно-наслідкових закономірностей при опиранні на дані експерименту і узагальнювала ці закономірності – номотетичний підхід), 3) гуманітарна парадигма (зупиняється на унікальності досліджуваного явища, не ставлячи перед собою задач статистичного підтвердження достовірності даних - ідеографічний підхід – основною цінністю є індивідуальні особливості та явища).

Ще в античний період людство цікавилось індивідуальними розрізненнями. А як самостійна наука диф.пс. сформувалась наприк. 19- поч. 20 ст.

Термін «Диф Ψ» ввів В. Штерн у 1911р. (його праці «Про психологічні індивідуальні розбіжності», «Диференціальна психологія»).

Важливі представники: Біне, Кеттел, Гальтон, Штерн, Лазурський.

Головна проблема, що підлягала вивченню: співвідношення спадкових і середовищ них факторів у формуванні індивідуальних розбіжностей у поведінці. Аналіз цієї проблеми вивів дослідників на оцінку ступеня втручання в процес дихотомічних ознак: вроджені/набуті за життя, спадкові/набуті під впливом середовища, результат планомірного навчання/використання сенситивних періодів розвитку, засвоєні/розвинені.

Тільки в кінці 20 ст. психологи визнали виняткову значимість групових особливостей (зокрема культурної специфіки) для передбачення поведінки людей (Бетанкур, Лопес). Дослідники стверджують, що національна приналежність і стать менш суттєві для визначення типу поведінки, ніж стан культури або соціально-екон. становище суспільства.

ДИФ.Ψ 2. ВИЗНАЧЕННЯ, ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ДИФЕРЕНЦІЙНОЇ Ψ.

ДИФ. Ψ – галузь Ψ, яка вивчає відмінності між окремими індивідами та групами людей зокрема, види прояву цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини формування та наслідки існування.

ПРЕДМЕТ: 1) об’єктивне кількісне індивідуальних відмінностей у поведінці; 2) природа розбіжностей; 3) причини виникнення; 4) властивості традиційних груп (стать, раса, національність).

ЗАВДАННЯ: створити стандартизовані методи і процедури для оцінки індивідуально- Ψ розрізнень.

ДИФ.Ψ 3. ФАКТОРИ СПАДКОВОСТІ, ВРОДЖЕНОСТІ, ВПЛИВУ СЕРЕДОВИЩА НА ФОРМУВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ РОЗРІЗНЕНЬ. УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ІНДИВІДУАЛЬНИХ РОЗРІЗНЕНЬ.

Визначення джерел індивід-х розрізнень – центральна проблема диф.пс. Інд-ні розрізнення породжуються численними і складними взаємодіями між спадковістю і середовищем. Спадк-ть забезпечує стійкість існування біологічного виду, серед-ще – його мінливість і здатність адаптов-сь до мінливих умов життя. Спадк-ть міститься в генах, якщо є хімічне розбалансування чи неповнота генів – організм, що розвив-ся, може мати фізичні аномалії чи психіч.патології. Спадк-ть припускає широкий спектр варіацій поведінки, а кінцевий результат буде залежати від середовища.

Тобто, в кожному прояві активності л-ни є щось від спадковості, щось від серед-ща, головне визначити міру і зміст цих впливів.

Крім того, у л-ни присутнє соціальне наслідування (наслідування культурним зразкам, передача акцентуації, наприклад, шизоїдної від матері до дитини шляхом холодного виховання, формування сценаріїв). Але в цих випадках відмічають скоріше стійкий прояв особливостей протягом кількох поколінь, але без генетичної фіксації.

Більшість спадкових ознак піддаються змінам, навіть спадкові хвороби не є невиправними. Наслідки середовищних впливів можуть бути стійкими, хоча передаватись наступним поколінням вони не будуть (напр., порушення розвитку дитини внасл-к родової травми).

ТЕОРІЇ: 1) БІОГЕНЕТ-НІ: форм-ня індивід-ті відб-ся на основі вродж-х задатків, а вплив впливів серед-ща обмежений (Гальтон, Холл).

2) СОЦІОГЕНЕТ-НІ: початково л-на – чиста дошка, а всі досягнення обумовлені серед-щем (Локк).

3) ДВОФАКТОРНІ Т-ЇЇ: розвиток є рез-том взаємодії вродж-х стр-р і середов-х впливів (Бюлер, Штерн, Біне).

4) ВЧЕННЯ ПРО ВИЩІ ПСИХІЧ.Ф-ЦІЇЇ (Виготський): розв-к індивідуал-ті можливий завдяки наявності культури. Вроджені вл-ті є умовами розвитку, серед-ще – джерело його розвитку. Вроджені психіч.ф-ції являють собою зміст культури. Дитина повинна активно взаємодіяти зі світом.

Вклад спадк-ті і серед-ща визначає генетика кількісних ознак.

.ДИФ.Ψ 4. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДИ ДИФ.ПС. ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАР-КА. ДЕТАЛЬНІШЕ ПРЕДСТАВИТИ ОДИН З НИХ.

Головна проблема: співвідношення спадкових і середовищ них факторів у формуванні індивідуальних розбіжностей у поведінці.

Проблеми, що підлягають вивченню: від властивостей нервової системи як фізіологічної основи індивідуальності до професійних інтересів і соц-х настанов. Найважливіша задача – пошук максимально валідних методів психологічного дослідження.

Метод - шлях пізнання. Щоб отримати уявлення про індивідуальні відмінності психіки використовують різні способи отримання даних – різні методи.

Диф.пс. використовує методи психодіагностики (організаційні та інтерпретаційні методи, тести, опитувальники, проективні методики, психометричні м-ди, методи статистичного аналізу).

Методи, що викор-ся: загальнонаукові, психогенетичні, історичні, психологічні.

Методи диф.пс. розвивались під впливом протистояння розуміння і пояснення. Розуміння призвело до появи ідеографічного підходу, а пояснення – до експериментальних методів.

ТЕСТИ викор-ся з метою кількісної та якісної діагностики рівня розвитку психічних процесів, властив-й, характерологічних особл-й. Основоположник - Гальтон, послідовник – Кеттел.

1) за к-тю досл-х (індивідуальні і групові); 2) за формою відповідей (усні, письмові); 3) за представленням інфо (вербальні, невербальні); 4) за виглядом матеріалу (бланкові, предметні, апаратурні, комп’ютерні); 5) за змістом (особистісні, інтелекту, досягнень, здібностей); 6) за завданням (опитувальники, завдання, проективні).

В цілому методи поділяють на:

За видом досвіду, який використ-ся: інтроспективні методи (базуються на даних суб’єктивного досвіду) і екстраспективні (опираються на об’єктивний результат, доступний для вимірювання).

За активністю впливу: спостереження і експеримент.

За рівнем узагальнення отриманих закономірностей: номотетичні (орієнтовані на загальне, психологію пояснення) та ідеографічні (орієнтовані на одиничне, психологію розуміння).

За стабільністю/мінливістю досліджуваного явища: констатуючі і формуючі методи (в яких кінцевий стан досліджуваної якості відрізняється від початкового).