58. Історичні підходи до принципів класифікування ліричних творів

59. Видові варіації лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність:

1. Рід — лірика.

2. Вид —

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої різновиди. Наприклад:

1. Рід — лірика; різновиди роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.

При вивченні ліричних творів часто використовується тематична класифікація. Виділяють такі жанри:

1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця).

У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.

2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:

а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);

б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);

в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);

г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).

3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").

4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава).

5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).

6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого — в глухі" П. Скунця).

60. Драма в історичному розвитку. Драма (грецьк. Drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення

Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi «Поетика» розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiї, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiї в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та її мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчної дiї у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелiвська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажiв через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дiї, кульмiнацiєю та розв’язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такої драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ’яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий, I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiї.

Iншим жанровим типом є «неаристотелiвська» або «вiдкрита» драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, «Обiтниця Яугандхараяти» в Iндiї, «Перси» Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв’язки («Чарiвний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесi Україники, «Соловейко-Сольвейг» I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твориподiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.

Драма як жанр

П’єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi («Iон» Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессiнг – «Мiс Сара Сампсон», «Емiлiя Галоттi»). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов’язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з’являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» I. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонiм не розкрито), «Чари» К. Тополi, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Iвана» С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi.

Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерiвна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з’являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зiйде…» М. Кропивницького, «Житейське море» I. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» I. Франка, «Нахмарило» Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми («Молода кров», «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь»). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш («Зона», «Патетична соната», «Вiчний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.

Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.

61. Зовнішні та внутрішні ознаки драматичних текстів. Основною ознакою драматичного твору є призначення його для театрального спектаклю. Текст драматичного твору складається з двох частин - мови героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів. Крім цього драматичний твір має ще кілька суттєвих ознак: - в драмі події відбуваються в теперішньому часі. На це вказують дієслова у формі теперішнього часу; - у драматичному творі майже немає описових елементів тексту, прямої мови, а про всі події читач дізнається з розмов дійових осіб;  - властива одна сюжетна лінія й головна подія, герої показані в критичний момент свого життя, а дії у творі стиснуті в часі; - емоційно-чуттєва напруга. Ведучі жанри драми: трагедія, комедія, драма (як жанр), трагікомедія, водевіль, мелодрама.

«Закрита» драма

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший — «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:

Введення в історію події та персонажів

Однозначна зав'язка

Тісний змістовий зв'язок між сценами

Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами

Лінійна дія

як правило, 5 актів

відсутність зміни місця дії, або незначна зміна

лінійна часова послідовність

коротка тривалість дії

наявність протагоніста та антагоніста

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж.Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Олександр Островський, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

«Відкрита» драма Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкритої драми є:

відсутність введення

відсутність однозначної зав'язки

відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами

сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць

нелінійна дія

відсутність формально визначених відрізків дії

часта зміна місця дії

перервна часова послідовність

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Бертольт Брехт, Назим Хікмет, Микола Куліш, Е. Йонеско, Юрій Яновський, Євген Шварц).