17.1. Сковорода й Верґілій

Публій Верґілій Марон (70 – 19 рр. до Різдва Христового) – великий римський поет. У старій українській школі Верґілій належав до найшанованіших класиків. Його «Буколіки», «Георгіки» та «Енеїда» правили за взірці „низького”, „середнього" та „високого" стилів і докладно вивчалися в курсі поетики. Сковорода, бувши викладачем поетики, подає цілу низку версифікаційних вправ на теми Верґілієвої «Енеїди».

17.2. Сковорода й Горацій

Квінт Горацій Флакк (65 – 8 рр. до Різдва Христового) – ве­ликий римський поет, улюбленець Сковороди. Зокрема, Сковорода переклав оди Горація «До Ліцинія Мурени» (II, 10) та «До Помпея Гросфа» (II, 16), а 24-а пісня «Саду божественних пісень» є пере­співом Горацієвої оди (II, 16). У діалозі «Бесіда 1-а» зринають. слова Горація: „Рогtiсіbus nоn judісііs utеге vuldi", – які Сковорожа перекладає приказкою: „По мосту-мосточку з народом ходи, та по розуму його себе не веди". Перегодом, у присвяті діалогу «Ікона Алківіадська» Сковорода наведе слова Горація: „Nес dulcia differ in annum..." („Не відкладай насолоди на рік...”). Філософ згадує Горація також у листах до Михайла Ковалинського та Федора Жебокрицького, наслідує його в деяких своїх поезіях. Горацій приваблював Сковороду не лише як блискучий майстер поетичного мистецтва, але також як співець „золотої мірноти”, епікурейського спокою. Недаром у діалозі «Ікона Алківіадська» наш філософ наводить грайливе окреслення, яке дав сам собі Горацій: „Поросятко з череди Епікура" (Послання, І, 4). Звісно, Сковорода посутньо християнізує римського поета [Л.У. – С. 292-294].

17.3. Сковорода й Езоп

Езоп (VII – VI ст. до Різдва Христового) – славетний давньо­грецький байкар. Сковорода дуже цінував езопівські байки. Власне кажучи, сам жанр байки філософ асоціював найперше з Езопом. „Жодні барви, – писав він у передмові до «Харків­ських байок», – не красять троянду, лілею, нарцис так живо, як чудово в них утворює невидиму Божу правду тінь небесних і земних образів. Звідси народилися hіегоg1урhіса, еmbІеmаtа, sуmbоІа, таїнства, притчі, байки, порівняння, прислів’я... І не дивно, що Сократ, коли йому внутрішній геній, керманич в усіх його справах, звелів був писати вірші, обрав тоді Езопові байки”. Сковорода має тут на думці історію, викладену в платонівському діалозі «Федон»: до Сократа у в'язницю приходять його приятелі, зав'язується розмова, в ході якої зринає ім’я Езопа, і тоді Кебет запитує Сократа, чи то правда, що він склав нещодавно „віршові переробки байок Езопа"? Сократ відповідає, що боги кілька разів за життя спонукали його до мистецтва, тож він таки спробував був складати вірші. „Позаяк творчої уяви в мене обмаль, – продовжив він, – я вдався до того, що було мені найдоступніше – до байок Езопа. Знаючи їх напам’ять, я завіршував ті, які мені пригадалися перші”. Та й байки самого Сковороди на значну міру засновуються на езопівських сюжетах. Так, іще 1760 року в стінах Харківського колегіуму філософ написав по-латині та по-українському віршовану «Байку про Ягня та Вовка-флейтиста», що є оригінальною обробкою езопівського сюжету; байка «Жайворонки» засновується на сюжеті Езопової байки «Орел і Черепаха», байка «Гній і Алмаз» – на сюжеті байки «Півень та перлина», у байці «Олениця і Кабан» згадано езопівську байку про зарозумілого Грака, що вбрався був у павичеве пір'я, тощо [Л.У. – С. 294-295].