7.Комунікація, спілкування та їх засоби.

Спілкування — увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Міжособистісне спілкування — процес предметної та інформаційної взаємодії між людьми, в якому формуються, конкретизуються, уточнюються і реалізуються їх міжособистісні відносини (взаємовплив, сприйняття одне одного тощо) та виявляються психологічні особливості комунікативного потенціалу кожного індивіда.

Спілкування необхідне людині, щоб поділитися з іншими почуттями і переживаннями.

На грунті потреби в спілкуванні – першої соціальної потреби дитини – виникають усі інші соціальні потреби:

1) Афіліáція (прив'язаність, грец. affiolio)– прагнення бути в оточенні інших людей, що дозволяє перевірити обраний спосіб поведінки і характер реакцій.

2) Соціальна підтримка.

3) Атракція – позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві. Просторова близькість і потяг до спілкування сприяють виникненню атракції.

Основні характеристики спілкування

До основних характеристик спілкування належать структура, функції, види, стратегії, тактики, стилі, засоби і форми.

Структура (лат. structure — розташування, порядок) спілкування — порядок стійких зв'язків між його елементами, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі у процесі зовнішніх і внутрішніх змін.

Б. Ломовим, який виокремив:

— макрорівень. Спілкування як складна система взаємозв'язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами, важливий аспект його способу життя;

— мезорівень. Спілкування як сукупність цілеспрямованих логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії людей у конкретний період свого життя;

— мікрорівень. Спілкування як взаємодія поведінкових актів.

Функції (лат. functio — виконання, здійснення) спілкування — зовнішній вияв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

На думку Б. Ломова, існують такі функції спілкування:

— інформаційно-комунікативна (обмін інформацією).;

— регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії).;

— афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини)..

З огляду на мету спілкування розрізняють функції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення у ньому певних цілей (Л. Карпенко):

— контактна;

— інформаційна.;

— спонукальна. Суть її в стимулюванні активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання дій;

— координаційна. Передбачає взаємне орієнтування і узгодження дій для організації спільної діяльності;

— розуміння. Виявляється в адекватному сприйманні і розумінні сутності повідомлення, а також партнерами один одного;

— амотивна. Реалізується через стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів;

— встановлення відносин. Полягає в усвідомленні і фіксуванні індивідом свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків;

— здійснення впливу. Наслідками її дії є зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера.

Види спілкування. Під час реалізації функцій спілкування виникає багато його видів, які класифікують за різними ознаками.

1. За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють такі види спілкування:

— необхідне.;

— бажане.;

— нейтральне.;

— небажане.

2. За безпосередністю контактів розрізняють міжособистісне та масове спілкування. Міжособистісне спілкування виявляється у безпосередніх контактах. Тому його ще називають прямим, безпосереднім спілкуванням на відміну від опосередкованого масового.

Масове спілкування є анонімним, спрямованим не на конкретного індивіда, а на маси людей, і здійснюється найчастіше за допомогою засобів масової комунікації. Одна з умов його — певна просторово-часова дистанція. Тому спілкування переважно одностороннє, оскільки людина може лише сприймати інформацію від інших генерацій, суспільств, епох, але не може їм її передавати.

3. За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування.

Монологічне спілкування передбачає одностороннє спрямування інформації. Найчастіше це відбувається за позиційної нерівноправності партнерів по спілкуванню, коли один із них є впливовою особою, наділеною активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати. Співрозмовника він сприймає як особу пасивну, що має цілі не настільки значущі, ніж його. За таких умов відбувається суб'єкт-об'єктне спілкування.

Діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Тому його часто називають гуманістичним спілкуванням, яке характеризують такі принципи (К. Роджерс):

— конгруентність (лат. congruentia — відповідність, узгодженість) партнерів по спілкуванню;

— довірливе сприймання особистості партнера.;

— сприймання іншого учасника взаємодії як рівного, який має право на власну точку зору і рішення. Йдеться не про фактичну рівність партнерів, особливо в ситуаціях, де виявляється різна соціальна позиція (вчитель — учень, лікар — пацієнт тощо), а про рівність людей у їх людській суті;

— проблемний, дискусійний характер спілкування.;

— персоніфікований характер спілкування. Це розмова від імені власного “Я”: “Я так думаю”, “Я переконаний” та ін.

4. За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування.

До особливої категорії належить конфліктне спілкування, яке характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій людей та груп. Конфліктне спілкування в діловій сфері пов'язане з найрізноманітнішими наслідками як для організації, так і для працівників.

Стратегії спілкування.

Стратегія (грец. strategia, від stratos — військо і ago — веду) спілкування — загальна схема дій учасників комунікативного процесу, загальний план досягнення мети, яку переслідують співрозмовники.

Найважливішими компонентами стратегії спілкування є мотиваційний (спілкування має реалізувати мету одного суб'єкта чи обох), змістовий (комунікативні установки — гуманістичні чи маніпулятивні — обирають учасники спілкування) і процесуальний (конструювання спілкування, тобто співвідношення між діалогом і монологом).

Психологія використовує різноманітні класифікації стратегій спілкування. Однією з найзастосовуваніших є класифікація Томаса — Кілмена(самостійно) , яка виокремлює основні стратегії конфліктного спілкування.

Засоби спілкування.

Людина спілкується за допомогою знакових систем.

Вербальні засоби спілкування.

Зважаючи на мову людини, можна визначити її етнічну та соціальну належність. Природна мова може бути розмовною або літературною. Розмовна мова — мова повсякденного спілкування, яка не завжди відповідає загальноприйнятим нормам, включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності. Літературна мова — природна мова, опрацьована майстрами слова, загальноприйнята в країні, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури. Важливим засобом спілкування є і так звані штучні мови: азбука Морзе, мова глухонімих, шифри та ін. До штучних мов належать також комп'ютерні мови, завдяки яким відбувається спілкування людини з комп'ютером та у мережі Internet.

У міжособистісному спілкуванні використовують письмову та усну мови. Письмова мова дає змогу спілкуватися із співрозмовниками, які є сучасниками, і тими, хто житиме у прийдешні часи. Вона стає вирішальною у ситуаціях, де необхідні точність, відповідальність за кожне слово. Письмова мова реалізується як написання і читання написаного. Усна мова — різновид мовлення, яке сприймається співрозмовниками на слух. Вона значно економніша, тобто потребує менше слів, ніж письмова.

Невербальні засоби спілкування. До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Таке спілкування є і комунікативним феноменом, і предметом соціальної перцепції (лат. perceptio — сприймання), і видом взаємодії. Поняття “невербальне спілкування” ширше за змістом, ніж поняття “невербальні комунікації” і “невербальна поведінка”.

Невербальні комунікації — система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення.

Невербальна поведінка — найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають психічні стани людини, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

Процеси кодування та інтерпретація невербальної поведінки залежать від віку, особистісних особливостей людей, а також від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок. Успішність кодування та інтерпретації залежить від значущості для партнерів ситуації спілкування та їх взаємин. У незначущій для партнерів ситуації спілкування невербальна поведінка перетворюється на фон, перестає бути кодом, а отже діагностичним, комунікативним засобом. Якщо невербальна інформація стає “фоном” хоча б для одного з партнерів, то вона перетворюється на “невербальні шуми”. Результатом інтерпретації невербального спілкування може бути установка на невербальну поведінку як специфічну знакову систему, що змінює свої характеристики відповідно з видом невербальної інформації.

До основних знакових систем належать:

— оптико-кінетична. Охоплює жести, міміку, пантоміміку, коли джерелом психологічної інформації є руки, обличчя, постава;

— паралінгвістична. Це система вокалізації, тобто якість, діапазон, тональність голосу;

— екстралінгвістична. Йдеться про використання у мові пауз, сміху, інших вкраплень;

— візуальне спілкування (“контакт очима”). Періодично дивлячись в обличчя співрозмовника, людина приділяє йому увагу, що особливо цінується у спілкуванні;

— проксеміка (лат. proximus — найближчий). Передбачає організацію простору і часу спілкування (часу затримання початку спілкування, розміщення партнерів за столом переговорів тощо).

Комунікація (лат. communico — спілкуюсь із кимось) в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення.

Специфіка міжособистісної комунікації. Вона виявляється в таких аспектах:

1. наявність спільного комунікативного простору;

2. активність учасників комунікації як суб'єктів взаємного інформування.

3. під час виголошування думки кожним учасником налагоджується спільна діяльність;

4. активність суб'єктів комунікації передбачає не формальний “рух інформації”, а активний обмін нею;

5. у процесі комунікації відбувається взаєморозуміння (непорозуміння), яке досягається наявністю зворотного зв'язку, а також значущістю інформації;

6. інформація, яка дійшла до співрозмовника і повернулась назад, організовує партнерів міжособистісної комунікації в спільне інформаційне поле;

7. спільний смисл у міжособистісній комунікації виробляється за умови, що інформація не просто прийнята, а й осмислена, тобто за наявності процесу спільного осягнення предмета розмови;

8. характер обміну інформацією визначається можливістю взаємного впливу партнерів за допомогою системи знаків;

9. ефективність комунікації вимірюється тим, наскільки значущим є взаємний вплив партнерів;

10. комунікативний вплив можливий лише за умови, що індивід, який спрямовує інформацію (комунікатор), та індивід, який її приймає (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації; (приклад таблиці)

11.комунікація психологічно можлива за умови, що знаки, закріплені за ними значення (відображення найсуттєвіших та узагальнених сторін предметів і явищ) та смисли (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті) відомі учасникам комунікативного процесу; (приклад США юридичні договори)

12.учасники комунікації повинні ідентично розуміти ситуацію спілкування;

13.під час обміну інформацією можуть виникнути комунікативні бар'єри.

14. комунікативного контролю. Передбачає, що будь-яке повідомлення містить інформацію про розподіл контролю між учасниками спілкування.

15. афіліації (англ. to affiliate — приєднуватися; намагання людини бути в товаристві інших людей). Цю функцію розглядають як параметр “любов — ненависть” у комунікативних відносинах. Саморозкриття індивіда, тобто добровільне інформування про себе, на певний момент недосяжне для інших, використовується для позитивного спрямування. Синонімічною за змістом є позитивна афіліація, яку характеризує поняття “продуктивний”, “ефективний”, “відкритий” комунікативний обмін.

Види і форми комунікації.

Аксіальна (лат. axis — вісь) комунікація — комунікація, що спрямовує свої сигнали на окремого одержувача інформації (особу, групу).(приклад – блоги , соціальні мережі)

Особливості її здебільшого використовують у безпосередньому міжособистісному спілкуванні.

Ретиальна (лат. rete — мережа) комунікація — комунікація, адресатами якої є багато реципієнтів.(приклад – чати, форуми)

Моделі ретиальної комунікації використовує масове спілкування.

За характером впливу спрямована від комунікатора інформація може бути спонукальною і констатуючою.

Спонукальну інформацію висловлюють у наказі, проханні, пораді, інструкції. З цими діями пов'язані такі її функції:

— активізація поведінки ;

— інтердикція (лат. interdictum — заборона). Спонукання, яке не допускає певних дій, заборона небажаних видів діяльності;

— дестабілізація. Передбачає порушення певних автономних форм поведінки.

Констатуюча інформація, поширюючись у формі повідомлення, передбачає зміну поведінки не безпосередньо, а опосередковано.

Розрізняють регуляторну (спонукає партнера до дії),

емоційну (адресована до почуттів і переживань реципієнтів)

та обізнану (передає тільки відомості про об'єкт) інформацію.

За формами передавання інформації комунікації бувають безпосередньо міжособистісними і масовими (організованими і стихійними).

Безпосередньо міжособистісна комунікація є системою установок, орієнтацій, очікувань тощо, через які люди спілкуючись сприймають і оцінюють інформацію, якою безпосередньо обмінюються.

Масова організована комунікація — систематичне розповсюдження спеціально підготовлених повідомлень із застосуванням технічних засобів тиражування інформації (радіо, телебачення, преса, відео-, звукозаписи тощо), які мають соціальне значення і використовуються з метою впливу на установки, поведінку, думки й оцінки людей.

Психологічні особливості вербальної комунікації

Говоріння — психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань.

Слухання — психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації.

Нерефлексивне слухання полягає у мінімальному втручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою лаконічних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки “так”, “розумію” тощо). Ефективне воно в ситуаціях, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до події, прагне обговорити актуальні питання, відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему. Недоцільне воно в ситуаціях, коли співрозмовник не зацікавлений у розмові або коли його намагання слухати і зрозуміти сприймається як згода, співучасть.(самостійно)

Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв'язку для досягнення більшої точності в розумінні партнера. (самостійно).

Критичне слухання вимагає від учасника спілкування спочатку аналізу повідомлення, потім його розуміння. Таке слухання прийнятне під час ділової наради, конференції, дискусії. (самостійно)

Емпатійне слухання передбачає, що учасник спілкування приділяє більше уваги “зчитуванню” почуттів, а не слів. Воно буває ефективним, якщо комунікатор викликає у співрозмовника (реципієнта) позитивні емоції та неефективним, якщо провокує негативні емоції.

Психологічні особливості невербальної комунікації

Невербальна комунікація, доповнюючи мову, репрезентує емоційні стани партнерів.

До невербальної комунікації належать оптико-кінетична, проксеміка, паралінгвістична та інші знакові системи.

Оптико-кінетична

Виокремилась галузь досліджень кінесика (грец. kineo — рухаю), предметом якої є загальна моторика різних частин тіла: рук, обличчя тощо. її знання допомагають запобігти непорозумінням при спілкуванні з іноетнічним партнером.

Певні етнічні відмінності має і невербальне спілкування на рівні візуального контакту.

проксеміка (лат. proximus — найближчий) — організація простору і часу в комунікативній взаємодії. Незнання переваг і недоліків просторових форм організації може вплинути на комунікативний процес, оскільки вони у представників різних народів неоднакові. Наприклад, в американській комунікативній культурі сформувалися такі форми просторової організації спілкування, норми наближення співрозмовників: інтимний простір (0 — 45 см), персональний простір (45 — 120 см), соціальний простір (120 — 400 см), публічний простір (400 — 750 см). У багатьох європейських та азійських націй інтимна зона становить 23 — 25 см. Китайці під час розмови перебувають значно ближче один до одного, ніж американці. Збільшення відстані означає для них надмірну офіційність. Американці, навпаки, можуть витлумачити скорочення відстані як надмірну фамільярність.

Вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає в організмі різноманітні фізіологічні реакції й зміни, що засвідчують прискорений пульс, збільшення адреналіну в крові тощо.

Вирази обличчя класифіковано за методикою FAST — Facial Affect Scoring Technique. її принцип полягає в поділі обличчя горизонтальними лініями на три зони (очі й чоло, ніс і ділянка носа, рот і підборіддя) та виокремленні шести основних емоцій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, сум, страх, гнів, подив, відраза.

Правильне трактування невербальної комунікації передбачає врахування таких чинників:

— конгруентність Співпадіння того, що розповідається людиною (вербально) з тим, про що «говорить» мова її тіла (невербально) слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній;

— контекст, у якому функціонують невербальні сигнали. Йдеться про те, що один жест може мати різне тлумачення за різних ситуацій, обставин;

— сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, висновок слід робити, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність;

— індивідуальні, психофізіологічні властивості людини (стан здоров'я та його вплив на використання невербальних сигналів);

— соціальний статус людини в суспільстві, а також її соціальні ролі. Роль може бути справжньою або удаваною, обраною для маскування;

— національні та регіональні особливості невербальної комунікації;

— власний стан і досвід. Застосовувати їх слід обережно, трактуючи невербальні сигнали співрозмовника.

8. Феномен психічних захистів.  Психологическая защита – специальная регулятивная система стабилизации личности, направлення на устранение или сведение до минимума чувства тревоги, связанного с осознанием конфликта.

Функции психологической защиты являются „ограждение” сферы сознания от негативных травмирующих личность переживаний. Психологическая защита употребляется для обозначения любого поведения устраняющего психический дискомфорт в результате которого могут сформироваться такие черты личности, как негативизм, появиться «ложные», замещающие деятельности, измениться система межличностных отношений.

Психологическая защита в узком смысле ведет к специальному изменению содержания сознания как результату функционирования ряда защитных механизмов: подавления, отрицания, идентификации, регрессии, изоляции, рационализации, конверсии. Психологическая защита как особое психическое явление была первоначально изучена во фрейдизме, истолкованием её исходя из бессознательного инстинктивного (главным образом сексуального) начала, которое в результате столкновения с «защитными механизмами» сознательного Я (внутренней «цензурой») подвергается различным преобразованиям (вытеснение, сублимация и т.д.) принято подразделять психическую защиту на: - успешную – её результатом является прекращение импульсов, провоцирующих тревогу; - неуспещную – оказавшуюся не в состоянии сделать прекращение импульсов, провоцирующих тревогу, и поэтому вызывает постоянное повторение.

Психологічні захисти – це внутрішньо зумовлене структурне утворення психіки, якому властива системність функціональних проявів, що виражаються в логіці несвідомого. „Психічні захисти” функціонують у певній цілісній і досить динамічній системі, індивідуально неповторній для кожного суб’єкта. Системність є провідною характеристикою „психічних захистів”, яка здається головним, центральним механізмом: „від слабкості до сили”. Завдання захистів може трактуватися двояким шляхом : 1 – зберегти незмінними й задовольнити інфантильні інтереси „Я”; 2 – забезпечити захист „Я” в сучасних умовах суб’єкта. Можна виділити 2 дуже важливі види захистів: 1 – базові; 2 – ситуативні (периферійні).

Базові – осідає весь інфантильний емоційно значущий досвід суб’єкта, пов’язаний із „людьми дитинства”. Ці люди визначаються наявністю до них первинних лібідіозних потягів (або, навпаки, мортидіозних відштовхувань), які невідомо програмують актуальну поведінку. Ця система виражається в певній логіці несвідомого, що не усвідомлюється суб’єктом. Вони підкорюються єдиному механізмові: „від слабкості до сили”. Індивідуальна неповторність має вираження у системі „умовних цінностей”, в їх ієрархізації за силою значущості для суб’єкта, оригінальній у кожному конкретному випадку. „Умовні цінності” лежать ближче до базових захистів, ніж „захисні” засоби, пов’язані з ситуацією. „Умовні цінності” та периферійні захисти здійснюють функції проміжного ланцюга між базовими та об’єктивною реальністю.

Периферійні або ситуативні захисти хоч і пов’язані з базовими в більшій мірі слугують адаптації до ситуації „тут і тепер”, аніж завершенню тенденцій, продовжуваних потягами дитинства. Логіка кожного разу індивідуально неповторна, тому зрозуміло, що класифікувати ситуативні захисти й форми їх прояву недоцільно, бо вони є невичерпними через індивідуальну варіантність. Механізми захистів, відкриті З. Фрейдом, можна віднести до прояву периферійних захистів. Базові захистив загалі не підлягають категоризації. Кожний випадок показує, що їм властива неповторність, зумовлена логікою несвідомого, яка визначає глобальні захисні настановлення суб’єкта. Логіка несвідомого є дуже чіткою, незмінною, неповторною у впливі на поведінку суб’єкта. Базові захисти односторонньо здійснюють бачення ситуації „назовні”, залишаючись невидимими для свідомості. Тому несвідоме „мудріше” за свідоме. Завдяки цьому логіка несвідомого зберігається недоторканою з боку критики свідомості, а ригідність захисних настановлень непорушною. Можна зробити висновок: логіка несвідомого єдина, вона є цілісною, завершеною, їй властива послідовність і чіткість і вона виражається у кожному поведінковому акті, хоч і не лежить на його поверхні. „Психічні захисти” лежать у площині опорів, які відображають складність відношень між свідомим і несвідомим. Потік вільних асоціацій може порушуватися „захисними” механізмами. Ця ситуація, коли суб’єкт (клієнт, пацієнт) не виконує основне правило психоаналізу – „говорити все, що приходить у голову”, пов’язана з об’єктуванням „опорів”. Свідоме значною мірою обслуговує деструктивні тенденції захисної системи, що виражається в певних його викривленнях, ілюзіях специфічних для кожного індивіда. Швидше треба констатувати односторонній вплив несвідомого на свідоме, ніж навпаки. Одностороннє відображення ситуації у повному обсязі несвідомим робить його функціонування (та інформування) незрівнянно об’ємніше і мудрішим порівняно зі свідомим. У тій мірі, в якій функції свідомого є вузькими, обмеженими й деформованими несвідомим, свідоме обтяжене від реальності. Тому дослідження відступів від перцептивної реальності є центральним у психокорекцій ній роботі, бо саме в них криється зміст особистісної проблеми суб’єкта, породжуваної його „захисною системою. А це пов’язане з логікою несвідомого, яка вступає в суперечність із логікою свідомого. Потрібно розуміти, що об’єктування логіки несвідомого – це один із найважливіших способів надання допомоги суб’єктові з метою самостійного розв’язання ним власних особистісних проблем. В результаті зростає психологічна сила суб’єкта за рахунок розширення поля його свідомості та вивільнення енергії, яку поглинали витіснення. Тим самим розум звільняється від деформацій, що мали місце у власній рефлексії та сприйманні ситуації спілкування. Розв’язання суб’єктом особистісної проблеми сприяє нівелюванню внутрішньої суперечності психіки шляхом налагодження зв’язків між свідомим і несвідомими. 9. Сприймання як психічний процес та його зв'язок із спостережливістю. Життєдіяльність особистості відбувається у складному та мінливому середовищі, тому вона потребує вміння орієнтуватися в навколишніх умовах і пристосовувати до них свої дії. Пізнавальна діяльність розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях і сприйманнях.

Сприймання-це відображення цілісних предметів і явищ у безпосередній дії показників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх. Сприймання виконують в життєдіяльності людини дві основні функції; інформують про властивості середовища та організують дії людини відповідаю до зміни умов

У нервовій системі існують структури, навколишнього світу у їхній цілісності. Початковий етап синтезу подразників здійснюється у рецептивних полях органів чуття. Рецептивне поле - сукупність рецепторів, які замикається на один нейрон того чи іншого рівня нервової системи.

Формування образу забезпечується злагодженою роботою багатьох рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані у клітинні ансамблі. Кожен такий ансамбль містить багато взаємопов'язаних рецептивних полів різного рівня, що реагують на одну ознаку, виділяючи її з багатьох інших. Але процесу прийняття і переробки навіть найскладніших сигналів для формування образу недостатньо, на вищих рівнях нервової системи функціонують елементи, які порівнюють периферійну інформацію з еталонами, що зберігаються в пам'яті. Це свідчать сприймання. Отже, сприймання слід розглядати як інтелектуальний процес, пов'язаний з накопиченням досвіду взаємодії з різними предметами та явищами навколишнього світу.

Якби пізнання світу закінчувалося відчуттям, людина б не могла відображати предмети, події та явища. В повсякденному, житті, хоч на органи чуття діють окремі фізичні і хімічні подразники, в нас виникають образи цілісних предметів, які не можна скласти з суми відчуттів. Ми сприймаємо не окремі кольори, звуки, запахи, а речі, що мають певні властивості.

Крім того, подразники, що діють на органи чуття, постійно змінюють свої просторово-часові, якісні і кількісні; характеристики, але ми сприймаємо речі такими, якими вони є, незважаючи на зміну їх спостереження.

Сприймання, ґрунтуючись на відчуттях, не вичерпується ними. Воно має такі специфічні властивості які зумовлюють відображення предметів у сукупності їх об'єктивних характеристик. Такими властивостями сприймання вважають:

1 - предметність Грізні за якостями відчуття, отримувані від предмета, поєднуються і відносяться до цього предмета лк до окремої речі, що має певне призначення);

2 – цілісність та структурність (предмет обов’язково сприймається як єдине ціле, у сприйманні відображається взаємозв'язки різних властивостей, тобто, структура предмета; навіть якщо змінюються окремі відчуття від предмета, але зберігаються відношення між ними, загальна структура образу залишається незмінною; сприймання цілого впливає на сприймання окремих його частин та властивостей і водночас само по собі зумовлюється ними),

3 - константність (в образі сприймання предмети і явища відбиваються такими; якими вони є, незважаючи на зміну умов їх спостереження; константність ніби усуває сприймання об’єкта зберігаючи його об'єктивні характеристики, н-д, зменшення відстані до предмета чи навпаки; основа константності сприйняття – багаторазова поява одних і тих самих об'єктів за різних обставин спостереження і виділення стійких, незмінних рис);

4 - усвідомленість (сприймання має узагальнений характер, а кожен сприйманий предмет позначається словом-поняттям і відноситься до певного класу; на цій підставі відшукуються в предметі ознаки, властиві всім предметам цього класу; це свідчить про тісній зв'язок сприймання з мисленням, розумінням сутності предмета).

Образ сприймання містить набір властивостей, що забезпечують за певних умов його адекватність образу. ЦІ умови: здатність спостерігача до сприймання, яка виявляється у сформованості специфічних механізмів сприймання; характеристика самого) об'єкта сприймання - його гармонійність, упорядкованість, склад елементів; зручні просторово-часові у мови сприймання. Якщо взаємодія цих факторів не є оптимальною, образ втрачу ті чи інші свої властивості, а разом з тим і адекватність об'єкту.

1-розрізнення розміщення об'єкта в просторі (визначається, який саме подразник впливає на його органи чуття, яка інтенсивність його дії, де він перебуває та скільки часу сприймається); 2-з"являються перші характеристики образу сприймання - мигтіння контуру, що простежується при наближенні спостерігача до об'єкта чи збільшенні часу сприймання; 3-відображення різких зсувів кривизни (передаються найбільш характерні елементи форми, що свідчать про структурування образу); 4-відбувається глобально-адекватне відображення форми без чіткого розрізнення деталей; об'єкт упізнається, його образ набуває ознак предметності й усвідомленості; 5-досягнення його цілковитої адекватності об'єкту; на цій стадії образ набуває всіх своїх властивостей.

Повнота й адекватність сприймання залежать від потреб людини, її особистого досвіду взаємодії з довкіллям, установок, емоційного стану, завдань. Залежність сприймання від змісту психічного життя людини називається апперцепцією (яскравий вияв апперцепції є професійне сприймання).

Велику роль у процесі сприймання відіграють установки, які являють собою тенденцію так чи інакше сприймати певне явище ще до зустрічі з ниві, складається установка в процесі попередньої діяльності особистості. Отже, порівняно з відчуттям сприймання повніше і адекватніше відображає дійсність, проте така адекватність не є абсолютною. Сприймання - це модель майбутньої діяльності, а практика стає критерієм адекватності сприйманих, вдосконалює його. Підтвердженням залежності сприймання від досвіду є ілюзії сприймання, які свідчать про те, що образи можуть зовсім не відповідати реальній дійсності

Процеси сприймання необхідно розглядати як дії спрямовані на розв'язання певних завдань, що становлять пізнавальну чи практичну діяльність суб'єкта. Такі дії - перцептивні – забезпечують орієнтування в конкретній ситуації, виділення найважливіших дня розв'язання конкретного завдання аспектів, здійснюють таку обробку інформації від органів чуття яка веде до побудови образу, адекватного предмету і завданням діяльності. Перцептивні дії в процесі індивідуального розвитку дитини виникають як розгорнуті зовнішньо рухові дії руки чи ока, що обстежують незнайомий предмет.

Поступово зовнішні перцептивні дії згортаються і створюють систему внутрішніх перцептивних дій. Процес згортання зумовлений формуванням у суб'єкта численних систем еталонів, якими є фіксовані в пам'яті найбільш інформативні ознаки предметів. Визначальною рисою людського сприймання є те, що воно не зводиться до пошуку й переробки інформації лише на основі індивідуального досвіду, а воно суспільно зумовлене. Будь-яке сприймання є включенням сприйнятого змісту в певну систему понять, що є продуктом суспільно-історичного досвіду У практичній діяльності, процесах розвитку мови (добре сприйнятим є те, що ми можемо назвати) й поняттєво мислення людини системи її перцептивних еталонів стають більш узагальненими та взаємопов’язаними.

Виявом інтелектуалізованого сприймання є спостереження - цілеспрямоване, планомірне сприймання предметів і явищ, у пізнанні яких зацікавлена людина. Воно характеризується наявністю мети, завдання, план його проведення. Сприймання в процесі спостереження невідривне від мислення і мови, які поєднуються в єдиний процес розумової діяльності.

10. 3.Фрейд - засновник психоаналізу. Когда психология отделилась от философии и во 2-ой половине 19 века стала научной дисциплиной, главной её целью являлось раскрытие основных элементов психической жизни взрослого человека при помощи метода интроспекции в лабораторных условиях. Это направление, получившее название структурной школы, основано В.Вундтом, открывшим в 1879 году первую психологическую лабораторию в Лейпциге. В качестве основной задачи психологии Вундт выдвигал разложение процессов сознания на основополагающие элементы и изучение закономерных связей между нимиКогда психология отделилась от философии и во 2-ой половине 19 века стала научной дисциплиной, главной её целью являлось раскрытие основных элементов психической жизни взрослого человека при помощи метода интроспекции в лабораторных условиях. Это направление, получившее название структурной школы, основано В.Вундтом, открывшим в 1879 году первую психологическую лабораторию в Лейпциге. В качестве основной задачи психологии Вундт выдвигал разложение процессов сознания на основополагающие элементы и изучение закономерных связей между ними. Поэтому психологи того времени были просто ошеломлены появлением радикально иного подхода к изучению людей, разработанного почти без посторонней помощи З.Фрейдом. Тогда ещё молодым венским врачом.. Поэтому психологи того времени были просто ошеломлены появлением радикально иного подхода к изучению людей, разработанного почти без посторонней помощи З.Фрейдом. Тогда ещё молодым венским врачом. Вместо того, чтобы ставить в центр психической жизни человека сознание, Фрейд сравнивал её с айсбергом, ничтожно малая часть которого выступает над поверхностью воды. В противоположность господствующему в прошлом веке взгляду на человека как на существо разумное и осознающее своё поведение, он выдвинул иную теорию: люди находятся в состоянии беспрерывного конфликта, истоки которого лежат в другой, более обширной сфере психической жизни – в неосознанных сексуальных и агрессивных побуждениях.

Фрейд первым охарактеризовал психику как поле боя между непримиримыми силами инстинкта, рассудка и сознания. Термин «психодинимический» указывает именно на эти непрекращающуюся борьбу между разными аспектами личности. Психоаналитическая теория как таковая служит примером психодинамического подхода – она отводит ведущую роль сложному взаимодействию между инстинктами, мотивами и влечениями, которые конкурируют или борются друг с другом за главенство в регуляции поведения человека. В представлении, согласно которому личность является динамической конфигурацией процессов, находящихся в нескончаемом конфликте, выражена суть психодинамического направления, особенно в трактовке Фрейда. Понятие динамики применительно к личности подразумевает, что поведение человека является скорее детерминированным, чем произвольным или случайным. Предлагаемый психодинамическим направлением детерминизм распространяется на всё, что мы делаем, чувствуем или о чём думаем, включая даже события, которые многие люди рассматривают как чистые случайности, а также оговорки, описки и т.тд.

Взгляд Фрейда на природу человека нанёс ощутимый удар господствовавшим в то время представлениям викторианского общества; он предложил трудный, но притягательный путь к достижению понимания таких аспектов психической жизни человека, которые считались тёмными, скрытыми и по-видимому, недоступными.

За 45 лет активной научной деятельности и клинической практики Фрейд создал: - первую развёрнутую теорию личности; - обширную систему клинических наблюдений, основанных на его терапевтическом опыте и самоанализе; - оригинальный метод лечения невротических расстройств; - метод исследования тех психических процессов, которые почти невозможно изучить какими – либо другими способами.

11. Відчуття і сенсорна організація особистості. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях і сприйманнях.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людини відкриваються кольори, запахи, звучання, смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Також відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі.

Відчуття як образи, що відображають окремі властивості предметів, виникають під час діяльності будь-яких органів чуття. Але пізнання рідко розпочинається з чуттєвого відображення окремих властивостей предметів, як правило, в людині відразу виникає цілісний образ об’єкта, в якому далі можуть бути виділені окремі риси (більш складною і тісно пов’язаною формою чуттєвого пізнання світу є сприймання).Відображаючи предмети та їхні властивості, відчуття (і сприймання) являє собою різні за повнотою, глибиною та адекватністю ступені чуттєвого пізнання світу. Крім інформування, чуттєвий образ є також сигналом про значущість подій, тобто, регулятором поведінки людини в середовищі. Порушення відчуття веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму.

Анатомо-фізіологічною структурою, в якій відбувається відчуття, є аналізатор. Він являє собою складний нервовий механізм, що здійснює тонкий аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища, виділяючи з нього стимули, що відображаються людиною як властивості предметів і явищ. В організмі функціонує система аналізаторів, кожен з яких забезпечує формування відчуттів певної якості – зорових, слухових, температурних тощо. Будь-який аналізатор складається з периферійної частини – рецепторів, провідникових шляхів та центральної частини в корі та підкірці головного мозку. В рецепторах відбувається перетворення енергії фізичних і хімічних подразників, що діють на організм, у нервове збудження. Провідникові шляхи складаються з нейронів, розміщених на різних рівнях нервової системи, які поєднують рецепторну периферію з мозковим центром. У центральній частині аналізатора здійснюється основна обробка нервових імпульсів, що надходять з периферії.

Відчуття людини виконують у її житті дві основні функції: 1 – інформують про властивості середовища; 2 – організують дії людини відповідно зміни умов.

Для ефективного здійснення цих функцій відчуття має об’єктивно відображати як ситуацію, так і дії людини, що мають бути адекватними ситуації. Чуттєві образи невіддільні від предметів, що їх викликають. Тому людина звичайно не розрізняє предмет, що сприймається, та його образ. Проте таке розрізнення важливе, бо чуттєві образи завжди бідніші й обмеженіші порівняно з відображуваними в них предметами та явищами. Наявність розбіжностей між фізичним світом та його чуттєвим відображенням вимагає знань властивостей і закономірностей цього відображення, щоб врахувати їх у практиці.

Відчуття як елементарне відображення матеріального світу закономірно відбиває основні характеристики предметів та явищ - якісні, кількісні та просторово-часові. У цих закономірностях проявляється природа чуттєвих образів, які є суб’єктивним відображенням об’єктивного світу.

Головною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфічність, зумовлена фізично-хімічними властивостями адекватних для відповідного аналізатора подразників: • якість, яка залежить від природи подразника, нервово-психічного стану людини, наявної установки, схильності до навіювання. • інтенсивність відчуттів (інтенсивність дії подразників на аналізатори) визначається, крім сили діючого подразника, функціональним станом органу чуття, який в свою чергу залежить від стану організму, значущості подразника, просторово-часових умов сприймання. Для виникнення відчуттів необхідна певна енергія подразника. Мінімальна сила подразника, що викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості даного аналізатора. Для кожного виду відчуттів існують свої абсолютні пороги. Існує верхній абсолютний поріг чутливості – максимальна сила подразника, що викликає адекватне йому відчуття. Щоб відмінність стала відчутною, вона має сягати певної величини. Мінімальна відмінність у силі 2-ох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів, називається порогом розрізнення. Для окремих відчуттів відношення порога розрізнення до величини первинного подразника залишається більш-менш незмінним називається диференційним порогом чутливості. Найчастіше зростання інтенсивності відчуттів не відбувається прямо пропорційно зростанню сили подразника, характер відображення фізичного подразника у відчуттях визначається тією роллю, яку відіграють відчуття різної якості в поведінці та діяльності.

Чутливість аналізаторів не є постійною величиною. Вона може значною мірою змінюватися залежно від коливань інтенсивності подразника. Сенсорна адаптація – пристосування рівня чутливості до інтенсивності подразника, виявляється у зниженні чутливості при високих інтенсивностях подразників і підвищенні при низьких. Адаптаційне регулювання чутливості має велике біологічне значення: адаптація допомагає вловлювати слабкі подразники й охороняє чуття від занадто великих чи тривало діючих подразників. Зміни чутливості органів чуття можуть мати стійкий характер, пов’язаний, зокрема, з вимогами професійної діяльності.

Явище підвищення чутливості аналізаторів внаслідок їхнього тренування називається сенсибілізацією – це є доказом того, що відчуття людини пристосовані до умов життя та діяльності і можуть значною мірою розвиватися під впливом суспільної практики.

Просторові характеристики подразників відображаються у просторових властивостях відчуттів. Таке відображення виявляється в локалізації відчуття там, де знаходиться подразник (сприймаючи звук, установлюємо напрямок і відстань до предмета, що його породжує). Відображення напрямку локалізації подразника в зовнішньому просторі досягається через спільну діяльність парних органів чуття.

Тривалість дії подразника на органи чуття відображається в часових характеристиках відчуттів (тривалість відчуття містить у собі суб’єктивний компонент, відчуття виникає дещо пізніше від початку дії подразника й не зникає одразу після закінчення його дії).

Отже, характер відчуття зумовлений властивостями подразників (якісними, кількісними, просторово-часовими) , але залежить водночас від особливостей нервово-психічної організації та стану суб’єкта відображення. Це свідчить про те, що відчуття, як і наші психічні процеси, не є пасивним відбиттям впливів зовнішнього середовища. В образі відчуття найповніше відбивається те, що може задовольнити потреби суб’єкта, орієнтує його під час організації діяльності та поведінки. Тому відповідність об’єкта образові завжди відносна.

12. Основні положення психоаналітичної теорії З.Фрейда. Психоаналитическая теория основывается на представлении, согласно которому люди являются сложными энергетическими системами. Сообразуясь с достижениями физики и физиологии ХІХвека, Фрейд считал, что поведение человека активируется единой энергией, согласно закону сохранения энергии (т.е. она может переходить из одного состояния в другое, но количество ее остается при этом тем же самым).Фрейд взял этот общий принцип природы, перевел его на язык психологических терминов и заключил, что источником психической энергии является нейрофизиологическое состояние возбуждения. Далее он постулировал: у каждого человека имеется определенное количество энергии, питающей психическую активность; цель любой формы поведения индивидуума состоит в уменьшении напряжения, вызываемого неприятным для него скоплениям этой энергии. Таким образом, мотивация человека полностью основана на энергии возбуждения, производимого телесными потребностями. По его убеждению, основное количество психической энергии вырабатываемой организмом, направляется на умственную деятельность, которая позволяет снижать уровень возбуждения, вызванного потребностью. По Фрейду, психические образы телесных потребностей, выраженные в виде желаний, называются инстинктами. В инстинктах проявляются врожденные состояния возбуждения на уровне организма, требующие выхода и разрядки. Фрейд утверждал, что любая активность человека (мышление, восприятие, память и воображение) определяется инстинктами. Влияние последних на поведение может быть как прямым, так и непрямым, замаскированным.

Фрейд дал два описания основных инстинктов. Это две противоположные силы.

1. сексуальную (дающую физическое удовлетворение) - Эрос

2. агрессивную или деструктивную - Танатос

В более позднем и более общном описании эти две силы рассматриваются как поддерживающая жизнь и зовущая к смерти. Обе эти формулировки предполагают фундаментальный, биологический, продолжающийся и неразрешимый инстинктивный конфликт. Этот фундаментальный антагонизм может быть невидим в психологической жизни, потому что большинство наших мыслей и действий вызываются, не одной из этих инстинктивных сил изолированно, а обеими ими в сочетании. Из смешения основных влечений возникает огромное разнообразие и сложность поведения.

Наблюдая своих пациентов, Фрейд столкнулся с бесконечным рядом психических конфликтов и компромиссов. Один инстинкт борется с другим; социальные запрещения блокируют биологические побуждения, пути преодоления противоречат друг другу. Он пытался упорядочить этот кажущийся «хаос», предположив три основные структурные компонента: ид, эго, сепе эго.

Ид – содержит все унаследованное, все, что есть при рождении, что заложено в конституции – кроме всего прочего, следовательно, те инстинкты, которые возникают в соматической организации, и которые в ид находят первое психическое выражение в форме, нам неизвестной.

Ид резервуар энергии для всей личности. Содержание ид почти целиком бессознательно: оно включает психические формы, которые никогда не были сознательными, равно как и материал, который оказался неприемлемым для сознания. Мысль или воспоминание вытесненные из сознания и обретающиеся среди теней ид, по-прежнему способны влиять на психическую жизнь человека. Фрейд подчеркивал, что забытый материал продолжает обладать силой действия, не уменьшившийся, но вышедшей из-под сознательного контроля.

Эго - та часть психического аппарата, которая находится в контакте с внешней реальностью. Она развивается из Ид по мере того, как ребенок начинает сознавать свою личность, чтобы служить повторяющимся требованиям Ид. Как кора дерева, Эго защищает Ид, но для этого берет энергию у Ид. Оно обеспечивает физическое и душевное здоровье и безопасность личности.

Основные характеристики Эго таковы: вследствие отношений, установившегося уже между чувственным восприятием и мышечным действием, Эго управляет произвольными движениями. Задачей Эго является самосохранение. В отношении внешних событий оно выполняет эту задачу, сознавая внешние стимулы, накапливая (в памяти) опыт, избегая чрезмерных стимулов (по средством бегства), приспосабливаясь к умеренным стимулам (адаптации), и наконец научаясь совершать необходимые изменения во внешнем мире себе на пользу (посредством деятельности).

Таким образом Эго первоначально создается самим Ид в стремлении справиться с необходимостью уменьшить напряжение и получить удовольствие. Однако, чтобы делать это, Эго должно, в свою очередь, контролировать или модулировать импульсы Ид, так что индивидуум может быть менее непосредственным, но более реалистичным. Ид реагирует на потребности, Эго на возможности.

Суперэго – развивается не из Ид, а из Эго. Она служит судьей или цензором деятельности и мыслей Эго. Это хранилище моральных установлений, норм поведения и тех конструкций, которые создают запрещения в личности. Фрейд указывает на три функции Суперэго:совесть;самонаблюдение;формирование идеалов.

В качестве совести Суперэго ограничивает, запрещает и судит сознательную деятельность; но оно действует также бессознательно. Бессознательные ограничения косвенны, выступают как принуждения или запрещения.

Задача самонаблюдения возникает из способности Суперэго оценивать деятельность независимо от побуждения Ид к уменьшению напряжения, и независимо от Эго, которое также вовлечено в удовлетворение потребностей. Формирование идеалов связано с развитием самого Суперэго. Суперэго не является, как иногда полагают, отождествлением с одним из родителей или с его поведением. Суперэго ребенка в действительности конструируется, но модель не его родителей, а по модели Суперэго его родителей: оно наполнено тем же содержанием, и становится носителем традиций и переживающих время суждений ценности, которые передаются, таким образом, от поколения к поколению.

Отношение между тремя подсистемами.

Общая цель души – поддерживать, а если оно нарушено, то восстанавливать приемлемый уровень динамического равновесия, который увеличивает удовольствия и минимизирует неудовольствие. Энергия, которая используется для действия системы, возникает в Ид в с вязи с его примитивной, инстинктивной природой. Эго, проявляющееся из Ид, реалистически обращается с его основными побуждениями; оно также является посредником между силами действующими в Ид, и в Суперэго и требованиями внешней реальности. Суперэго, появляющееся из Эго, действует как моральный тормоз или противовес практическим заботам Эго. Суперэго устанавливает границы подвижности Эго. Ид полностью бессознательно, Эго и Суперэго частично бессознательны.

Психоаналитическая теория развития основана на двух предпосылках:

1. (генетическая) – делает упор на том, что переживания раннего детства играют критическую роль в формировании взрослой личности. Фрейд был убежден, что основной фундамент личности закладывается до пяти лет;

2. состоит в том, что человек рождается с определенным количеством сексуальной энергии (либидо), которая затем проходит в своем развитии через несколько психосексуальных стадий, коренящихся в инстинктивных процессах организма.

Фрейду принадлежит гипотеза о 4-х последовательных стадий развития личности: оральной, анальной, фаллической и генитальной. В общую схему развития Фрейд включил и латентный период – это не стадия. Первые три стадии развития охватывают возраст от рождения до пяти лет и называют прегенитальными стадиями, поскольку зона половых органов еще не приобрела главенствующей роли в становлении личности. Четвертая стадия совпадает с началом пубертатна. Наименования стадий основаны на названиях областей тела, стимуляция которых приводит к разрядке энергии либидо.

Т.к. Фрейд делал основной акцент на биологических факторах, все стадии тесно связаны с эрогенными зонами, то есть чувствительными участками тела, которые функционируют как локусы выражения побуждений либидо.

В термине «психосексуальной» подчеркивается, что главным фактором, определяющим развитие человека, является сексуальный инстинкт, прогрессирующий от одной эрогенной зоны к другой в течении жизни человека. Согласно теории , на каждой стадии развития определенный участок тела стремится к определенному объекту или действиям, чтобы вызвать приятное напряжение.

Логика теоретических построений Фрейда основывается на 2-х факторах: фрустрации и сверхзаботливости. В случае фрустрации психосексуальные потребности ребенка (сосание, жевание или кусание) пресекаются родителями и поэтому не находят оптимального удовлетворения. При сверхзаботливости со стороны родителей ребенку предоставляется, мало возможностей (или их вовсе нет) самому управлять своими внутренними функциями. По этой причине у ребенка формируется чувство зависимости и некомпетентности. В любом случае, в результате происходит чрезмерное скопление либидо, что впоследствии, в зрелые годы может выразиться в виде «остаточного» поведения (черты характера, ценности, установки), связанного с той психосексуальной стадией, на которую пришлись фрустрация или сверхзаботливость.

Важным понятием в психоаналитической теории является регрессия, то есть возраст на более раннюю стадию психосексуального развития и проявление ребячливого поведения характерного для этого более раннего периода. Регрессия – это особый случай того, что Фрейд называл фиксацией. Фиксация представляет собой непосредственность продвижения от одной психосексуальной стадии к другой; она приводит к чрезмерному выражению потребностей, характерных для той стадии, где произошла фиксация. В данном случае энергия либидо проявляется в активности, свойственной более ранней стадии развития, чем хуже человек справляется с освоением требований и задач, выдвигаемым тем или иным возрастным периодом, тем более он подвижен регрессии в условиях эмоционального или физического стресса в будущем. Таким образом, структура личности каждого индивидуума характеризуется в категориях соответствующей стадии психосексуального развития, которой он достиг или на которой у него произошла фиксация.

Защитные механизмы Эго.

Защитный механизм – помогает человеку избегать осознанного выявления у себя неприемлемых инстинктивных импульсов и поощрять удовлетворение этих импульсов надлежащими способами в подходящее время. Защитные мех-мы помогают осуществлению этих функций, а так же охраняют человека от захлестывающей его тревоги. Фрейд определял З.М. как сознательную стратегию, которую использует индивид для защиты от открытого выражения импульсов Ид и встречного давления со стороны Суперэго. Фрейд полагал, что Эго реагирует на угрозу прорыва импульсов Ид 2-мя путями:

1. блокированием выражения импульсов в сознательном поведении; 2. искажением их до такой степени, чтобы изначальная их интенсивность заметно снизилась или отклонилась в сторону.

Все З.М. обладают двумя общими характеристиками:

1. они действуют на неосознанном уровне и поэтому являются средствами самообмана; 2. они искажают, отрицают или фальсифицируют восприятие реальности, чтобы сделать тревогу менее угрожающей для индивидуума.

Вытеснение – представляет собой процесс удаления из осознания мыслей и чувств, причиняющих страдания. В результате действия вытеснения индивидуумы не осознают своих вызывающих тревогу конфликтов, а так же не помнят травматических прошлых событий. Например: человек, страдающий от ужасающих личных неудач, благодаря вытеснению может стать неспособным, рассказать об этом своем тяжелом опыте.

Проекция - следует за вытеснением. Она представляет собой процесс, посредством которого индивидуум приписывает собственные неприемлемые мысли, чувства и поведение другим людям или окружению. Таким образом, проекция позволяет человеку возлагать вину на кого-нибудь или что-нибудь за свои недостатки или промахи. Например: женщина, которая не осознает, что борется со своим сильным сексуальным влечением, но подозревает каждого, кто с ней встречается, в намерении ее соблазнить.

Замещение - проявление инстинктивного импульса переадресовывается от более угрожающего объекта или личности к менее угрожающему.

Рационализация – имеет отношения к ложной аргументации, благодаря которой иррациональное поведение представляется таким образом, что выглядит вполне разумным и поэтому оправданным в глазах окружающих. Глупые ошибки, неудачные суждения и промахи могут найти оправдание при помощи магии рационализации.

Реактивное образование – иногда Эго может защищаться от запретных импульсов, выражая в поведении и мыслях противоположные побуждения. Этот защитный механизм реализуется двухступенчато: во-первых, неприемлемый импульс подавляется; затем на уровне сознания проявляется совершенно противоположный. Например: женщина, испытывающая тревогу в связи с собственным выраженным сексуальным влечением, может стать в своем кругу непреклонным борцом с порнографическими фильмами.

Регрессия – характерен возврат к ребячливым, детским моделям поведения.

Сублимация – является З.М., дающим возможность человеку в целях адаптации изменить свои импульсы, таким образом, чтобы их можно было выражать посредством социально приемлемых мыслей или действий. Например: женщина с сильным неосознанным садистическими наклонностями может стать хирургом или первоклассной романисткой. В этих видах деятельности она может демонстрировать свое превосходство над другими, но таким способом, который будет давать общественно полезный результат.

Отрицание – когда человек отказывается признать, что произошло неприятное событие, это значит, что он включает такой З.М., как отрицание.

Фрейд заметил, что мы все в какой-то степени используем З.М. и это становится нежелательным только в том случае, если мы чрезмерно на них полагаемся. Зерна серьезных психологических проблем падают на благоприятную почву только тогда, когда наши способы защиты, за исключением сублимации, приводят к искажению реальности.

13. Емоції, почуття та емоційні властивості. Людина не лише активно пізнає предмети і явища оточуючого світу, але й переживає певне ставлення до них. Сприймання як активний процес передбачає, що об'єкт або ситуація сприймаються не лише так, як вони існують, а й всвоєму емоційному значенні. Емоції - це специфічна форма взаємодії людини з навколишнім світом, середовищем, спрямована на пізнання світу та свого місця в ньому через саму себе. Ознаки емоцій з'являються при порушенні стереотипу - сталої системи реакцій- відповідей, яка відповідає комбінації зовнішніх сигналів. Емоція - реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне. Як суб'єкт дії людина відчуває вплив середовища, і власних дій та чинників, які змінюють її взаємовідносини з довкіллям. Переживання завжди суб'єктивні, інтимні, вони не існують поза психікою людини, це форма вияву нашого ставлення до об'єкта, ситуації, іншої людини, до себе, до того, що нас оточує, це факт нашого внутрішнього досвіду. Зміст переживань визначається ставлення суб'єкта до навколишнього середовища. Фізіологічний механізм емоцій - процес збудження (що виникає при сприйманні), який виникає в корі великих півкуль за певних умов поширюється на підкірку, потім передається на вегетативну систему і тим самим визначає відмінні зміни в організмі і зумовлює відповідні прояви почуттів.

На виникнення і формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан та оточення. В емоціях завжди присутня оцінка, яка є відображенням відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Емоції також визначають спрямованість діяльності, це форма контролю за діяльністю; переживання можуть стимулювати діяльність або гальмувати її (оцінна і спонукальна функції емоцій). Емоційні периферичні зміни охоплюють весь організм і дістають зовнішнє вираження, які проявляються у виразних рухах: у міміці, пантоміміці, голосових реакціях, це - зовнішня форма існування емоцій. До афективного простору входять також почуття - стійке і узагальнене ставлення до об'єктів, тоді як емоції - відображення ситуативного ставлення. Емоції - фаза виникнення і визрівання почуттів, почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрація емоцій. Емоції - це безпосередні переживання, з яких формується ставлення, а почуття - це саме ставлення. Емоції поділяють: • Прості - зумовлені безпосередньою дією подразників, пов'язаних із задоволенням первинних потреб, це рівень афективної чутливості на основі органічних потреб. • Складні - пов'язані з усвідомленням життєвого значення об'єктів, ці емоційні переживання упредметнені. Предметні почуття поділяються на інтелектуальні (подив, допитливість), моральні (ставлення людини до людини і суспільства), естетичні (спрямованість на предмет і проникнення в нього). Світоглядні почуття - виражають найбільш узагальнене ставлення людини до світу, інших людей, до себе (трагізм, іронія, сарказм).

За силою, характером прояву і стійкістю виділяють: • Афекти - сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими руховими і вісцеральними проявами, розвивається в критичних умовах, бурхливо протікає, має значну інтенсивність і наслідки своїх проявів. • Настрої - загальний емоційний стан, що забарвлює протягом значного часу окремі психічні процеси і поведінку людини. Загальні властивості: • Якісні - знак і модальність; існують базальні емоції і почуття - радість, гнів, страх та інші, від яких походить гама відтінків переживань. • Кількісні - сила, глибина (пристрасті), інтенсивність (від слабких до афектів), тривалість (настрої). • Переключення - можливість перенесення емоційного забарвлення з причин почуттів на другорядні умови. • Передбачення - емоційний сигнал про ймовірні наслідки дій. • Просторове часове зміщення - зміщення емоцій і почуттів з самої події у згадку про неї. Специфічні властивості: • Ситуативність - значущість для людини тут і тепер. • Предметність - виділення актуального предметного змісту. Головна властивість почуттів - відображення стійкого узагальненого ставлення до предмета, явища, людини, яке спонукає піяти певним чином щодо них.

14. Метод спостереження в психології. ● Спостереження – полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Існує принципова відмінність наукового спостереження (базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації; характерні перехід від опису фактів до пояснення їхньої суті, формування психологічної характеристики особистості) від життєвого (обмежується реєстрацією фактів і має випадковий, неорганізований характер).

Одним із основних емпіричних методів психологічного дослідження є спостереження, яке полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх специфічних проявів у конкретних умовах та з'ясуванні смислу цих явищ, який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у процесі дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як засобу пізнання в буденному житті. Психологічне спостереження -- це метод наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) у безпосередній сенсорно-перцептивній взаємодії з ним.

Спостереження включає елементи теоретичного мислення (задум, система методичних прийомів, осмислення та контроль результатів) та набір кількісних і якісних методів аналізу (узагальнення, фак-торизація даних та ін.). Методика спостереження як детально описана послідовність реалізації методу включає: вибір ситуації та об'єкта спостереження, узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається, одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-, відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах); опис вимог до організації роботи спостерігача; опис способу обробки та представлення отриманих даних.

Об'єктом спостереження є поведінка особистості в найрізноманітніших її зовнішніх виявах, коли реалізуються усвідомлювані та неусвідомлювані внутрішні психічні стани, переживання, прагнення. За особливостями мовлення, виразними рухами -- жестами, мімікою, виразами обличчя, пантомімічними актами (позами) тощо -- можна виявити й простежити особливості уваги, розуміння змісту висловлювання, емоції та вольові якості, особливості темпераменту і риси характеру. Тому вміле спостереження за поведінкою дитини та дорослого дає можливість з високою вірогідністю робити висновки про їхні внутрішні, духовні особливості. Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним, коли бачене й почуте в поведінці людини фіксується за допомогою фото, кіноапарата або магнітофона. Інструментальне спостереження дає можливість документувати все, що спостерігається, а тому й глибше аналізувати, порівнювати.

І програму такого спостереження складають виходячи з цілей та завдань психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження може бути реалізоване у двох формах: а) у формі простого спостереження, за якого спостерігач особисто в ситуації участі не бере, а люди, яких він спостерігає, про це не знають; б) у формі включеного спостереження, коли дослідник адаптується до певного соціального оточення і люди, яких спостерігають, мають можливість з ним взаємодіяти.

Усі отримані в процесі спостереження факти, які стосуються об'єкта дослідження, обов'язково реєструються. Якість реєстрації залежить від досвіду й кваліфікації спостерігача. Щоб зменшити суб'єктивний вплив спостерігача, використовують технічні засоби: магнітофони, фотоапарати, відеокамери. Окрім того, об'єктивність спостереження зростає при збільшенні його тривалості та паралельному використанні інших методів дослідження психічних явищ.

Психологічне наукове спостереження потрібно відрізняти від побутового. Наукове спостереження не обмежується описом зовнішньо виявленого, а проникає в сутність явищ, з'ясовує причини тих чи інших актів поведінки й цим розкриває їх психологічну природу. Щоб навчати й виховувати дитину, потрібно на основі спостереженого розкривати психологічні механізми, спиратися на них у навчально- виховній роботі, розвивати і вдосконалювати їх.

Одноразового спостереження за якимось явищем у поведінці та діяльності особистості недостатньо для того, щоб робити висновки про її психічний склад, розум, почуття, волю, риси характеру, темперамент, цілеспрямованість, моральні якості. Для того щоб уникнути випадкових суджень, потрібні кількаразові спостереження тих чи інших морально-психологічних особливостей у різних умовах і на різноманітному матеріалі. За одноразовим або випадковим виявленням успіхів не можна судити, скажімо, про здібності особистості, силу її пам'яті чи мислення.

Щоб спостереження набрало наукового характеру, воно має від повідати певним вимогам: -- бути цілеспрямованим, а не випадковим; -- здійснюватися планомірно й систематично; -- бути забезпеченим достатньою інформацією про спостережуване явище (якомога більшою кількістю фактів); -- точно фіксувати результати спостереження.

Наукове спостереження висуває певні вимоги й до особистих якостей дослідника. Зокрема, він повинен мати такі якості: * бути об'єктивним при фіксації, словесному описі та класифікації спостережень; * володіти собою, тобто його настрій та особисті характерологічні якості не повинні впливати на спостереження та позначатися на ньому та висновках; * не бути тенденційно упередженим в організації спостереження та очікуванні його наслідків, щоб не зробити безпідставних висновків; * не піддаватися першим враженням про піддослідного; * не бути поблажливим щодо піддослідного; * не приписувати піддослідному власних якостей і не пояснювати його поведінку з власної позиції.

Об'єктивність має характеризувати весь процес дослідження й бути визначальним чинником для висновків.Спостереження потребує чіткості й точності фіксації даних.

Спостереження використовується при застосуванні всіх інших методів вивчення психічних процесів та властивостей особистості. Найефективнішим і найпліднішим з наукового погляду є експериментальне дослідження, коли досліджуване явище вивчається в різних умовах та обставинах. За таким методом можна глибоко і з високою точністю вивчати досліджувану психологічну закономірність.

Розрізняють неструктуралізоване спостереження, що виявляє .недостатньо формалізований процес реалізації методу, і структуралізоване спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стандартизації, для фіксації результатів використовуються спеціальні до­кументи, бланки, досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.

Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому психолог-дослідник, безпосередньо включений, залучений у досліджуваний процес, контактує, діє разом з учасниками дослідження. Характер залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виділяють серед інших членів групи, колективу; в інших ситуаціях -- спостерігач бере участь у досліджуваній діяльності, але при цьому не приховує своїх дослідницьких цілей. Залежно від специфіки ситу­ації, яка спостерігається, а також дослідницьких завдань будується конкретна система відносин і взаємодій спостерігача та інших учасників дослідження. Вказаний тип спостереження часто використовується у процесі дослідження соціально-психологічних явищ та професійної діяльності людини.

Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних для досліджуваного явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма спостереження, яка створює можливість направленої організації умов, характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного явища. Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного проміжку часу. Це може бути подовжене спостереження, яке триває безперервно, або спостереження, що проводиться в циклічному режимі (один раз на тиждень, фіксований термін року та ін). Як правило, систематичне спостереження здійснюється за достатньо структуралізованою мето­дикою, з високим ступенем конкретизації всієї діяльності спостерігача. Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і не включалися в програму спостереження.

Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного дослідження є поділ його за ознакою «об'єктивність-суб'єктивність». Об'єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони протікання психічних процесів та роз­гортання психологічних явищ. Проте дотримання принципу єдності об'єктивних характеристик психологічних явищ і суб'єктивного змісту їх сутності вимагає чіткої диференціації та спеціалізації аналітичних моделей і засобів тлумачення даних спостереження, коли стає можливим наукове обґрунтування та презентація процесу «перекладу» змісту «зовнішніх» даних як осягнення змісту .протікання «внутрішніх» процесів предмета дослідження. Таким чином, дві форми спостереження -- зовнішнього та внутрішнього -- слід розуміти як дві різні стратегії аналізу, тлумачення та виявлення сутності психічного. Суб'єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження, являє собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними процесами невідривне від спостереження за їхніми зовнішніми проявами. Однією з форм зовнішніх виявів результатів самоспостереження (інтроспекції) є метод словесного звіту, чітка організація та структуралізація якого дає змогу узагальнити та «об'єктивувати» зміст даних, отриманих у результаті дослідження. Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає можливість вивчати психічні процеси та явища в природних для них умовах. За необхідної забезпеченості дослідницьких дій засобами аналізу й тлумачення, а також за необхідної доповненості процедури дослідження іншими методами та прийомами метод спостереження є цінним засобом емпіричного пізнання психологічних явищ світу. ● Самоспостереження – виступає як засіб вивчення, аналізу та синтезу власних вчинків і дій, порівняння своїх думок з думками інших людей. У процесі самоспостереження людина спирається на рефлексію, тобто на розміркування та переживання щодо власних психічних станів і якостей особистості. Слід ураховувати схильність людини до суб’єктивізму і додатково застосовувати інші методи.