25,26. Епічний рід літератури,його ознаки та система жанрів.Еволюція жанрових форм епосу.Сучасні епічні форми

Е́пос(грец.epos— слово, оповідання)— різновид літературного (нарівні злірикоюідрамою) роду, що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Епос охоплює буттяв його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає уфольклорі(казка,епопея,історико-героїчні пісні,билина). До18 століттяепос був головним жанром літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада»Гомера,«Енеїда»Вергілія).

У 18-19 століттяголовним жанром стаєроман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Стародавні жанри епосу — повість,оповідання,новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

Крім народних, є літературні казки. Відомі казки І. Франка, О. Пушкіна, братів Я. та В. Ґрімм, Андерсена та інші.

Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські — "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

Відомий російський літературознавець М. Бахтін писав, шо епопея має три конструктивні риси:

1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, "абсолютне минуле", за висловом Ґете та Шиллера;

2) джерелом епопеї слугує національне сказання, а не особистий досвід;

3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною дистанцією... "Світ епопеї, — конкретизує М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ "початків" і "вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ "перших" та "кращих". Справа не в тому, що минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого — ... формальна ознака епопеї як жанру. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле..., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників ("Онегин добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель...")". Епопея всебічно змальовує суспільно-політичне життя, звичаї, культуру, побут народу, родинні відносини. її стиль урочистий, виклад неквапливий. Особливе місце в епічних поемах займають промови героїв, монологи, діалоги.

У XVIII ст. епопею витіснив роман. Епопеями почали називати великі епічні твори — романи, цикли романів. Відомі такі українські романи-епопеї, як "Кров людська — не водиця", "Велика рідня" М. Стельмаха, "Волинь" У. Самчука, поеми-епопеї — "Прокляті роки", "Попіл імперій" Юрія Клена.

Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою (італійською, французькою, португальською...). Слово "роман" з'явилось у середні віки. Як зазначає В. Домбровський, романом називали "оповідання про фантастичні, чудесні лицарські пригоди, зложені невіршовою, простонародною мовою, яка для відрізнення від латини, мови церкви і духовного письменства (linqua latina), називалась романською (linqua romana). Ті оповідання з'являються спершу у Франції, де творять продовження давніх лицарських поем (шансон де жест — пісні про бувальщину, тобто старофранцузького епосу, в якім на першім місці стоїть знаменита "Пісня про Роланда"), а далі... цикли середньовічних переказів і легенд про Артура, святого Грааля і лицарів "Круглого стола".

У ХШ ст. з'являється два "Романи про Розу" Гійома де Лорріса і Жана де Меня, написані старофранцузькою мовою. Термін "роман" вперше використав англійський літературознавець Джордж Патенхем у дослідженні

"Мистецтво англійської поезії" (1589 р.). Французький літературознавець XVII ст. П'єр-Даніель Юе дав таке визначення роману: "Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів"1.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Стародавній Греції в добу пізнього еллінізму. Античний роман мав розважальний характер. Він змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. У II—VI ст. н. е. з'явилися романи "Ефіопіка" Геліодора, "Дафніс і Хлоя" Лонга, "Золотий віслюк" Апулея, "Сатирикон" Петронія.

В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів, зокрема про надзвичайні пригоди Олександра Македонського. В цю епоху з'являються популярні романи про кохання Трістана та Ізольди, романи, у яких пропагувалася християнська релігія, відомий роман про Варлаама та Иосафата.

В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. Роман Сервантеса — це пародія на лицарський роман. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман ("Жіль Блаз" Лесажа) і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Теккерея, Флобера, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного.

Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили Марко Вовчок ("Жива душа"), П. Куліш ("Чорна рада"), І. Нечуй-Левицький ("Хмари"), Панас Мирний та Іван Білик ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), В. Винниченко ("Сонячна машина"). Талановитими романістами XX ст. є Андрій Головко ("Бур'ян"), Ю. Яновський ("Вершники"), В. Під-могильний ("Місто"), С. Скляренко ("Святослав", "Володимир"). Сучасний український роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Вир" Г. Тютюнника, "Собор" О. Гончара), пригодницький ("Тигролови" Івана Багряного), готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний ("Дума про тебе" М. Стельмаха), фантастичний ("Чаша Л мріти" О. Бердника), біографічний ("Пригода Гоголя" Г. Колісника), мемуарний ("Третя рота" В. Сосюри), авантюрний ("Імітація" Є. Кононенко). Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку ("Хроніка міста Ярополя" Ю. Щербака), роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як роман-нарис, роман мемуарний, роман-фейлетон, роман-памфлет, роман епістолярний, роман-репортаж, роман-монтаж, роман-притча, роман-пародія, роман-есе.

М. Бахтін класифікує роман за принципом побудови образу головного героя: роман мандрування, роман випробування, біографічний, роман виховання. "Жодний історичний різновид, — на думку вченого, — не витримує принципу в чистому вигляді, але характеризується перевагою того чи іншого принципу оформлення героя. Оскільки всі елементи взаємовизначають один одного, визначений принцип оформлення героя пов'язаний з визначеним типом сюжету, концепцією світу з визначеною композицією роману". У романі мандрування герой не має суттєвих характеристик. Його рух у просторі, пригоди-авантюри дають можливість показати просторову і соціально-статичну розмаїтість світу (країни, національності, культури). Такий тип героя і побудови роману характерний для античного натуралізму, зокрема, для творів Петронія, Апулея і Тормеса, "Жіль Блаз" Алена Рене Лесажа.

М. Бахтін відзначає, що для роману мандрування властива "просторова і статична концепція різноманітності світу", життя змальоване як чергування контрастів: успіхи — невдачі, перемоги — поразки, щастя — нещастя. Час не має історичного означення, відсутній розвиток героя від юності до зрілості і старості. Авантюрний час в романі включає миттєвості, години, дні, домінують часові характеристики: на наступний день, після бою, поєдинку. У зв'язку з відсутністю історичного часу відсутні такі соціально-культурні явища, як місто, країна, соціальна група, національність. Образ людини у романі мандрування статичний.

Роман випробування будується як ряд ситуацій, перевірок на вірність, благородство, сміливість, доблесть. Для героїв цього роману світ с ареною боротьби. Зразком такого роману є твір грецького письменника епохи античності Геліодора "Ефіопіка". Різновидом роману випробування є лицарський роман епохи середньовіччя "Роман про Трістана й Ізольду".

В основі роману випробування — виняткові поліп і ситуації, яких не може бути у звичайній, типовій біографії людини, нанизуються авантюри. У лицарському романі з'являється казковий час, який не пов'язаний з історичними подіями і умовами. Оточуючий світ, другорядні персонажі є для героїв роману випробування декорацією, фоном. У XVIII—XIX ст. роман випробування, за словами М. Бахтіна, "втратив свою чистоту, але тип побудови роману на ідеї випробування героя продовжує існувати, звичайно, ускладнюючись тим, що було створено біографічним романом і романом виховання". Романи Стендаля, Бальзака, Достоєвського, за спостереженням М. Бахтіна, є романами випробування.

Біографічний роман існує з XVIII століття. Його сюжет будується на основних моментах життєвого шляху: народження, дитинство, роки навчання, одруження, влаштування життя, смерть. У біографічному романі біографічний час, події локалізовані. Становлення героя є результатом змін у його житті. Біографічні романи можуть мати історико-біографічний та автобіографічний характер. До історико-біографічних романів належать "Петербурзька осінь" О. Ільченка, "Помилка Оноре де Бальзака" Натана Рибака.

Автобіографічні романи відрізняються від історико-біографічних насамперед тим, що являють собою свого роду сімейну історію, учасником якої є автор. Такими є "Рицар нашого часу" М. Карамзіна, "Дитинство", "Отроцтво", "Юність" Л. Толстого, "Наші тайни", "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича.

Основою роману виховання є педагогічна ідея. Становлення героя відбувається у зв'язку з реальним історичним часом. До кращих романів виховання належать "Ґаргаитюа і Пантагрюель" Ф. Рабле, "Історія Тома Джонса, найди" Г. Філдінґа, "Життя та роздуми Трістана Шенді" Л. Стерна, "Тарасові шляхи" Оксани Іваненко, "Місто" В. Підмогильного.

Оскільки межі між романом і повістю невиразні, одні і ті ж твори відносять і до романів, і до повістей ("Борислав сміється" І. Франка, "Марія" У. Самчука, "Старший боярин" Т. Осьмачки).

Епос— один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми.

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арі стотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну кар­тину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямову­ють логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з'ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі.

Первісно епос розлядався як твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фінські руни, перекази корінних мешканців Північної Америки про Гайавату). Пізніше виник так званий класичний епос — епопеї Давньої Індії та Греції («Махабхарата», «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера). Ще пізніше розвинувся героїчний епос інших народів: ірландські саги, німецька «Пісня про Нібелунгів», киргизь­кий «Манас», калмицький «Джангар».

Одним із джерел героїчного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім» —- пам'ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу — думи та історичні пісні — з'явилися орієнтовно в середині XV століття. Вони уславлювали високий громадян­ський обов'язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова», «Перемога під Корсунем»).

Станов­лення епосу як літературного роду, за новішими літера турознавчими дослідженнями, не вичерпується тим шля­хом, з якого свого часу постала героїчна епіка. Паралельно епос торував собі шлях і через форму усних переказів як побутового, так і легендарного характеру, тобто чисто роз­повідних, прозаїчних, а не віршово-пісенних форм поетич­ного мовлення, до яких належать вищезгадані жанри — міф, казка, легенда і т. д.

Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом виникнення, особливо­стями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до серед­ніх — повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову еволюцію.