16.1. «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» як катехізис

Трактат «Початкові двері до християнської добронравності» – це конспект катехитичного курсу, що його Сковорода читав у додаткових класах Харківського колегіуму. Твір написаний 1768 року. Значно пізніше, а власне 1780 року, Сковоро­да дописав до нього вступ. «Початкові двері...» складаються з десяти невеличких глав, в яких коротко з'ясовано поняття Бога, віри, Божого промислу, любові, гріха тощо, а також подано десять Божих заповідей. Цей трактат Сковороди відрізняється від узвичаєних у старій українській богословській традиції катехізисів. Недаром він спричинився до конфлікту Сковороди з церковним начальством [Л.У. – С. 275-276].

16.2. «Silenus Alkibiadis» та «Жена Лотова»: “священна філологія”Сковороди

Трактати «Ікона Алківіадська» (перша редакція – 1776 р., друга – 1780 р.) та «Лотова дружина» (створений упродовж 1780 – 88 років) найвиразніше оприявнюють основні риси сковородинської методи тлумачення Святого Письма. На думку Ско­вороди, „природний стиль Біблії” полягає в тому, аби „історіальною [тобто буквальною. – Л. У.] чи моральною лице­мірністю так сплести фігури й символи, що на обличчі одне, а на серці – інше. Обличчя – то полова, а серце є зерном...”. З огляду на це філософ прагне сприймати Біблію в одному тільки символічному ключі, не надаючи, здається, жодного значення, окрім знакового, її буквальному сенсу. Підставою для такого всеосяжного „фігуратизму” є передовсім ті численні енантіофанії, тобто позірні суперечності, що їх Сковорода добачає в біблійному тексті. Навзаємна неузгодженість окремих біблійних віршів чи навіть граматичних форм слів, невідповідність сюжетів Святого Письма вічним законам „блаженної натури", моральна уломність багатьох персонажів священної історії є для Сковороди лише свідченням „фігуративної природи старозаповітних та новозаповітних текстів. Відтак, припустімо, Лотове п’янство та кровосумішка постають у трактаті «Лотова дружина» щирими „тайнообразними” фігурами: „П'янство Лота з доньками? Єронім називає це байкою. І звісно, вона тайнообразна, коли богословська” [Л.У. – С. 276-277].

17. Творчість Сковороди й антична література

Давно помічено, що Сковорода лише вряди-годи згадував у своїх творах новочасних авторів, а от на стародавніх покликався доволі охоче. Серед його улюблених письменників, як свідчив Михайло Ковалинський, були Плутарх, Ціцерон, Горацій, Лукіан. Окрім них, слід назвати ще Боеція, Вергілія, Гомера, Еврипіда, Езопа, Ксенофонта, Овідія, Платона, Сенеку, Софокла та інших. Декого з них Сковорода залюбки цитує, декого, як-от Горація, Овідія, Плутарха, Теренція й Ціцерона, – перекладає, а декого коментує. Ці ж таки автори часто правлять Сковороді за взірець у його власній творчості. Наприклад, славетна пісня «Всякому городу нрав і права» взорована на оді Горація «До Мецената». Засновуючись на думці про „безпочатковість правди", Ско­ворода схильний розглядати стародавню поганську культуру, зокрема й письменство, як „другий Старий Заповіт". Недаром він називає Горація „римським пророком”, а Горацієву фразу „quod ultra est, оdегіt сuгаге” (Оди, II, 16) перекладає словами Євангелії „не печись на утро” (Євангелія від Матвія 6: 34) [Л.У. – С. 289-291].