16.Романтичні концепції мистецтва слова.

На батьківщині романтизму, у Німеччині, існували дві романтичні школи - йєнська (брати Ф. та А. Шлегель, JI. Тік, Новаліс, В. Вакенродер) та гейдельберзька (брати Я. та В. Ґрімм, Л. Арнім, К. Брентано, І. Ейхендорф). Видатні німецькі романтики Е. Т. А. Гофман, Г. Клейст, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо не належали до цих шкіл. Значним явищем у світовому романтизмі стає його англійський варіант. Англійський романтизм презентований так званою «озерною школою» (В. Вордсворт, С Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта. Представниками французького романтизму були Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, Б. Констан, А. де Віньї, А. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюго, Ж. Санд, Е. Сю. Поширюється романтизм і в інших європейських країнах: Італії (Дж. Леопарді, Н. Фосколо, А. Мандзоні), Іспанії (X. де Експронседа, М. X. де Ларра), Австрії (Ф. Ґрільпарцер, Н. Ленау), Польщі (А. Міцкевич, Ю. Словацький, 3. Красинський), Угорщині (Ш. Петефі). Охоплює романтизм і Росію (В. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, К. Рилєєв, Ф. Тютчев, Μ. Лєрмонтов), й зокрема — літератури народів, що входили до складу Російської імперії (А. Чавчавадзе і Н. Бараташвілі в Грузії, X. Абовян у Вірменії, Аспазія та Я. Райніс у Латвії та інші).

Поет, за романтичною концепцією, є провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він вищий за них. Поети, за висловом видатного англійського романтика Персі Біші Шеллі, є «невизнаними законодавцями світу». Вони, як зазначає Шеллі, «фундатори законів, засновники громадянського суспільства, винахідники мистецтва життя, наставники людства». Сама ж поезія «врятовує від загибелі прояв божества в людині» Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям. Дійсно, чимало принципів і рис нового напряму протистояло класицистам. Зокрема, культ античності, що панував у класицизмі, не знаходить свого відгуку в романтиків. Останні - чи не вперше в літературі Нового часу - із трепетом ставляться до середньовічної доби. «Це були прекрасні, блискучі часи, коли Європа була єдиною християнською країною, коли християнське співтовариство населяло цю перетворену людиною частину світу...», - писав про середньовіччя один з найяскравіших теоретиків і практиків німецького романтизму Новаліс. Віддає перевагу середнім вікам перед античністю і представниця французького романтизму Жермена де Сталь. У культурі й мистецтві середньовіччя романтики вбачали таємниче, містичне, дивовижне, а саме це й цікавило їх, і художньо відтворювалося в їхніх творах. Митець постає в романтичній концепції творчості постаттю, яка надає подіям, стосункам внутрішньої логіки, доцільності, естетичної довершеності, що й робить їх людськими, тобто духовними.

Естетичні принципи літератури романтизму відбилися в теоретичних працях та маніфестах представників напряму. Серед найвизначніших — «Фантазії про мистецтво» (1799 р.) В. Вакенродера, «Фрагменти» Ф. Шлеґеля (1797— 1800 pp.), «Християнство, або Європа» (1799 р.) Новаліса, передмова до другого видання «Ліричних балад» (1800 р.) В. Вордсворта, «Про літературу» та «Про Німеччину» (відповідно — 1800 р. та 1810 р.) Ж. де Сталь, передмова до драми «Кромвель» (1824 р.) В. Гюґо.

17. Особливості розвитку української літературознавчої думки. Основи літературознавства

Першою працею з літературознавства в Україні був вільний переклад з болгарської мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур. Невідомий перекладач замінив грецькі терміни слов'янськими.

Проблеми літературознавства розглядає і невідомий автор "Слова про похід Ігорів". Він характеризує два види творчості: "по билицях часу нашого", тобто так, як було у житті і "за вимислом Бояна". Вимисел Бояна полягав у надмірній метафоризації. М. Наєнко слушно відзначає: "Маємо справу з тими ж уявленнями про два типи художнього мислення, які існували ще у античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його".

Окремі питання літературознавства розглядав І. Вишенський (між 1538 і 1550 рр. — 20-ті роки XVII ст.), він вимагав від художньої літератури "пафосу правди" .

Проблем літературознавчого характеру торкалися автори передмов і післямов книжок, зокрема К. Острозький до Біблії, І. Федоров до нового Заповіту. Він — автор післямови до "Апостола".

Певний внесок в українське літературознавство зробив Лаврентій Зизаній. У 1596 році надрукував у Вільні книгу "Граматіка словенска сьвершеннаго искуства осми частій слова", у якій є розділ "О метре и о рифме", присвячений особливостям силабічного віршування.

Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Таких поетик учені налічують близько тридцяти, більшість збереглася у рукописах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття.

У "Поетиці" Ф. Прокоповича — три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії.

У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" — у похвальних словах та історичних описах.

Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) і Георгія Кониського (1717—1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування.

Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства. Досягнення теоретико-літературної думки XVIII ст. пов'язані з працями Григорія Сковороди (1722—1794 рр.). Він виступав проти наслідування творів античної літератури, закликав орієнтуватися на українські літературні традиції. На противагу доктрині Платона про розлад між поезією і філософією Сковорода утверджував ідею їх спорідненості і взаємодії. У своїх творах він показував органічний зв'язок краси і добра, синонімом доброти вважав сердечність.

Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761— 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). У розвиток українського літературознавства середини XIX століття значний внесок зробили фундатори Кирило-Мефодієвського братства М. Костомаров, Т. Шевченко і П. Куліш. Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.) у статті "Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке" (1843 р.) писав про самобутність української мови і українського народу. "Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна". Мову Костомаров вважав основною ознакою народності. Серед головних вимог до художнього твору Костомаров, виходячи з ідей народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів. Своє розуміння народності М. Костомаров показав у статтях про Т. Шевченка. Шевченко, за словами Костомарова, "це цілий народ, що говорить устами свого поета: душа його усвідомила співчуття і схожість між станом своїм і загальнонародним почуттям".

Найбільшою заслугою сучасника Шевченка Пантелеймона Куліша (1819—1897 рр.) є утвердження української літературної критики, завдання якої — вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим розумом. Критеріями оцінки художніх творів П. Куліш вважав вірність "живопису з натури", глибину сердечного почуття, єдність форми і змісту. Мистецтво, на думку Куліша, — це творчість за законами краси.

Праці П. Куліша сприяли появі в українській літературі пошевченківської доби етнографічно-побутової школи, представленої творчістю Ганни Барвінок, А. Свидницького, О. Стороженка.

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891 рр.) і його послідовників — Д. Овсянико-Куликовського, Б. Лезіна, В. Харцієва, Т. Райнова. Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ—XX століть зробив Іван Якович Франко (1856—1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". Зриви в розвитку літературознавчої думки І. Франко пояснював абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики". Значної шкоди літературі, на думку І. Франка, завдала канонізація вимог класицистів.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.