Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
teoriya_literaturi.docx
Скачиваний:
435
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
2.41 Mб
Скачать
  1. Літературознавство як наука. Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть. У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання. Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості. Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст. Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків. Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах.

  1. Зв’язок літературознавства з іншими науками.

Наука про літературу належить до гуманітарної сфери пізнання дійсності. На початках свого виникнення вона входила як складова до філософії, історіографії, відігравала певну роль у релігійних віруваннях як компонент осмислення священного тексту. З часом літературознавство виділилося з-поміж інших гуманітарних наук і стало самостійною галуззю з чітко окресленим об’єктом вивчення, своєю проблематикою і тематикою досліджень. Оскільки література є одним із видів мистецтва, літературознавство невіддільне від естетики — науки про загальні закони краси, прекрасне, естетичне світовідчуття. Тому літературознавство перебуває в постійному зв’язку з іншими науками, об’єктом дослідження яких є мистецтво: мистецтвознавством, театрознавством, музикознавством, кінознавством. Кожна з них розглядає образне відтворення дійсності, враховуючи конкретні засоби творення образу, властиві конкретному виду мистецтва. Літературознавство має тісний зв’язок з лінгвістикою (мовознавством) — наукою, що вивчає словесну діяльність людей, походження, закономірності розвитку і функціонування мови. Літературознавство часто користується надбаннями історичної науки, твори словесного мистецтва завжди виражають самобутність часу, в якому були написані (навіть якщо вони — на історичну тематику). Літературознавство має у своєму розпорядженні безліч фактів, які характеризують певну історичну добу з її подіями, стосунками, тенденціями, прагненнями. З літературознавством пов’язана і фольклористика — наука, об’єктом вивчення якої є усне, не зафіксоване на письмі слово. Усна творчість, яка зародилася задовго до писемного слова, згодом стала словесно-культурним контекстом літератури, тісно із нею взаємодіяла на рівні впливів, запозичень, ремінісценцій і певних взірців. Літературознавство за необхідності звертається і до релігієзнавства, яке досліджує сутність вірувань та їх історичний розвиток. Релігія здавна впливала на літературу, часом була її ідеологічною основою. Тому вивчення літературних творів, пронизаних теологічним світорозумінням, пов’язане із заглибленням у релігійний сакрум (лат. sacri — священний) для адекватного витлумачення мотиву, образу, сюжету, тропа у конкретному тексті. Не обійтися літературознавцю і без знань із філософії — здебільшого у філософії складалася певна форма світогляду, визначалися пріоритети в осмисленні людського життя, а література згодом чи паралельно підхоплювала і художньо освоювала те, над чим роздумували філософи. Багато філософських концептів (раціоналізм, сенсуалізм, ідеалізм, позитивізм) ставали основою типів літературної творчості: відповідно класицизму, сентименталізму, романтизму, натуралізму і реалізму. Оскільки об’єктом зображення в літературі є людина, літературознавство тісно пов’язане з психологією. Більше того, літературна творчість — передусім психічний процес. Література є частиною, особливим словесним виявом культури, тому літературознавство певним чином пов’язане з культурологією, яка займається складними і різноманітними феноменами людського буття, матеріальною і духовною культурою людства. Глибше проаналізувати художні явища допомагають літературознавству і такі наукові дисципліни: — текстологія, що займається вивченням і тлумаченням текстів; з’ясовує процес роботи автора над оригіналом — від задуму до завершення твору; виявляє варіанти твору чи його елементів; іноді встановлює авторство твору; відіграє значну роль у підготовці наукових видань художніх текстів, змінених автором або спотворених цензурою; — палеографія, яка вивчає пам’ятки давньої писемності з метою визначення часу і місця їх створення; в центрі її уваги — знаки писемності, написання літер у різні часи, почерки, писальний матеріал, система правопису, характер скорочень; — бібліографія, що обліковує і систематизує рукописні і друковані твори з усіх галузей знання і творчості, складає бібліографічні покажчики, довідники, сприяючи цим ефективнішому їх використанню.

  1. Становлення літератури як прагматичних текстів і феномену красного письменства. Термінологічне наповнення дефініції “література”.

ЛІТЕРАТУРА — лат. littertura, тобто ‘’написане”, “писемність” — буквально означав суму текстів найрізноманітнішого змісту й форми (“сільськогосподарська Л.”, “технічна Л.” і т.д.).Виникає на грунті усної словесності найперше з утилітарних потреб запису господарських, рел., іст. відомостей і, як правило, не має в цей період спрямування до художності: худож.-образні моменти виникають спонтанно й нецілеспрямовано.  Феномен красного письменства вперше виникає в Давн. Греції, де аморфність релігії спричинилася до ранньої емансипації науки, філософії та мист-ва від жрецьких доктрин: саме в Греції формується вільна словесність, про богів розповідають поети і складається поетика як теорія красного слова (поруч з риторикою — мист-вом утилітарного красномовства). Але вже в добу гелленізму це поглинено азійським впливом, зокрема впливом Біблії, що за Сер-віччя стає звичайною нормою для Європи. Тут “слово” долає ант. орієнтацію на ‘‘зображення” (“На початку було Слово”).  Сам термін Л. набуває змісту “краснее письменство”; вона починає усвідомлюватися сааме як “мист-во слова” (Г.Е.Лессінг та ін.). і підлягає законам естет, судження. Щоправда, зокрема у сх-слов’ян. світі, погляд на Л. як перш за все дидактику тримається ледь не дотепер — дається взнаки, шо тут вона започаткувалася як церк., а не “худож.”.

  1. Специфіка літератури як виду мистецтва.

Сучасна творчість вражає нас сьогодні великою кількістю різноманітних видів мистецтв. Одним з них є література. Вона відіграє у нашому житті величну роль. З дитинства і аж до старості людина живе неначе у взаємодії двох світів – реальної дійсності і художньої літератури. Архітектура, музика, скульптура, живопис, хореографія, кінематограф… Все це різні форми творчості, самовираження людини, все це – мистецтво. Але, мабуть, лише художня література, яке є його найпопулярнішим видом, має найбільший вплив на розвиток і становлення людини та й і усього людства загалом. Художня література, яка є мистецтвом слова — це особливий вид мистецтва, в якому носієм матеріальної образності є мова. Характеризують літературу певні особливості: її образи позбавлені візуальної достовірності, вона діє на людську фантазію, особливо гостро активізує інтелект; через слово реальність сприймається в усій її багатоманітності, відкриваються великі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, та їх спілкування. Як виду мистецтва, літературі притаманне, багатогранне, історичне осмислення дійсності, сприймання та осмислення її, безпосередньо як процесу. Предметом літературного пізнання є людина в життєвому процесі, та і все, пов’язане з нею. Така всеохопність як читачеві так і письменнику дає унікальні та вражаючі можливості для пізнання людини — найдивовижнішого із творінь Господніх. Саме тому художню літературу також прийнято називати людинознавством. Людинознавство розуміється як природна прихильність літератури пізнавати, впливати і осмислювати світ людини. Навіть коли у художніх творах описуються пейзажі, події чи предмети, то автор все одно намагається покази їх так, як сприймає людина. Отож, у світі тисячоліттями вироблялись та удосконалювалися моральні принципи та ідеали прекрасного. І це все, немов у дзеркалі, відбилось та відобразилось у художній літературі. Кожне покоління та кожна епоха внесла свій вклад у формування системи моральних цінностей суспільства, а література, яка це увібрала, і яка є одним із найпопулярніших видів мистецтва, має змогу донести їх до читача. 5. Література в системі інших мистецтв.

У різні періоди культурного розвитку людства літературі відводили різне місце серед інших видів мистецтва - від ведучого до одного з останніх. Це пояснюється пануванням того чи іншого напряму в літературі, а також ступенем розвитку технічної цивілізації.

Наприклад, античні мислителі, діячі мистецтва Відродження і класицисти були переконані у перевагах скульптури і живопису перед літературою. Леонардо да Вінчі описав і проаналізував випадок, що відображає ренесансну систему цінностей. Коли поет підніс королю Матвію вірш, вихвалятиме день, в який той народився, а живописець - портрет коханої монарха, то цар віддавперевагу картину книзі і заявив поетові: «Дай мені що-небудь, що я міг би бачити і чіпати, а не тільки слухати , і не засуджував мій вибір за те, що я поклав твій твір під лікоть, а твір живопису тримаю обома руками, спрямовуючи на нього свої очі: адже руки самі собою взялися служити більш достойному почуттю, ніж чутки »Таке ж ставлення має бути між наукою живописця і наукою поета, яке існує і між відповідними почуттями, предметами яких вони робляться ». Близька точка зору виражена і в трактаті «Критичні роздуми про поезію і живопису» раннього французького просвітителя ж.б. Дюбо. На його думку, причини менш сильною, ніж у живопису, влада поезії полягають у відсутності наочності у поетичних образів і штучності (умовності) знаків в поезії.

Романтики на перше місце серед всіх видів мистецтв ставили поезію та музику. Показовою в цьому відношенні позиція Ф.В. Шеллінга, який бачив у поезії (літератури), «оскільки вона є созидательница ідей», «сутність якого мистецтва». Символісти вважали музику вищою формою культури.

Проте вже у XVIII столітті в європейській естетиці виникла інша тенденція - висунення на перше місце літератури. Її основи заклав Лессінг, який бачив переваги літератури перед скульптурою іживописом. Згодом цієї тенденції віддали данину Гегель і Бєлінський.

Гегель стверджував, що «у словесного мистецтва у відношенні як його змісту, так і способу викладу незмірно більш широке поле, ніж у всіх інших мистецтв. Будь-який зміст засвоюється і формується поезією, всі предмети духу і природи, події, історії, діяння, вчинки, зовнішні та внутрішні стану », поезія є« загальним мистецтвом ». У той же час у цьому всеосяжному змісті літератури німецький мислитель вбачав її істотний недолік: саме в поезії, за Гегелем, «починає розкладатисясаме мистецтво і знаходить для філософського пізнання точку переходу до релігійних уявлень як таким, а також до прози наукового мислення». Однак навряд чи ці особливості літератури заслуговують нарікань. Звернення Данте, В. Шекспіра, І.В. Гете, А.С. Пушкіна, Ф.І. Тютчева, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського, Т. Манна до релігійно-філософської проблематики допомогло створити літературні шедеври.

Слідом за Гегелем пальму першості літературі перед іншими видами мистецтва віддавав і В.Г. Бєлінський. «Поезія є вищий рід мистецтва. Поезія виражається у вільному людському слові, яке є ізвук, і картина, і певне, ясно виговорених подання. Тому поезія містить в собі всі елементи інших мистецтв, як би користується раптом і нероздільно всіма засобами, які дані порізно кожному з інших мистецтв ». Причому, позиція Бєлінського є навіть більш літературоцентрістской, ніж у Гегеля: російський критик, на відміну від німецького естетика, не бачить у літературі нічого, що б робило її менш значною, ніж інші види мистецтва.

Іншим виявився підхід Н.Г. Чернишевського. Віддаючи належне можливостям літератури, прихильник «реальної критики» писав при цьому, що, так як, на відміну від усіх інших мистецтв, вона діє на фантазію, «за силою і ясності суб'єктивного враження поезія далеко нижче не тільки дійсності, але і всіх інших мистецтв ». Справді, у літератури є свої слабкі сторони: окрім нематеріальності, умовності словесних образів, це ще й національна мова, на якому завжди створюються літературні твори, і що випливає звідси необхідність їх перекладу на інші мови.

Сучасний теоретик літератури оцінює можливості мистецтва слова дуже високо: «Література -« перше серед рівних »мистецтво». Міфологічні і літературні сюжети і мотиви часто кладуться в основу багатьох творів інших видів мистецтва - живопису, скульптури, театру, балету, опери, естради, програмної музики, кіно. Саме така оцінка можливостей літератури по-справжньому об'єктивна.

6. Характеристика теорії літератури, історії літератури та літературної критики як провідних галузей літературознавства.

Літературознавство — це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX століть.

Історія літератури (грец. historia — оповідь про минуле і лат. litteratura — буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв'язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури (грец. thedria — спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст.

Літературна критика (грец. kritike — судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків.

Провідні жанри літературної критики — літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо.

Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик — це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus — порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв'язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах.

Літературна критика збагачує історію літератури новими фактами, виявляючи тенденції і перспективи розвитку літератури.

  1. Основні та допоміжні галузі літературознавства.

У літературознавстві виділяють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання.

Історія літератури вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII—XIX ст.

Літературна критика вивчає нові твори, поточний літературний процес. її предмет — окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків.

Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов'язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії — немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості.

Текстологія (лат. texturn — тканина, зв'язок і грец. logos — слово) — це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Текстологічна робота важлива для видання творів і для вивчення процесу творчості. Небажані зміни у художні тексти вносилися ще в часи античності. Багато їх у творах репресованих у радянський період письменників. Тексти, де звучала національна ідея, видавці підретушовували відповідно до комуністичної ідеології.

Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім'я автора безіменного твору.

Текстологи розрізняють авторське саморедагування і авторську само-цензуру, викликану ідеологічним тиском. Текстологічне вивчення змін і поправок, які вносить письменник у твори, розкривають його творчу лабораторію.

Історіографія (грец. historia — оповідь про минуле і grapho — пишу) — це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство).

Бібліографія (грец. biblion — книга і grapho — пишу, описую) — науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Видаються спеціальні бібліографічні журнали-літописи: літопис журнальних статей, літопис рецензій, літопис газетних статей.

Історія бібліографії починається з II ст. до н. е., з праць грецького поета і критика Каллімаха, керівника Олександрійської бібліотеки. Каллімах склав її каталог. Вітчизняна бібліографія починається з XI ст. Перша українська бібліографічна праця — "Ізборник Святослава" (1073 р.).

Палеографія (грец. palaios — стародавній і grapho — пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. До появи друкарського станка художні твори переписували від руки. Переписувачі іноді вносили в текст свої правки, доповнювали або скорочували його, ставили під творами свої прізвища. Імена авторів поступово забувалися. До цих пір не знаємо, наприклад, автора "Слова о полку Ігоревім". Палеографія — історико-філологічна наука, існує з XVII століття. Відомі такі види палеографії: епіграфіка, яка вивчає написи на металі і камені, папірологія — на папірусі, кодикологія — рукописні книги, криптографія — графіку систем тайнопису. Започаткував палеографію французький дослідник Б. Монфокон ("Грецька палеографія", 1708 р.). В Україні перші студії палеографії є у граматиці Лаврентія Зизанія (1596 р.). Сьогодні розвивається иеографія — наука про сучасні писемні тексти, у які вносили зміни цензори або редактори.

Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — наука, пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Назва "герменевтика" походить від імені Гермес. В античній міфології — вісник богів, покровитель мандрівників, доріг, торгівлі, провідник душ померлих. На думку Ю. Коваліва, етимологія поняття не пов'язана з іменем Гермеса, термін походить від давньогрецького слова еrmа, що означає купу каміння або кам'яний стовп, якими давні греки позначали місце поховання. Герменевтика — метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Спочатку герменевтика трактувала віщування оракулів, священні тексти, згодом — юридичні закони і твори класичних поетів.

Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструкту-ральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, тендерний.

Перекладознавство — галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи. її завдання — осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складові перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства — це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу. Перекладознавство включає теорію, історію та критику перекладу. Термін "перекладознавство" запровадив в українське літературознавство В. Коптілов. Значний внесок в осмислення проблем перекладознавства зробили О. Кундзіч, М. Рильський, Роксолана Зорівчак, Лада Коломієць.

Психологія літературної творчості сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття на межі трьох наук: психології, мистецтвознавства і соціології. В полі зору психології творчості свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення. Вивченням психології літературної творчості займалися О. Потебня, І. Франко, М. Арнаудов, Г. В'язовський, З. Фройд, К. Юнґ. Сьогодні — А. Макаров, Р. Піхманець.

  1. Літературознавство у системі інших наук.

Наука про літературу пов'язана з такими дисциплінами, як історія, мовознавство, філософія, логіка, психологія, фольклор, етнографія, мистецтвознавство.

Художні твори з'являються в певних історичних умовах, у них завжди відображаються особливості часу. Літературознавець повинен знати історію, щоб зрозуміти те чи інше літературне явище. Літературознавці вивчають архівні матеріали, мемуари, листи, щоб глибше зрозуміти події, атмосферу епохи, біографію митця.

Літературознавство взаємодіє із мовознавством. Художні твори є матеріалом для лінгвістичних досліджень. Мовознавці розшифровують знакові системи минулого. Літературознавство, вивчаючи особливості мов, якими написані твори, не може обійтися без допомоги лінгвістики. Вивчення мови дає можливість глибше зрозуміти специфіку художньої літератури.

До виникнення письма художні твори розповсюджувалися в усній формі. Твори усної народної творчості мають назву "фольклор" (англ. folk — народ, lore — знання, вчення). Фольклорні твори з'являються і після виникнення писемності. Розвиваючись паралельно з художньою літературою, фольклор взаємодіє з нею, впливає на неї.

На розвиток літератури і літературознавства впливає філософія: раціоналізм — філософська основа класицизму, сенсуалізм — філософська основа сентименталізму, позитивізм — філософська основа реалізму і натуралізму. На літературі XIX—XX ст. позначився вплив екзистенціалізму, фройдизму, інтуїтивізму.

Літературознавство має контакти з логікою і психологією. Головний предмет художньої літератури — людина. Ці науки дають можливість глибше проникнути у її внутрішній світ, зрозуміти процеси художньої творчості.

Літературознавство пов'язане з теологією. Твори художньої літератури можуть мати біблійну основу. Біблійні мотиви є у творах "Давидові псалми" Т. Шевченка, "Мойсей" І. Франка, "Одержима" Лесі Українки, "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, "Каїн" Дж. Байрона.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]