54.Байка, гумореска і пародія як епічні жанри

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.  епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу:

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору і сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. "Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною..." Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах "Дон Кіхот" Сервантеса, "Золоте теля" І. Ільфа і Є. Петрова, поемі "Орлеанська діва" Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема "Батрахоміомахія" ("Війна мишей та жаб") — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана "Хмари" — пародія на Сократа і софістів, "Жаби" — на трагедії Еврипіда.

В українській літературі пародія з'явилася у XVI ст. Відомі пародії на святе письмо і церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута "Енеїда" Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.

Гумореска невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є "Продай, милий, сиві бички", "Ой що ж то за шум учинився", "Якби я був полтавський сотник".

У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики у народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.

Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — популярний епічний твір світової літератури. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин.

Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник "Панчатантра" (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г. Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського.

Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.