1. Філософія культури і культурологія

Предметом філософії культури є феномен культури. Вона є однією із найширших і багатозначних категорій філософії, а також соціогуманітарної науки загалом. Культура - форма діяльності людей зі створення, відтворення й оновлення свого соціального буття, втіленого у вироблених матеріальних і духовних цінностях.

У філософії існує понад 500 визначень культури як явища, їх кількість постійно збільшується. За підрахунками американських культурологів А. Кребера і К. Клаксона, якщо з 1871 до 1919 р. існувало 7 визначень культури, то з 1920 до 1950 р. їх налічувалось 157. Це свідчить про багатогранність і надзвичайну складність культури як суспільного утворення. Ще в античному Римі з використанням поняття "культура" філософи намагалися з'ясувати якісну відмінність людського суспільства від природи. У буквальному сенсі слово "культура" означає поліпшення, вдосконалення, обробіток, догляд. Первісно воно стосувалося землеробської практики, використання природи за допомогою технічних знарядь в людських цілях. Це основоположне значення культури збереглося до наших днів - "культиватор", "культивування землі" тощо. З часом поняття "культура" значно збагатилося, почало вживатися як показник освіченності людини, міра розвинутості суспільства. Ним послуговувалися, відрізняючи античного римлянина або грека від варвара, європейську людину від дикуна, виховану особистість від "некультурної".

У широкому філософському сенсі культурою є все створене людиною, на відміну від породженого природою. У такому значенні застосував поняття "культура" італійський філософ Дж. Віко. Культуру атестують і як другу природу, створене працею і енергією людини суспільне середовище.

Акцентуючи як на відмінності культури від природи, так і їх зв'язках, дослідники зазначають, що культура існує всупереч природі і водночас завдяки їй. Цей діалектичний зв'язок опосередковує людська діяльність, яка безперервно, протягом життя 1200 поколінь людей фокусує у формах і видах культури накопичений досвід, культурну спадщину, знання, навички й уміння людства.

Загальні питання культури досліджує культурологія.

Культурологія (лат. cultura -догляд, розвиток і logos - вчення) - наука, що вивчає сутність, внутрішні закономірності культури, пояснює багатоманітні і різноякісні культурні явища, які протягом віків накопичувалися в різних галузях природничого, соціально-гуманітарного, техніко-технологічного знання.

Цей термін запровадив американський дослідник культури Л. Вайт (" Наука про культуру", 1949). Глибинною основою культурології як загальної теорії культури, за словами німецького філософа-романтика Адама Мюллера (1779-1829), є культурфілософія - філософський погляд на культуру.

Стосовно філософії нерідко вживають термін "філософська культура". Він виражає усвідомлення того, що філософія є витвором духовної творчості людства, вона не просто включена в культуру, а є й вирішальною культурологічною силою, здатною виражати динамічні сили культури. У цьому сенсі філософія постає як самосвідомість культури. "Філософія - єдина галузь духу, яка є рефлексією над всією культурою, її тенденціями" (В. Торосян).

Філософія культури - галузь філософського знання, яка вивчає світоглядні аспекти духовної творчості людей, що втілюється у створенні культури.

Філософія культури, на відміну від культурології (культурна антропологія, професійна культура, історія культури тощо), залишає поза дослідженнями "другорядні" сюжети культурного життя, залишаючи їх конкретним культурологічним наукам. Філософська культурологія - наука, яка з'ясовує сутність основ і універсальних принципів культури, вивчає світоглядні аспекти творчості людей, що проявляється в безперервному процесі виготовлення, розповсюдження і використання як матеріальних, так і соціальних, і духовних цінностей. Відповідно до цього розрізняють матеріальну, духовну і соціальну культури, які поділяються на численні види культури - технічну, виробничу, побутову, управлінську, наукову, політичну, моральну, художньо-естетичну тощо. Культура присутня в усіх сферах буття людини, вона незмінно і постійно супроводжує всі форми її життєдіяльності, визначає якість людських відносин. Тому предметом уваги культурфілософії є проблеми професійної культури лікаря, вчителя, правника, економіста, менеджера, працівника сфери туризму тощо.

Сутність культури можна осягнути лише через діяльність людини. Не випадково Цицерон називав філософію "культурою душі" (Тустланські бесіди, 45 р. до н. е.), наголошуючи, що культура є показником "якості людини", свідченням зрілості її мислення, "надійності" поведінки, благородства вчинків. У цьому аспекті культура виступає синонім "справжньої людяності". "Хто хоче знати, що являє собою людина, той має також і насамперед знати, що таке культура" (М. Ландеман).

Культура є і феноменом "самодетермінації людини" (В. Біблер). У культурній діяльності відбувається творення людини, а в антикультурній - її деградація.

Одним із головних завдань культури є формування освіченої, цивілізовано розвиненої особистості. У цьому значенні культура протистоїть контркультурі - установкам, нормативам поведінки і формам "освоєння світу", альтернативним нормальному, цивілізованому, загальноприйнятому світорозумінню і світоставленню. До контркультури зараховують різні прояви девіантної (лат. - відхилення) поведінки - пияцтво, розпуста, хуліганство, наркоманія, кримінальні злочини тощо. Примітивна, груба, вульгарна мораль нерідко атестується як "печерна етика", тобто як поведінка дикуна, первісної людини, яка керується атавістичними інстинктами і мало чим відрізняється від тварини. її нерідко характеризують як "антикультуру". Поняття "контркультура" вживається також для визначення особливого типу молодіжної субкультури, яка кидає виклик усталеним нормам і цінностям традиційної культури, є різноплановим соціальним експериментуванням.

У структурі культури як певного цілісного організму розрізняють такі елементи:

а) субстанціональні - ціннісно культурні інститути і системи норм (мораль, релігія, побутова поведінка, спілкування індивідів (етикет));

б) функціональні - традиції, обряди, звичаї, заборони (табу), які є неписаними регуляторами процесу функціонування культури.

За словами Л. Байта, у структурі культури як системи правомірно розрізняти технологічну, соціальну та ідеологічну підсистеми, які охоплюють всі форми і прояви культури.

У теоретико-філософському вченні про культуру часто порушується питання співвідношення культури і цивілізації, ініційоване О. Шпенглером. Цивілізація - великий етап в культурній еволюції людства. Відлік цивілізаційного поступу почався 3,5 тис. років до н. е. з появою первинної цивілізації, яка виникла безпосередньо із первинного суспільства. На думку А.-Дж. Тойнбі ("Цивілізація перед випробуванням", 1948), основними ознаками цивілізації є поява монументальної архітектури, виникнення писемності, розбудова міст.

За Шпенглером, кожна культура є своєрідним оригінальним організмом, що має унікальну духовну основу ("душа культури"), певний вік свого існування (1200- 1500 pp.). "Кожна культура перебуває у глибоко символічному зв'язку із матерією і простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися" ("Занепад Заходу", 1920). З часом культура застигає, відмирає, її кров згортається, сили її надломлюються - вона стає цивілізацією. Тому, стверджував Шпенглер, "культура" і "цивілізація" - не тотожні поняття. Цивілізація - це "застигла культура", яка втрачає свою динаміку, здатність розвиватися. Культура - протилежна цивілізації, зовнішня щодо людини. Сучасні культурологи переконані, що переродження культури на цивілізацію, її "окостеніння" - одна із закономірностей світового культурного процесу.

Культурфілософія концептуально пов'язує різноманітні взаємозалежні питання: сутність, ознаки і властивості, історичні типи і різновиди, закономірності виникнення та еволюції культури тощо. Філософія культури досліджує закономірності культурного процесу на всіх його головних етапах; функціональне призначення культури, засобами якої відбувається духовно-практичне освоєння світу; понятійний апарат культури. У цьому аспекті визначають універсали культури - найзагальніші, незмінні (інваріантні) поняття, принципи, критерії культури. Завдяки наявності таких універсалій культура на всіх етапах свого історичного розвитку зберігає системність і певну єдність основних структурних елементів. Завдячуючи цьому, не лише зберігаються, але й передаються, успадковуються, транслюються культурні цінності, утворюючи міцну платформу цивілізаційного існування людства. На основі культурних універсалій відбувається відтворення і оновлення найхарактерніших зразків культурної творчості народу. Свідченням цього є процес культурного відродження в сучасній Україні. Культурологи розрізняють такі універсали культури:

а) загально-ціннісні уявлення й узагальнення, які стосуються об'єктів культурфілософського дослідження - світогляд, простір, час, рух, культура, історія, цивілізація тощо. Поняття "культура", "час культури", "простір культури", "рух (розвиток - занепад) культури" - основоположні в культурологічному знанні;

б) ціннісні уявлення й узагальнення, які стосуються суб'єктів культурної діяльності та їх оцінного ставлення до об'єктів культури - людина, спільнота, етнос, а також краса, добро, надія, творчість тощо.

В основі будь-якої історичної, регіональної, національної культури завжди можна виявити систему взаємопов'язаних універсалій. Філософія культури фіксує своєрідну єдність цих сутнісних засад культурного життя суспільства, враховує їх, з'ясовуючи структуру, функціональні особливості культури. Це положення шпенглерівської концепції культури є предметом полеміки. Одні її учасники передбачають занепад європейської "старої" культури, яка з часом, як і вавилонська культура або культура майя, зникне, їм опонують прихильники ідеї становлення якісно нової загально-цивілізаційної культури інформаційного типу.

У зв'язку з цим актуалізується проблема загальнолюдського (вселюдського) і національного в культурі. Загальнолюдська культура - спільне, притаманне для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі це поняття має передусім моральне, ціннісне навантаження, тому невипадково його позначають як "загальнолюдські цінності". Особливе місце у філософії культури посідає проблема культурних цінностей - основи культури, яка визначає особливості її конкретних різновидів, важливою складовою загальної філософської теорії цінностей.

Національна культура - сукупність цінностей, притаманних певній нації, специфічних форм життя конкретного етносу (гірські народи, населення островів, приморських або пустельних територій). Наприклад, національна культура українців є культурою лісостепового східнослов'янського типу, основою якої є ідеї православ'я, а класична архітектура має барокові ознаки. Національна культура здебільшого проявляє себе у формах духовного життя (мова, художня творчість, особливості народних звичаїв тощо). Важливим елементом національної культури є мова.

Національне не є антиподом загальнолюдському. Навпаки, воно уособлює, "персоніфікує" сутність духовного, морального начала, притаманного всьому людству. Етноси, народності, нації утворюють людство лише у співіснуванні і взаємодії. "Загальнолюдське забезпечується тільки тоді, коли спирається на власну національність кожного народу" (Ф. Достоєвський). Національна культура поповнює загальнолюдську тоді, коли розвинуті в ній цінності стають надбаннями всього людства, потрапляють до загальної культурної скарбниці. Зміст світового культурного процесу розкривається тільки через обмін цінностями кожної культури. Враховуючи оригінальність української національної культури, народних традицій, звичаїв, типів господарювання, нормативів поведінки, не можна не зважати на те, що українська культура століттями перебувала під сильним впливом литовської, польської, російської та інших культур.

Найважливішою умовою існування будь-якого етносу як цілісної системи є "інтегральні функції культури". "Позбавте етнос внутрішніх культурних зв'язків, і він неминуче асимілюється" (Ю. Бромлей).

Філософія культури не лише виявляє сутнісні ознаки культури, її закономірності і тенденції, а й з'ясовує, визначає "білі плями" в культурологічному знанні, формулює його проблеми. Проблемною актуальністю позначений її розділ, у якому йдеться про суперечності сучасного культурного процесу, кризові ситуації, що постійно супроводжують поступ культури. Гостро дискусійною є проблема кризи європейсько-американської культури XX-XXI ст., специфіка культурних перетворень в сучасній цивілізації. Для молодої української держави значущим є питання про поєднання національних культурних цінностей, традицій із здобутками світової культури. Важливе значення має і з'ясування відношення світської (секулярної) культури, у т. ч. науки, освіти, і культури різноманітних релігійних конфесій, насамперед православ'я, масової, авангардистської ("популярної") культури з культурою елітарною, класичною. Окремим розділом у філософії культури є питання про перспективи культурного поступу в сучасному інформаційному суспільстві.

2. Раціональне та ірраціональне в культурі.

У сучасній філософській думці, безумовно, назріла потреба по-новому осмислити такі здавна існуючі категорії як раціональне та ірраціональне.

Ні для кого не є секретом, що кожна епоха актуалізує ті або інші істини, поняття, категорії. Це відбувається як на рівні філософських узагальнень, так і на рівні буденної свідомості. Існують філософські категорії, які проходять через всю історію європейської філософської думки, і кожен значний і не дуже значний мислитель вважає за необхідне висловитися із цього приводу. Такими, наприклад, є категорії буття, матерії і форми, субстанції і акциденції, причинності, свідомості, істини, простору, часу, руху тощо.

Досвід викладацької діяльності наводить на думку, що багатослівні і великомудрі панегірики, наприклад, по осмисленню такої грандіозної абстракції як категорія «буття» виявляються нудними, не цікавими, занадто абстрактними і пустими для не філософської свідомості. Це аніскільки не бентежить філософів і вони поблажливо і зарозуміло продовжують віщати, навіть якщо їх ніхто не хоче слухати.

В історії філософської думки існують дві діаметрально протилежні точки зору на те, хто може називатися філософом. Починаючи з Піфагора, Демокріта через Платона і далі домінує точка зору, що філософи — це якісь небожителі, які з надхмарних висот віщають цьому тлінному світу як треба жити. Як відомо, слово філософ вперше став вживати Піфагор. От як про це пише Цицерон в «Тускуланських бесідах»: «Деякі природою покликані служити славі, інші — служити наживі, і лише одиниці, відкинувши решту всіх справ, уважно вдивляються в природу речей, — вони-то і називаються «любителями мудрості», тобто філософами; і як на змаганнях найблагородніше дивитися і нічого для себе не шукати, так і в житті краще всього споглядання і пізнання речей» [IV, 10]. Як відомо Платон також уважав, що філософи — це вищий тип людей, бо у них найбільш розвинена розумна, вища частина душі. Нижча ж чутлива частина — це властивість простолюдинів. Така точка зору є найбільш властивою і апріорі визнаною більшістю класичних філософів.

Як відомо, вершиною філософської думки вважається Німецька класична філософія. Це апофеоз відвертого раціонального мислення. Але ось що писав сам патріарх Гегель із цього приводу: «Аж до появи кантівської філософії публіка ще йшла в ногу з філософією; до появи кантівського філософського вчення філософія викликала до себе загальний інтерес. Вона була доступна і її бажали знати; знання її входило взагалі в уявлення про освічену людину. Нею тому займалися практики, державні люди. Тепер, коли виступив плутаний ідеалізм кантівської філософії, у них опускаються крила. Таким чином, вже з виступом Конта покладений був початок цьому відділенню від звичайного способу свідомості» [1, с.535- 536]. Відомо, що сам Гегель не відрізнявся доступністю і простотою викладу, більш того, його панраціоналізм і панлогізм породив свою протилежність, протест в особі Шопенгауера, Ніцше і Кіркегора, які розпочали новий етап у філософії — етап некласичної, посткласичної філософії.

Ця нова течія філософської думки актуалізувала іншій підхід до розуміння того, хто може називати себе філософом. Найяскравіше і категоричніше висловив її Поппер у своїй тезі — «Всі люди є філософами».

Криза філософського способу мислення, яка була усвідомлена Огюстом Контом у трьох стадіях духовного розвитку людства, привела його до сумного висновку, що час філософії залишився у минулому. Наш час, на думку Конта, це час реальних, наукових, позитивних знань, який не потребує філософських абстракцій. На третій науковій або позитивній стадії, яка, на думку Конта, розпочалася в 1800 році «людський розум, визнавши неможливість досягти абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження і призначення Всесвіту і від пізнання внутрішніх причин явищ і цілком зосереджується на вивченні їх дійсних законів, тобто, незмінних відносин послідовності і подібності». На цій стадії, на думку Конта, людина перестає оперувати абстрактними категоріями, відмовляється розкрива- ти причини явищ і обмежується спостереженням за явищами і фіксацією постійних зв´язків, які можуть встановлюватися між ними. Ця установка надовго зумовить розуміння завдань науки позитивістські орієнтованими ученими.

Це кризове явище, коли століттями випестовані філософською думкою абстракції перестають цікавити навіть профілософськи налаштовані кола мислителів, усвідомлюється вже давно. Що це є — криза філософського способу мислення або потреба в переорієнтації філософської думки на нові світоглядні принципи? Некласична філософія в особі А.Шопенгауера, Ф.Ніцше і С.Кіркегора рішуче заявила і поставила в центр філософського осмислення нові парадигмальні установки.

Той самий К.Поппер в праці «Іммануїл Кант — філософ Просвітництва» заперечує приналежність кенігсбергського мислителя до традиційного кола представників німецької класичної філософії і стверджує, що «майже блюзнірством» є ставити імена Канта і Гегеля поряд. Як пише у вступній статті перекладач К.Поппера професор І.Шишков: «Дух і стиль Канта як філософа — це сократівський тип мудреця, який постійно шукає, досліджує і любить Істину. Тоді як Фіхте і Гегель є типом платонівського філософа-софократа, який Істину не шукає, а гордовито нею володіє і віщає подібно дельфійському оракулові» [2, с.28].

Поза сумнівом, кумиром першої точки зору, згідно з якою філософія є справа обраних, виступає Гегель. З подібним висновком не варто й сперечатися, бо істинні філософи — це дійсно небожителі, які не тільки уміють «схопити епоху в думці», створити філософську систему, яка може бути «квінтесенцією епохи», але й ті «високолобі», без яких світ би блукав як «їжачок у тумані».

Разом з кризою філософської думки існує і благоговійний, щирий інтерес до філософії серед найширших шарів мислячих і не зовсім мислячих людей. Викладачі філософії, поза сумнівом, бачать з яким чистим серцем приходять студенти, бажаючи залучитися до багатовікової мудрості і хоч би доторкнутися до цього джерела пізнання світу. І треба констатувати, що дуже часто їх надії розбиваються через складний категоріальний апарат, прагнення не спростити важливі і самі по собі не прості філософські істини, а як би навмисне незрозумілий, дуже науковий їх виклад у підручниках і статтях. І навіть у допитливих «опускаються крила» і надія переходить в розчарування. У викладача, який ще не зовсім відлетів у надхмарну височінь філософських абстракцій і який бажає не віщати подібно філософам-софократам, а прагне залучити цвіт молоді до пошуку істини — вихід один: спуститися з небес і побачити грішну землю. І тут приходить те, що сказав Поппер: всі люди є філософами.

З цією тезою не можуть змиритися діти класичної філософії, але вона майже очевидна вихованцям і прихильникам некласичної філософії.

«Думаю, отже, існую» — це кредо класичної філософії, як відомо, по-своєму переосмислювали майже всі філософи посткласичного періоду починаючи з Шопенгауера — «Хочу, отже, існую», Кіркегора — «Я переживаю, отже, існую», Камю — «Я бунтую, отже, ми існуємо» і Г.Марселя — «Я відчуваю, отже, існую». «Хочу», «переживаю», «відчуваю», проблеми вибору, абсурду, бунту, свободи, волі до життя, воля до влади — це проблеми некласичної філософії. Але вони стоять і перед кожною людиною, кожна навіть зовсім не роздумуюча людина не може прожити не вибираючи, не переживаючи, не відчуваючи, а значить вона хочеш не хочеш часто стоїть перед екзистенціальним вибором — а отже, на думку Сартра, філософствує, оскільки, коли вона здійснює той чи інший вибір вона вибирає себе. «Існування людини передує її сутності» — такою є головна теза Сартра.

Буття, матерія, субстанція, акциденція, свідомість, простір, час — це категорії класичної філософії. У філософській літературі останніх років все сильніше звучить думка, що сучасній людині є ближчими антрополого-екзистенціальні проблеми. Продовжуючи традиції класичної філософії, студентів продовжують «грузити» традиційними, такими «холодними» для них категоріями як буття і матерія.

Ці і багато інших геніальних абстракцій не втратять своєї вагомості для чистої філософської думки, але в безмежному океані філософських істин для викладання студентам не філософських спеціальностей все ж таки треба вибирати такі «вузлики на пам´ять людства», тобто такі філософські істини, які говорять, гріють, допомагають, дивують, радують і хвилюють. Представляється, що некласичній, сучасній філософії повинно бути приділено значно більше часу, аніж це передбачено сучасними програмами вищої школи.

Повертаючись до першої тези статті, хочеться сказати, що сьогодні потрібно переосмислити і по-новому поглянути на весь процес формування і розвитку філософської думки з її витоків до сучасних тенденцій. Одним з можливих концептуальних підходів до такого переосмислення представляється аналіз історії філософії в ракурсі чергування в історії людської думки раціональних і ірраціональних світоглядних парадигм.

Категорії раціональне і ірраціональне не отримали ще належного осмислення в нашій філософській літературі. Вказуючи на багатошаровість цих понять кожен з філософів, мабуть через суб´єктивні переваги, співає або гімн раціоналізму або навпаки апологію ірраціоналізму. Не вдаючись у поки що не дуже продуктивну дискусію з приводу цих категорій, зупинимося на їх тлумаченні, які є найбільш уживаними.

Раціоналізм (від латинського ratio—розум) основним джерелом знання вважає розум, логічне міркування, теоретичні узагальнення. Для раціоналіста розум — найвищий орган пізнання, «вище апеляційне судилище» (Шопенгауер).

Ірраціоналізм — є вчення, яке заперечує вирішальну роль розуму в пізнанні і таке, що висуває на перший план такі види людських здібностей як відчуття, інстинкт, інтуїцію, споглядання, осяяння, віру.

Пам´ятаючи, що «всяке визначення є обмеженням» (Спіноза), що будь-яка схема завжди є певною крайністю і відбиває лише один з можливих поглядів, запропонуємо наступне спрощення вказаних понять.

Ніхто не стане сперечатися з таким твердженням, що людина — це перш за все єдність двох складових — розуму таі почуття. Пестуючи розум, ми оспівуємо раціональну природу людини. Про те, що почуття — є сфера ірраціональна можна посперечатися.

Традиційно вся класична філософія починаючи з давнини пестувала розум людини. Про почуття згадували украй рідко і то, або як у Платона як про нижчу частину душі, або в теорії пізнання — як способу осмислення світу. Сенсуалізм, перебільшуючи роль чуттєвого пізнання світу, говорить лише про природні органи чуття: дотику, нюху, зору, слуху. Де ж почуття як емоції, переживання? Необхідно зазначити, що в європейській філософії ця сфера життя людини виявилася майже забутою, не вивченою. Існує точка зору, що Шопенгауєр перший дозволяє прислухатися людині до свого серця.