8.7. Свобода

Свобода: Краще коритися Богові, ніж людям…

[Т.2, С. 329].

О дубрава! О свобода! В тебє я начал мудрость!

[Т.1, С. 70].

Сковорода шанував свободу як найвищу цінність дочасного людського життя: „Что то за волность? / Добро в ней какое? , Ины говорят, будто золотое. / Ах, не златое, если сравнить злато, / Против волности еще оно блато. / О, когда б же мнє в дурнє не пошитись, / Дабы волности не могл как лишитись. , Будь славен вовек, о муже избранне, / Волносты отче, герою Богдане!”. Уславлена тут „золота вольность” була чільним мотивом української барокової літератури, починаючи ще від «Віршів на жалісний потреб славного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича та «Юстифікації невинності» Мелетія Смотрицького. Дуже прикметною є також згадка про українського національного, героя Богдана Хмельницького. У сковородинській ґлоризації свободи можна вбачати і вияв європейськості нашої старої культури, і превалювання в ній ідеалів лицарського стану, і вияв питомих рис психічного складу українця, для якого, на думку Дмитра Чижевського, характерне „стремління до свободи в різних розу­міннях цього слова”. Окрім того, філософ тлумачив свободу як характерний для мудрого чоловіка душевний спокій („О дубро­ва! О свобода! В тебє я начал мудрєть, / До тебе моя природа, в тебе хощу и умрєть”), а також як глибинний сенс християн­ської релігії. Оспівуючи Різдво Христове, Сковорода каже таке: „Обєщан пророками, отчими нароками, / Рєшит в послєдня лєта печать новаго завєта; / Дух свободы внутрь нас родит, / Веселитеся, яко с нами Бог!” (порівняймо з тирадою Антонія Радивиловського: „Казав був апостол Павло: “Там, де дух, там і свобода”, – а я кажу: “Там, де хрест Христа, там і свобода”).

8.8. Себепізнання

О люди! Навіщо ви дивуєтесь океану, навіщо дивуєтесь зорям?

Ідіть, певерніться додому! Пізнайте себе! Цього буде досить. Амінь.

[Т.2, С. 374].

Сковорода надає величезного значення ідеї себепізнанни „Пізнай себе” – це „головний пункт сковородинської науки” (Володимир Білий), „коріння та стовбур... могутнього дерева, що його Сковорода плекав усе своє життя" (Володимир Ери), справжнє „підложжя його мисленнєвих побудов" (Елізабет фон Ердманн). Огортаючись „містичним ореолом”, ця ідея набуває у творах філософа „сили чарівного ключа до всіх таємниць усього сущого” (Олександра Єфименко). Відтак, Сковорода є найпер­ше філософом себепізнання. Вчиняючи ідею „Пізнай себе” наріж­ним каменем власної філософії, він продовжував традиції українського барокового богомислення, де себепізнання зазвичай поставало провідною формою сходження людини до Бога: до­сить пригадати бодай «Діоптру» Віталія Дубенського, «Арістотелівські проблеми» Касіяна Саковича, «Огородок Марії Бого­родиці» Антонія Радивиловського, «Вечерю душевную» Симеона Полоцького, «Руно орошенное» Дмитра Туптала чи «Алфавіт» Івана Максимовича. Зокрема, сковородинська думка про посутню тотожність богопізнання й себепізнання („от познанія себе самаго входит в душу свет веденія Божія") була своєрідним мисленнєвим загальником вітчизняної барокової культури. Сковородинське „Пізнай себе” спрямоване на осягнення людиною захованої в плоті містичної галузки Софії-Премудрості Божої. Евдемонізм світобачення нашого філософа, позначений радикальними рисами орігенівського апокатастазису, обумовлює розгортання ідеї „Пізнай себе” в перспективі „сродності”, себто в площині проблематики узгодження людської волі із Божим промислом „особенным для человека” [Л.У. – С. 672-680].