11.2. Сучасний стан із застосуванням діючих та розробкою нових видавничих стандартів в україні

Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці, як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений аналіз засвідчує безвідповідальність, непрофесіоналізм цілого ряду видавців, особливо новоутвореної генерації, у цій важливій справі.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Глибину й серйозність цієї проблеми кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою ціль переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десяток-два новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи випускних даних видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати.

Кілька характерних прикладів. Візьмемо, скажімо, святая-святих — авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків — "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано — Віра Агеєва; на звороті титулу вона вже названа автором-упорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями.

Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу — що в нього є ще й співавтор — І. Петрів; а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори — вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці — одна назва, на титулі — інша, у каталожній картці — третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна кожен редактор будь-якого видавництва знав, що такі тексти готують упорядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як прізвище автора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах бібліотек.

Здавалося б, значення і конкретне місце розміщення ще одної святая-святих у вихідних відомостях видання — знак охорони авторського права (Copyright) — має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але грубих порушень тут — більш, ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво "Любіть Україну", до того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі — "Посібник книговидавця". Багато видавців, розміщуючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не надає такому знакові юридичної сили.

Подібна ситуація і з оформленням посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективно-фантастично-розважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим елементом, який ідентифікує видання і видавця на міжнародному рівні, — ISBN — також маємо багато самодіяльності. Ряд нових видавців, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством ISBN (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й сплатити певну суму коштів), довільно "вигадує" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що характеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі зустрічаємо старий ідентифікатор радянських книжкових видань з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаємо тут архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення, мовностилістичний аспект редакторської роботи — у цій справі деякі вітчизняні видавці "зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку маємо нині в контексті дотримання видавцями існуючих стандартів, майже з абсолютного точністю нагадує ту, яка склалася у 20-х роках минулого століття і про яку з болем у душі писав видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони часом подають!.. Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, — аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань — жахлива, видаються переклади нспідписані, тобто їх робить хто-будь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови".

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлялися через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні російсько-українські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України — Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Інша річ, що й нові стандарти багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400-сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу",що побачило світ значним накладом 1998 року, — то результат інтенсивної розробки протягом 1990-1997 років нормативно-технічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.)

З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення 1994 р. при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК-101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК-101 та його складових став Український науково-дослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка з місцем осідку у Львові.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання "Книжкова палата України". 1995 року побачило світ перше офіційне видання першого українського видавничого стандарту ДСТУ 3017-95 "Видання. Основні види. Терміни та визначення" (введено в дію Наказом Держстандарту України від 23 лютого 1995 року № 58). Авторами цього документа стали І. Лупандін, Т. Пучкова та Г. Пліса.

Серед уведених у дію нових українських стандартів, що мають пряме або опосередковане відношення до видавничої справи, варто передусім назвати такі:

ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення.

ДСТУ 3018-95. Видання. Поліграфічне виконання. Терміни і визначення.

ДСТУ 3582-97. Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила.

ДСТУ 3772-98. Оригінали для поліграфічного відтворення. Загальні технічні вимоги.

ДСТУ 3814-98. Інформація та документація. Видання. Міжнародна стандартна нумерація книг.

Важливо наголосити: до введення в дію нових видавничих стандартів діючими для видавців залишаються старі, радянські, а не нові російські стандарти.