- •6. Характеристика теорії літератури, історії літератури та літературної критики як провідних галузей літературознавства.
- •9. Концепції літератури і мистецтва у країнах Стародавнього Сходу.
- •10.Літературознавство доби Античності. Естетичні погляди Платона й Арістотеля.
- •11.Розвиток літературознавчої думки у добу Середньовіччя.
- •12.Становлення науки про літературу в період Романтизму.
- •13.Естетичні погляди на літературу в добу Класицизму і Просвітництва
- •16.Романтичні концепції мистецтва слова.
- •18.Функція слова як першоелементу образного світосприйняття.
- •19. Кардинальні зміни у літературознавстві хіх століття. Виникнення загальноєвропейських методологічних літературознавчих шкіл.
- •20 . Проблема походження літератури з міфології у працях представників міфологічної школи.
- •21. Концепція авторської особистості у літературному творі з точки зору представників біографічного методу.
- •22. Культурно-історична школа: пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури.
- •23. Порівняльно-історичне літературознавство і теорія художніх запозичень.
- •28. Структуралістський метод у літературознавстві.
- •30. Герменевтика як теорія інтерпретації тексту.
- •31. Особливості психолінгвістичної теорії о.Потебні.
- •32. Теорія тексту м.Бахтіна.
- •34. Генологічна проблематика літературознавства
- •35. Термінологічне наповнення дефініцій “рід”, “вид”, “жанр”.
- •36. Дискусійні питання генеалогії епосу
- •38. Символ і алегорія
- •39. Зміст і форма художнього твору
- •40. Конфлікт і його типи
- •42. Сюжет, елементи сюжету
- •43. Тематика і проблематика літературного твору.
- •44. Образ автора у літературному творі.
- •45. Формозміст літературного твору як єдність його структури.
- •47. Фабула, мотив, сюжет, композиція, архітектоніка.
- •48. Основи поділу літератури на роди.
- •49. Жанри епосу. Генезис і родові ознаки.
- •50. Поетичний та прозовий види епосу.
- •51. Функціонування давніх епічних жанрів у новітньому літературному процесі.
- •53.Жанрові різновиди (на прикладі роману)
- •54.Байка, гумореска і пародія як епічні жанри
- •55.Жанри лірики. Генезис і родові ознаки.
- •56.Ключові ознаки ліричного твору.
- •57. Суб’єктивний чинник у ліриці.
- •58. Історичні підходи до принципів класифікування ліричних творів
- •59. Видові варіації лірики
- •60. Драма в історичному розвитку. Драма (грецьк. Drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення
- •62. Антична теорія трагедії. Обов’язкові елементи трагедії за Аристотелем.
- •66. Драма: види і жанри
- •68. Особливості часу і простору в ліриці
- •70. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі
- •71. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі.
- •Способи римування
- •75. Способи утворення строфи
- •Види строфічної будови
- •76. Трагедія, комедія, драма.
- •77. Погляди Арістотеля, н.Буало, е.Лессінга на драму.
- •78. Міжродові системи.
- •79. Поняття «текст», «твір» в інтерпретації р.Барта.
- •80. Історичний характер розвитку літератури. Поняття про художній прогрес.
- •81. Зовнішні і внутрішні фактори розвитку літературного процесу
- •83. Стадіальний розвиток літератури. Літературний напрям, течія, стиль.
- •84.Традиції і новаторство в літературі.
- •85.Бароко в літературі, його особливості й історична доля.
- •86.Класицизм, його основні принципи. Поділ жанрів на «високі» й «низькі».
- •87. Романтизм. Основні особливості та історична доля.
- •88. Реалізм, основні його риси.
- •89. Модернізм. Основні течії модернізму.
- •90. Постмодернізм як мистецьке явище.
83. Стадіальний розвиток літератури. Літературний напрям, течія, стиль.
Літературний процес — це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо).
У вивч. літ-ного процесу помітній європоцентризм. Виділяють давню, середньовічну літ-руі літ-ру нового часу з їх власними етапами: барокко, класицизм, просвітництво (із сентимент. відгалуж.), романтизм, реалізм, модерн., постмодерн. Давня: неусталеність текстів, наявність свого і чужого (позичали), вигадливий синтез – модифіковано-ритуал., культова, інфо-ділова літ-ра. Нового часу: писемність – домінуюча форма словес. мистецтва, автор. начало, літ-ній розвиток набуває більшого динамізму. Відродження сприймалося як 1) явище глобальне та як 2) специфіч. і унікал. явище зх.-європейської культури.
Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм). Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами. Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.
Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.
84.Традиції і новаторство в літературі.
Традиції і новаторство (лат. tradition — передавання) — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. "Чистого новаторства, як і чистої традиції, — відзначає Ю. Ковалів, — не існує, проте абсолютизація першого з них може призвести до гри задля гри на зразок літературних практик постмодернізму або до пасеїзму, характерного для літературної діяльності МУРу, зокрема для його концепції "Великої літератури". З другого боку, абсолютизація традиціоналізму, орієнтація лише на канон може зашкодити розвитку літератури, породивши епігонство. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо.
Традиції і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Ф. Ніцшее у поемі "Так казав Заратустра" закликав "розбити скрижалі", покинути "країну батьків" (відійти від традицій). Таке заперечення традицій приховує небезпеку забуття письменників-попередників, воно не виправдане і шкідливе.
Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати).
Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман).
Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники, різьбярі використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До образу Андромахи звертається Ж. Расін і Л. Катенін, до історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — К. Марло і Й.В. Ґете.
Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів.
Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього. Так, мистецтво Відродження і класицизму звернулося до античного; бароко певною мірою повертається до середньовічного спіритуалізму; сентименталісти відкидають раціоналізм і нормативність класицизму й повертаються до літератури середніх віків; реалізм XIX століття використовує окремі положення поетики романтизму і раціоналістичні конструкції просвітителів; модерністи відкидають життєподібність ренесанського мистецтва і звертаються до умовності середньовічного мистецтва. Футуристи, відкидаючи нормативи реалізму, модифікували спадщину бароко.
Традиції можуть втілюватися у формі ілюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо.
У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю.
В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художніх системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літературного періоду до іншого, взаємозв'язок між традиціями і новаторством стає напруженим. Це властиве ранньому модернізму, коли відбувалася переорієнтація з арістотелівського мімезису на платонівський. На цьому етапі розвитку літератури представники авангардистських течій різко виступають проти класичної літератури. Полеміка між традиційниками і новаторами триває постійно. На початку XX століття вона розгорілася між модерністами (М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, М. Євшан) і народниками (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов). У 90-х роках XX століття велася дискусія між письменниками старшого покоління і учасниками літературних угрупувань "Бу-Ба-Бу", "Нова література", "Нова дегенерація", "Творча асоціація 500", свідченням цього є статті Ю. Му шкетика "Колесо" ("Літературна Україна". — 1994. — Ч. 45), В. П'янова "На кого наїхало "Колесо" ("Літературна Україна". — 1995. — Ч. 3).
У "Лексиконі загального та порівняльного літературознавства" відзначається, що традиції мають "колективно-груповий характер і чітко виражену національну своєрідність", новаторство — категорія наднаціональна, космополітична і втілюється на особистому рівні. По-друге, важливу роль в інноваційних процесах у мистецтві та літературі кінця XIX—XX ст. відіграє загальний цивілізаційний прогрес, лавиноподібно зростаючий потік інформації, досягнення у філософії, науці, техніці (зокрема, винахід фотографії сприяв трансформації образотворчого мистецтва), нові засоби транспорту і зв'язку надихнули футуристів, кінематографічні засоби вплинули на літературу"1. Відповідно у літературі XX століття швидко змінювали одне одного різні напрями і течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, драма абсурду, постмодернізм. З'явилися поліфункціональні жанри (інтелектуальна драма, лірична проза, філософська лірика), набули популярності рухливі жанри (роман, новела, оповідання). У поетиці утвердилися нові художні засоби: потік свідомості, монтаж, колаж, підтекст, віртуальність, логіка абсурду.
Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.