4. Етика (моральна філософія, християнська філософія, практична філософія) Сковороди

Сковороду часто називають філософом-моралістом, мавши на думці наявні в його творах численні приписи етичного гатунку („Не ревнуй в том, что не данно от Бога. / Без Бога (знаешь) ни же до порога”; „По мосту, мосточку с народом ходи, / По разуму ж его себе не веди"; „Кому меньше в жизни треба, / Тот ближае всех до неба” тощо). Утім, етика Сковороди – явище, перш за все, релігійне, адже вона має глибоке містичне підложжя. Засадою морального життя для Сковороди є страх Божий (недаром у пам'яті простолюду він залишився як чоловік, що вчив „добру, страху Божому та упованню на милосердя ро­зіп'ятого за гріхи наші Господа нашого Ісуса Христа”). Власне кажучи, філософ ототожнював страх Божий з вірою в Христа. Оця тотожність Господнього страху та віри в Христа віддзерка­лює незбагненну тотожність Бога-Отця з Богом-Сином, отож, душу праведника можна уявити як „твірний образ” Пресвятої Трійці. „Естли б кто мене спросил, – пише Сковорода, – каким образом наслєдовать страх Божій, я б ему отвєчал с Сираховым сыном: "Возжелав премудрости, соблюди заповєди, и Господь подаст тебе”. Премудрость и страх Божій одно. А естли опять спросишь, коим путем достигнуть вєры, невидимое величество Божіе видящей..., скажу тебе со Іоанном: "Всяк согрєшаяй, не видє его, не позна его". Спроси ж теперь мене, коим способом получить наслєдіе дражайших заповєдей. Отвєчаю с Давидом: “Блажен муж, бояйся Господа, в заповєдях его восхощет зєло”. Видиш, что к помянутым двоим присовокупляется, а сіє тріе суть едино: страх Божій, вєра Христова і животворящія заповєди. Страх Божій и вєра побуждают к за­повєдям, а дух заповєдей вершит двоицу”. Іншими словами, страх Божий, тобто премудрість, є знаття про те, що таке щастя, а цнота – це воля та чин, спрямовані до нього. Звідси – ідея „наслідування Христа”, яке полягає не тільки в кенозисі чи „співрозп'ятті”, але й у прикметній для моральної людини боротьбі з афектами, адже „в такій людині панує мир і душевний , спокій, що його дарує Господь своїм найдорожчим учням: мир свій дарую вам. Найближче до них перебуває той, хто наполегливо бореться з афектами та стримує їх вуздечкою розуму, неначе диких коней” [Л.У. – С. 622-633].

5. Єство філософії згідно з наукою Сковороди

У старій Україні єство філософії окреслювали здебільшого згідно із шістьма класичними дефініціями, що їх подає «Діале­ктика» Івана Дамаскина: 1) філософія – це пізнання природи речей; 2) філософія – це пізнання Божих та людських справ; 3) філософія – це розмисл про смерть; 4) філософія – це уподіб­нення Богові; 5) філософія – це наука над науками; 6) філософія – це любов до мудрості, тобто до Бога, оскільки саме Бог є справжньою Мудрістю. До поняття філософія щільно прилягав разочок інших понять: богомысліе, боговиденіе, философское боговиденіе, духовная церковная и богодарованная философія, Христова философія, философіа христіанская, мудрованіе духовное, премудрость духовная, мудрость небесная, смиренномудріе тощо. У цьому-таки річищі розглядав філософію і Сковорода. На його думку, „Христова (християнська) філософія” є не що інше, як головна мета („главная цель”) дочасного людського життя, ко­тра „устремляет весь круг дел своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу, благородство сердцу, светлость мыслям...”. Бути філософом означає не тільки розумітися на богодухновенних текстах Святого Письма, втішатися самотою тощо, але й уміти добачати „сверх пустыни, сверх стихійной бражды нечто новое и нестареющееся, чудное и вечное”, зрештою, „посвятиться Богу”, тобто вільно шукати його „в натуре и в книгах”. Оцій справжній філософії Сковорода протипокладає дурну філософію , або дурномудріе , що його святий апостол Павло на­звав колись „пустою философіею, которая бражничит по бурде стихійной, препятствующей философствовать по Христе...” [Л.У. – С. 633-635].