4. Поезія Сковороди: загальна характеристика

До корпусу поетичних творів Сковороди належить збірка «Сад божественних пісень», ціла низка окремих поезій, а також поезії, що входять до складу діалогів (найрясніше поетичних вкраплень у візії «Боротьба архистратига Михайла із сатаною») та листів. Мабуть, збереглися не всі поетичні твори Сковороди. Принаймні, колись подейкували, нібито він був автором складеної силабічними віршами трагедокомедії. Поезію Сковорода став писати десь на початку 1750-х років: одна з його найраніших поетичних спроб (двадцять шоста пісня «Саду божественних пісень») датована 1753 роком. Останні ж за часом поезії Сковороди подибуємо в його листі до Михайла Ковалинського від 26 вересня 1790 року («Молитва до Бога за місто Харків») та в діалозі «Потоп зміїний» (1791). «Сад боже­ственних пісень» — це збірка оригінальних набожних поезій, що складається з трьох десятків творів, частина з яких покладена на музику. Окрім «Саду пісень», перу Сковороди належить, приміром, енкомій вольності під назвою «Dе lіbегtаtе», емблематичні вірші на образ непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, який прикрашав колись богословський клас Харківського колегіуму, пройняті неоплатонівським пафосом розважання над таїнством святої євхаристії «Про святу вечерю, або Про вічність» («Dе sасга саепа, sеu аеtегnіtаtе»), граційні „георгіки" «Ессее juventa аnnі! fасіеs nоvа rіdеt ubiguе...» («От вона, молодість року! Природи лице оновилось...») тощо. Сковорода є також автором цілої низки перекладних поезій (він перекладав та переспівував Вергілія, Горація, Овідія, Сидронія Гошія, Марка-Антуана де Мюре). У своїх творах філософ використовував також поетичні тексти інших авторів (наприклад, „переможну пісню" з трагедокомедії київського письменника й богослова Варлаама Лащевського «Гнана Церква») та народну поезію (приміром, наприкінці притчі «Вдячний Еродій» подано українську народну пісню «Соловеєчку, сватку, сватку», котру хор хлопчиків співав якось „святому блаженному єпископу Йоасафові Горленку”) [Л.У. – С. 234-239].

5. Провідні мотиви поезії Сковороди

У своїй поетичній творчості Сковорода звертався здебільшого до тих мотивів, які були характерні для українського літературного бароко: життя як дорога, життя як театр, море світу, свобода, людське різнопуття. Неперевершеною за глиби­ною втілення останнього мотиву на грунті української метафізичної лірики доби бароко є десята пісня «Саду божественних пісень» («Всякому городу нрав и права»). Досить часто в Сково­роди зринає також мотив плинності (vагіеtas) світу та марності (vаnіtаs) дочасного людського життя, тобто мотив смерті, який можна вважати за справжню „царську дорогу” поезії україн­ського бароко. З-поміж христологічних мотивів сковородинської поезії на передньому краї перебувають різдвяний (мотив Різдва просякнутий у Сковороди містичним патосом благодатного „обоження") та великодний, щільно пов'язаний тут із мотивом співрозп'яття (варто пригадати бодай 7-у пісню «Саду божественних пісень»). Окрім цього, у поезії Сковороди звучать мотиви спокою, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю й дияволом, щастя, Христової бідності тощо [Л.У. – С. 251-255].