37/Історія документно-інформаційних комунікацій.

Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є документна комунікація (ДК) – процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів.

ДК виникла на певному єтапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя. Поширенню середовища функціонування ДК сприяє інформатизація суспільства, яка охоплює всі сторони сучасного суспільного життя – виробництво, кредитно – фінансову сферу, постачання, управління, науку, освіту та зумовлює зростання обсягів техніко-економічної, фінансової, технологічної, наукової та іншої документованої інформації, що циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та між різними країнами. Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів документування та розповсюдження інформації постійно розширюють документне середовище ноосфери та збагачують документні ресурси суспільства.

Найпоширенішим є поділ соціальних комунікацій на формальні і неформальні. Цей поділ здійснюється за каналом передачі повідомлень.

Формальна комунікація - обмін інформацією через спеціально створені суспільством структури та організації. Це - видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, бібліотеки, інформаційні центри.

Неформальна комунікація - це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння [9, c.36].

Вся документна інформація рухається формальними каналами комунікації. До основних офіційних каналів документної комунікації належать: видавнича, книго-торгівельна, бібліографічна та інформаційна діяльність, а також бібліотечна, музейна та архівна справи.

В залежності від кількості тих, хто спілкується, виділяють такі види комунікації:

• двустороння;

• групова;

• масова.

В двусторонній комунікації учасники почерзі виступають то в ролі комуніканта, то в ролі реципієнта.

Групова комунікація об’єднує порівняно невелику кількість людей таким чином, що коммунікант може врахувати особливості і реакцію кожного з реципієнтів. Вона являє собою систему найчастіше міжособистісних нерегульованих зовнішніми факторами стосунків, завдяки чому кожен комунікант може виступити в ролі комуніката.

Масова комунікація – процес передачі інформаціїгрупі людей одночасно за допомогою спеціальних засобів –мас-медіа(ЗМК).Документ в масовій комунікації виконує дуже важливу роль: він є одночасно засобом соціального спілкування, кумулювання знань та соціального досвіду, а також регламентування суспільного життя

38/Види комунікації.

Комунікація може бути вербальною або невербальною. Вербальна комунікація — це наше звичне використання мови. До невербальної комунікації відносять міміку, жести, позу, тип одягу (наприклад, коли людина готується виступити на вечорі ветеранів, то вона одягнеться не так, як одяглася б на зустріч із молоддю), зачіска, а також інтонація, тембр голосу тощо.

Так, у США низький голос завжди був ознакою мужності, тому чимало людей спеціально зривали свій голос, намагаючись зробити його низьким. Сюди ж віднесемо також імітацію голосу видатних людей, популярних співаків чи акторів.

Людина краще керує вербальною інформацією, частіше залишаючи поза увагою комунікацію невербальну. І це зраджує її. Бо за тембром голосу можна визначити, говорить людина правду чи ні. В переговорах за допомогою невербальної інформації можна довідатися, до якої межі здатна дійти супротивна сторона, а потім використовувати цю інформацію для продовження переговорів.

Вербальна комунікація має системніший, структурованіший характер. Невербальна комунікація не є такою чіткою, хоча й вона несе в собі досить інформації.

Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Усна комунікація дає можливість швидкого реагування, передає всі нюанси розмови. Тому, наприклад, допит для слідчого цікавіший в усній формі.

Письмової комунікації потребують від людини, приміром, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме нами написано той чи інший документ.

А як було в минулому, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була значно важливішою, слово було вагомішим. Важко уявити обставини, за яких людина могла б його порушити.

Аби ще ускладнити цей процес, у ньому брали участь свідки. Продавалася земля, і свідки запам'ятовували, що саме так це й було. А щоб сила слова була вагомішою, використовували грудку землі. Або ж іноді свідків тягли за вуха. Нині свідки також збереглися, наприклад, у ситуації весільної церемонії.

Друковану комунікацію, на додаток до письмової, запропонував використовувати представник Празької лінгвістичної школи І. Вахек. Справді, збільшуючи кількість адресатів, ми вже не можемо докладно передавати особливості адресанта, того, хто пише. Ми уніфікуємо письмо, роблячи його друкованим. Однак, надсилаючи привітання, ми прагнемо власноруч написати його на листівці.

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої відносять офіційні ситуації, які значно сильніше контролюються їхніми учасниками. Неформальні ситуації відображають невимушений характер розмови. В даному разі ми використовуємо не раніше заготовлені тексти, а створюємо їх під час розмови. І той, а також інший варіант є досить поширеними на практиці.

Можемо побудувати класифікації щодо обліку кількості співрозмовників:

1 — внутрішня -комунікація, коли людина розмовляє сама з собою;

2 — міжособистісна комунікація;

3 — 5 — комунікація в малих групах;

20—30 і більше — пуфіінна комунікація. Наприклад, виступ перед аудиторією. Тут уже наявний функціональний розподіл: активний оратор і пасивна аудиторія;

100 й більше — організаційна комунікація. Коли люди працюють в одній організації, вони пов'язані багатьма комунікаційними ситуаціями, які, загалом, і формують клімат фірми, заводу і т. ін. Так з'являється ієрархічна комунікація: від вищих до нижчих. Може виникнути розходження між формальним (тобто призначеним) і справжнім лідерами.

1000 й більше — масова комунікація, зокрема газети, телебачення, журнали, радіо.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови і однієї культури, але, оскільки в світі близько 3 500 мов, то, навіть користуючись англійською мовою, латиноамериканець і європеєць — як співрозмовники — можуть почуватись некомфортно, оскільки вони звикли розмовляти в різних манерах. Відтак можемо назвати такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, і оволодівання ними також потребує особливих навичок.

Таким чином, комунікація — це складний процес, кожна модель якого може взяти з нього певні особливості.