55.Жанри лірики. Генезис і родові ознаки.

Жанри лірики:

• Гімн - урочистий твір символічно-програмового змісту.

На початку 19 ст. романтики намагались воскресити форму гімну як емоційно насиченої (патетичної) і метрично вільної ліричної форми — «Гімни до ночі» (нім. Hymnen an die Nacht) Новаліса; наслідування цій формі Гейне— нім. «Ich bin das Schwert, ich bin die Flamme» — представляє вже справжнє «вірш у прозі». В Англії гімни Новаліса перекладав Джордж Макдональд.

• Романс - це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.

 Спиридона Черкасенка знаходимо чимало романсів («К. К-вій», «Ви не забули», «Не проклинай», «З квіток рожевих», «Хвилини щастя» та інші).

• Ода - урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги, захоплення.

 І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сафо»)

• Сонет - канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцин написаних переважно п'ятистопним ямбом з усталеною римою: абаб, абаб, ввд, еед (італійський сонет) або з трьох катренів і одного дистиха (англійський або шекспірівський сонет).

 Іван Франко: «Сонети» (1882), цикли «Вільні сонети», «Тюремні сонети»

• Елегія - ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм.

 Леся Українка («До мого фортеп'яно»

• Епіталама - твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження.

Сапфо, Теокріта, згодом — в Е. Спенсера, Я. Кохановського, І. Северяніна

• Епіграма - невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу чи негативне суспільне явище.

До епіграми зверталися Платон, Сапфо,Анакреонт, Симонід Кеоський, Мелеагр Гадарський, а в римські часи — Марціал, Ювенал, Валерій Едітуй та інші, де епіграма набуває чітких ознак сатиричного твору.

• Ідилія - невеликий, переважно віршований твір, в якому поетизується сільське життя.

Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (3 ст. до н. е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами.

• Медитація - вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення.

поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки

• Акровірш - вірш-загадка, у якому початкові букви рядків складають слово-відгадку.

 Іван Величковський, опублікована у збірниках "Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст." 

• Фігурний вірш - це вишуканий поетичний твір, в якому домінував зоровий ефект.

Гійом Аполлінер, Валерій Брюсов

• Верлібр - це вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

Олександр Блок «она пришла с мороза», Арво Метс «Молоді дівчата обличчям схожі»

• Послання - це віршований літературний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи багатьох людей.

В. Маяковський («Послання пролетарським поетам», «Лист до Тетяни Яковлєвої»), С. Єсенін («Лист матері», «Послам Грузії»), К. Симонов («Відкритий лист») та інші.

• Панегірик - жанр ораторської і поетичної творчості, своєрідний гімн на честь певної особи.

"Повісті минулих літ", "Київському літописі", "Слові про закон і благодать" Митрополита Іларіона.

Лірика (від грец. λύρα — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об’єкт зображення, але і як її суб’єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об’єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об’єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб’єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Ґете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, О.Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Гарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неруда, В. Незвал, Ґ. Аполлінер, Р. Гамзатов, О. Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають суперечливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов’язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.