36. Дискусійні питання генеалогії епосу

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінгом, Шеллінгом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об’єктивну картину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямовують логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з’ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі.

Первісно епос розлядався як твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фінські руни, перекази корінних мешканців Північної Америки про Гайавату). Пізніше виник так званий класичний епос — епопеї Давньої Індії та Греції («Махабхарата», «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера). Ще пізніше розвинувся героїчний епос інших народів: ірландські саги, німецька «Пісня про Нібелунгів», киргизький «Манас», калмицький «Джангар».

Генезис героїчного епосу одним з перших О. Веселовський, а за ним і інші вчені виводили з первинного синкретизму обрядової дії, в якій неподільно були злиті ембріональні форми багатьох видів мистецтв, а також і майбутніх родів літератури. Початок відокремлення родових літературних форм з первинного синкретизму О. Веселовський пов’язував, по-перше, з ускладненням словесної партії хору, коли слово перестало бути простим засобом підтримання ритму й набуло цілком самостійного значення; по-друге, з відокремленням від загального хору одного зі співаків, який став усвідомлюватись як провідний виконавець, заспівувач (грец. «корифей» — тобто глава хору). У новій ролі співака він співатиме й за себе, й за хор, сповідатиме і відтворюватиме зображуване в міміці.О. Веселовський називає цю формальну організацію ліро-епічною. Епічну частину становить у ній розповідь про певну подію, а ліричне враження створюють повтори віршів, рефрени, повернення до одних і тих же положень, які то прискорюють, то гальмують дію. За змістом такі пісні могли бути легендарно-міфологічними, а в тих народів, які втягувалися в боротьбу й під її впливом приходили до усвідомлення своєї племінної єдності, в них оспівувалися перемоги або ж сум з приводу поразок. Майже одночасно з появою ліро-епічних пісень починається їх циклізація, спочатку природна. Про одну й ту ж подію або подвиг героя складається не одна, а кілька пісень. У подальших поколінь вони вже не могли, проте, викликати колишніх жагучих ефектів радості та горя, їх емоційно-ліричне напруження спадало, стиралися з пам’яті й подробиці далекого минулого. Переходячи з роду в рід, від однієї народності до іншої, такі пісні привертали до себе увагу переважно своїм об’єктивним змістом. Пісня про ідеальний героїзм автоматично перетворювалась у зразок для прославлення подвигів витязів усе нових поколінь. Ми на ґрунті епіки, носіями якої стають родові та дружинні співаки на зразок грецьких аедів. Вони продовжують подальше перетворення традиційної поезії, у процесі якого на зміну генеалогічній циклізації приходить художня — зіспіви пісень. При зіспіві багатьох пісень хронологія сама собою порушувалася задля того, щоб наново мотивувати поєднання різночасових подій за одним внутрішнім планом. Так з’являється епіка — той поетичний рід, в якому разом з відмиранням первісної безпосередності завмерли емоції і основний інтерес привернув до себе об’єктивний зміст». Становлення епосу як літературного роду, за новішими літературознавчими дослідженнями, не вичерпується тим шляхом, з якого свого часу постала героїчна епіка. Паралельно епос торував собі шлях і через форму усних переказів як побутового, так і легендарного характеру, тобто чисто розповідних, прозаїчних, а не віршово-пісенних форм поетичного мовлення, до яких належать вищезгадані жанри — міф, казка, легенда і т. д.37. Образність літератури. Художній образ

Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності і мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого – у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофєєв: «Образ – це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». Дане визначення як таке, що відображає естетичну суть художнього образу, Л. Тимофєєв протиставляє широковживаному, але термінологічно не конкретизованому визначенню образу як узагальненого відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального.

В основі художнього образу лежить первинний, або так званий чуттєвий образ. Чуттєвим образом називають конкретно-чуттєву даність предмета відображення, тобто те нормальне уявлення, в якому відображувана реальність постає, кажучи словами М. Чернишевського, не у формі думки про неї, а у формі самого життя, наочно, такою, якою ми її бачимо чи могли б побачити, сприймаючи безпосередньо. Чуттєвий образ у художньому творі - це те, що в ньому безпосередньо, конкретно зображено з усіма його подробицями – сукупністю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т.п.), яку окреслюють його в нашій свідомості.