3. Проблеми виховання в Сковороди

„Добре виховання”, на думку Сковороди, відіграє важливу , роль у житті людини, адже саме воно надає довершеності її вродженим здібностям. Коментуючи сентенцію: „Агs регfiсіt паturаm”, – філософ каже, що виховання („наука”) – це не що інше, як „практика та звичка”, „донька природи”: „Птах може навчитися літати, але не черепаха”. „Добре виховання” розпо­чинають батьки. Основою батьківського виховання, як стверджував Сковорода в притчі «Вдячний Еродій», є: 1) „добре наро­дження”; 2) піклування про здоров’я дитини та 3) виховання вдячності. Справу батьків продовжують професійні педагоги та школа. Листи Сковороди до Михайла Ковапинського дозволя­ють окреслити головні напрямки професійного „доброго вихо­вання”. Філософ навчає свого вихованця християнських чеснот, говорить про необхідність боротьби з пристрастями, про „золоту мірноту", тобто про дотримання міри в усьому, про щиру та фальшиву дружбу, про ідеал Христової бідності та рятівні розмови із самим собою, про те, як слід лікувати болячки та які вживати харчі, про читання священних книг тощо. Крім того, людина має повсякчас виховувати й сама себе. Наприклад, чо­ловік, народжений до „богослів’я”, повинен цуратися світової марноти, прагнути усамітнення, любити бідність і цноту, бути терплячим, знати священні мови, читати стародавніх поганських філософів та отців Церкви, а головне – Біблію. Тоді, десь у 30 років, він почне потроху розуміти природу речей („Довго сам навчайся, якщо хочеш навчати інших. Плодом усіх наук та мистецтв є правильна практика. І ти, коли проповідуєш слово Божої правди, потверджуй його дивами свого непорочного життя. Не можна змурувати словом те саме, що руйнуєш на ділі”). Живучи так, чоловік, народжений до „богослів’я”, у 50 років „народжу­ється вдруге”, тобто стає нарешті досконалим „богословом” [Л.У. – С. 502-504].

4. Сковорода й традиції античної педагогіки

Одним з важливих джерел сковородинської педагогіки є філософія та література античного світу. Про це свідчать рясні покликання Сковороди на Епікура, кініків, Платона, Плутарха, стоїків та інших у ході розгляду питань освіти й виховання. Скажімо, поняття „сродність” Сковорода прямо пов'язував з ідеєю: „Similem ad sіmіlеm ducit Dеus” („Бог веде схоже до схожого”), – яку в старій Україні приписували або платонікам (Іван Максимович), або сприймали як за­гальник стародавньої філософії (Іларіон Денисович). Навіть сковородинська метода розпізнавання „сродності” дитини, подана в «Алфавіті миру» („Дивись, як хлопчак, граючись, робить ярмо та вдягає його цуценяті чи кошеняті – хіба то не є тінь його хліборобської душі?.. А коли він припасовує шаблю, чи це не смак до військової справи? Коли трирічний хлопчина вчиться зі слуху набожних пісень, полюбляє зазирати до священних книг, гортати сторінки..., чи це не таємна іскра природи, що зродила та покликала його до богослів'я?), виразно асоціюється з культурою Стародавньої Греції та Риму. „Коли афіняни хотіли розпізнати природні схильності своїх дітей, – писав Антоній Радивиловський в «Огородку Марії Богородиці», – тоді в ті дні, як ремісники відкривали свої майстерні з різним начинням, виводили їх та пильно придивлялися, на що ті будуть звертати увагу... Якщо хто спрямовував очі на майстерню, де було військове начиння, Та простягав руку до лука, до шаблі, тоді знали, що той має бути вояком. А якщо хто дивився туди, де були книги, і тягнувся до Арістотеля, Гомера, то бачили, що з нього має бути добрий поет чи філософ” [Л.У. – С. 506-507].