9.2. Сковорода й Сократ

Сократ (близько 470 – 399 рр. до Різдва) – великий давньогрецький філософ, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку стародавньої грецької філософії (перехід від натурфіло­софської проблематики до питань людського життя). Був звинувачений афінським демосом у „запровадженні нових богів та розбещенні юнацтва” й засуджений до страти. Сократ не писав жодних творів. Про його науку знаємо передовсім із „сократівських” творів Платона та Ксенофонта. Ім'я Сократа вже в давнину перетворилося на своєрідний символ філософського способу життя. В Україні воно було відоме ще з княжої доби, зокрема із хроніки Георгія Амартола (Сократ, „переступивши геллінський закон, помер, випивши у в'язниці цикуту”). Сковорода охоче покликався на Сократа в «Харківських байках», у діалогах «Кільце», «Алфавіт миру», у трактаті «Sіlеnum АІсіbіаdіs», притчі «Убогий Жайворонок» та в листах. А в історико-філософській традиції тема «Сковорода й Сократ» була започаткована розвідками Александру Хашдеу «Сократ і Сковорода» (1833) та «Григорій Варсава Сковорода» (1835). Перегодом услід за Хашдеу Сковороду будуть порівнювати із Сократом Григорій Данилевський, Федір Зеленогорський, Дмитро Багалій, Павло Житецький (щоправда, останній сприйняв думку про „сократизм" Сковороди тільки почасти, вважаючи, що загалом „Сковорода далекий був від метафізичних прийомів Сократа – індукції і визначень”). У XX столітті гадка про „сократизм” Сковороди набула значного поширення, передовсім завдяки присвяченим Сковороді працям Володимира Ерна, перша з яких мала промовисту назву «Руський Сократ». Неокантіанець Семен Франк добачив у цьому присуді вияв філософського націо­налізму, а окрім того – несмак. Сковороду, – завважив він, – „можна порівняти з Якобом Беме, у ліпшому разі – з Джордано Бруно, але назвати його «руським Сократом» означає впасти в несмак..”. Так чи так, у XX столітті Сковороду раз по раз називали то „українським Сократом", то „руським Сократом”, а то й „Сократом Півночі” – досить пригадати бодай публікації Михайла Возняка, Олексія Лосєва, Івана Мірчука, Миколи Шлемкевича, Володимира Олексюка та інших [Л.У. – С. 741-746].

Деякі, як говорить Сократ, живуть, щоб їсти і пити, я ж – навпаки. Далі, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя – справа дуже важка, і один Христос може це дати і навчити [Т.2, С. 262].

9.3. Сковорода й Платон

Платон (427 – 347 рр. до Різдва) – великий давньогрецький філософ-ідеаліст, один з найулюбленіших філософів Сковороди, якого він у трактаті «Sіlеnum АІсіbіаdіs» назвав „боговидцем" („dіvinus Рlаtо”). Недаром свою концепцію двох натур Сковорода подає в термінах платонівської науки про ідеї, тимчасом як у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії ця доктрина зазнавала досить різкої критики. Про помітний вплив Платона на метафізику Сковороди говорив іще Федір Зеленогорський. Перегодом Володимир Ерн назве Сковороду „християнським платоніком”, підкресливши, що його уявлення про дві натури позначене специфічно платонівськими рисами. Про панування в Сковороди платонівського способу думання, зокрема суто платонівського „подвоєння буття”, будуть говорити також Олексій Лосєв, Дмитро Чижевський Василь Зеньковський та інші. Окрім науки про дві натури, платонівське коріння має в Сковороди думка три головні „сродностіі", яка виразно корелює з трьома станами Платонової ідеальної держави (діалог «Держава» Сковорода цитував у одному з листів до Михайла Ковалинського), теза про „нерівну рівність" (її можна інтерпретувати як платонівський принцип „геометричної рівності"), розуміння філософії як „внутрішнього діалогу” (воно корелює з платонівського діаноєю, тобто чистим мисленням ідей), уявлення про архетип тощо [Л.У. – С. 736-741].