Типи пошкодження біоструктур (типи реакцій гіперчутливості)

Стан імунної відповіді, який веде до пошкодження тканин та ініціює патологічний процес, називається гіперчутливістю.

Цей термін вживається насамперед для окреслення “неправильності” імунної відповіді на зовнішні фактори. Патологічні стани, причинами яких є формування імунологічних реакцій стосовно автоантигенів, призводять до автоімуноагресії. Організм, клітини і тканини, які здатні реагувати реакціями гіперчутливості, прийнято називати сенсибілізованими, тобто такими, які мають підготовлену чутливість до даного антигену.

Оскільки в основі реакцій гіперчутливості лежать імунологічні механізми, ці реакції відносяться до високоспецифічних. Такий сенсибілізований організм реагує реакцією тільки на ті антигенні структури (детермінанти), які були використані для його сенсибілізації (імунізації) або ж на власні змінені структури.

Умовно всі реакції гіперчутливості можна розділити на три типи в залежності від періоду між моментом контакту сенсибілізованого організму з антигеном та розвитком клінічних проявів алергічної реакції (біологічного пошкодження тканин). Це реакції негайні, пізні (відтерміновані) та сповільнені. Негайні реакції виникають через кілька хвилин після контакту з антигеном; пізні - через кілька годин; сповільнені - через 2-3 доби. Цілком очевидно, що такі істотні часові відмінності клінічних проявів реакцій повинні бути зумовлені різними механізмами. Реакції негайного і пізнього типів формуються при участі різних видів антитіл, які присутні в крові хворого, а реакції сповільненого типу зв’язані з присутністю сенсибілізованих клітин.

У 1964 році Gell і Coombs сформували 4 типи реакцій гіперчутливості. Пізніше був виділений п’ятий тип реакцій гіперчутливості (Roitt, 1980).

Гіперчутливість типу I (IgE-опосередкована, реагінова реакція), в основі якої лежать реакції антигену (алергену) з антитілами класу IgE, які зв΄язуються з поверхневими рецепторами FcέRI на мастоцитах та базофілах. Клінічний ефект реакції зв΄язаний, в основному, з процесами дегрануляції цих клітин та виділенням ними біологічно активних речовин алергії (гістамін, гепарин, серотонін, ацетилхолін, повільно реагуюча субстанція алергії), які провокують спазм гладеньких м’язів, набряк, підвищену проникливість судин, гіперсекрецію слизу, подразнення периферичних чутливих нервових рецепторів тощо. У реакції гіперчутливості негайного типу приймають участь еозинофільний і нейтрофільний хемотаксичні фактори, тромбоцитактивуючий фактор, фосфоліпаза, простагландини, кініни тощо. Типовими прикладами цієї реакції є бронхіальна астма, алергічний риніт, алергічний кон’юнктивіт, алергічна кропив’янка, анафілактичний шок тощо.

Реакції І типу поділяються на ранні та пізні, які розвиваються через 3 години і тривають до 12-24 годин. Часто в хворих на бронхіальну астму, які сенсибілізовані алергенами домашнього пилу, розвиваються подвійні реакції (ранні та пізні). Пізня відповідь посилює підвищену чутливість до неалергічних (неспецифічних) подразників - стресу, холоду і т.д.

З реакцією І типу тісно пов’язано таке поняття як атопія. Воно вживається в двох значеннях. У ширшому значенні атопія - це генетично детермінована схильність до надмірної продукції антитіл класу IgE, які розпізнають широко розповсюджені в зовнішньому середовищі алергени. Не завжди підвищений рівень IgE призводить до формування клінічних симптомів алергії. У 10% осіб на тлі високої концентрації загального сироваткового IgE відсутні симптоми алергії. У вужчому значенні термін атопія вживається як синонім хвороби, в основі якої лежать механізми гіперчутливості першого типу. Найчастіше реакції гіперчутливості негайного типу діагностується на основі: наявності специфічних IgЕ-антитіл в сироватці крові, позитивних шкірних проб та відповідних клінічних проявів.

До основних причин розвитку атопії можна віднести генетично детерміновані особливості організму, певні фактори довкілля (макро- та мікрофлора, харчові зв’язки, дієта тощо), контакт з інфекційними агентами (гігієнічна гіпотеза), токсичними факторами (забруднення довкілля), тривалістю експозиції до алергену.

Пошук генів, відповідальних за розвиток надмірних (гіперчутливих) реакцій на нешкідливі антигени довкілля, відбуваються у двох керунках. Перший керунок – дослідження кореляції певних НLA-антигенів з відповіддю на певний алерген. Виявлені численні корелятивні зв΄язки. Наприклад, у осіб, які успадковують алель HLA-DRBI*1501, частіше розвивається алергія на алергени амброзії, у осіб з HLA-DRB3*0101 – розвивається реакція на алергени пилку берези. Проведені дослідження однозначно вказують на те, що не існує єдиного гену, відповідального за алергію. Розвиток алергічних реакцій швидше всього виникає при комплексній взаємодії багатьох генів, відповідальних за кодування білків, які приймають участь в імунних реакціях цього типу.

Загалом ідентифіковано кілька десятків генів та хромосомних маркерів, зв΄язаних з розвитком алергії, особливо бронхіальної астми. У багатьох випадках вдалося вияснити, чому власне даний ген та його алель, формує схильність до алергії. Дослідники вважають, що неодноразові зміни поодиноких нуклеотидів у регіоні промотора гену сприяюють більш інтенсивній експресії визначеного білка, в особи, яка успадковує дану конкретну алель. Якщо, наприклад, особа успадковує алель причинного гену алергії (IL-4 або IL-4R), який сприяє експресії/синтезу даного білка, то очевидно, що цей факт збільшить ризик захворювання на алергію. Можливе формування й зворотної ситуації – успадкування “дефективної” алелі білка, відповідального за резистентність до алергії (наприклад IFN-γ).

Гіперчутливість типу II (цитолітичні реакції).

Патологічні зміни при цьому типі гіперчутливості розвиваються за наступними механізмами:

• при руйнуванні клітин крові або клітин певних органів у результаті дії антитіл (IgG та IgM) в процесі антитілозалежної клітинної цитотоксичності за участю фагоцитів, просто кілерних клітин (К-клітин) та NK клітин;

• при знищенні клітин крові або клітин певних органів у результаті дії антитіл IgG та IgM за активації компонентів комплементу (ефекториними клітинами при цьому виступають FcR⁺-клітини);

Згідно цього типу реакції розвиваються хвороби з групи автоімунних захворювань (синдром Гудпасчера, міхурчатка, автоімунна тромбоцитопенія), надгостре відторгнення трансплантату, посттрансфузійні реакції, серологічні конфлікти мати-плід, медикаментозні цитопенії. Ці реакції можуть розвиватися протягом кількох годин.

Гіперчутливість III типу – імунокомплексні реакції. При цьому типі реакції розчинні антигени взаємодіють з преципітуючими антитілами класу IgG не на поверхні клітин, а в рідких середовищах. У результаті цього утворюються імунні комплекси, які активують систему комплементу, посилюють агрегацію тромбоцитів, сприяють деструкції тканин. До складу імунних комплексів входять антиген, антитіла і фрагменти комплементу, які здатні фіксуватися в тканинах, місцево ініціюючи запальні процеси. Цьому сприяють наступні фактори:

• величина імунних комплексів (особливо патогенними є комплекси середнього розміру, які легко преципітують у тканинах);

• авідність та субклас антитіл (значну деструкцію тканин викликають імунні комплекси, до складу яких входять інтенсивно активуючі систему комплементу антитіла (IgG1, IgG3);

• компоненти комплементу – посилюють запальний процес після їх приєднання до комплексів антиген-антитіло, які вже фіксовані в тканинах; відкладенню імунних комплексів у тканинах сприяють також зниження активності системи комплементу або дефіцит його компонентів;

• місцеві особливості мікроциркуляції - осіданню імунних комплексів у тканинах сприяють порушення кровоплину, високий тиск крові в судинах (наприклад, в клубочках нирки), локальний запальний процес та підвищена проникливість судин;

• специфіка тканини - наприклад, на клітинах клубочків нирки присутні рецептори для фрагменту компонентів комплементу CR1⁺, що сприяє посиленій елімінації імунних комплексів з організму через нирки.

Ініціація відкладення імунних комплексів у тканинах знаменує початок запального процесу. Активується система комплементу, яка ініціює етапи запалення, пов΄язані з впливом анафілактоксинів та хемотактичних факторів. Далі в процес втягуються нейтрофіли, базофіли та тромбоцити, а синтезовані ними медіатори підтримують вже розпочатий процес відкладення імунних комплексів. Деструкція тканини зв΄язана також з діяльністю тромбоцитів (утворення мікротромбів), гранулоцитів (нейтрофіли вивільнюють ферменти, активні форми кисню) та фібробластів. Завдяки діяльності фібробластів, які стимулюють синтез колагену, пошкоджені тканини заміщаються сполучною тканиною. У випадку довготривалої експозиції антигену можуть сформуватися незворотні зміни - відкладення сполучнотканинних тяжів.

Фіксація імунних комплексів у тканинах відбувається двома шляхами: 1) утворення та фіксація імунних комплексів in situ після місцевого введення антигену (феномен Артюса);

2) утворення та фіксація імунних комплексів у різних тканинах у залежності від циркуляції антигену в крові (алергічний альвеоліт, сироваткова хвороба).

Історичним прикладом реакції гіперімунокомплексемії першої групи є феномен Артюса, який проявляється набряком, почервонінням та можливим некрозом шкіри (через 4-8 годин) в місці введення антигену, яким організм попередньо був сенсибілізований. Цей феномен може проявитися після місцевої ін΄єкції антигену особі, в крові якої циркулюють антитіла, специфічні до цього антигену. Феномен Артюса може супроводжуватися наступними клінічними проявами: артрит, гарячка, алергічний альвеоліт в формі “легеня фермера” або “легеня голубівника” тощо. Причиною цих хвороб є антигени, з якими пацієнти зустрічалися щодня в професійному житті - це розпорошені в повітрі плісеневі гриби, екскременти птахів тощо. У випадку хвороби “легеня фермера” можуть бути спори Micropolyspora faeni та Thermoactinomycetes vulgaris, а при хворобі “легеня голубівника” - білки, які можуть знаходитися у виділеннях птахів. Запальний процес охоплює найнижчі рівні дихальної системи та індукується утворенням імунних комплексів на рівні легеневих альвеол. Найбільш виражені прояви хвороби спостерігаються через 4-8 годин після контакту з антигеном (гостра стадія). У випадку зміни перебігу хвороби на хронічний, патологічні зміни зумовлюються механізмами гіперчутливості сповільненого типу.

Прикладом патології, зв΄язаної з відкладанням у тканинах імунних комплексів, які первинно циркулювали в крові, є сироваткова хвороба, яка проявляється через 4-14 днів після введення білку чужорідного походження (наприклад, протиправцевої сироватки). При цьому спостерігається наростання рівня специфічних антитіл у сироватці пацієнта при відчутному надмірі антигену. Комплекси відкладаються у судинах шкіри, клубочках нирок, суглобів, викликаючи запальний процес. Клінічно такий стан проявляється гарячкою, болями та набряками суглобів, транзиторною протеїнурією.

Гіперчутливість IV типу – реакції з переважанням клітинного типу імунної відповіді. Ця відповідь відбувається за участю наступних імунокомпетентних клітин: 1) Т-хелпери 1 типу – клітинами-ефекторами виступають моноцит/макрофаг при участі IFN-γ, TNF-α, які сприяють деструкції тканини (туберкулінова проба, контактний дерматит); 2) Т-хелпери 2 типу - клітинами ефекторами в цьому випадку виступають еозинофіли при участі IL-4, IL-5, IL-13 (макулопапульозна екзантема з еозинофілією, бронхіальна астма, алергічний риніт); 3) Т-цитотоксичні лімфоцити, які сприяють деструкції тканин, продукуючи перфорин та гранзим В (контактний дерматит, макулопапульозна та бульозна екзантема); 4) нейтрофіли/макрофаги - деструкцію тканин при цьому типі гіперчутливості здійснюють цитокіни GM-CSF, CXCL-8 (хвороба Бехчета, псоріаз).

Цей тип гіперчутливості називають ще гіперчутливістю сповільненого типу. Механізми гіперчутливості сповільненого типу відіграють важливу роль при деяких бактерійних інфекціях (туберкульоз, бруцельоз), грибкових (кандидоз, дерматомікоз), вірусних (кір, епідемічний паротит) інфекціях. Типовими прикладами цієї реакції є – туберкулінова проба, алергічний контактний дерматит.

У деяких випадках антитіла, зв΄язуючись з клітинами, не знищують їх, а змінють їх функцію, що приводить до гіперфункції чи гіпофункції певного органу (наприклад, антитіла до клітин щитоподібної залози). Цей тип імунологічної реакції відноситься до реакції гіперчутливості V типу. При реалізації реакцій цього типу відсутнє пошкодження кліти. Навпаки, відбувається активація чи пригнічення функції клітин. Особливістю цих реакцій є те, що в них приймають участь антитіла, які не володіють комплементзв΄язуючою активністю. Такі антитіла скеровані проти таких компонентів клітини, які приймають участь у її фізіологічній активації/пригніченні (наприклад, проти рецепторів фізіологічних медіаторів, вітамінів, гормонів тощо). У зв’язку з цим, вони будуть викликати стимуляцію/гальмування даного типу клітини. Наприклад, взаємодія антитіл з антигенними детермінантами, які є складовими рецептора тиреостимулюючого гормону, приводить до розвитку реакції, яка аналогічна впливу самого гормону. Фактично, такі антитіла відносяться до автоімунних антитіл. Цей механізм лежить в основі хвороби Грейвса – дифузного токсичного зобу.

Розглянута класифікація реакцій гіперчутливості, не дивлячись на те, що була запропонована більше сорока років назад, дозволяє скласти загальне уявлення про види імунологічно-опосередкованих запальних реакцій, які впливають на клітини та тканини та дозволяє зрозуміти принципові відмінності механізмів, які лежать не тільки в їх основі, а й в основі клінічних проявів цих реакцій. І, нарешті, дозволяє розробити схеми лікувального контролю за перебігом цих реакцій.

Важливо враховувати, що в механізмах розвитку окремих нозологічних форм імунозалежних хвороб приймають участь, як правило, не один, а кілька типів реакцій гіперчутливості.

Л е к ц і я 5

ВЗАЄМОДІЯ НЕРВОВОЇ, ЕНДОКРИННОЇ ТА ІМУННОЇ СИСТЕМ

Протягом останніх років отримали новий імпульс дослідження щодо вивчення взаємодії та взаємозалежності функціонування імунної, нервової тa ендокринної систем. Донедавна вважалося, що основну роль у реалізації співпраці між нейроендокринною та імунною системами виконують катехоламіни, ацетилхолін та глюкокортикоїди. У подальшому з’явилися дані про модулюючий вплив на активність імунної системи таких пептидних гормонів як АКТГ, соматотропнін, аргінін-вазопресин, окситоцин, тиреотропін, речовина Р, вазоактивний інтестинальний пептид тощо. Доведено, що в імунорегуляції приймають участь ендорфіни і енкефаліни. Окрім цього, встановлено, що функція імунної системи регулюється такими мозковими структурами, як гіпоталамус, гіпофіз, епіфіз, мигдалина та вентральне поле гіпокампу тощо, а також нейрохімічними системами мозку – дофамінергічною, серотонінергічною тощо.

Значна зацікавленість проблемою взаємозв’язку нервової, ендокринної та імунної систем виникла після того, коли в експерименті була помічена зміна стереотипів поведінки й показників імунної системи в лабораторних тварин. При цьому особлива увага вчених була спрямована на вивчення взаємодії цих систем при стресових ситуаціях. Більшість вчених вважають, що імунну та нервову систему необхідно розглядати як єдину систему адаптації високого рівня. Ці системи формують функціональний бар’єр, завдяки якому відбувається корекція і пристосування організму до змін довкілля. До числа основних проявів порушення цього бар’єру відносяться невротичні й соматичні розлади, які часто перебігають з тривожними станами, проявами психічної дезадаптації, які опосередковано зв’язані із змінами показників імунної системи і носять неспецифічний характер. На теперішній час встановлено, що при розвитку тривожних станів відбувається активація Т-лімфооцитів, які регулюють продукцію цитокінів. Цитокіни впливають на виділення й обмін норадреналіну і серотоніну в головному мозку, особливо в гіпоталамусі та гіпокампі, виявляючи як стимулюючу, так і гальмуючу дію на дофамінергічні, ацетилхолінергічні й серотонінергічні нейротрансмітерні системи, модулюючи емоційний стан і активуючи когнітивні функції.

Як вказувалося вище, нервова, імунна та ендокринна системи – це загальна система реагування на зовнішні стимули і подразники – системи адаптації. Вплив стресових чинників на організм супроводжується активацією функції кори наднирників з наступним імуносупресивним впливом кортикостероїдів, що відноситься до захисної реакції організму, скерованої на формування захисту від каскаду гіперреактивних імунних реакцій та стимуляції автоімунних механізмів. Подальше прогресуюче зростання кортикостероїдзалежної супресії призводить до розвитку значних імунодефіцитних порушень, а також розладів адаптаційних механізмів взаємодії нервової, імунної та ендокринної систем.

Виділяють наступні механізми взаємодії нейроендокринної та імунної систем:

1. Лімфоїдна тканина має симпатичну та парасимпатичну інервацію. Особливо багата нервовими волокнами селезінка, симпатичні нерви якої є відгалуженнями сонячного сплетіння, а парасимпатичні - відходять від правого блукаючого нерва. Лімфатичні вузли мають менш розвинену інервацію. Виявлені контакти адренергічних волокон з лімфоцитами та макрофагами. Парасимпатична нервова система стимулює всі стадії формування імунної відповіді.

2. Нервова система здатна контролювати секрецію деяких гормонів різної хімічної природи (кортикостероїдів, пептидних гормонів гіпоталамуса і гіпофіза, таких як тироксину, адреналіну, дофаміну тощо).

3. Лімфоцити, клітини глії (астроцити) та мікроглії на своїй поверхні експресують рецептори для деяких гормонів, медіаторів, нейропептидів, в т.ч. для стеродів, катехоламінів, енкефалінів, ендорфінів, цитокінів тощо.

Нервова та імунна системи мають спільні риси щодо свого функціонування:

• Мозок та імунна система здатні розпізнавати і запам’ятовувати певний об’єкт, тобто це системи, які володіють пам’яттю.

• Зв’язок між імунною та нервовою системами здійснюється за допомогою розчинних медіаторів.

• На поверхні лімфоцитів наявні рецептори для нейромедіаторів (ацетилхоліну, дофаміну, енкафалінів, ендорфінів тощо).

• Кількість клітин, які функціонують у кожній системі майже однакова і складає 10¹².

До центральних органів регуляції відноситься гіпоталамус, який дає початок складному еферентному шляху передачі центральних нейрорегуляторних впливів на імунокомпетентні клітини, на яких експресовані відповідні рецептори до нейротрансмітерів, нейропептидів, гормонів ендокринних залоз тощо. Принципово важливими стали роботи щодо вивчення нейротропної активності цитокінів. Було доведено що IL-1, IL-2, IFN-γ, TNF-α здатні приймати участь в регуляції функції ЦНС. Пептидні нейроімунні ліганди мають спільні для обидвох систем рецептори. Так, імунокомпетентні клітини синтезують нейропептиди, а клітини нейроендокринної системи продукують лімфокіни й монокіни. На основі цього можна стверджувати, що ці три системи володіють і використовують однаковий набір сигнальних молекул у вигляді фізіологічно активних субстанцій - цитокінів для внутрішнього системного й міжсистемного зв’язку. Окрім цього, вони володіють однаковим спектром рецепторів для загальних лігандів.

Гіпофіз здатний синтезувати різні регуляторні пептидні гормони: адренокортикотропний (АКТГ), тиреотропний (ТТГ), соматотропний (СТГ), аргінін-вазопресин, окситоцин, нейрофізін, пролактин, вазоактивний інтестинальний поліпептид. Моноцити, лімфоцити, селезінкові макрофаги також продукують або стимулюють утворення АКТГ, ендорфінів, γ-меланостимулюючих гормонів, коритикотропноподібного пептиду; у кістковому мозку синтезується мет-енкефалін, β-ендорфін; у тимусі - лей- і мет-енкефаліни, β-ендорфін; плазматичні клітини слизової ШКК синтезують - β-ендорфіни; Т-лімфоцити - енкефаліни і СТГ; гранулоцити - вазоактивний інтестинальний поліпептид.

Виявилося, що вираженими ендокриноподібними властивостями володіють деякі цитокіни. Наприклад, α- і β-IFN індукують синтез кортикостероїдів подібно до АКТГ; механізм синтезу меланіну подібний до синтезу меланотропіну; збільшення зв’язування йоду з клітинами щитоподібної залози подібний до тироксину; пригнічення активності інсуліну подібно до впливу глюкагону, а також збуджують активність нейронів. IL-1 через гіпоталамус модулює секрецію ендорфінів, регулює в крові рівень АКТГ, кортикостерону, глюкози; IL-2 стимулює проліферацію і диференціацію олігодендроцитів, збуджуює активність нейронів гіпоталамусу, регулює експресію генів на клітинах гіпофіза, збільшуює рівень АКТГ і кортизону в крові; α-ТNF - збільшує поріг чутливості на біль і пригнічує локомоторну активність. У клітинах ЦНС утворюються інтерферони, інтерлейкіни, фактор некрозу пухлин, тимічні пептиди.

Процес імуногенезу супроводжується перебудовою або змінами наступних гормонів: альдостерону, глюкокортикоїдів, тестостерону, АКТГ, тироксину, пролактину тощо.

Найчастіше при антигенній стимуляції змінюється рівень кортикостероїдів (вже через 30-60 хвилин). Реалізація глюкокортикоїдних реакцій на антигенну стимуляцію відбувається за участю гіпоталамо-гіпофізарного комплексу. Підвищення рівня глюкокортикоїдів у крові впливають на імунну відповідь шляхом посилення виходу нейтрофілів з кісткового мозку, зниження числа циркулюючих макрофагів, депонування Т-лімфоцитів у кістковому мозку, зміна продукції IL-1, IL-2, IFN-γ, підвищення синтезу IgG та IgM.

Завдяки відкриттю рецепторів до нейромодуляторів на мембранах імунокомпетентних клітин були встановлені механізми щодо сприймання цими клітинами змін, які відбуваються в процесі взаємодії між нервовою та імунною системами. Серед нейропептидів, які безпосередньо працюють у нервовій системі, важливу роль у регуляції імунної системи відіграють енкефаліни. На основі проведених досліджень було показано, що після стимуляції рецепторів до мет-енкефаліну на Т-лімфоцитах селезінки, підвищується активність натуральних кілерів та продукція IL-2. Опіоїдні пептиди (ендорфін, мет-енкефалін, морфін) стимулюють активність гранулоцитів до фагоцитозу, натуральних кілерних клітин, пригнічують активність адгезивних молекул. Вивчена роль в імунних процесах таких пептидних регуляторів, як субстанція Р та соматостатин. Показано, що субстанція Р стимулює проліферацію та диференціацію клітин лімфоїдної тканини та секрецію ними цитокінів, в т.ч. протипухлинних цитокінів. Т- і В-лімфоцити володіють рецепторами до субстанції Р. Соматостатин пригнічує вивільнення з базофілів і мастоцитів (тучних клітин) біологічно-активних речовин, знижує активність Т-лімфоцитів.

На основі проведених досліджень було встановлено, що АКТГ, глюкокортикоїди, андрогени, естрогени, прогестерон, паратгормон пригнічують активність імунної системи; окситоцин і вазопресин; тироксин, кальцитонін, мелатонін та інсулін - стимулюють синтез антитіл та фагоцитоз.

Регуляція імунних процесів у центральній нервовій системі

Головний мозок ізольований від імунної системи та відноситься до так званих «забар’єрних» органів, до антигенів яких за нормальних умов неможливе формування імунної відповіді. Це пов’язано з наступними факторами: відсутністю лімфатичного дренування мозку та низьким рівнем експресії молекул HLA на клітинах мозку; наявність гематоенцефалітичного бар’єру. Всі ці фактори, а особливо наявність чіткого анатомічного поділу між імунною системою та нервовою тканиною дають основу вважати ЦНС імунологічно привілегійованим органом. Незважаючи на те, що в ЦНС відсутні або майже відсутні дендритні клітини, Т- і В-лімфоцити, в цій системі можливий розвиток імунної відповіді. Це пов’язано з наступними умовами:

1. ЦНС має розвинену фагоцитарну систему в вигляді гліальних клітин, які здатні при активації синтезувати цитокіни;

2. активовані Т-лімфоцити здатні проникати через гематоенцефалітичний бар’єр, забезпечуючи в ЦНС імунологічний нагляд.

Таким чином, формування імунологічної відповіді забезпечується наявністю антигену, антигенпрезентуючих клітин (АПК), Т- і В-лімфоцитів, цитокінів. Однак, необхідно пам’ятати, що формування будь-якого типу імунологічної відповіді в ЦНС відноситься до небажаного явища і призводить до розвитку патологічного процесу.

«Пальма першості» регуляторного впливу на імунологічні процеси в організмі належить цитокінам. Основними цитокінпродукуючими клітинами нервової системи є гліальні клітини. Клітини мікроглії продукують наступні протизапальні цитокіни - IL-10, TGF-β; прозапальні цитокіни - IL-1, IL-6, TNF-α, INF-γ, при активації клітин мікроглії відбувається синтез IL-12. IL-10 здатний пригнічувати експресію молекул HLA та антигенпрезентуючу функцію клітин мікроглії; TGF-β - пригнічує проліферацію Т-лімфоцитів і гліальних клітин, знижує біосинтез молекул міжклітинної адгезії (ІСАМ). На основі проведеного аналізу цитокінової взаємодії в нервовій тканині можна зробити висновок, що клітини мікроглії більшою мірою виявляють імуносупресивний вплив порівняно з прозапальними ефектами, що допомагає зрозуміти і охарактеризувати патогенез низки хвороб ЦНС. Існують дані, які свідчать про провідну роль у нейроімуномодуляції печінкових макрофагів (купферовський клітин), як джерела цитокінів.

Механізми взаємодії між імунною та нервовою системами без участі цитокінів:

1. Трансляція гуморальних сигналів периферичної нервової системи в нервову тканину та активація центральної нервової системи через блукаючий нерв і ноціцептивні волокна в складі симпатичних нервових закінчень. Результатом реалізації цього механізму є порушення інервації (наприклад, при застосуванні адреноблокаторів), що веде до розвитку тканинно- та органоспецифічних пошкоджень.

2. Регуляція імунної системи через гіпоталамо-гпофізарно-наднирникову вісь проявляється максимальною продукцією антитіл на тлі підвищення концентрації кортизолу, в результаті чого збільшується синтез норепінефрілу та активізація нейронів, які містять кортикотропінрилізінг-фактор.

Основні біологічні ефекти цитокінів не обмежуються тільки участю в регуляції імунних процесів. Цитокіни мають здатність потужно впливати на поведінку, пам’ять, нейроендокринні взаємодії, регуляцію циркоїдних ритмів, температуру тіла тощо. Ефекти регуляторних цитокінів, які продукуються астроцитами і клітинами мікроглії подані в таблиці 1.

Таблиця 1