8.11. „Сродність” („сродна” праця)

Однією з основних філософських тем Сковороди є сродність. Мабуть, найрельєфніше філософ окреслює це поняття в діалозі «Алфавіт миру» („Щасливий той, хто живе по волі благого Духа – Господь буде на всіх путях його. А що нас вводить у пагубу, так це оці чотири речі: А. Братися за те, що тобі не підходить. Б. Не­сти обов'язок, противний твоїй природі. В. Обучатися, до чого не родився. Г. Дружити, з ким не рожденний дружити. Отже, бути щасливим – значить пізнати себе, чи свою природу, взя­тися за свою долю й робити своє діло"), а також у «Харківських байках», зокрема в байці «Бджола і Шершень». „Скажи мені, Бджілко, – каже Шершень, – чого ти така дурна? Ти ж бо знаєш, що плоди твоєї праці корисні не так тобі, як людям, а тобі часто ще й шкодять, приносячи замість винагороди погибель, проте не перестаєш здуру збирати мед. Багато у вас голів, та всі безмозглі. Певно, ви без пуття закохані в мед”. Сам ти глупак, пане раднику, – відповіла на це Бджілка, – якщо не можеш збагнути того, що „нам незрівнянно більша втіха збирати мед, аніж його їсти. Для цього ми рожденні й будемо цс робити, допоки нашого віку”. Бджілка уособлює тут мудрого чоловіка, який пізнав свою сродність. „Сродність”, пояснює Сковорода, – це закарбована в кожному серці галузка Божою промислу, тобто не що інше, як „вроджена Божа воля і йот таємний закон, котрому підлягає все твориво”. Тож мудрим чоловіком є той, хто збагнув спорідненість між своєю душею та тією справою, до якої вона прагне (тоді це буде „сродна праця"), або між собою та іншою людиною (тоді народжується щира дружба). Сковорода любив повторювати стару латинську приказку: „Sіmilem ad sіmіlеm duсіt Deus" („Бог веде схоже до схожого"). Та й славетне гасло філософа: „Пізнай себе!” – означало, перш за все, узгодження людських бажань та Божої волі На сродності засновується і звеличена Сковородою „hагmтоnіa ргаеstаbіlita поміж суспільністю та людиною” (Олександра Єфименко). Джерела сковородинської науки про сродність можна шукати в стоїчному принципі „життя згідного з природою”, у святоотцівській та схоластичній традиції, в уявленні про Церкву як про містичне Христове Тіло тощо [Л.У. – С. 689-696].

8.13. Щастя

О, щасливий той, хто вступив на шлях Господа! Але тричі, чотири рази блаженний той, хто несхитно йде по ньому

[Т.2, С. 386]

Одним із найважливіших понять філософії Сковороди є щастя. Недаром науку Сковороди зазвичай розглядають у рамцях евдемоністської традиції. Для нашого філософа щастя – це справжня саusa fїпаlis усіх людських помислів, почувань та дій. Утім, наділяючи щастя примітними рисами орігенівського апокатастазису, Сковорода перетворює його на своєрідний есхатологічний принцип. Свої погляди на природу щастя він найдокладніше розглядає в діалозі «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті», а також у трактаті «Початкові двері до християнської добронравності». „Нема нічого солодшого для людини й нічого потрібнішого, – каже він, – як щастя, і нема нічого легшого, ніж Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же в законі Вічного... Що було б тоді, коли б щастя, наймиліше і найпотрібніше для всіх, залежало від місця, від часу, від плоті й крові? Скажу ясніше: що було б тоді, коли щастя помістив Бог в Америці, або на Канарських островах, або в азіатському Єрусалимі, або в царських палатах, або в часах Соломонових, або в багатствах, або в пустелі, або в чинах, або в науках, чи в здоров'ї? Тоді б і щастя наше, і ми з ним були б бідні. Хто міг би добратися до тих місць? Як можна всім народитися в одному якомусь часі? І як можна поміститтц всім в одному чині або стані?.. Нині чи хочеш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не тиняйся в палацах, не плазуй по земній кулі, не броди по Єрусалиму... Золотом можеш купити село – річ трудну, бо не вельми потрібну. А щастя, як річ найбільш потрібна, дається всюди даром. Повітря і сонце завжди з тобою, всюди й даром; а все те, що від тебе геть тікає, – знай, що воно чуже й не вважай за своє” [Л.У. – С. 680-687].