nauk_zbor_2012_104_2_Kirovograd

 НАУКОВI ЗАПИСКИ Серія: філологічні науки Випуск 104 (2)

яким під час бенкетів пускалася по колу жертовна чаша та говорилися заклинання на честь двох богів – «доброго» та «злого». Вважалося, що успіхи направляються першим, а нещастя

– другим з них. Через це «злого» бога називали Чорнобогом [3: 77]; ім‘я «доброго» бога Гельмольд не наводить, проте його реконструюють як Білобог.

Зафіксоване існування у міфологічній слов‘янській картині світу також низки антропоморфних персонажів, що уособлюють та спричиняють горе, нещастя. Ними є Карна (пор. гот. kara «скарга, скорбота») і Желя (Жля), що згадуються у «Слові о полку Ігоревім» після поразки Ігоревого війська: «За ним кликнула Карна, і Жля поскочи по Руській землі, смагу мечучи в полум‘янім розі» [4: 218]; Лихо, Біда, що тиняються між людей, підстерігають їх на кожному кроці та наносять їм збитків [4: 336], Недоля, що не ладить з Долею [4: 392], та ін.

Християнське богослов‘я на свій лад визначило погляди середньовічної людини на причини та походження страждання. Услід за Старим Заповітом та творами Аврелія Августина страждання, з одного боку, інтерпретувалося як інструмент повчання в руках Бога; також світовідчуття християнина тих часів передбачало ідею таємних вироків (occulta judicia) Бога, у правильності якого він не сумнівався. Ця віра вберігала його від суму та відчаю. Іншими словами, йдеться про тлумачення горя на користь Бога – як засоба покращення або випробування людини Богом [14: 208]. Схоже засноване на біблійних текстах уявлення про корисність та навіть необхідність страждання на шляху для спасіння панувало і в православ‘ї.

У ХІ-ХІІ столітті завдяки містиці, що створила поняття compassio, афекти стали переживати у зв’язку з близькістю до Бога або віддаленістю від нього [6: 356].

Проголошені містиками ідеї сприйняття мук Христових радикалізуються у лютерівському христоцентризмі. Його theologia crucis, спрямована проти будь яких сил та ідолів, інтерпретує хрест і страждання Христа як кризу самовладної людини [14: 209].

Нарешті, у межах християнського світогляду проблему страждання розглядали й німецькі філософи-ідеалісти, чиї ідеї значною мірою утворили підґрунтя творчості романтиків. Повертаючись до розуміння Leid як діяльність не-я – „Gegenteil der Tätigkeit“ (Фіхте), вони визначають імператив для християнської самосвідомості: „das im „sinnlich bestimmten Selbstbewusstein“ erfahrbare Leid aufzunehmen und das „Vertrauen an Gott“ beizubehalten“ [14: 210].

Ф. Шлейермахер, говорячи про причини страждання та співвідношення страждання та зла, стверджує: „Der Erlöste, sofern er in die Lebensgemeinschaft Christi aufgenommen ist“, ist „niemals von dem Bewusstein eines Übels erfüllt... Alle Lebenshemmungen, natürliche und gesellige, kommen <…> nur als Anzeigen; nicht werden sie hinweggenommen, als ob er schmerzlos und frei von Leiden sein sollte oder könnte; <…> sondern nur Unseligkeit ist nicht in den Schmerzen und Leiden, weil sie als solche nicht in das innerste Leben eindringen“ [цит. за

14: 210]. Горе не має жодного зв‘язку із злом і не виключає можливості блаженства. Перейдемо тепер до розгляду концепцій горя та страждання в романтичній ліриці та

встановимо, які з окреслених вище уявлень знайшли в ній свій вияв.

Концептуалізація горя в українській та німецькій романтичній ліриці дозволяє виділити певні його різновиди, що залежать від походження горя, та створити на їх основі класифікацію горя.

Перша група концепцій горя пов’язана з його «активними» мотиваторами та розпадається дві великі групи:

1)дії вищих сил;

2)дії людей.

Друга група концепцій горя передбачає «пасивну» мотивацію негативних подій, за якою вони є наслідком випадку або природного ходу життя.

На українському матеріалі концепція спричинення негативних подій вищими силами виявляється пов‘язаною з образом християнського Бога та «мішаною»: Бог надсилає людині нещастя не стільки своєю власною волею та рішенням, скільки у відповідь на погані вчинки самих людей – як покарання: «Хто свою віру, хто край свій покине, / Хай той без роду на чужині згине <…> / Від бога долі не знатиме, / Тільки од бога кари він

211

ждатиме!» (Метлинський); «Чи се ж бог нас покарав, / Що брат сестри не пізнав?» (Костомаров).

Імовірно, до цієї ж концепції слід віднести спричинення негативних подій відсутністю долі: «Пішов козак сумуючи, / Нікого не кинув; / Шукав долі в чужім полі / Та там і загинув» (Шевченко). Проте притаманний слов‘янській міфологічній свідомості антропоморфний характер уявлень про долю вже не відтворюється послідовно. Так, може доля надаватися українцеві матір‘ю: «Вміла мати брови дати, / Карі оченята, / Та не вміла на сім світі / Щастядолі дати» (Шевченко).

Концепція спричинення негативних подій людьми розпадається на дві підгрупи:

-власні (хоча, можливо, й мимовільні) негативні вчинки: «Овдовіла Марусенька - / Сама захворала / Й до своєї могилоньки / Чари проклинала...» (Боровиковський). Різновидом цього мотиву є помста за чиїсь власні погані вчинки: «Дарма просишся, ізрадник: / Не пущу тебе ніколи, / Вічно буду катувати, / Мучитиму без одривки» (Костомаров);

-негативні вчинки інших людей: «Тікай, Грицю, Марусеньки, / Бо в тебе влюбилась - / Бо не дурно Марусенька / Ворожити вчилась...» (Боровиковський); «Отаке-то на сім світі / Роблять людям люде! / Того в'яжуть, того ріжуть, / Той сам себе губить…» (Шевченко).

Маргінальною в україномовному матеріалі опиняється концепція горя як невід‘ємної складової життя та наслідку його природного перебігу.

У німецькому матеріалі концепції мотивації страждання представлені з точністю до навпаки: маргінальними є уявлення про «активні» мотиватори і домінуючими – про «пасивні».

З-поміж «активних» мотиваторів страждання відносно широко представленими є

вищі сили: „…zum höllischen Webstuhl / Sah ich hinab ins Dunkel der Parzen: / Sie saßen und webten / Thränen und Freuden im schrecklichen Schweigen“ (Arndt); „Er hat Sie uns geraubt, / Wir haben, ach umsonst! an ihn [den Gott - О. Д.] geglaubt“ (Arnim).

«Пасивні» мотиватори негативних подій, представлені в німецькій романтичній ліриці першої половини ХІХ ст., являють собою передусім уявлення про інгерентний характер нещастя в людському житті (в т. ч. хибному земному житті на противагу небесному), його співвіднесеність з певними складними епохами або періодами людського життя, а також сліпий випадок: „Lieb und Leid im leichten Leben / Sich erheben, abwärts schweben… “; „In diesem Augenblicke fiel mein Los. / Ein ewger Streit von Wehmut und von Kühnheit…“ (Brentano); „So irrten die kühnen Genossen, / Verlassen in Lust und Leid“ (Eichendorff).

Вагомою особливістю осмислення німецькими поетами-романтиками горя та нещастя як невід‘ємної частини життя є його нерозривний зв‘язок із щастям та радістю, що вербалізується у численних словосполученнях, утворених за схемою «/негативна емоція/ und /позитивна емоція/» або навпаки, як-то Leid und Freude, Lust und Schmerz, Lust und Leid, trüb und froh та ін., або ж має місце протиставлення таких лексем у коротких фрагментах тексту: „Für Freud' und Leid ist weiter Raum / Im Herzen voll Gefühl“; (Brentano); „Die strebten nach hohen Dingen, / Die wollten, trotz Lust und Schmerz, / Was Rechts in der Welt vollbringen“ (Eichendorff). Подібні уявлення в українській романтичній ліриці є скоріше маргінальними.

Таким чином, концептуалізація горя в українській романтичній ліриці зберігає більше архаїки та відзначається сильнішою міфолого-релігійною детермінацією та персональною атрибуцією, ніж така у німецькій. В українському матеріалі походження горя постає значною мірою пов’язаним із сакральною сферою, втіленою Богом та долею, а також умотивованим поганими вчинками людей, як своїми, так і чужими. Ця картина значною мірою суголосна концептуалізації горя у міфолого-релігійній картині світу. Цікаво, що язичницьке дуалістичне уявлення про спричинення щастя та нещастя двома різними богами не знаходить вияву в романтичній ліриці, хоча у християнізованому вигляді (дихотомія Бог – Сатана) присутнє у фольклорі [1].

Німецька ж романтична поезія демонструє більш деперсоніфіковане бачення походження горя, вона меншою мірою приписує його діям вищих сил та розглядає горе, так само як і щастя, як природну складову життя, що є суголосним філософському розумінню страждання як «діяльності не-я» Й. Ґ. Фіхте. Причиною таких розбіжностей у концептуалізації горя двома етносами, вочевидь, є те, що українське літературне поетичне

212

слово знаходилося на початку ХІХ ст. лише на етапі свого зародження та у безпосередній близькості до фольклору [усне повідомлення Я. В. Вільної], чого не можна сказати про німецьку романтичну лірику, яка була спадкоємницею значної літературної традиції.

1 Телеономні концепти – «вищі духовні цінності, що утворюють та втілюють для людини моральний ідеал, прагнення до якого створює моральну виправданість його життя, - ідеал, заради якого варто жити й не шкода померти» [2: 33].

БІБЛІОГРАФІЯ

1.Антологія українського міфу : У 3 т. / В. Войтович. – Т. 3: Потойбіччя. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан. –

С. 134.

2.Воркачев С. Г. Сопоставительная этносемантика телеономных концептов «любовь» и «счастье» (русско-английские параллели) : Монография. / С. Г. Воркачев. – Волгоград : Перемена, 2003. – 164 с.

3.Гельмольд. Славянская хроника. / Гельмольд. – М., 1962. – 300 с.

4.Знаки української етнокультури : Словник-довідник. / Жайворонок В. В. – К. : Довіра, 2006. – 703 с.

5.Изард К. Э. Психология эмоций / К. Э. Изард. – СПб., 1999. – 464 с.

6.Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера / Пер. з нім. В. Кам’янець. – Л. : Літопис, 2004. – 720 с.

7.Карасик, В.И. Языковой круг : личность, концепты, дискурс: Монография / В.И.Карасик; ВГПУ. – Волгоград:

Перемена, 2002. – 477 с.; 2-е изд. – М. : Гнозис, 2004. – 390 с.

8.Красавский, Н. А. Эмоциональные концепты в немецкой и русской лингвокультурах : Монография / Н.А. Красавский.

–Волгоград : Перемена. 2001. – 495 с.

9.Мальцева Л. В. Эмотивно-событийный концепт «горе, беда, несчастье» в русской языковой картине мира : автореф. дис…канд.фил.наук : спец. 10.02.01 / Мальцева Людмила Валерьевна; НГПУ. – защита 24.03.2009. – Новосибирск, 2009. – 23 с.

10.Приходько А. М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики / Анатолій Миколайович Приходько. – Запоріжжя : Прем’єр, 2008. – 332 с.

11.Русакова И. Б. Концепты «счастье» - «несчастье» в лингвокультурном содержании русских пословиц : автореф. дис…канд.фил.наук : спец. 10.02.01 / Русакова Ирина Борисовна; ГИРЯ им. А. С. Пушкина. – М., 2007. – 24 с.

12.Теодицея // Новейший философский словарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.slovopedia.com/6/210/771227.html (13.12.2011). – Что такое теодицея – Новейший философский словарь.

13.Becker U. Lexikon der Symbole. / U. Becker. – Köln : Komet, 2004. – 352 S.

14.Ritter J. Historisches Wörterbuch der Philosophie. / J. Ritter. – B. 5. – Darmstadt : Wiss. Buchges., 1980. – S. 207-214.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Ольга Д’яконова – аспірантка кафедри загального мовознавства та класичної філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Наукові інтереси: лінгвокультурологія, антропоцентрична лінгвістика, емоції в мові.

ПОНЯТТЯ «СІМ’Я» У ІНТРАДИСЦИПЛІНАРНОМУ КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЇ

Оксана ЄВЕНЧУК (Чернівці, Україна)

У статті обґрунтовується інтердисциплінарність поняття сім’ї. Виявляються та описуються основні психолінгвістичні характеристики сім’ї у інтрадисциплінарному контексті психології.

Ключові слова: сім’я, сімейна психологія, інтердисциплінарність, інтрадисциплінарність, психологічна ознака.

The family is treated as an interdisciplinary concept in the article. Basic psycholinguistic descriptions of the family are appeared and described in the intradisciplinary context of the psychology.

Key words: the family, family psychology, interdisciplinarity, intradisciplinarity, the psychological sign.

Поняття «сім’ї» як інтердисциплінарної категорії є перманентно актуальним, адже постійні суспільні зміни спричинюють інтеграцію наукових досліджень. За твердженням Р. Кеніга сім’я має «біологічно-соціальну подвійну природу» (biologisch-sozialen Doppelnatur), тому ґрунтовне дослідження в окремій галузі практично неможливе.

Чимало публікацій науковців присвячені дослідженню поняття «сім’я» у психології та сімейній психології як окремій дисципліні у системі «сімейних наук». Петцольд трактує поняття сім’ї у психології «як соціальну єдність стосунків, які відзначаються близькістю (Intimität) та інтергенераційними відношеннями (intergenerationelle Beziehungen)» (переклад з німецької тут і надалі наш. – О.Є.) [6: 2], Шнєвінд характеризує сім’ю як «інтимне подружнє життя» (intime Lebensgemeinschaft) [там же], Фосс розглядає сім’ю «як особливу форму соціальних відносин двох людей, які відрізняються від інших відносин специфічною якістю зв’язку» [8: 207-228]. Метою даної розвідки є характеристика феномена «сім’я» у інтрадисциплінарному психологічному контексті.

Значення психології для опису постмодерної сім’ї та її феноменів було на порядку денному першої конференції сімейних психологів [10]. Під інтердисціплінарністю у системі

213

«сімейних наук» розуміємо розгляд сімейних проблем «через призму різних наукових розробок з урахуванням їхнього відповідного пізнавального вмісту […]» [3: 40]. Проблемне питання не може бути розкрите повністю у рамках однієї дисципліни. Отож, так званий «науковий хамелеон» [3: 41] «сімейних наук» та вагоме місце в цій системі сімейної психології влучно схематично відобразив психолог Клаус Шнєвінд [7: 40].

Як бачимо, поняття «сім’я» – невід’ємна складова соціології, педагогіки, медицини, етнографії, економіки, права тощо. «Сім’я – тема, яка нас більше чи менше хвилює і про яку говорять» [7: 33].

Сім’я є соціальною системою, що постійно розвивається та саморегулюється у контексті історичних, матеріальних і соціальних структур. Прийнято виділяти 4 специфічних критерії виділення сім’ї з-поміж інших соціальних систем: відмежування (Abgrenzung), приватність

(Privatheit), тривалість (Dauerhaftigkeit), близькість (Nahe). Відмежування полягає в просторово-часовому відокремленні двох чи більше осіб від інших осіб чи груп за визначеними експліцитними та імпліцитними правилами. Аспект просторово-часового відмежування імплікує приватність, тобто, наявність обмеженого життєвого простору чи, принаймні, медіуму, в якому є можливим взаємообмін стосунками, й тривалість, тобто, часову рамку, яка виявляється на основі взаємних зобов’язань, зв’язку та цільової орієнтації. Четвертим критерієм є близькість, тобто реалізація фізичної, духовної та емоційної інтимності у процесі міжособистісних стосунків [7: 24].

Рис. 1. Поняття «сім’я» у інтердисциплінарному контексті «сімейних наук» та інтрадисциплінарному контексті психології

Основними ознаками сімейних систем (Hauptmerkmale familialer Systeme) Кайзер вважає наступні:

1)сім’ї є самоствореними системами (autopoetische Systeme) з вираженою взаємозалежністю та соціальним поєднанням родичів, які можуть формувати свої структури;

2)сім’ї засновують «спільний життєвий світ» (eine gemeinsame Lebenswelt), при цьому життєві світи рідних не обов’язково є конгруентними;

3)для сімейного життя характерний процесуальний характер (Prozesscharakter), так як сім’я постійно змінюється у життєвому циклі членів сім’ї та у сімейному циклі поколінь, а також пов’язана із змінним навколишнім середовищем чи сама змінює його;

4)нові стосунки «зіштовхують» дві сімейні системи (Herkunftsfamilien) із своїми трансгенераційними відносинами та традиціями і це (лише частково усвідомлене) «придане» впливає на стосунки пари;

5)дитина отримує від своїх батьків генетичні дані і знаходиться протягом життя під цим генетичним впливом;

214

6)дитина, як правило, народжується у сім’ї, зростає у ній і пов’язана з нею, допоки не засновує свою власну сім’ю;

7)сім’я є не лише першою соціалізаційною інстанцією, а й значимою для життєво важливого досвіду стосунків і передачі комунікативних прикладів, цінностей і модельних уявлень про життя в окремих сферах;

8)стосунки між рідними обґрунтовуються як функціонально через ролі і завдання, так і емоційно через почуття – любов, страждання, радість тощо;

9)будні складаються з різноманіття вчинків і інтеракцій, які мають за мету посилити сімейну «працездатність»;

10)сім’я виконує центральні завдання особистого і суспільного життєзабезпечення, передусім, у рамках здоров’я і розвитку, при хворобі та потребі у догляді [5: 259-260].

М. Петцольд, використавши модель Бронфенбреннера (що реєструє системи людських взаємозв’язків: сімейну мікросистему, мезосистеми (Freundschaften, Arbeitsverhältnisse),

екзосистеми (Schule, gesellschaftliche Institutionen), макросистеми (Religion, Tradition, Kultur und Politik) [4: 16], а також хроносистему (розвиток сімейних зв’язків залежно від віку) [6: 3], визначив 12 ознак сім’ї у розрізі 4 різних сфер (таблиця 1), які він позначає як «субсистеми»

[6: 4].

Дана система ознак полегшує розуміння різноманітних альтернативних сімейних форм, а також демонструє неізольованість, інтегральність сім’ї як системи.

Оперування поняттям «сім’я» утруднене, оскільки це складне і багатоаспектне поняття, соціальний інститут, система демонстрації почуттів. Психологічні студії виходять із розуміння сім’ї як «групи рідних осіб із спільною історією, сучасністю і майбутнім» [5: 258], як «гілки» психології, яка як наука і як професія трактує відносини між індивідом та його сім’єю» [9].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що психологічне трактування надає сім’ї статус постачальника повного психологічно-фізіологічного комфорту, «емоціонального притулку» [2: 122], сфери реалізації як позитивних (Liebe, Zuneigung чи Vertrauen), так і негативних емоцій (Hass, Rachegefühle чи Eifersucht)» [3: 23], незважаючи на прагнення домінування стенічних емоцій над астенічними. «Сім’я – це місце непримусового спілкування, де людина має велику свободу для проявлення своєї індивідуальності, в тому числі і в мовному відношенні, чим в інших соціальних групах, членом яких вона є протягом свого життя» [1: 3]. Психологія підкреслює важливість функції соціалізації, адже лише сім’я виховує дитину в цілому, її загальний дух, культуру людських стосунків, у сім’ї шліфуються найтонші грані особистості, «саме сім’я дає людині всі ресурси для самоактуалізації» [2: 122].

215

БІБЛІОГРАФІЯ

1.Занадворова A.B. Функционирование русского языка в малых социальных группах (речевое общение в семье) [Текст] : автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. филол. наук : спец. 10.02.01 «Русский язик» / A.B. Занадворова. – М., 2001. – 19 с.

2.Шнейдер Л.Б. Семейная психология : учебное пособие для вузов / Л.Б. Шнейдер. – [2-е изд.]. – М. : Академический Проект ; Екатеринбург : Деловая книга, 2006. – 768 с.

3.Busch Friedrich W. Familie und Gesellschaft: Beiträge zur Familienforschung / Friedrich W. Busch, Rosemarie Nave-Herz. – Bibliotheksund Informationssystem der Universität Oldenburg, 2005. – 342 S.

4.Hasselmann Maren. Konfliktlösungen in Familiensystemen. Eine Untersuchung der gängigen Kinderliteratur [Elektronische Ressource] : Dissertation / Maren Hasselmann. – LMU München: Faculty for Languages and Literatures, 2011. – 418 S. – Mode des Zugangs : http://edoc.ub.uni-muenchen.de/12919/.

5.Kaiser P. Qualitative Methoden in der familienpsychologischen Forschung / Peter Kaiser // Familie und Gesellschaft: Beiträge zur Familienforschung. – Bibliotheksund Informationssystem der Universität Oldenburg, 2005. – S. 257–291.

6.Petzold M. Familien heute – sieben Typen familialen Zusammenlebens [Elektronische Ressource] / M. Petzold // TelevIZIon (Heft 14) 2001, 1. – S. 16–19. – Mode des Zugangs : http://www.petzold.homepage.t-online.de/.

7.Schneewind K.A. Familienpsychologie / K.A. Schneewind. – Stuttgart : Verlag W. Kohlhammer, 1999. – S. 24–40.

8.Voss H.G. Entwicklungspsychologische Familienforschung und Generationenfolge / H.G. Voss // Keller H. (Hrsg.): Handbuch der Kleinkindforschung. – Neuwied : Luchterhand, 1989. – S. 207–228.

9.Werneck H. (Hrsg.) Reader zur Lehrveranstaltung "Familienpsychologie I" [Elektronische Ressource] / H. Werneck. – Wien : Universität, Institut für Psychologie, Abteilung für Entwicklungspsychologie und Pädagogische Psychologie, 1998. – Mode des Zugangs: http://epsy15.psy.univie.ac.at/Lehre/ WS97-98/Reader-WS97-98.htm#k9.

10.Wozu brauchen Familien Psychologie? Blitzlichter einer neuen – alten Disziplin. Zeitschrift 'beziehungsweise'. Ausgabe:

18/1998. Informationen: Prof. Dr. Klaus Schneewind, Institut für Psychologie der Ludwig-Maximilians-Universität München

[Elektronische Ressource]. – Mode des Zugangs: http://www.oif.ac.at/service/zeitschrift_beziehungsweise/detail/?tx_ttnews%5Btt_news%5D=859&cHash= 884310b53ca4f3e13f32bb171a811126.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Оксана Євенчук – молодший науковий співробітник наукового відділу Буковинської державної фінансової академії. Наукові інтереси: когнітивна лінгвістика, дискурсологія.

ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ КАРТИНИ СВІТУ ВСУЧАСНІЙ ЛІНГВОКУЛЬТУРНІЙ ПАРАДИГМІЗНАННЯ

Іванна ЗАРЕМСЬКА(Київ, Україна)

Устатті аналізуються підходи до вивчення проблеми розуміння картини світу як у вітчизняній, так

ізарубіжній лінгвокультурних традиціях. Крім того, розмежовано поняття концептуальної, національномовної та мовної картин світу, представлено різні підходи до дефініції зазначених понять.

Ключові слова: лінгвокультурологія, картина світу, мовна картина світу, концептуальна картина світу, національно-мовна картина світу, поняття, значення слова.

The article examines the approaches to the study of the problem the picture of the world in domestic and foreign linguokultural traditions. In addition, the notion of conceptual, linguistic and national-language picture of the world is separated, representing different approaches to the definition of these concepts.

Key words: linguokulturologiya, world view, language picture of the world, a conceptual picture of the world, national-language world, notion, meaning.

Проблеми взаємодії мови, культури і мислення посідають одне із центральних місць у сучасних лінгвокультурних дослідженнях. Ідея взаємозв’язку пізнання і мови, мови і культури зародилася ще у XVIII столітті, однак, незважаючи на динамічний розвиток теорії мовної картини світу, поняття це так і не знайшло однозначного тлумачення, Саме це й визначає актуальність порушеної проблеми.

Як зазначає Л. Даниленко, ґрунтовним теоретичним джерелом фундаментальної проблеми взаємозв’язку мови, культури і мислення вважається вчення В. фон Гумбольдта про дух народу і внутрішню форму мови як вираження індивідуального, самобутнього світосприймання [98: 3]. Цей німецький мовознавець і культуролог перманентно наголошував на нерозривності понять “мова” і “народ”, “мова” і “культура” [3: 38].

Метою статті є визначення “системи координат”, в яких перетинаються особливості сприйняття людиною навколишнього світу і дослідження впливу, який має на це сприйняття культурне й етнічне середовище.

У науковій літературі поняття картини світу, по-перше, співвідносне зі змістом свідомості й описується як система уявлень людини про навколишню дійсність, “вмонтований у свідомість концептуальний каркас, який містить як невербальні, так і вербалізовані моделі” [4: 109]. Саме через ці моделі світ ніби проціджується, сепарується, а потім відповідним чином трансформується, категоризується, інтерпретується. За

216

справедливим зауваженням В. Шлюхтера, картина світу представляє єдність когнітивного і нормативно-оцінних аспектів, оскільки “дійсність, яка в ній синтезується, витлумачується під кутом зору певної її оцінки, і характер інтерпретації задає людині відповідний спосіб дії і поведінки” [Цит.за: 7: 236-237].

Улінгвокультурній парадигмі знання мова відіграє функцію засобу інтерпретації феномену культури та відображення психологічного характеру народу, який послуговується цією мовою, вона, - вважає О. Комар, – відображає загальнонаціональну культуру, яка визначається культурними надбаннями всього народу та його морально-етичними цінностями [13: 4]. Так, можемо стверджувати, що результатом відбиття в мові явищ навколишньої дійсності стає поява картини світу, однак у різних її варіантах – концептуальна, мовна, наївна тощо – залежно від ступеня узагальненості результатів осягнення навколишнього світу. І тому варто бодай у найзагальнішому вигляді розмежувати згадані нами поняття.

Сама ідея картини світу пов’язана з ментальністю, оскільки в найзагальнішому розумінні це – сукупність переконань та поглядів людини на об’єктивну дійсність, її будову та походження, на сенс та призначення людського життя, на місце людини серед інших явищ дійсності. О.Т. Хроленко вважає, що можна виокремлювати чуттєво-просторову, духовнокультурну, метафізичну картини світу [23: 54], а своїми коренями ідея картин світу сягає початку ХХ століття. варто також підкреслити, що картина світу – “категорія історична, тому картини світу початку середини і кінця ХХ століття будуть значно різними. Таким чином, варто визнати факт множинності і різноманітності картин світу, ні одна з яких не є вичерпною” [19: 127, 130].

Урозумінні О.В. Магіровської картина світу постає як “ідеальний цілісний образ світу, який існує в свідомості індивіда у вигляді певної визначеної системи кодів” [15: 89]. Художнє спрямування має дефініція, запропонована М.П. Скурту: “Цілісна система художньо-образних уявлень про реальну дійсність, установлених художньою практикою”

[21: 43]. Достатньо органічним нам видається потрактування цього ж поняття С.П. Батраковою, де вона постає як “відсторонена матриця цілісного і несуперечливого розуміння людиною певної культурної епохи як суміжного порядку космосу, природи й історичного буття” [2: 83]. О.М. Поздянкова, досліджуючи мовну культуру міста, дійшла висновку, що картина світу поєднує мову і свідомість, виникаючи в процесі репрезентації людиною навколишньої дійсності: вона виражає специфіку її буття, її взаємовідносин зі світом [16: 22].

Найбільш загальні характеристики має концептуальна картина світу, яка, на думку Л.А. Лисиченко, постає явищем багатовимірним, “в якому відбиваються і елементи світового універсуму, і зв’язки між цими елементами” [14: 12]. В.І. Постовалова, спираючись на філософські засади (М. Хайдеггер), доповнює це трактування: “Картина світу не є дзеркальним відображенням світу і не є відкритим “вікном” у світ, а саме картиною, тобто інтерпретацією, актом світорозуміння,…вона залежить від призми, через яку здійснюється світобачення” [17: 55]. Таке розуміння картини світу перегукується з її інтерпретацією, даною В.В. Жайворонком.

На наш погляд, особливої ваги набуває ґрунтовне і всебічне дослідження поняття мовної картини світу, яке подибуємо вже в працях зарубіжних дослідників – В. фон Гумбольдта і його послідовників – неогумбольдтіанців Л. Віттгенштейна, Л. Вайсгербера, Й. Тріра, Б. Уорфа. Одним із перших у радянській лінгвістиці підійшов до вивчення лексикосемантичних полів Ю.М. Караулов, характеризуючи мовну модель (картину) світу як “...спосіб існування лексики (словника) у свідомості носія” [11: 274]. Солідарну з ним позицію займав Г.О. Брутян, який визначав мовну картину світу, як “...знання, закріплене в словах і словосполученнях конкретної розмовної мови” [5: 109]. Отже, мовна картина світу розглядається цими лінгвістами лише на лексичному рівні. У версії ж Л.А. Лисиченко, мовна картина світу складається із мовних одиниць, що виражають концепти, поняття, а також мовних способів і засобів вираження зв’язків, що існують у концептуальній картині світу [14: 14]. Так, ця дослідниця звертає увагу на зв’язки мовних явищ у картинах світу – як концептуальній, так і мовній.

217

Польський лінгвіст Є. Бартміньський пропонує розглядати поняття “мовна картина світу” у двох варіантах, які спрощено можна визначити як “суб’єктивний” і “об’єктивний” і означити поняттями “бачення світу” і “картина світу”. Бачення передбачає спостерігача, оскільки є чиїмось, а отже – і суб’єкта, який спостерігає; картина, яка також є результатом чийогось бачення, але вже не містить такої сильної імплікації суб’єкта, де центр зміщується на об’єкт, тобто на те, що міститься в самій мові [1: 87]. Саме ж поняття “мовна картина світу” функціонує в працях цього дослідника досить у незвичному трактуванні: “втілена в мові інтерпретація дійсності, яку можна уявити у вигляді комплексу суджень про світ”

[1: 88].

У науковому доробку О. Селіванової мовна картина світу визначається як “представлення предметів, явищ, фактів, ситуацій дійсності, ціннісних орієнтирів, життєвих стратегій і сценаріїв поведінки в мовних знаках, категоріях, явищ мовлення, що є семіотичним результатом концептуальної репрезентації дійсності в етносвідомості” [20: 365]. Ця дослідниця виходить за межі одного мовного рівня і навіть всієї мови взагалі, беручи до уваги ще й аксіологічний, етичний та когнітивний аспекти. Австралійський лінгвіст Г. Вежбицька вважає, що національно-культурна специфіка ментальності та характеру етносу виявляється не тільки на лексико-семантичному, а й на морфологічному та синтаксичному рівнях мовної структури [6]. Такої позиції також дотримується і В.М. Телія, яка вважає, що мовна картина світу створюється не лише за допомогою барв конкретної лексики, а з “використанням синтаксичних конструкцій, які з перших етапів існування мови відображали відношення між елементами дійсності ...” [22: 178].

Варте уваги розуміння поняття “мовна картина світу” В.В. Жайворонком: “мозаїкоподібна польова структура взаємопов’язаних мовних одиниць, що через складну систему фонетичних явищ, лексико-семантичних і граматичних значень, а також стилістичних характеристик відбиває відносно об’єктивний стан речей довкілля і внутрішнього стану людини, тобто загалом картину (модель) світу як таку” [10: 15]. Як бачимо, в цьому визначенні увага звертається на рівні мови: від фонетичного до стилістичного, який, на наш погляд, опоясує всі інші рівні, а також увага акцентується на польовому дослідженні мовної карти світу взагалі і мовних одиниць, які її формують зокрема. Учений продовжує: “це те, що йде, передусім від людини чи етносу, результат людського сприйняття, фантазій, мисленнєвих процесів і перетворювальної діяльності” [9: 24]. Видно, що в концепції цього вченого основна увага звернена на когнітивний аспект людської діяльності.

Досить неординарну точку зору висловлює Р. Кісь, у монографії якого зазначено, що “довколишній світ постає перед нами не як об’єкт. Цей світ засадничо суб’єктивізований, “розчленований” і заново реінтеґрований у новій континуальності – у континуальності світу мови, у бліках і рефлексах, у тінях і напівтінях українського слова, його грані “вияскравлені” та означені (а не тільки номіновані) променем слова. У мові та через мовлення здійснюється не просто омовлювання світу, відображення його складових, процесів та їхніх взаємовідношень (гаданих або дійсних), тобто не просто відношення референції чи кореляції, а духовне обживання світу” [12: 16].

Узагальнюючи всі підходи, зауважимо: мовна картина світу – це система уявлень про світ, які, проходячи крізь людське пізнання, стають ментальними конструкціями, віддзеркаленими на всіх рівнях мовної системи, і можуть бути передані іншим членам спільноти засобами національної мови. Погоджуємось із думками дослідників, які вважають, що між мовною і концептуальною картинами світу існує тісний взаємозв’язок: мова ніби окреслює, виокремлює певні елементи концептуальної картини світу, пояснює зміст концептуальної картини світу, зв’язуючи слова між собою, внаслідок чого утворюється мовлення [18].

Маємо наголосити, що наявність великої кількості картин світу, які втілюють різне світосприймання людьми, - це не суб’єктивна забаганка історії, а її об’єктивна необхідність. Картини світу є надто різноманітними, тому що це завжди особливе бачення світу, його смислове конструювання, відповідно до певної логіки світорозуміння і світобачення, характеризуються історичною, національною і соціальною детермінованістю. Існує стільки

218

картин світу, скільки є способів світобачення, оскільки кожна людина сприймає світ і будує його образ, враховуючи індивідуальний досвід, суспільний досвід, соціальні умови життя. Зрозуміло, що суб’єктом картини світу (буття), який спостерігає світ і відображає результати свого пізнання, можуть бути: окрема особистість (емпіричний суб’єкт); окрема група людей; окремий народ; людство в цілому.

Ще одним феноменом – результатом взаємодії колективної мовної свідомості, реального світу і мови як засобу репрезентації знання про світ стає національно-мовна картина світу - виражене етносом за допомогою засобів певної мови світовідчуття і світорозуміння; вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі. Центральною частиною цього мовного феномену є той єдиний поняттєвий базис людської свідомості, на якому і ґрунтується, в термінах Г. Вежбицької, “психологічна єдність людства”: “Поряд з величезною кількістю понять, специфічних для даної культури, існують також деякі фундаментальні поняття, які підлягають лексикалізації в усіх мовах світу...

Мовні та культурні системи значною мірою відрізняються одна від одної, але існують семантичні й лексичні універсалії, що вказують на спільний поняттєвий базис, на якому ґрунтуються людська мова, мислення і культура...” [6: 321-322]. Поєднання універсального з національним у мовній субстанції і створює “обличчя” національного менталітету, “промальовуючи” його у мовних формах.

БІБЛІОГРАФІЯ

1.Бартминьский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике. / Пер. с пол./ Е. Бартминьський. – М.: Индрик, 2005. – 528 с.

2.Батракова С.П. Образ мира в живописи ХХ века: к постановке проблемы / С.П. Батракова // Мировое древо, 1992.

№1. – С. 82–108.

3.Бацевич Ф.С. Філософія мови: Історія лінгвофілософських учень: Підручник. / Ф.С. Бацевич. – К.: ВЦ “Академія”, 2008. – 240 с.

4.Борухов Б.Л. «Зеркальная» метафора в истории культуры / Б.Л Борухов //Логический анализ языка. Культурные концепты; Отв. ред. Н.Д. Арутюнова, М.: Наука, 1991. – 204 с. – С. 109–117.

5.Брутян Г.А. Язык и картина мира. / Г.А. Брутян. // Науч. докл. высш. шк. Философ. науки. – 1973. – № 1. – С. 108 –

111.

6.Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. / А.Вежбицкая. – М.: Русские словари, 1996. – 416 с.

7.Давыдов Ю.Н. Картина мира и социально-историческое развитие // [Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н.] История и рациональность. Социология Макса Вебера и веберовский ренессанс. – М., 1991. – С. 207–289.

8.Даниленко Л. Лінгвістика ХХ-початку ХХІ ст. у пошуках цілісної теорії взаємозв’язку мови, культури і мислення / Л. Даниленко // Мовознавство. – 2009. – № 5. – С. 3–11.

9.Жайворонок В.В. Етнолінгвістика в колі суміжних наук / В.В. Жайворонок // Мовознавство. – 2004. – № 5–6. – С. 23–

35.

10.Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: нариси / В.В. Жайворонок. – К., 2007. – 262 с.

11.Караулов Ю.Н. Общая и русская идеография. / Ю.Н. Краулов. – М.: Наука, 1976. – 355 с.

12.Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до концепції мовного релятивізму) / Р. Кісь. – Львів: Літопис, 2002. – 304 с.

13.Комар О.С. Етнокультурна парадигматика національно-маркованих мовних одиниць: автореф. дис. канд. філолог. наук: 10.02.01 / О.С. Комар. – К.: КНУ ім. Т.Г. Шевченка, 2009.

14.Лисиченко Л.А. Лексико-семантичний вимір мовної картини світу / Л.А. Лисиченко. – Х.: Вид. група «Основа», 2009.

– 191 с.

15.Магировская О.В. Национально-культурные особенности лингвистической картины мира (на материале английских и русских пословиц и поговорок) Текст : учеб. пособие по английской филологии / О.В. Магировская. – Красноярск : РИО КГПУ, 2004. 116 с.

16. Позднякова Е.Ю. Языковая картина мира и языковое пространство во взаимосвязи «Язык – Культура»/ Е.Ю. Позднякова // Филология и человек. Научный журнал. – № 1. – Барнаул: Изд-во Алт. ун-та, 2010. – С. 20−28.

17.Постовалова В.И. Картина мира в жизнедеятельности человека / В.И. Постовалова.// Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. – М.: Наука, 1988. – С. 8-69.

18.Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира / Отв. ред. Б.А. Серебренников. – М.: Наука, 1988. – 214 с.

19.Руднев В.П. Словарь русской культуры ХХ века. Ключевые понятия и тексты. – М.: Аграф, 1997. - 384 с.

20.Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. Селіванова. – Полтава: Довкілля – К., 2006. –

716 с.

21.Скурту Н.П. Искусство и картина мира / Н.П. Скурту. – Кишинев: Штиинца, 1990. – 86 с.

22.Телия В.Н. Метафоризация и её роль в создании языковой картины мира. / В.Н. Телия. // Роль человеческого фактора

в языке: Язык и картина мира. – М.: Наука, 1988. – С. 173 – 204.

23. Хроленко А.Т. Основы лингвокультурологии / А.Т. Хроленко; Под ред. В.А. Бондалетова. 2-е изд. – М.: Флинта: Наука, 2005. – 184 с.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Іванна Заремська – аспірантка кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М. П.

Драгоманова.

Наукові інтереси: антропокультурна лінгвістика, лінгвокультурологія, когнітивна лінгвістика.

219

ПОЛЬОВАСТРАТИФІКАЦІЯ ВЕРБАЛІЗОВАНИХ КОНЦЕПТІВ «УСПІХ» І «SUCCESS» (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ТА АМЕРИКАНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ)

Віра КАЛІНІЧЕНКО (Кіровоград, Україна)

У статті розглядається методологічна специфіка виконання польової стратифікації концепту й подаються результати дослідження змістової організації вербалізованих концептів «УСПІХ» і «SUCCESS» в епідигматичній площині, виокремлюються ядерні та периферійні когнітивні ознаки студійованих концептів в українській та американській мовній свідомості, які фіксуються сучасною літературною думкою обох комунікативних спільнот. У даній науковій розвідці також здійснюється моделювання графічної форми репрезентації змісту концептів «УСПІХ» і «SUCCESS» у вигляді польової структури.

Ключові слова: концепт, когнітивна ознака, макроструктура, польова стратифікація, змістова організація, епідигматичний рівень, ядро, периферія.

In the article the methodological specifics of performance of the field stratification of the concept is observed, and the results of research of the content organization of the verbalized concepts of «УСПІХ» and «SUCCESS» within the epidigmatic plane are given. The identification of the nuclear and the peripheric cognitive signs of the concepts under consideration in the Ukrainian and American linguistic conscience, reflected in the contemporary literary thought of both language communities, is provided. Also the graphic models of the content representation of the concepts of «УСПІХ» and «SUCCESS» in terms of their field structure are also proposed.

Key words: concept, cognitive sign, macrostructure, field stratification, content organization, epidigmatic level, nucleus, periphery.

Студіювання структурної організації та змістового наповнення концептуалізованих явищ дійсності у лінгвокогнітивній площині з метою з’ясування специфіки їхньої об’єктивації в мовній і когнітивній свідомості представників різноманітних комунікативних спільнот з опорою на низку методик опрацювання емпіричного матеріалу, в якому реалізується вербальне втілення цих явищ, залишається досить актуальним у наш час (ґрунтовними є праці М.Ф. Алефіренка, А.П. Бабушкіна, М.М. Болдирєва, І.О. Голубовської, О.О. Залевської,

Н.В. Уфімцевої та ін.).

Метою цієї наукової розвідки є з’ясування методологічної специфіки виконання польової стратифікації концепту та викладення результатів студіювання змістового наповнення концептів УСПІХ і SUCCESS в термінах ядра і периферії в епідигматичному контексті на матеріалі сучасної української та американської літератури з презентацією графічних моделей польової структури зіставлюваних концептів.

У нашому дослідженні змістового наповнення концептів (надалі – кк.) УСПІХ і SUCCESS ми спираємося на методику вивчення концепту З.Д. Попової та Й.А. Стерніна [3: 104-115; 3: 159-165; 3: 186-193; 3: 214-218] з урахуванням позиції А.М. Приходька щодо рівневого розгляду об’єктивації концептуалізованих феноменів дійсності [5: 122].

Ключовими формантами як структурної, так і змістової складових зіставлюваних концептів виступають когнітивні ознаки (надалі – КО) – окремі ознаки концептуалізованого фрагменту успіху в межах об’єктивної або суб’єктивної дійсності, диференційовано відбиті в їхньому змісті, що утворюються за логіко-семантичним принципом шляхом узагальнення семантики апелятивів, які об’єктивують конкретну КО [3: 128].

Ті чи інші КО кк. УСПІХ i SUCCESS в структурній площині концепту в складі кожного конституенту розмeжовуються за тематичним принципом, а в змістовій площині – за ступенем яскравості, який детермінується показником відносної кількості компонентів КО, фіксуючи конкретну КО за конкретною складовою польової організації концепту (ядерною або однією з периферійних зон) [4: 17].

За А.М. Приходьком, в залежності від специфіки емпіричного матеріалу, в якому концепт вербально об’єктивується, його дослідження може здійснюватися на трьох рівнях: парадигматичному (за рахунок лексикографічного матеріалу), синтагматичному (за даними психолінгвістичних експериментів) та епідигматичному (на матеріалі тексту, дискурсу) [5:

220