3.Систематизація документів:основні вимоги

Систематизація документів — один з найдавніших і найпоширеніших методів їхньої аналітико-синтетичної обробки, оскільки вона відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. Під систематизацією розуміють визначення класифікаційного індексу документа відповідно до його змісту за таблицею певної системи класифікації. Таким чином, при систематизації здійснюється переклад ознак змісту документів з природної мови на штучну мову класифікаційних індексів певної систематичної документної класифікації. Без попередньої систематизації інформації неможливо уявити такі найважливіші бізнес-процеси, як документообіг, діловодство, створення матеріальної та електронного архіву, створення різних баз даних. Саме систематизація інформації є попереднім етапом для таких важливих у діловодстві робіт, як складання номенклатури справ, індексування документів, каталогізації. Без якісної і ретельно проведеної систематизації інформації неможливе створення архіву фірми, ні паперового, ні електронного, неможливо його повноцінне функціонування. Якісна систематизація документів — це порядок і надійність, зручність пошуку, це завершення в строк справи і відсутність проблем у відносинах з перевіряльними органами та інспекціями. Систематизація інформації є запорукою успішної роботи кожної організації. Саме систематизація інформації є попереднім етапом для таких важливих у діловодстві робіт, як складання номенклатури справ, індексування документів, каталогізації. Без якісної і ретельно проведеної систематизації інформації неможливе створення архіву фірми, ні паперового, ні електронного, неможливо його повноцінне функціонування. Якісна систематизація документів - це порядок і надійність, зручність пошуку, це завершення в строк справи і відсутність проблем у відносинах з перевіряльними органами та інспекціями. Систематизація інформації є запорукою успішної роботи кожної організації.

Загальна методика систематизації визначає методи і прийо­ми аналізу змісту й деяких формальних характеристик до­кумента і загальні положення та правила, на основі яких приймається рішення про відображення того чи іншого до­кумента в пошуковому масиві або його місця на книжковій полиці. Загальна методика систематизації базується на пев­них принципах.

Провідний принцип сучасної методики систематизації — пріоритет змісту документа над його формою і призначенням. Тобто документ систематизують, виходячи, перш за все, з його змісту. Ознаки, не пов’язані безпосередньо зі змістом, висту­пають звичайно як другорядні й відображаються в комбіна­ційних класифікаціях за допомогою типових ділень. До них зараховують вид документа, мову твору, його читацьке та цільо­ве призначення тощо.

Іноді в класифікаціях застосовується поділ документів за формальною ознакою як первинною, наприклад, за видами документів, але такі випадки є винятком, найчастіше вони диктуються особливостями читацького попиту й обов’язково відображаються в таблицях класифікації.

Другим важливим принципом систематизації є принцип наукової об’єктивності, який вимагає від систематизатора все­бічного розкриття змісту документа, виявлення в ньому найго­ловнішого, найістотнішого з позицій сучасної науки.

Принцип профілювання передбачає, що при систематизації слід ураховувати тип і вид установи, для якої вона здійснюєть­ся, склад і зміст фонду, спрямованість його комплектування, склад і зміст пошукового масиву, склад та інтереси користу­вачів тощо. Певною мірою тип і вид інформаційної установи враховують при систематизації, користуючись різними систе­мами і таблицями класифікації.

При формуванні справ рекомендується дотримуватися таких вимог: – до справи включаються документи, робота над якими завершена; – документи, що підшиваються до справи, повинні бути оригіналами або завіреними копіями; – документи різних термінів зберігання формуються в різні справи; – документи, що стосуються одного питання, включаються в одну справу; – до справи включається один примірник документа; – кожен вміщений до справи документ повинен бути правильно оформлений, мати дату, підпис, позначку про виконання та ін.; – до справи формуються, як правило, документи одного року (крім перехідних справ); – до справи не підшиваються ті документи, що підлягають поверненню, а також чернетки; – документи всередині справи повинні розташовуватися в хронологічній або нумераційній послідовності; – документи обмеженого доступу формуються окремо від решти документів. Розпорядчі документи разом з додатками до них групуються за їх видами та хронологією. При цьому накази з питань основної діяльності, з особового складу, різних адміністративно-господарських питань слід розміщувати у різні справи. Документи засідань колегіальних органів групуються у двох справах: – протоколи й документи до них (доповіді, довідки та ін.); – документи з організації засідань (порядок денний, проекти та копії рішень тощо).

Екзаменаційний білет №4

1. Сучасні дослідження документознавства (історіографічний огляд)

Документозна́вство – наука про документ та документообіг; наукова дисципліна, яка досліджує процеси створення й функціонування документів та розробляє принципи побудови документно-комунікаційних систем та методи їхньої діяльності.

Сучасний етап розвитку документознавства в Україні характеризується її оформленням як самостійної наукової дисципліни. Вагомим підтвердженням цього є ґрунтовні монографії провідних вітчизняних учених — С.Кулешова [9, 10], Г.Швецової-Водки [13-15], відомий підручник професора Н.Кушнаренко, що витримав чотири видання [10, 11]. Активно формуються дві концепції документознавства — розширена (Н.Кушнаренко) і спеціалізована (С.Кулешов). Серед суттєвих відмінностей цих концепцій одним з найпринциповіших є різне бачення структури даної науки.

Н.Кушнаренко виділяє загальне і особливе документознавство. До загального вона відносить три розділи — теорію документа (документологію), історію документа, історію і теорію документно-комунікаційної діяльності. Відзначимо, що саме третій розділ, на нашу думку, є дискусійним і формує певне теоретичне підгрунття для надмірно широкого погляду на документознавство. До завдань особливого документознавства Наталія Кушнаренко відносить вивчення окремих типів і видів документів, і процесів документно-комунікаційної діяльності. Особливе документознавство вона розділяє на спеціальне і часткове. Перше вивчає специфіку документів, що функціонують у бібліотеках, архівах, музеях, інформаційних центрах. На цій підставі Н.Кушнаренко включає до структури документознавства на правах спеціальних наукових дисциплін — бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство. До часткового документознавства віднесено вивчення окремих видів документів, яке відбувається у межах відповідних дисциплін, наприклад, книго-патенто-картознавства. Таким чином, професор Н.Кушнаренко обґрунтовує оригінальну авторську концепцію документознавства як метанауки, щодо великої групи споріднених наук. Проте запропонована широка концепція викликає суттєві заперечення. Адже кожна з наук, включених автором до структури документознавства, має власний об'єкт у якому документ є лише його складовою частиною. Наприклад, об'єктом бібліотекознавства є бібліотечний соціальний інститут; патентознавство в основному зосереджується на дослідженні проблем правового захисту інтелектуальної власності винахідників та оформлення заявок на винаходи і проведення їхньої наукової експертизи; а патентна документація є лише однією із складових цієї науки. На підставі зазначеного можна зробити висновок щодо недоцільності штучного розширення структури документознавства за рахунок суміжних самодостатніх наук.

Викликає сумнів і доцільність виділення спеціального і часткового у структурі особливого документознавства. Адже книги, патенти, карти, які автор розглядає як об'єкти часткового документознавства, також входять до структури фондів бібліотек і органів науково-технічної інформації (НТІ). Враховуючи цей безперечний факт, уявляється доцільним за аналогією з більшістю наук виділяти у структурі документознавства загальну і спеціальні складові[11, c. 34-35].

Попри вказані зауваження, я поділяю основну ідею Н.Кушнаренко, яка переконливо доводить переваги широкого погляду на документознавство як науку, що має вивчати всі види документів. Принагідно відзначимо, що саме такий концептуальний погляд характерний для світового документознавства, або теорії документації, за термінологією фундатора нашої науки — Поля Отле.

Принципово інший концептуальний підхід розвиває професор С.Кулешов. Він поділяє документознавство на загальне і спеціальне. До проблематики першого вчений відносить дослідження загальнотеоретичних питань, що стосуються понятійних, функціональних, структурних, класифікаційних та інших ознак документа і його властивостей, та історії розвитку документів і документознавства. Основним напрямом спеціального документознавства вчений вважає управлінське документознавство, що досліджує широке коло проблем управління документацією у вузькому "архівно-діловодському" значенні цього поняття. Цей напрям фактично ототожнюється з діловодством, що з одного боку, не дозволяє належним чином зосередитись на безпосередньо управлінських аспектах документознавства, а з іншого, практично позбавляє діловодство права на розробку власної теорії.

Серед інших видів спеціального документознавства він пропонує виділити науково-технічне, картографічне, аудіовізуальне. В основу такої пропозиції, мабуть, покладено цілком очевидну самобутність указаних видів неопублікованих документів і яскраво виражену специфіку їхнього архівного зберігання. Проте для мене є незрозумілим сутність, змістовне наповнення і навіть доцільність формування, запропонованих авторитетним ученим, спеціальних документознавчих дисциплін, що базуються на дослідженні лише одного з видів неопублікованих документів. Не знайшов я переконливої відповіді на ці запитання і в його ґрунтовній монографії [12, c. 53-55].

Отже, за концепцією С.Кулешова, проблематика спеціального документознавства фактично звужена до вивчення неопублікованої документації, що с предметом архівної та діловодської діяльності. Таку точку зору Сергій Кулешов називає традиційною, посилаючись на публікації відомих російських учених-архівознавців, які фактично розглядали документознавство як допоміжну наукову і навчальну дисципліну в системі фахової підготовки архівістів. Відзначимо, що у світовій практиці традиційним є широкий погляд на документ і теорію документації, який належить Полю Отле і розвивається великою групою його послідовників, які брали активну участь у дослідженнях Міжнародної Федерації Інформації і Документації. До речі, сам професор С.Кулешов також тривалий час був прихильником широкого погляду на поняття документ. Це підтверджує і його відома монографія [10], в якій відображені основні результати докторської дисертації професора. Принагідно відзначу, що напрям дослідження, на якому сьогодні зосередився відомий вчений, має безперечне практичне значення і наукову перспективу. Проте ця проблематика є лише одним з важливих напрямів сучасного документознавства.

На підставі вказаного можливо зробити висновок щодо необхідності пошуку нових підходів до визначення і обґрунтування структури сучасного документознавства[10, c. 38].

2. Стиль як основне поняття стилістики.

Стиль - це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем.

Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному (відшліфованому, культурному) мовлені. Стилістична ж норма - це частина літературної норми, вона не заперечує літературну норму, а тільки обмежує використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем мовлення. Отже, стилістична норма - це норма використання слова чи форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Стилі літературної мови.

Науковий стиль. Сфера використання наукового стилю мови - наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.

Основне його призначення - повідомлення про результати дослідження, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань.

Основні ознаки наукового стилю: понятійність і предметність, об’єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.

Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; відсутність всього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання: емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх троп, індивідуальних неологізмів.

Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (з жанрами текстів - монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези);

науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців -книги, статті в неспеціальних журналах); науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо). Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Скажімо, науково-популярний підсиль користується й елементами художнього мовлення (епітетами, порівняннями, метафорами).

Офіційно-діловий стиль. Сфера використання офіційно-ділового стилю мови - спілкування в державно-політичному, громадському і економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Основні ознаки офіційно-ділового стилю: документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність (довго зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту.

Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінології, специфічна фразеологія на зразок порушити питання, подати пропозицію; відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм дієслів; чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі: законодавчий (закони, укази, статути, постанови); дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції, повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи); адміністративно - канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Художній стиль. Це - найбільший і найпотужніший стиль української мови. Він включає використання в міру потреби з стилістичною метою елементів інших функціональних стилів.

Багатством мовних засобів і довершеністю художнього мовлення, текстів художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови.

Сфера використання художнього стилю - творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта.

Основне призначення - впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність (конкретно-чуттєве живописання дійсності -людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень). В художньому стилі все подається через призму інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора), і все спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в художньому стилі (зокрема в художніх творах), крім об’єктивності реального світу, існує і суб’єктивність сприйняття його людиною.

Основні мовні засоби: багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням конкретно - чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак, емоційно - експресивна лексика, різні види синонімів, омонімів, фразеологізмів, використання з стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів.

Особливою прикметою художнього стилю є широке вживання дієслівних форм - родових - минулому часі і умовному способі, особових у теперішньому і майбутньому часі дійсного способу, у наказовому способі. У художньому стилі використовуються всі типи речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування і ритмомелодики.

Художній стиль поділяється на підстилі за родами і жанрами літератури: епічні (прозові: епопея, роман, повість, оповідання, нарис), ліричні (поема, балада, пісня, поезія), драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль), комбіновані (ліро-епічний твір, драма феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.

Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю - громадсько-політична, суспільно - культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення - вирішення суспільно-політичних питань, активний вплив на слухача, спонукання його до діяльності, пропаганда певних думок, переконань, агітація за втілення їх у життя.

Основні ознаки публіцистичного стилю: поєднання логічності доказів, точності висловлення наукових положень з емоційно-експресивною образністю, використання художніх засобів - епітетів, порівнянь, метафор.

Основні мовні засоби - сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів. В ньому широко використовуються суспільно-політична лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників), а також багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу слухача (читача) і вплинути на нього.

В публіцистичному стилі виділяються кілька підстилів, кожний з яких має жанрові й мовні особливості: стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, нариси), есе (короткі нариси вишуканої форми), науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди тощо).

Розмовний стиль. Сфера використання - усне повсякденне спілкування у побуті, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю - бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

Основні ознаки розмовного стилю: усна форма спілкування, неофіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, лаконізм, емоційні реакції.

Основні мовні засоби: багатство інтонацій, емоційно-експресивна лексика, суб'єктивної оцінки, різних типів простих речень (переважно коротких, неповних, обірваних, односкладних і т.д.), можливі діалектизми, фольклоризми, просторічна лексика.

Типовими формами мовлення є усні діалоги і полілоги.

3. Еволюція архівів та періодизація їх історії

Архівознавство як наука про архіви молода історична дісципліна, користування якої пов’язане з 19 століттям;але слово «архів»у стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти.У сучасній професійній лексиці «архів»має 2 основних значення:

1.Соціальна інституція(спеціалізована установа,що забезпечує потреби суспільства роспективі документацій інформації через архіви.)

2.Сукупність документів сформованих внаслідок діяльності установ,організацій та окремих осіб.Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів,що виокремлюють культурну цінність.

Екзаменаційний білет №5

1. Функційність як основна атрибутивна властивість документа.

Одним з основних питань у вивченні документу є визначення його функцій. Функціональність виступає одним з атрибутивних властивостей документа. Під функцією документа розуміється його громадська роль, соціальне призначення, цілі та завдання, які він виконує в рамках інформаційно-документаційне системи.

Зміст функціональності є величиною змінною, оскільки визначення зовнішніх властивостей обумовлено, по-перше, розумінням сутності обєкта, а по-друге, системою відносин, у рамках яких ці властивості проявляються.

Конструкція терміну документа тісно повязана з його функціями. Як правило, ядро більшості ранніх визначень документа будувалося за перерахування його функцій. Початкова функція документа, повязана генетично з поняттям документа як доказу, — це правова функція, у її рамках він використовується в якості письмового доказу в судовому процесі. Ця функція становила основу визначення поняття документа аж до ХХ століття. Подальше виділення функцій документа відбувалося в ході розширення як трактування, так і сфери його використання.

Розширеної трактування дотримувався Поль Отле. Розглядаючи в якості

основного виду документа книгу, він виділив інформаційну функцію, проаналізувавши її з позиції накопичення знань, тобто як меморіальну функцію, і з комунікативної, тобто як засіб і спосіб передачі та розповсюдження інформації та даних. Розглядаючи адміністративну документацію в роботі Керівництво з адміністрування, П. Отле звязав функції документа з технологією документаційного забезпечення управлінського процесу. До управлінських функцій документа він відніс: 1 виклад правил, організацію та діяльність адміністративних одиниць; 2 надійну та швидку передачу розпоряджень та інструкцій агентам як адміністрації, так і управління; 3 збереження памяті про факти; 4 збереження доказів; 5 розповсюдження корисної інформації.

Наступний крок у цьому напрямку зробив К.Г. Мітяєв [4, 5]. Він підійшов до цього питання з більш широких позицій і звязав ряд функцій документа зі сферами видами соціальній діяльності, де використовується документованої інформації; деталізував інформаційну функцію, виділивши в ній підфункціі фіксації, передачі комунікації та зберігання інформації і додав правову, управлінську і історичну. Пізніше С.М. Каштанов додав до них соціальну функцію, однак інший дослідник — В.С. Мінгальов — відніс цю функцію до внутрішніх властивостей документа. Певні підсумки у цьому питанні підведені в 1970-х рр.. М.П. Ілюшенко. Під функцією документа вона запропонувала розуміти її цільове призначення, притаманне йому незалежно від того, свідомо чи не свідомо воно використовується автором. Спираючись на інформаційний підхід, дослідник запропонувала виділити в документі основну інформаційну функцію і ряд інших функцій, які можна трактувати як аспект, складові частини або підфункції основоположного. До них віднесені соціальна, комунікативна, культурна, управлінська, правова, облікова і функція історичного джерела. У свою чергу ці функції також включають подфункціі.

М.В. Ларін розділяє функції документа на основні і специфічні. Він включає в поняття функції як внутрішні, так і зовнішні властивості обєкта і, виходячи з цього, відносить до основних функцій документа інформаційну, культурну, соціальну і комунікаційну.

Інакше підійшли до визначення функцій документа А.Н. Сокова і М.Г. Гаазі-Рапопорт. Вони розділили функції на первинні та вторинні. До первинних віднесли функції фіксації, збереження і багаторазового транслювання інформації у часі і просторі, матеріалізації, здійснення будь-яких процесів або дій; до вторинних — функції організації та накопичення інформації, культурну, інформаційну, правову та ін.

Наприкінці 1990-х рр. питання функцій документів розглянуті документознавцями, що дотримуються нової концепції. Н.Н. Кушнаренко поділяє весь спектр соціальних функцій на три групи:

головні, загальні та спеціальні. До головної віднесена найбільш узагальнююча функція зберігання та або передачі розповсюдження інформації в часі та або просторі. До загальних функцій — характерні для всіх документів — інформаційна, комунікативна і кумулятивний. До спеціальних — притаманні не всім, а певних видів документів — управлінська, пізнавальна, правова, загальнокультурна, меморіальна, гедонічна, статистична, джерельна і підтвердження авторського права.

Н.Б. Зіновєва диференціює функції на загальні та спеціальні. До загальних відносить соціальну, інформаційну, комунікативну, культурну функції; до спеціальних — правову, навчальну, пізнавальну, управлінську, меморіальну, облікову, естетичну, релаксаційний функції.

Більш розгорнуту класифікацію функцій документа призводить Н.С. Ларьков. Він поділяє функції на загальні та спеціальні, або сутнісні та прикладні, функції первинного і вторинного порядку, на явні та латентні. Під прикладними він пропонує розуміти функції, якими документи наділяються в рамках тієї або конкретної сфери людської діяльності. До функцій документіввін додає політичну, ідеологічну, функцію захисту інформації та товарну. Очевидно, що політична та ідеологічна функції виступають складовою частиною культурної функції, що включає політичну й ідеологічну складові.

Інший підхід до визначення і класифікації функцій пропонує С.І. Семилєтов. В якості основної він розглядає функцію фіксації відомостей, подій, фактів, прав, зобовязань і супутніх реквізитів з метою їх збереження. Інші функції він визначає як похідні від основної і відносить до них такі функції: збереження або зберігання інформації у часі необмежено довго; комунікації та або передачі інформації у часі і просторі для використання в тих чи інших суспільних публічно-правових та цивільно-правових відносинах; докази в судових розглядах та інших процесуальних діях; посвідчення особи громадян, посадових та фізичних осіб.

Отже, поліфункціональність документа визначається його високою інформативністю в порівнянні з іншими відомими людині засобами.

2. Документаційні процеси та їх контролювання.

(скину в неділю, бо треба багато редагувать)

3. Ділове спілкування. Види, типи, форми спілкування.

Ділове спілкування — це спілкування, яке просуває продукт, послугу або організацію; передає інформацію в межах бізнесу; або функціонує як офіційна заява компанії.

Огляд

Ділове спілкування (або просто «комунікація», в бізнес-контексті) включає в себе такі наступні теми: маркетинг, бренд-менеджмент, відносини з клієнтами, поведінка споживачів, реклама, зв'язки з громадськістю, корпоративне спілкування, залучення населення, управління репутацією, міжособистісне спілкування, залучення співробітників, та керування подіями. Це тісно пов'язане зі сферою професійної комунікації та технічної комунікації.

Медіа-канали для бізнес-комунікацій включають: інтернет, друковані засоби масової інформації, радіо, телебачення, навколишнє середовище, і передача інформації «з уст в уста».

Ділове спілкування може також відноситися до внутрішнього спілкування. Дуже важливо, щоб внутрішнє спілкування керувалося належним чином, тому що погано створене або кероване повідомлення може викликати недовіру і ворожість з боку співробітників.

Ділове спілкування є загальгною темою, занесеною до навчальної програми магістра ділового адміністрування (МДА) багатьох університетів. Крім того, багато коледжів та вищих навчальних закладів пропонують освітньо-кваліфікаційний рівень у сфері комунікації.

Є декілька методів ділового спілкування, в тому числі:

• Веб-комунікація — для кращого і більш досконалого спілкування, в будь-який час та будь-де;

• відеоконференція, яка дозволяє людям в різних місцях проводити інтерактивні наради;

• електронні повідомлення, які забезпечують миттєве письмове спілкування по всьому світі;

• Звіти — займають важливе місце в документуванні будь-якого відділу;

• Презентації — дуже популярний спосіб спілкування для всіх типів організацій, як правило, за участю аудіовізуальних матеріалів, таких як копії доповідей або матеріалів, підготовлених в Microsoft PowerPoint або Adobe Flash;

• телефонні наради, які дозволяють спілкування на відстані;

• Форуми, які дозволяють людям миттєво розміщувати інформацію в централізованому місці;

Ділове спілкування дещо відрізняється і є унікальним у порівнянні з іншими видами комунікацій; мета якого — бізнес, аби заробити гроші. Таким чином, для розробки рентабельності, комунікатор повинен розвивати гарні навички спілкування.