30. Поняття, ознаки та зміст договору довічного утримання. Форма та сторони договору довічного утримання.

Реальний, оплатний, односторонній. Договір довічного утримання– це угода сторін, в силу якої одна сторона (відчужуватель) передає у власність іншій стороні (набувачу) житловий будинок чи інше житлове приміщення, що належить відчужувателю на праві приватної власності, а інша сторона – набувач, зобов'язується надатидовічнематеріальне забезпечення в натурі у виді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Відмінності: предмет – завжди житлове приміщення; сторонами виступають громадяни; житлове приміщення за цим договором передається тільки у власність; передача майна на умовідовічного утримання;еквівалентом виступає – забезпечення в натуральному виді (моральний і матеріальний характер); правова мета: перехід майна, забезпечення непрацездатного.

Відчужуватель: завжди непрацездатна особа (у силу віку і здоров'я), потребує постійної допомоги з боку іншої особи. Набувач: дієздатна особа; працездатна особа з постійним джерелом доходу (з підтвердженням). Двосторонній договір- укладений з моменту реєстрації його в належному порядку і з моменту передачі (фактичної) житлового приміщення набувачу. Реальний . Істотні умови: кількість житлової площі, стан, приблизна оцінка житлового приміщення; чітко зазначена й обговорена матеріальна допомога, яку буде робити набувач відчужувателю в майбутньому. Розірвання: відчужуватель - набувач не виконував чи неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором (тільки в судовому порядку); набувач - відпала необхідність в одержанні житлового приміщення; якщо він не може надавати постійну допомогу відчужувателю.

Правові наслідки розірвання: житлове приміщення повертається назад, витрати не повертаються. Припинення договору у випадку смерті відчужувателя.

Теорія держави і права

1. Поняття та ознаки держави. Сильна і слабка держава. Сучасна держава.

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава — це знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). У суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити.

Держава — це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, певних соціальних сил ( класів, груп, всього народу ), що має апарат управління і примусу, робить свої веління загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання. Держава має ряд ознак, що властиві їй як особливій організації політичної влади.

Сильна держава сприяє національному самовизначенню, справедливому розподілу ресурсів, що є умовою забезпечення авторитетності влади. Отже, ознакою сильної держави

є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.

Якщо у своєму протистоянні з великим бізнесом держава спирається в першу чергу на підтримку народу, то ми маємо тип сильного суспільства і слабкої держави, тип, що сповідувався великою частиною соціал-демократичного руху. Класичними зразками таких держав є Швеція, Голландія і Норвегія. Фактично за цією схемою досягається рівновага між головними потугами суспільства — організованою Працею та організованим Капіталом. Держава, не будучи самостійною потугою, є арбітром, якого визнають обидві сторони. Вона лише організує “протидіючі сторони” в певні структури типу загальної для всієї країни ради профспілок та загальної ради працедавців.

Якщо ж держава в першу чергу спирається на власну потугу, то маємо слабке суспільство і сильну державу. Типовими представниками таких держав є Великобританія, ФРН, Франція. Тут рівновага тримається саме на протистоянні Держави і Капітала. Причиною цьому є слабка структурованість суспільства, слабкість профспілкового руху, слабке усвідомлення Працею свого інтересу. Навіть можна сказати більше — менша кооперативність населення, менша готовність співпрацювати, менший рівень довіри, більш виражений індивідуалізм. За таких умов саме держава залишалася єдиною організацією суспільства, яка могла протиставитися потузі Капіталу і яка зробила це. Така держава звичайно вдавалася до широких націоналізацій, накладала на бізнес великі податки і запроваджувала суворі регуляції на бізнесову активність.

Нарешті, у третьому випадку можемо мати слабке суспільство і слабку державу. Тоді держава, не маючи власної потуги у вигляді власних джерел доходу і не будучи у змозі примусити бізнес справно платити високі податки, не маючи підтримки організованого народу, — неминуче потрапляє під вплив, якщо не диктат, великого бізнесу. Типовими представниками таких держав є Гондурас та Гватемала