nauk_zbor_2012_104_2_Kirovograd

this last use, the description of an attitude or a relationship to a sovereign or a country, which would probably spring first to the minds of most people. It is from this use that the others derive.

The seme ‘devoted’ unites the adjective loyal with the lexemes addicted і devotion. Loyal and faithful can be called synonyms as they both describe a person, who is characterized by constant, unchangeable attitude, who is full of sympathy and love, and who is trustworthy and dependable. Though the lexeme faithful has the marker of the old word in the dictionary. It implies the meaning of unbreakable duty, joint by honour, friendship, love: She proved a good and faithful helpmate, assisted me much by attending the shop (WIDEL, I, p. 620). The word loyal underlines continuous devotion on the contrary of uncertainty: There was no man more loyal to his commander (WIDEL, I, p. 620).

In the meaning of loyalty to a sovereign one thinks also of the word allegiance, to which there is no corresponding adjective in current usage, though the adjective liege does exist and may sometimes be employed. Allegiance is probably associated for most people with vows made and promises given, with knights and armour and feudalism. What are the characteristics of the relationship that is being described?

The promises and vows given would have been of devoted, unquestioning support in all circumstances. And those who would now be described as loyal to their king and country would have this adjective applied to them because it was thought that they would remain faithful, obedient, devoted, whatever the private character of the sovereign and however adverse the conditions. On the whole the adjective loyal is probably used about someone's personal relationships if we wish to imply that he will continue to be a devoted supporter when there might be some reason for withdrawing the support, when the object of devotion is being adversely criticised, when he or she has not been behaving very well.

We might describe this by saying that X is a very loyal person – he will stick to his friends through thick and thin. We would hardly call loyal a husband who is passionately devoted to his faithful, charming and universally popular wife because in a sense there is no occasion for loyalty, just as there is no occasion for courage unless a situation arises where there is danger or the possibility of danger. We might say that his loyalty had never been put to the test.

When we talk about someone being loyal to an institution other than a country (e.g. a loyal member of the football-club, old member of the school) we may not mean much more than that he goes back there often, subscribes to the relevant funds, has been a member for a long time. Though there may also be the implication that he will stand up for the institution in the face of hostile criticism and perhaps that his support will be unquestioning.

In examining the concept of loyalty it would be relevant to point out that the adjective is almost invariably used as one of commendation, though our examination may lead us to wonder whether approval is always the appropriate attitude. Loyalty in personal relationships may involve allowing emotions of affection to outweigh reason. Perhaps it means standing up for X, making out the best possible case for him. If this is so there may be an element of deception, of oneself or of others. Or perhaps it means admitting that X is wrong, has behaved badly, but deciding nevertheless to remain his friend and supporter. Most people would commend this, perhaps especially English people, for in this country loyalty to a friend or a colleague is highly esteemed and may often be thought of as a more important virtue than speaking the truth or promoting the welfare of the community [1: 64]. It might be generally agreed that as with many similar questions it's a matter of degree; that if one knows that one's colleague at the bank has committed a brutal murder one should regard the protection of society as more important than one's desire to be loyal. In such a dilemma it might be said that one is faced with a conflict of loyalties, and in saying this the word loyalty might be used more widely to cover also one's duty to the community as a whole.

Loyalty in personal relationships is usually based on personal affection. Loyalty to institutions may sometimes be based on loyalty to an individual (e.g. a sovereign) or it may be based on affection for a place or a way of life, or on pleasant memories and associations. There is a tendency in such loyalties for the institutions to become personalised, that is, thought of as supra-personalities who can be helped or hindered, pleased or displeased, by one's actions. Loyalty to smaller institutions is less likely to lead to undesirable results, but if the support is blind, unquestioning,

121

unreasonable, it is not easy to see on what grounds it is to be preferred to a line of action which is based on reason and, where necessary, criticism.

There are several points which arise from this analysis. Firstly the question that is being considered, the investigation that is taking place, is not one which admits of a right answer or a precise conclusion. Further thought, further investigation in the shape of enquiries about the usages of other people, may support or may contradict their criticisms, but there does not exist any final, exact answer as to what is correct. There is the more correct and there is the less correct – to say, for example, that loyal to is synonymous with fond of would be to make a claim that is denied by the general practice of those who use the words. It is completely incorrect to say that loyal to is synonymous with opposed to. But from the fact that in this matter there is a graduated scale from many quite wrong answers through a variety of more nearly correct answers, it does not follow that at the upper end of the scale there is a precise, correct solution. This follows inevitably and necessarily from the nature of the subject matter and is not merely due to the inadequacies of our tools, our methods of enquiry, or our mental shortcomings.

What we are talking about is a complex of emotions, actions, motives, which vary from person to person. The language and the description are fuzzy and blurred because what is being referred to is fuzzy and blurred. There is no clear-cut concrete entity, no precise material thing.

Another reason is that in examining the concept of one elusive abstraction we are bound to use others. If the construction and the working of a machine is explained, in the course of the explanation there will be made plain, preferably by pointing or showing, exactly what one is using all the words to stand for. The demonstration and explanation of the constituent pans will inevitably enter into, or be a preliminary to, the explanation of the whole.

In examining the concept of loyalty, however, we may use many abstract adjectives or nouns – devotion, faithful, duty, for example. Clearly one might equally well have been asked to “examine the concept” of any of these. Is one entitled to assume that these examinations have already been made? To ask this question is to expose again the difficulty of the treatment of abstract words.

In examining the concept of loyalty we have assumed that the notions of faithfulness, duty, devotion are understood in a general way, just as if one were examining the concept of duty one might wish to assume that the concept of loyalty was vaguely understood. This procedure may appear rather hard to justify, unsystematic, irrational, unscientific, but the more one thinks about abstract words and their use the more one sees that no other procedure is possible. Inevitably, as modern philosophising has been disparagingly called, it is “talk about talk”. Any justification of the procedure must inevitably rest on the results. What, if anything, is gained by examining a concept? What, in particular, has been gained, or could be gained by anybody, by the examination of the concept of loyalty that has occupied the last few pages?

The claim would be that in spite of all the difficulties and drawbacks of the discussion one is led to see more clearly what is likely to be meant when someone is described as loyal, to understand more thoroughly the motives and emotions that inspire what is called loyalty and to be in a position to describe more accurately, though necessarily still very vaguely, and communicate more effectively, one's own thoughts on the subject. It would be claimed furthermore that not only are these things desirable in themselves, but also because the woolly, emotional lack of thought which so often accompanies writing and talking about abstractions can only too easily give rise to highly undesirable consequences in the future.

БІБЛІОГРАФІЯ

1.Emmet E. Learning to Philosophise. – London: Longman, 1996. – 246 p.

2.Finch G. Linguistic Terms and Concepts. – Houndmills: Macmillan, 2000. – 372 p.

3.Jackson H. Words and Their Meaning. – London: Longman, 1991. – 279 p.

4.Kayser D. What Kind of Thing is a Concept? // Computational Intelligence. – New York, 1988. – №4. – P.158-165.

5.Ryle G. The Concept of Mind. – London: Penguin Books, 2000. – 316 p.

6.OED – Oxford English Dictionary Online. / ed. by J.Simpson. 3rd edition, 2000-2004 – Oxford: Oxford University Press. – <http:///dictionary.oed.com/cgi/entry/00181778>

7.WIDEL – Webster’s International Dictionary of the English Language. Unabridged. – Vol. I-III. – Chicago, London: Encyclopedia Britannica. – 1976. – 1016 p. – 1993 p. – 3136 p.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Надія Іваненко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри практики германських мов Кіровоградського державного

педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Наукові інтереси: когнітивна лінгвістика, порівняльна типологія.

122

КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ЧАСУ: ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ (НА МАТЕРІАЛІ „ЩОДЕННИКІВ” ОЛЕСЯ ГОНЧАРА)

Світлана ІГНАТЬЄВА(Полтава, Україна)

У статті розкрито механізми репрезентації часу в українському щоденниковому дискурсі, стратифіковано типи часу, досліджено лексичні вербалізатори темпоральних інтервалів, проаналізовано функціонально-стилістичні особливості темпоральної лексики в образній системі щоденникового дискурсу.

Ключові слова: Темпоральні маркери, циклічний час, лінійний час, наративний час, концептуальне поле часу, авторська модель світу.

The article reveals the mechanisms of representation of time in the Ukrainian diary discourse. There were stratified types of time, studied lexical verbalizatory temporal intervals, analyzed functіonal-stylistic features of the temporal vocabulary in the imaginary diary discourse.

Key words: temporal markers, cyclical time, linear time, narrative time, the conceptual field of time, the author's model of the world.

„Час, простір, матерія – триєдність світу… Основа основ усіх релігій і філософій…”[5 (2: 486)]; „Мов книгу судьби, він читав Дніпро, що розгортавсь перед ним день за днем. Читав минуле його й майбутнє.

Минуле озивалось могилами, плавнями, Січами затопленими, майбутнє – морем безкраїм, сталево-холодним…” [4 (1: 263)].

Час, простір і число є найважливішими концептами культури. Це фундаментальні категорії філософії, соціології, фізики та інших гуманітарних і точних наук. Модель часу є однією з найцікавіших, і найскладніших з названих, оскільки через її призму сприймається нами все істотне в світі, все, що доступне нашому розуму і піддається тлумаченню. Категорія часу досліджується багатьма науками, становить об’єкт аналізу як для філософії і культурології, так і для математики й фізики, для психології й лінгвістики.

У процесі осягнення часу у свідомості людини складається концептуальна модель часу, яка становить базову когнітивну структуру і знайшла своє відображення у мові. Сучасне уявлення про час складне і різноманітне. Час – міра руху і зміни. Відповідно до різних форм руху виділяють час фізичний, геологічних, механічний, астрономічний, біологічний, соціально-історичний, психологічний час. Розмежовують час об’єктивний (фізичний) і суб’єктивний (психологічний); історичний, художній, біблійний, декретний тощо. Також виділяється космічний час, який визначається природними циклами – сонячним і місячним, і час історичний, який визначається подіями. Він може бути концептуальним і перцептивним [9: 152]. Згідно з даними фізики, філософії та інших наук, виділяють циклічний час (однотипні події, які послідовно повторюються) і час лінійний (однонаправлений поступальний рух). Традиційно вважається, що циклічний – це наївне уявлення про час, а лінійний – наукове. Однак Б. Успенський зауважує, що циклічний час відповідає космологічній свідомості, а лінійний – історичній: „Космологічна свідомість передбачає, що в процесі часу повторюється один і той же онтологічно заданий текст… Поміж тим, історична свідомість, в принципі, передбачає лінійне і незворотнє… ”[10: 134]. Ця дихотомія відображується у мові, наприклад, іменники пора – час, прикметники минулий – минущий, прислівники попереду – в майбутньому та інші. У національній свідомості час лінійний. Він сприймається як постійне і нерухоме, а людина рухається в ньому від минулого до майбутнього.

Темпоральна лексика детально описана вітчизняним мовознавцем М. П. Кочерганом [7: 9]. Вчений виділив п’ять лексико-семантичних груп: 1) назви загальних часових понять,

зокрема час, врем’я, година, пора, доба, рік, епоха, хвидина тощо; 2) пори року; 3) назви місяців; 4) назви днів тижня; 5) назви часу в межах доби (ранок, вечір, день, ніч, смерки, обід,

світанок, смеркання, досвіт тощо).

Темпоральні одиниці у мікро- і макрогрупах в історичному аспекті представлені у дослідженнях В. В. Німчука. Вчений, зважає на збереженість давніх значень у словах темпоральної семантики, зауважує „Давня темпоральна лексика дійшла до нас без помітних

123

 НАУКОВI ЗАПИСКИ Серія: філологічні науки Випуск 104 (2)

втрат. Щоправда, протягом історії чимало слів набуло чіткої часової спеціалізації. Як і в інших лексико-семантичних групах, від старовинних слів на позначення часових понять утворено багато похідних ” [8: 25].

Основоположною ознакою часу є циклічність: зима – весна – осінь – літо. Так в українському щоденниковому дискурсі (УЩД) Олеся Гончара репрезентуються всі пори року: „Кінець березня…За Дніпром, за весняним, море мли, море м’якого найніжнішого світла, і все його він вбирав у душу свою. Саме сонце провесни розлилося там цією млою і танучим світлом заволокло далеч…” [4 (1: 292)]; Сьогодні неділя, пішли з Валею вклонитися Дніпру. Це вперше за все літо. Дуже далось нелегко мені це літо реабілітації (хоч і не суджений, а опинився серед реабілітованих) [6 (3: 200)]; Цієї пізньої осені, власне, вже на початку зими, повертається празька весна! [4 (1: 265)].

У ЩД, враховуючи національну свідомість його автора, „час” може мати коннотативні характеристики, бути поганим чи добрим, незрівнянним, глухим, хворим, щасливим чи улюбленим: Оце та увага, що підтримує сили душі в найтяжчі хвилини [6 (3: 19)]; І сестра Шура, й Гаврюша, і юна Валя, і творча молодість – це ж таки справді були миттєвості щастя! Але які ж то були короткочасні зблиски радостей душі... [6 (3: 397)]; Боже великий, як я дякую Тобі, що дав дожити до цих святих днів! Хай кризи, хай мучимось, але свобода й незалежність є! Ні з чим цього не зрівняти [6 (3: 430)].

Лексичними одиницями, які становлять модель часу в УЩД є передусім назви різних часових відрізків і часових одиниць, лексеми пора, час, предикати зі значенням „часоплин”, назви пір року, місяців, днів тижня, певний час доби. Циклічний час відображається у ЩД за допомогою таких одиниць, як назви:

а) пір року: зима, весна, літо, осінь. Наприклад: Пора найніжнішої ранньої весни [4: 254]; Ще я бачив, як життя повзло волячими темпами, і так минало літо за літом, а зараз все летить, прибавляючи швидкість [4 (1: 254)]; Все літо жили тут, над Ірпінем [4 (1: 259)]; В Ботанічному саду взимку на стовбурі дерева хтось із свіжого снігу здорово виліпив Венеру Мілоську[4 (1: 292)]; Провесінь [4 (1: 292)]; Місяць-молодик зимовий, аж зеленкуватий з морозу [4 (1: 306)]; Золота осінь з Київських гір…[4 (1: 365)];

б) місяців: січень, березень, травень, червень тощо. Наприклад: Ідеш в їхній щебет, у біле цвітіння, в чаруючу поезію травня… [4 (1: 254)]; Перший день квітня, а холодно, вітрюга, десь у Пирятині сніг випав [4 (1: 350)]; І ось несуть її по травневій вулиці серед розквітлих дерев, що сиплють квітами від найменшого подиху вітру [4 (1: 255)]; Чорні грудневі дерева в світлих краплинах, в перлинах дощових [4 (1: 263)]; Червень, весь південь кипить білим цвітом акацій [4 (1: 355)]; Січень, пройшов дощ [4(1: 265)]; Кінець березня…[4 (1: 292)];

в) днів тижня: понеділок, вівторок, неділя, щодня, вчора, сьогодні тощо. Наприклад: Неділя, поїхали в Теліжениці, відвезли Івана Драча з Марійкою і Максимом – вони літуватимуть у батьків [4 (1: 355)]; Субота. Після холоднечі трохи потеплішало, розгодинилось [5(2: 303)]; Інвалід безногий (з милицями) щодня приходить годувати голубів до бювету [4 (1: 256)]; Спека всі дні, а сьогодні – дощ [4 (1: 261)]; Хмарний, туманистий, фантастично освітлений день [4 (1: 265)]; Вчора ми, безробітні шахтарі, зібрались в одного шахтаря і дивились хроніку про супутник [4 (1: 270)]; А на рисових ділянках по коліна в мулі цілоденно трудяться селяни [4 (1: 274)];

г) певний час доби: вранці, опівдні, вдень, опівночі, вечір тощо. Наприклад: Вранці в росі трава купається, бджоли гудуть в черешнях з сонячного боку і всюди щебечуть пташки [4 (1: 254)]; Щоранку йдеш у ці садки, і щоранку вони радують душу [4 (1: 255)]; Під вечір вітром зігнало тучі на північ, і вони збилися там, загускли синявою [4: 261)]; Всю ніч валив сніг [4 (1: 264)]; Вранішнє сонце, лише воно здатне охопити, облити всю цю безкінечну білу велич гір [4 (1: 265)]; Увечері були на своєрідних зборах, організованих прогресивним молодіжним журналом [4 (1: 267)]; Увечері театр Кабукі [4 (1: 268)]; Вдень на стадіоні робітничому при сонці веселі біжать робітниці й матері – молоді японки [4 (1: 275)]; М’яка оксамитова рожевість вечірнього неба над лугом [4 (1: 292)]; Пізній весняний вечір…[4 (1:296)]; Дрімота полудня [4: 379)]; Весь день іде дощ [4 (1: 180)].

124

У ЩД незалежно від типу мовленнєвої культури нараторів активно використовуються дати, які відображають календарний час і слугують маркерами, які, як правило, позначають початок чи кінець значних життєвих етапів, історичні чи особистісно значимі події, зокрема, воєнні роки, період голодомору, страшні роки цькувань, політичні репресії, народження дітей, їхні хвороби, дні народження членів сім’ї, зустрічі з цікавими людьми, вихід у світ книг тощо: Але найдальша, мабуть, була ота солдатська дорога, що починалась 22 червня чорного 1941року… [4 (1: 380)]; Йдеться про 1932-1933рр., коли мільйони гинули з голоду. Коли Сталін не пустив до Новоросійська кораблі з хлібом, послані Міжнародним Червоним Хрестом [4 (1: 397)]; 1934 р. Сталін оголосив Мічуріна „великим вченим ” [4 (1: 405)]; 1615р. київська горожанка Галшка Гулевичівна (Гуревич) пожертвувала свою садибу під братську школу (майбутню Академію) [4 (1: 407)]; 1632р. зусиллями Петра Могили братську школу перетворено в Колегію [4 (1: 407)];

Циклічний час пов’язаний з явищами природи і уможливлює представити „життєві кола” наратора. Автор аналізує оті духовні фактори, які сприяють постійному творчому пошуку. Наративний час окреслюється відомостями про знання традицій українського народу, які Гончар не тільки добре знає, а й шанує. Його приваблюють релігійні свята, бо у них міститься народна мудрість. Письменник добре знає їх історію, вільно оперує іменами святих, а ще глибоко розуміється на народних прикметах. Олесь Гончар був глибоко релігійною людиною, тому в його ЩД циклічний час відображається за рахунок позначення християнських свят. Найактивніше згадуються:

а) Великодні свята: Великдень – завтра. Вперше чую зозулю цієї весни [4 (1: 352)]; Незабаром Великдень. І багато людей на світі скажуть радісно, з неповторною інтонацією злагоди й бодай тимчасового змирення: – Христос воскрес! [5 (2: 459)]; Сьогодні Великдень. Весна – в усьому почувається, а найбільше, мабуть, вона в осяйних караванах хмар, повних сонця й високих…[4 (1: 353)]; А вчора увечері заходив до церкви на всеношну, під великодню відправу [4 (1: 353)]; Сьогодні вночі вже (це ніч під Великдень) Валя розбудила [4 (1: 373)];

Дуже розхвилювала мене ця великодня розмова [4 (1: 374)]; Великдень. Їдемо в Трогір [4 (1: 416)]; Сьогодні Великдень. Слухаю музику Бортнянського, Веделя. Слухаю великодні дзвони дитинства. Ангели співають в небі, і люди світлішають (чи мали б світлішати) на землі.

Почуваю, що душа належить до цього світу – світу християнства. Все найвище і найпрекрасніше – тут [5 (2: 261)];

б) Різдвяні свята: Різдво. День сонячний, в білих снігах. Ряхтять золотом хрести на Володимирськім І ось задзвонили! [5 (2: 396)]; Відшуміло те десятиріччя, коли в новорічні ночі ми чули на вулицях Києва: „Ой радуйся, пане-господарю, світ новий народився… ”І в домах чули. Молодь ходила з колядками, з звіздою, радувала співом людей [5 (2: 289)];

Різдво, найсвітліший день людства, що завжди був сповнений безмежних надій на перемогу добра у світі, пречисте Різдво, а я… читаю про Кортеліси…[5 (2: 445)]; І сьогодні ж Різдво! Вся Прибалтика оголосила цей день неробочим: Різдво – понад усе! Це мені імпонує [4 (1: 269)];

в) Старий Новий рік: Старий Новий рік, поріг нового десятиріччя [5(2: 398)]; Сьогодні Новий (старий) рік. Всі святкують. Розвидняється світ[4 (1: 272)];

г) Свято Івана Купали: „Сьогодні ж свято Купала! Розведемо увечері вогнище!.. А поки що пішли купатись на Маркове озеро, вечір теплий, чудовий, над нами в небі чистім раптом зграї шпаків – їх мільйон над нами летить, дуже схожі крильцями на янголят! Мільйон янголят! А на заході, між вербами, небо розпалахкотілось рожевими скелями фантастичної краси... Такі були, мабуть, тільки в садах Едему... ” [6 (3: 363)].

ґ) Благовіщення „Сьогодні Благовіщення, велике християнське свято. Архангел Гавріїл подав Діві Марії радісну вість, що вона народить сина Божого, зачатого від Духа Святого. В Україні завжди високо шанували це свято, з ним пов’язано багато народних прикмет. На Благовіщення дощ – вродиться жито…” [6 (3: 407)].

д) Чистий четвер: „А ввечері вийшли до Володимирського собору, саме люди виходять з вогнями: це ж чистий четвер! Який величний обряд! Безліч людей із собору розтікаються в темряву, і кожен вогник несе – вогонь своєї душі! Люди, що не втратили духовності” [5 (2: 408)].

125

УЩД, створеному письменником, циклічний час ще відображається за рахунок позначень тих дат, які близькі для нього, як творчої особистості. Наприклад: Особливий день. Значущий. Відбулися збори письменників столиці – обирали делегатів на V з’їзд СПУ [4 (1: 373)]; Згадуються зустрічі цього бурхливого тижня, збори, виступи, схвильовані виступи вчителів, десятикласниць і старих жінок-матерів…[4 (1: 378)]; Завтра з’їзд письменницький. Почувається, що це буде битва за літературу. І битва за мову [4 (1: 402)]; Важливий день, може, якийсь навіть поворот долі… Був на розмові у Шелеста; висловив бажання піти на з’їзді з поста Голови Спілки…[5 (2: 75)] тощо.

Гончар солдат. Для нього найсвітліше свято – День Перемоги: Знов передсвяткове пожвавлення: наближається День Перемоги [5 ( 2: 336)].

Також наратор у ЩД на позначення часу використовує народні назви, фразеологічні сполуки: Горобина ніч – в кінці серпня, після такої спеки… [5 (2: 75)]; Ніч горіла темрявою

(Єльчина ніч!) [4 (1: 427)]; На Благовіщення дощ – вродиться жито…” [6 (3: 407)]; „Ніч перед Різдвом нації! ” Переживаємо справді зоряні часи: на Україні загальне піднесення

[6(3: 387)].

Позначення власного віку оповідача чи його рідних, близьких, друзів також допомагає локалізувати події в часі: П’ятдесят. Дожив до літ, що на фронті здавалися фантастичними [5 (2: 12)]; Весноцвіт!.. Забіліли київські садки. І згадалось: Гмиря, наш славетний співак, прислав мені на 50-річчя яблуневу, всю в цвіту, гілочку [5 (2: 300)]; Цькують. Буквально на другий день після ювілею оскаженіли знов. Особливо за вельзевулів [5 (2: 13)]; Цей геніальний лемко Антонич у свої 27 років розумів природу мистецтва куди краще, ніж теперішні посивілі на доносах доктори та академіки (деякі, ясна річ) [5 (2: 35)]; Вечір пам’яті Рильського (75-річчя). З великим успіхом виступають поети молодшої генерації (Драч та ін.) [5 (2: 61)]; Тобілевичу Івану Карповичу 125 літ од роду [5 (2: 70)]; Я сказав про 12 років свого головування і про те, що цього – за всіма законами демократії – вже досить [5 (2: 75)]; Сьогодні 38 років з дня загибелі М.Хвильового. Вирішив провести цей день тут, на безлюдді, серед розквітлих дерев і птахів [5 (2: 89)]; А дід Дмитро ще живий, йому 95 [5 (2: 187)]; Вчора в оперному театрі – ювілейний вечір Дмитра Гнатюка

(50-річчя). Вітав і я від Комітету захисту миру [65 (3: 213)]; У Валі день народження. З цієї нагоди зібрались, як давно вже не збирались [5 (2: 471)] тощо.

З метою послідовного відображення подій у ЩД використовуються темпоральні маркери

зараз, потім, після, пізніше, щойно, досі, час від часу: Щойно подзвонила Марія Андріївна Орлик і порадувала мене звісткою [5 (2: 515)]; Зараз багато інтриг, лепетні, пустоблудства [5 (2: 515)]; Досі палають мені ті його злякані вуха [5 (2: 520)]; Треба час від часу перевіряти себе на людяність [5 (2: 522)].

Функціонально-змістовий клас слів і словосполучень з темпоральним значенням у ЩД актуалізує різні властивості сюжетного часу.

По-перше, це його тривалість, повторюваність (довго, давно, тричі, двічі, знову, все своє життя, як завжди): Давно я не бачив, щоб так танцював хто, як вантажники, розвантажуючи в Дніпродзержинську пароплав [4 (1: 258)]; Знову вони мене мордували. Спершу один, потім удвох [4 (1: 421)].

По-друге, часову фіксованість (одного разу, в один прекрасний момент).

УЩД досить активними є мовні одиниці, які окреслюють концептуальне поле часу і віддзеркалюють діалектику часу, рух від минулого до теперішнього. Вони одночасно є маркерами двох часових опозицій – теперішнього і минулого (зараз, щойно, тепер, сьогодні,

віднині – тоді, раніше, в той час, завтра, вчора, позаторік). Наприклад: Сьогодні дізнався, що в Сухій померла тьотя Вустя. Ще в квітні померла, коли я лежав у лікарні, тому мені й не казали [6 (3: 307)]; Завтра Референдум. Перед очима пропливає усе життя, бачу найдорожчих людей [6 (3: 387)]; Щойно подзвонили з Верховної Ради, запропонували сказати слово до України на урочистому засіданні парламенту [6 (3: 387)].

На позначення основних часових планів – минулого, теперішнього, майбутнього, їх еквівалентів минувщина, сьогодення також є характерними особливостями ЩД: Коли

озираєшся в минулі роки, вражаєшся, яким розсипом мудрості, тобто сконцентрованим людським досвідом, збагатили вони рід людський[6 (3: 200)]; Помічено, що новатори

126

минулого не Були одержимі новаторством. Ні Стендаль, ні Піранделло не говорили „ Я належу до авангарду” [4 (1: 442)]. …з певністю можна сказати, що на святі сторіччя буде присутній народ наш, цей Великий Довгожитель, що не старіє, що повно дужий зараз. Буде там із своєю піснею, із своєю мовою, культурою …[4 (1: 440)]. … майбутнє, здається, готує однакову долю і супернаціям, і їх жертвам [4 (1: 428)].

Розпізнавальною рисою мовної моделі є її орієнтованість на людину, тому ознаки антропоцентричності також знайшли своє відображення в мовній моделі часу: дитинство,

юність, молодість, студентство, зрілість, старість. Серед одиниць концептуальної моделі часу активно відображаються ці періоди людського життя: Зовні Трнка – богатир середніх років, вусатий, типом обличчя схожий на Тараса Бульбу [4 (1:163)]; Старість починається, певне, тоді, коли людину вже не вабить стихія дороги…[4 (1: 427)]; В юнацькі роки даровано було тобі дружбу, побратимство з Василем Бережним – понад сорок років нетьмарно дружити з ним, то ж таки серед сучасних людей щось було унікальне! [6 (3: 397)]. Виокремлення періодів, які характеризують вікові особливості людини, накладають на об’єктивний час певні межі. Життя людини проглядається через призму моделі часу: ранок життя ( про дитинство) тощо.

Оскільки картина світу має ментальну природу, яка есплікується через мову, важливим показником картини світу є мова особистості. Аналізуючи ключові асоціати моделі „час”, можна зробити висновок про те, що вона є однією із домінантних в авторській моделі світу. Ця модель репрезентується такими змістовими ланцюжками: час – дочасність, час – вічність, час – свобода, час – повернення. У ЩД відображується час, який рухається двома способами: або по колу, циклічно, або лінійно. Темпоральними маркерами є назви історичних реалій, згадки про певні історичні події, позначення пір року, місяців, періодів доби, фізіологічного часу людини.

БІБЛІОГРАФІЯ

1.Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови /І.Р. Вихованець – К.: Наукова думка, 1980. – 286с.

2.Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови / І.Р. Вихованець. – К : Наукова думка, 1992. –

224с.

3.Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: підручник /І.Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368с.

4.Гончар Олесь Щоденники: у 3-х / О.Т. Гончар; [Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар] . – К.: Веселка, 2002 –2004. – Т.1 (1943-1967). 2002.– 455 с.

5.Гончар Олесь Щоденники: у 3-х / О.Т. Гончар; [Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар] . – К.: Веселка, 2002 –2004. Т.2 (1968-1983). 2003. – 607 с.

6.Гончар Олесь Щоденники: у 3-х / О.Т. Гончар; [Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар] . – К.: Веселка, 2002 –2004. Т.3 (1984-1995) 2004. – 606 с.

7.Кочерган М.П. Лексика понятий времени в украинском языке Автореф. дис. … канд.. филол. наук. /М.П.Кочерган – К. , 1967 – 13с.

8.Німчук В.В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови / В.В.Німчук. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 25

9.Панасенко Н.И. Некоторые аспекты художественного пространства и времени // С любовью к языку /Н.И. Панасенко. –

М.: Индрик, 2002. – С.150 – 158.

10. Успенский Б.А. История и семиотика (восприятие времени как семиотическая проблема) /Б.А. Успенский // Труды по знаковым системам . Т.ХХІІ. – Тарту, 1989. – С.139

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Світлана Ігнатьєва – кандидат філологічних наук, докторант Полтавського національного університету імені

В.Г. Короленка.

Наукові інтереси: когнітивна лінгвістика, психолінгвістика, аксіологія, теорія дискурсу.

“СИНТАКСИЧНИЙ КОНЦЕПТ” ЯКTERTIUM COMPARATIONIS

У КОНТРАСТИВНОМУВИВЧЕННІСИНТАКСИЧНИХ СТРУКТУР

Ірина КАРАМИШЕВА (Львів, Україна)

Пропонована стаття аналізує використання поняття “синтаксичний концепт” на позначення результату концептуалізації та категоризації людиною досвіду сприйняття певних ситуацій довколишнього світу у вигляді типових пропозиції, що закріплюються реченнями як знаками, які входять у систему мови. Обґрунтовується доцільність використання “синтаксичного концепту” як tertium comparationis (основи зіставлення), що сприятиме ефективному здійсненню контрастивного дослідження етноспецифічних синтаксичних структур.

127

Ключові слова: концепт, синтаксичний концепт, пропозиція, типова пропозиція, засоби репрезентації концепту, синтаксичні структури, структурні схеми речення, tertium comparationis (основа зіставлення), контрастивне вивчення.

The presented article analyzes the usage of the notion “syntactic concept” in order to define the result of conceptualization and categorization of the perception by the human being of certain situations from the surrounding world as typical propositions, fixed by sentences as signs entering the language system. The expedience of the “syntactic concept” notion usage as tertium comparationis (basis for comparison), favoring the effective contrastive research of ethno-specific syntactic structures, is reasoned.

Key words: concept, syntactic concept, proposition, typical proposition, concept representation means, syntactic structures, structural sentence schemes, tertium comparationis (basis for comparison), contrastive study.

Сучасна лінгвістична наука цікава тим, що в ній відбувся суттєвий методологічний зсув, зумовлений тим, що дослідники сфокусували свою увагу на складних взаємозв’язках між думкою, мовою і діяльністю людини, багатоаспектністю функціонування мови в процесі пізнання, комунікації і діяльності людей. У результаті зміни наукових парадигм, що почалася у 70-80-і роки ХХ століття, і становленням парадигми антропологічної лінгвістики, в якій мову сприймають не як іманентну систему, але як систему, що є конститутивною властивістю людини, тісно пов’язаною з мисленням і духовно-практичною діяльністю людини, її особистістю і знанням про світ, увага лінгвістів зосередилась на когнітивних аспектах мови.

Мета наукової розвідки, покладеної в основу пропонованого викладу, зумовлена потребою розроблення, вивчення та застосування нових підходів до дослідження синтаксичних явищ, проблемність аналізу яких не вдається усунути застосуванням методів, вироблених у традиційних синтаксичних студіях. Йдеться, зокрема, про з’ясування як природи виникнення певних складних синтаксичних конструкцій, так і вивчення явищ еквівалентності/лакунарності синтаксичних структур в мовах, що є об’єктом зіставлення, в межах розв’язку завдань налагодження міжкультурної комунікації, що є актуальним для лінгвістичної спільноти в сучасному глобалізованому світі.

Когнітивна лінгвістика, яка увібрала доробки багатьох інших наук, що вивчають людину крізь призму взаємозв’язку мови-мислення-свідомості, дозволяє зрозуміти механізми перетворення інтеріоризованого людиною досвіду в експліцитні форми. Відтак вважаємо, що нове бачення поставлених питань може надати лінгвокогнітивний підхід до вивчення предмету дослідження – етноспецифіки синтаксичних структур крізь призму дослідження концептуальних структур, що лежать в їх основі.

Сьогодні когнітивна лінгвістика активно інтегрується із традиційними та новими галузями мовознавства, результатом чого є виникнення перспективних напрямів, як-от: когнітивних аспектів граматики (морфології та синтаксису) [24: 377]. Залучивши доробки в межах когнітивного синтаксису, вважаємо за можливе пояснити своєрідну природу складних синтаксичних утворень певної мови, а також існування окремих синтаксичних засобів для оформлення змісту думки в одній мові та їх відсутність в іншій. Відповідно, виникає потреба зрозуміти та дослідити механізми співвіднесення мисленнєвих структур/одиниць з мовними засобами, що їх репрезентують.

Концепти – ідеальні абстрактні одиниці, смисли якими людина оперує в процесі мислення; “кванти знання”. Концептом може бути і окремий смисл, і ціла концептуальна структура, що включає інші концепти і задає інші ступені абстракції. За своїм змістом і ступенем абстракції концепти можуть підрозділятись на декілька типів: конкретно-чуттєвий образ, представлення (уявлення), схема, поняття, прототи, пропозиційна структура, фрейм, сценарій (скрипт), гештальт, тощо [2: 23, 36].

“Багатомірність” концепту зумовлює множинність параметрів, за якими ведеться його дослідження. Концепти вивчаються за способом мовного вираження і в залежності від мовних засобів, що використовуються для їх вираження, типологізуються на лексичні (що репрезентують значення одного слова); фразеологічні (що передаються значенням фразеологічних сполук); граматичні (передаються тим, що находить відображення в граматичних формах); синтаксичні (представлені синтаксичними структурами) (див., зокрема, З.Д. Попова, 1998 [12] ; Г.А. Волохіна, 1999 [5]; М.М. Болдирєв, 2001 [3]; І.В. Прівалова, 2005 [13] та ін.).

Саме ця “багатомірність” концепту і спричиняє той факт, що лігвоконцептологія має ще чимало білих плям, поставлених але не розв’язаних завдань, суперечливих і навіть гостро

128

 НАУКОВI ЗАПИСКИ Серія: філологічні науки Випуск 104 (2)

дискусійних проблем. Її безкрайнє поле відкриває широкі перспективи для дослідницької ініціативи [14: 8]. До головних проблем сучасної лінгвоконцептології, як зазначає О.О. Cеліванова, також, належать: методи й процедури опису й аналізу концептів, типологія концептів, їхня структура [24: 411], [23: 293]. Не менше дискусійним, на нашу думку, є виокремлення “синтаксичного концепту” у сучасних лінгвокогнітивних дослідженнях [16], а також визначення природи знаку його об’єктивації [18].

Аналіз найновіших наукових публікацій дозволяє стверджувати, що досліджуються й описуються здебільшого так звані “лексичні” чи “лексико-фразеологічні” концепти, тобто концепти, що об’єктивуються лексичними чи лексико-фразеологічними одиницями (але важливо пам’ятати, що таке найменування характеризує спосіб вербалізації концепта, а не той факт, що концепт є словом чи фразеологізмом). Про це також свідчать й наукові видання такого плану як “Антология концептов” (Москва, 2007, під редакцією В.І. Карасіка, І.А. Стерніна) [1], де представлені результати досліджень таких концептів як БЫТ, ВОЛЯ, ДРУЖБА, ЗДОРОВЬЕ, КРАСОТА, ЛЮБОВЬ та інші [1: 3]. Аналізу наукових праць українських та зарубіжних дослідників, де описуються виключно “лексичні” концепти, присвячено також працю українського дослідника А.М. Приходька “Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики” (Запоріжжя, 2008) [14].

Проте не потрібно забувати, що найбільш суттєва частина концептуальної інформації різного рівня складності фіксується в граматичній будові мови – у вигляді граматичних концептів, які формуються у свідомості мовців на основі мовного досвіду передавання відношень і різних характеристик предметів і явищ оточуючого світу. Граматичні концепти виникають в результаті узагальнення інформації про мовні об’єкти, їх властивості та використання, а також про те, як зв’язки та відношення між мовними об’єктами відображають відношення між реаліями оточуючого світу. На думку М.М. Болдирєва можливо виділити декілька типів граматичних концептів з урахуванням специфіки їх формування і структури в тих чи інших мовах: елементарні (напр., концепт узгодження часів в англійській мові), двомірні (концепт граматичного роду), багатомірні (концепт граматичного часу). До “багатомірних” необхідно віднести і так звані синтаксичні концепти. Це різні моделі, чи структурні схеми простого речення, що виражають певний концептуальний зміст – типові пропозиції, тобто певні типові відношення між суб’єктом і предикатом: буття об’єкта, буття ознаки об’єкта, самовиявлення об’єкта, самостійне пересування об’єкта, активний вплив на об’єкт, переживання стану об’єктом і т.д. [2: 45-48].

На співмірності “синтаксичного концепту” та “типової пропозиції” наголошує низка дослідників, які представляють російську школу когнітивної семантики. “Типова пропозиція” розглядається ними саме як результат таких когнітивних процесів як концептуалізація та категоризація. “Піонерами” у розроблені категорії синтаксичного концепту вважають саме російську дослідницю З.Д. Попову (1998) [12], а також її колегу Г.А. Волохіну (1999) [5], які виділили та описали такі синтаксичні концепти як: “буття об’єкта”, “буття ознаки об’єкта”, “інобуття об’єкта” та ін. [15: 23]. Синтаксичні конструкції як засіб вираження концепту “позесивність” описані О.М. Дєдовою (2002) [6]. На проблему динаміки синтаксичного концепту у взаємодії з його лексико-фразеологічним втіленням звертає увагу М.М. Булиніна (2006) [4], яка вважає структурну схему простого речення мовним знаком, що вербалізує синтаксичний концепт. О.С. Коканова (2006) [20], поділяючи думку М.М. Болдирєва [2: 45-48], відносить синтаксичні концепти до числа “багатомірних” концептів, представлених у вигляді різних моделей чи структурних схем і, зокрема, вивчає сентенціальний концепт, що входить до складу синтаксичного концепту. Працюючи у руслі когнітивної семантики, Л.О. Фурс (2004) [25] вибирає об’єктом свого дослідження синтаксично репрезентовані концепти, які концентрують в структурованому виді мовні та немовні знання і зорієнтовані на репрезентацію цих знань в пропозиційній формі. Наукова новизна цього дослідження полягає в тому, що виводиться типологія конструкцій на основі аналізу концептуальної організації синтаксису простого речення сучасної англійської мови. На розроблення теорії синтаксичного концепту (на матеріалі концепту “фізичний і психологічний стан одухотвореного суб’єкта (живої істоти)”) спрямоване ґрунтовне дослідження В.І. Казаріної (2003) [15], яка керується поглядами З.Д. Попової про те, що

129

синтаксичний концепт маркується синтаксичним знаком – структурною схемою простого речення (ССПР).

Знакова природа словоформ по відношенню до концептів практично визнана лінгвістичною наукою. Проте система мови складається не лише із словоформ. Вона не була би системою, якщо би словоформи не були організовані в певні структури – стійкі послідовності, ряди, ланцюжки, дерева, композиції у формі віяла, поля з центром та периферією і т.д. Про структурні схеми простого речення (ССПР) теж можна говорити як про мовні знаки, оскільки саме мовні знаки вирізняються певною впорядкованістю, системністю і представляють в комунікативній діяльності людини загальнонародні типізовані смисли. Типові смисли (типові пропозиції), які обслуговуються різними ССПР З.Д. Попова і називає синтаксичними концептами [10: 171-179]. Синтаксичний концепт, що сформувався в концептосфері носіїв мови, здійснює сильний вплив на розвиток її структурних схем. Кількість концептів, які можна виявити, вивчаючи ССПР, можливо, і не така велика, але оскільки ці концепти мають глибинний характер, членують концептосферу мови на самі глобальні смисли, дають найбільш фундаментальну категоризацію знань про світ, їх вивчення видається цікавим, оскільки саме через встановлення ССПР певної мови можна проникнути в сферу синтаксичних концептів її носіїв [10: 171-179].

Важливим є вивчення синтаксичних концептів не лише в межах однієї мови; вони можуть зробити певний внесок й у розв’язання суперечливих питань теорії міжкультурної комунікації. Як зазначає З.Д. Попова [11: 27], у зіставних дослідженнях мови склалась непроста ситуація з вибором еталону для співставлення синтаксичних структур. Пошуки прийомів і методик співставлення синтаксичних конструкцій різних мов, як споріднених, так і неспоріднених, ведуться починаючи з ХІХ століття. Тим не менше ефективних методик, які дозволяли б зіставляти не окремі конструкції, а всю синтаксичну систему мов, практично не існує й до сьогодні.

Як основу зіставлення (за спостереженнями синхронного стану контрастивних досліджень мов М.П. Кочергана) сьогодні використовують найрізноманітніші засоби: спеціально створену штучну мову, або символічну мову, що складається із загальних штучних правил; певну окрему мову з добре розвинутою системою; певну систему; лінгвістичну (граматичну, семантичну тощо) категорію; певні диференційні ознаки; певне граматичне правило; певне семантичне поле; фонетичні, морфологічні, синтаксичні та інші моделі; певний метод; мову-посередник при перекладі; типологічну категорію та ін. Як tertium comparationis (певного еталону чи основи для порівняння) у зіставленні мов можуть використовувати окремі концепти (такі дослідження, як зазначає М.П. Кочерган, широко практикуються), пропозиції (семантичні інваріанти, спільні для всіх членів модальної і комунікативної парадигм речень і похідних від них конструкцій, моделі ситуацій і цілісних текстів. При цьому враховуються етнокультурні особливості зіставлюваних мов, соціальні, вікові, ситуативні співвідношення учасників акту спілкування, тощо [21: 84-85].

Саме використання концептів, зокрема синтаксичних концептів, у якості tertium comparationis дозволить описати таке специфічне явище сучасної синтаксичної системи англійської мови як структури вторинної предикації. Особливий тип зв’язку понять, коли суб’єкт та предикат наявні у глибинній структурі висловлення і мають особливе поверхневе вираження, називають вторинною предикацією, а структурні засоби її вираження – структурами вторинної предикації (СВП). Вторинна предикація – це предикація “другого” плану, яка можлива лише за наявності первинної предикації і залежна від неї. Первинна предикація є типом зв’язку, що формує речення. Вторинна предикація не формує речення, а встановлює додаткові ознаки чи відношення між елементами речення. Тому СВП формально підпорядковані структурам первинної предикації (СПП) і не функціонують самостійно. Речення зі структурами вторинної предикації охоплюють речення, які в термінах традиційної граматики англійської мови містять (представлено найтиповіші різновиди СВП): 1) Complex Object – I heard him sing; 2) Complex Subject – He is said to be the cleverest pupil in the class; 3) Absolute (prepositional) Construction – Lessons being over, we could go home; 4) For-to- Infinitive Construction – The snow made it difficult for cars to maneuver; 5) Gerundial Predicative Construction – His being real gentleman impressed everybody. Речення з СВП є семантично та

130