23. Порівняльно-історичне літературознавство і теорія художніх запозичень.

Компаративізм. Це — порівняльний, або порівняльно-історичний, метод вивчення літературного процесу. Осново­положником його був німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809—1881 pp.). Аналізуючи давньоіндійську літературу, він помітив, що мотиви багатьох байок, казок, притч, зібраних у «Панчатантрі», у дещо зміненому вигляді можна зустріти в літературі народів Європи. Міграція сюжетів від одного народу до іншого компаративістами стала розглядатися як фактор прогресу в літературі. При цьому ігнорувалася роль життя як вирішального фактора в процесі художньої творчо­сті. Літературознавець у всьому шукав запозичень. Форма стала домінувати над змістом.

 

Значні досягнення компаративістики пов'язані з іменем російського фольклориста, етнографа та літературознавця Олександра Миколайовича Веселовського (1838—1906 pp.), який підкреслював, що в історії немає ізольованих племен і народів. На відміну від В. Міллера, котрий вбачав у давньоруських пам'ятках зображення лише старовини доби Київської Русі, О. Веселовський закликав ретельно аналізу­вати ці пам'ятки, з'ясовуючу чи не ввійшли до їхнього складу якісь чужі елементи. Його докторська дисертація «Слов'янські сказання про Соломона та Кітовраса та західні легенди про Морольфе і Мерліна» — це праця, у якій художні твори розглядалися не лише з позиції їхнього відношення до дійсності, а й стосовно інших фольклорних і літературних джерел, які могли бути відомі їхнім творцям. Витоки сказань про Соломона та Кітовраса О. Веселовський вбачав у давньоіндійських легендах про Вікрамадітьє, більш пізніх оповіданнях Талмуда про Соломона, які згодом були занесені до Європи мусульманами. До слов'ян цей апокриф потрапив через Візантію, давши книжну повість, російську билину, сербську казку. В Європі на його основі з'явилися анекдоти, цикл романів про рицарів «Круглого столу» тощо. Якщо Т. Бенфей виходив з того, що географічна близькість народів є достатньою підставою, аби твердити про їхні взаємовпливи, то О. Веселовський шукав причини спорідне­ності поезії різних народів у духовно-культурній близькості.

 

Певні досягнення в розвиткові української компарати­вістики минулого пов'язані з працями Михайла Драго-манова. У зарубіжному літературознавстві сильні позиції посідає французька школа компаративістів (Ґаляр, Ванті-гем, Бальдансперже). В сучасній вітчизняній науці про літературу чималий внесок у порівняльне літературознавство зробив Д. Наливайко.

Запозичення в літературі — використання певним автором відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Одним із прикладів запозичень є наявність вічних образів, біблійних та євангелійних сюжетів. Запозичення в літературі реалізується через переспіви, стилізацію, аплікацію, пародію, наслідування тощо. Поширеною формою запозичення вважається перенесення певного твору з одного роду до іншого. Це поняття вивчає теорія запозичення, або теорія «мандрівних сюжетів». З’явившись у середині XIX ст. (Т. Бенфей, 1859), вона відразу знайшла своїх прихильників серед представників різних напрямків і течій в мистецтві і літературній критиці.

24. Компаративістика (порівняльне літературознавство) ХІХ ст.

Літературна компаративістика як наука вивчає явища мистецтва слова шляхом зіставлення їх з іншими подібними явищами в різних національних літературах. Предмет компаративістики – генетичні, генетико-контактні зв’язки і типологічні збіги (аналогії, сходження) в національних і регіональних літературах. Генеральною метою цієї науки є розроблення теоретичних засад і методологічних принципів порівняльного вивчення літератур, а також методики компаративного аналізу літературних текстів. За Д.Дюришиним, порівняльне літературознавство, синтезуючи матеріали окремих національних літератур, сприяє встановленню закономірностей розвитку у вищому міжлітературному плані і спрямоване на відтворення світового літературного процесу. Своїми спостереженнями компаративістика водночас стимулює всебічний й об’єкривний підхід до явищ національної літератури.

Сучасна українська літературна компаративістика має такі галузі:

а) теорія і методологія вивчення генетико-контактних зв’язків;

б) порівняльна типологія різних рівнів (тематологічний, морфологічний, генологічний, стилів тощо);

в) література в системі інших мистецтв і видів духовно-практичної діяльності людини;

г) імагологія.

“Активна” (наукова) стадія розвитку компаративістики визначається межами ІІ пол. ХІХ ст. – наш час. Перехідний період між донауковою та науковою стадіями трактується як підготовчий етап (30-ті – поч. 80-х рр. ХІХ ст.) ХІХ ст. приносить інтенсивний політичний, суспільний і культурний розвиток, створює сприятливу атмосферу для міжнародного обміну культурними цінностями; Й.В.Гете вводить у цей час поняття “світової літератури” (1829), в національних системах усе більше зростає зацікавлення зарубіжними літературами. Саме в цей час компаративістика формується як наука.

Підготовчий етап пов’язаний із швидким розвитком етнографії, тобто посиленою увагою до оригінальної творчості різних народів, особливо тих, що стояли на ранніх ступенях суспільного розвитку. Це обумовило прагнення до виявлення певного фонду світових, загальнолюдських тем, образів та сюжетів. На цьому етапі порівняльне літературознавство зосереджувалось на вивченні формування цих сюжетів і образів, їх руху в часі та виявлення безпосередньо чи опосередковано в літературі різних народів та епох. Тоді працюють Ж. де Сталь, Якоб і Вільгельм Ґрімми; брати Фрідріх та Август Вільгельм Шлегелі виступають за укладання історії всесвітньої літератури тощо.

Першими компаративістами (за відсутності в той час чіткої компаративістичної методології) стають французькі вчені: професор риторики Сорбонни Абель Франсуа Вільмен (у 1846 р. він широко запроваджує порівняльні методи під час вивчення літератур латинських народів Середземномор’я тощо), Філарет Шаль, Жан- Жак Ампер та Едгар Кіне. У 1847-1864 рр. виходить 20-томник Ф.Шаля “Дослідження з порівняльного літературознавства”, де термін “порівняльне літературознавство” вжито вперше.

Імпульс для розвитку літературної компаративістики дають, зокрема, порівняльна лінгвістика, порівняльна міфологія, порівняльна фольклористика. У І пол. ХІХ ст. активно вивчаються “мандрівні сюжети”, і першим дослідником у цій сфері стає шотландець Джон Денлоп. Орієнтуючись у т.ч. на його праці, німецький сходознавець Теодор Бенфей обґрунтовує “теорію наслідування” (компаративізму), яку викладає в передмові до перекладу збірки байок і притч Стародавньої Індії “Панчатантра” (1859). Він припускав можливість міграції сюжетів серед народів через історично-доведене культурне спілкування.

Можемо говорити про закладення певних компаративістичних традицій в І пол. ХІХ ст. у словацькому та українському літературознавстві. В цей період працює професор, видатний італійський письменник-романтик Нікколо Уго Фосколо (переважно в останній період життя в англійській еміграції – 1820-ті рр.); у ІІ пол. ХІХ ст. у Швейцарії в Женевському університеті – компаративісти Ришар, Моньє, Род. Середина ж ХІХ ст. відзначена появою порівняльного літературознавства в Китаї.

Особливо помітний розвиток літературної компаративістики припадає на 70-90-ті рр. ХІХ ст., коли переважна більшість праць, присвячена проблемам впливів, виходить у Франції, а акцентуються в основному романо-германські літературні зв’язки. Предтечею компаративістики як дисципліни вважається данський учений Георг Брандес (1842-1927), якому належить фундаментальна праця в 6 томах “Головні течії в європейській літературі 19 ст.” (1872-1890). Цей час є й піком творчої діяльності визначного російського компаративіста (фольклориста, міфолога, засновника історичної поетики) Олександра Веселовського

24. Виникнення психоаналізу та розширення у зв’язку з цим сфери літературознавчих досліджень.

Традиційне літературознавство художній текст розглядало з позиції естетичної (формальної) та об’єк­тивної ідеологічної (національної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований пра­цями 3. Фройда, виявив модерну психоаналітичну цін­ність тексту, звернув увагу на необхідність осмислен­ня несвідомої творчої активності. Основний зміст класичного психоаналізу мав новий девіз культу свідо­мості, яка зіткнулася зі світом несвідомого.

У XX ст. почався процес руйнування старого культур­ного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Кла­сичній психології як консервативний науці 3. Фройд протиставив авангардний психоаналіз, із яким пов’я­зав руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людс­тва. Фройдизм у психоаналітичній теорії XX ст. роз­глядається як класичний психоаналіз.

Класичний (лат. classicus — взірцевий) психоаналіз (грец. psy­che — душа, analysis — розкладання) — авангардна теорія, що сформувалася у працях 3. Фройда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого.

Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об’єктом дослідження традиційної психо­логії була свідомість. Як наука про свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку. Цікавість до несвідомих психічних процесів у філософії та літера­турі, що особливо активізувалася на межі XIX—XX ст., сприяла виникненню теорії психоаналізу, в якій несві­доме стало об’єктом науки.

На думку Франка, несвідоме стало модерним об’єктом пізнання завдяки романтизму, в якому несві­домий елемент став основою поетичної образності; філо­софії песимізму Артура Шопенгауера (1788—1860), зокрема його основній праці «Світ як воля та уявлення» (1819); засновнику філософії несвідомого Едуарду фон Гартману (1842—1906), головна праця якого називала­ся «Філософія несвідомого» (1869). Реальність несвідо­мих психічних процесів — це та сфера, що об’єднала лі­тературу, філософію і психоаналіз.

Зв’язок психоаналізу з літературою значною мірою визначив дух часу XX ст. Основні поняття класичного психоаналізу (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних асоціацій та ін.) мали також міфологічне та літературне походження. Фройд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний ме­тод прирівнював до літературної діяльності, зауважую­чи, що історії хвороб, які він записував, «читаються, як новели», а фантазування, до яких вдаються невротики, схожі на «сімейний роман» тощо. Письменник для ав­тора психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскіль­ки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору (про це свідчить, наприк­лад, розгляд Фройдом психобіографії і творчості Ф. Достоєвського).

Психоаналіз виявив великий інтерес до античної та класичної літератури. Становленню теорії Фройда сприяла творчість Софокла, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, В. Єнсена та ін. Творчість Шекспіра була універ­сальним джерелом невротичної психології. Завдяки психоаналізу в західному літературознавс­тві протягом XX ст. поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та не­свідомих психічних процесів.

24. З.Фройд і К.-Г.Юнг про психологію творчості.

З. Фрейд та К. Юнг, як і на початку століття стають провідними постатями не лише в психології, психіатрії, але й у гуманітарних науках.

Психоаналитическая теория творчества (3. Фрейд, К. Юнг) рассматривает два аспекта: мотивацию и бессознательные компоненты творчества. 3. Фрейд полагал, что мотивы творчества связаны с эросом (влечением к жизни) и являются производными от сексуальных влечений. Творчество — это десексуализация, т. е. перенос сексуальной энергии в творческую созидательную деятельность. В продуктах творчества (прежде всего — художественного) воплощаются вытесненные стремления и переживания, происходит сублимация.

Другим положением теории 3. Фрейда является утверждение, что важнейший источник творчества — это подсознание, бессознательные психические процессы. Бессознательное, по 3. Фрейду, — самая «творческая» часть психики.

К. Юнг утверждал, что бессознательное полно зародышей будущих психических ситуаций, новых мыслей, творческих открытий. Оно является источником творческого дара, творческого вдохновения. Юнг выделял в человеке два начала — личностное и творческое, которые могут находиться в антагонистических отношениях. «Каждый творческий человек — это некоторая двойственность или синтез парадоксальных свойств. С одной стороны, он представляет собой нечто человечески личное, с другой — это внеличный человеческий процесс. Он есть в высшем смысле этого слова "Человек", коллективный человек, носитель и ваятель бессознательно действующей души человечества. Творческое живет и произрастает в человеке, как дерево в почве, из которого он забирает нужные соки... Аналитическая психология называет это явление автономным творческим комплексом, который в качестве обособившейся части души ведет свою самостоятельную, изъятую из иерархии сознания психическую жизнь и сообразно своему энергетическому уровню, своей силе... на правах вышестоящей инстанции мобилизует Я на службу себе» (1991, с. 277).

Таким образом, с позиций психоаналитических взглядов творческий дар — это рок, не подвластный сознанию и воле человека.

24. Становлення та провідні ідеї ритуальної міфокритики.

У «Літературній енциклопедії термінів та понять» під редакцією А. Н. Ніколюкіна виділяються два напрямки міфокритичних розвідок: «ритуальний» та «архетипний». Ритуальний напрямок започаткував британський дослідник Дж. Фрезер, у той час, як архетипний напрямок породжений концепціями Юнга. Розглянемо зазначені напрямки детальніше.

Попередниками ритуального напрямку у міфокритиці Джеймса Джорджа Фрезера були представники англійської антропологічної школи Тейлор і Ленг. Проте, Дж. Фрезер вніс серйозні корективи в тэйлорівську теорію анімізму, протиставивши анімізму магію, яка відповідає більш давньому періоду людського мислення та орієнтована не на персоніфікованих духів, а на безособові сили.

Саму магію Фрезер пояснював асоціаціями за подібністю (гомеопатична магія) та за суміжністю (контагіозна магія). Жертвопринесення, тотемізм і календарні культи Дж. Фрейзер майже цілком виводив з магії. Міф для Фрезера на відміну від Тейлора виступав не як свідома спроба пояснення навколишнього світу, а як знімок відмираючого обряду, вважає Є. Мєлєтінський.

Дослідження міфів і аграрних календарних культів, пов’язаних з смертю та воскресінням богів зібрані головним чином у дванадцятиомній роботі «Золота гілка». Вони представляють архаїчні паралелі до сюжету Нового завіту і християнської містеріальної обрядовості та мали великий вплив на науку про міф. Новаторською виявляється відкрита Дж. Фрезером міфологема періодично вбиваного та заміщуваного царя-чаклуна, магічно відповідального за врожай і племінне благополуччя. Дослідник реконструював цю міфологему за допомогою етнографічних фактів різного походження (вбивство царів у шиллуків, інститут «заступників» під час військової небезпеки в деяких месопотамських царствах, ритуальне приниження царя під час вавілонського новорічного свята, розповіді про вбивство царів у різних архаїчних суспільствах).

Описані Дж. Фрезером міфи і обряди привернули увагу не тільки етнографів, але і письменників завдяки драматичній проблематиці людського страждання як шляху до смерті і оновлення, паралелізму між життям людини і природи та циклічності, що відповідає уявленню про вічний кругообіг в природі і людському існуванні.

Першим дослідником, який застосував концепції Дж. Фрезера для літературознавчих цілей, був Чемберс, який опублікував у 1903 працю «Середньовічна сцена», в якому вбачається прагнення дати нове, фрезерівске, тлумачення деяким елементам середньовічної драми. У наступних роботах кембриджських міфологічних критиків ритуальний метод аналізу поступово ставав домінуючим. Найбільш відомими мифокритичними роботами 1910-20-х є «Походження аттичної комедії» (1914) Корнфорда, «Від ритуалу до роману» (1920) Уестона. Юнгіанська орієнтація незабаром починає змагатися з фрезерівською, а потім і витіснятє її. Свідченням тому може служити книга Бодкіна «Архетипи в поезії» (1934).

К. Г. Юнг висунув ідею архетипу як певного глибинного, підсвідомого фактору поведінки на основі вивчення поведінкової мотивації вчинків як індивідів, так і груп (причому на різних рівнях – від малих груп до національних спільнот включно). У центрі юнгівської концепції культури лежить «колективне позасвідоме», завдяки якому ми «… причетні до історії колективної психіки». Характерною особливісттю колективного позасвідомого К. Г. Юнг вважає те, що «… колективне позасвідоме як залишений досвідом осад і разом з тим як певне його, досвіду, a priori є образом світу, котрий сформувався вже в незапам’ятні часи. У цьому образі з плином часу викристалізовувалися певні риси, так звані архетипи, або домінанти». Вони як загальнолюдські першообрази становлять зміст колективного позасвідомого, виявляючись спочатку в міфах, а потім і в усіх сферах духовного буття людства. К. Г. Юнг вважав, що архетипові образи є витоком міфології, мистецтва, релігії, філософії. Сам термін «архетип» хоча і не був винайденим К. Г. Юнгом, до широкого літературознавчого обігу введений саме ним.