Теорія пасіонарності л. Гумільова

Оригінальна теорія культурогенезу створена істориком, етнологом, культурологом, філософом, представником російського космізму Л. Гумільовим (1912-1992) на основі концепції пасіонарності. Його культурологічні ідеї викладені в роботах "Этногенез и биосфера Земли", "Ритмы Евразии: эпохи и цивилизации",

"Этносфера: история людей и история природы" та ін. Одна з головних категорій його концепції - "етнос", котру він розглядає двояко: як соціокультурну спільноту і як форму внутрішньої диференціації виду Homo Sapiens залежно від географічних умов життя та господарської діяльності. Л. Гумільов вважав, що виникнення нових етносів обумовлено космічними енергетичними (пасіонарними) поштовхами, які породжують"пасіонаріїв". Вони є носіями нових генетичних ознак, що виникають у результаті мутацій. Внаслідок цього їм притаманний пасіонарний дух: високі прагнення, здатність в ім'я реальної або ілюзорної мети жертвувати заради її реалізації як своїм життям, так і життям інших. Пасіонарний дух надає етносу історичної динаміки, активності, наслідком чого є успішні завойовницькі війни, створення держави, розквіт мистецтва. В результаті цього сплеску пасіонарної напруги з'являється нова культура. При цьому відбувається або поглинання ряду суміжних культур, або ж розширення ареалу за рахунок неокуль-турених територій, або ж поєднання обох процесів. Усі етноси проходять декілька стадій розвитку: виникнення і підйом, викликані пасіонарним поштовхом; фазу апогею етнічної активності, котра супроводжується суперництвом всередині етносу; фазу розсіювання пасіонарної енергії, її кристалізації в пам'ятках культури та мистецтва; фазу життя етносу "за інерцією"; фазу незворотної деградації етносу і обивательського спокою. Поступово пасіонарна енергія розтрачається в історичній діяльності, і етнос знову розчиняється у природному і соціальному середовищі, поглинається іншими цивілізаціями, що піднімаються, і часто безслідно зникають, входячи в склад іншого суперетносу. Життєвий цикл етносу складає приблизно 1200-1500 років, за які він розвиває свою культурну традицію.

За Гумільовим, російський етнос приблизно на 500 років молодший від західноєвропейських народів. Тому, як би росіяни не прагнули відтворити європейські форми життя, вони не зможуть досягти такого життєвого рівня і форм буття, що характерні нині для Заходу, який знаходиться в інерційній фазі і належить до іншого суперетносу. Можна зробити спробу увійти в його склад, але тоді платою буде відмова від власних традицій і наступна асиміляція. Погляди Л. Гумільова певною мірою перегукуються з класичними теоріями локальних цивілізацій М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, які будуть розглянуті нижче.

8. Культура та цивілізація: співвідношення понять.

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей. Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.

9. Матеріальна та духовна форма культури.

Творчість як рушійна сила культурного буття. На відміну від природи, культура — це сотворене буття. її часто називають «другого природою». Свого часу видатний український науковець і мислитель В. Вернадський визначив цей феномен як «ноосферу» (від грецького ноос — розум), тобто сферу людського Розуму, або ж світу, перетвореного працею та свідомістю людини, на відміну від геосфери, атмосфери, біосфери, які складають природні оболонки нашої планети. Відтак культура— це світ, створений людиною на благо людини.

Отже, діючою характеристикою культурного світу є творчість. Творчість є створенням нового, того, шо в природі саме по собі не існує. Культура — цілковитий продукт людської творчої діяльності. І предметний світ, що оточує пас, і комплекс людських уявлень, визначень, ідей, норм, традицій, почуттів та світоглядних орієнтирів — все це без людини й поза людиною не існує. Цей світ цілком належить людині й без неї втрачає будь-який сенс.

Уявіть собі на мить, що людина раптом зникла з обличчя планети. Увесь світ її міст, сіл, виробництва, як і сіпг ідей та визначень, знань та винаходів, постає у такому разі як непорозуміння, недоцільне та безглузде нагромадження мертвих форм. Справді, світ культури — це і є Всесвіт людини. Натомість уявіть собі, що цей світ зник — і ми опинились у дикому природному оточенні. Мабуть, вимерли б як риба без води, або ж остаточно здичавіли б, повернувшись до тваринного існування. У кращому випадку, довелось би все почати знову — творити світ культури.

Творчість— сила, якою перетворюється світ на культурне середовище. Ззовні вона постає як виробнича діяльність. Людина перетворює природний матеріал, надаючи йому доцільності, оформлюючи його з точки зору своїх потреб.

Світ людини — не однорідний комфортний притулок особистості. Він існує за своїми законами як певний Всесвіт, створений людиною у природному Космосі. Його сенс полягає в захисті людини від стихій природи та в регулюванні відносин між людьми. Але ще більшого захисту І притулку людина потребує в духовному плані. Саме цей духовний притулок від усіх «ударів долі», від невпевненості в собі вона знаходить у творчій діяльності, творячи той світ культури, якого вона потребує і з матеріальної, і з духовної точки зору.

Людська виробнича діяльність постає у двох загальних формах, котрі заведено визначати як матеріальне та духовне виробництво. Матеріальне виробництво забезпечує людині задоволення її потреб, захищає її від сил природи, надає їй могутності. Воно створює предметне «тіло» культури, світ речей та явищ.

Предметний світ культури. Світ створених виробництвом речей відрізняється від світу природного. Відрізняється не матеріалом, бо все, що створене людською працею, виготовлено з природних речовин, згідно із законами природи. Відрізняється за формою. Своєю виробничою працею людина позбавляє природний об'єкт його форми й наділяє своєю, яка суспільно вигідна й необхідна. Ця форма є формою доцільності і відповідає функціональному призначенню продукту перетворення у світі людей. Так, наприклад, дерев'яний стіл має іншу форму, ніж дерево. Його форма пристосована до людини: за столом сидять, працюють, їдять тощо. Форма стола відповідає не природним, а людським доцільностям, стіл виконує певну функцію в загальнокультурному середовищі. Те ж саме можна сказати з приводу будь-якого предмета культури.

Світ створених людиною речей складає комплекс продуктивних сил суспільства. Але не тільки. Це також предмети побуту, повсякденного вжитку, твори мистецтва, книги, засоби зв'язку та інформації, житло,— взагалі все те, що оточує людину та пристосоване до її життя. Тоді неминуче постає питання: адже людина, хоч як це прикро, створює своєю працею не лише засоби свого життя, не лише твори мистецтва та технологію житла, одягу, харчування тощо, а й зброю, засоби масового знищення, катівні, концтабори, знаряддя тортур і багато чого іншого, шо спрямоване па знищення самої людини і може будь-коли покласти край її існуванню (та й саме виробництво, нещадно винищуючи ресурси, породжує екологічну кризу). Чи це також продукти культури, світ культури?

Культура людини, народившись водночас із виникненням людського способу життєдіяльності та суспільного життя, як і все б цьому світі, несе на собі відбиток суперечливості самого суспільного існування. Культура має свою протилежність — аптикультуру, варварство. У предметному світі культури відбиваються людські уявлення про добро і зло, своє та чуже, рідне та вороже. Стихійність початкового процесу виробництва, жадоба оптимального легкого наслідку призводить до того, що наша цивілізація ставить себе на край прірви. На жаль, засоби «варварства» виробляс теж людина, та сама, що спроможна створити „Мадонну” Рафаеля та космічний корабель. Культура несе на собі відбиток неоднозначності соціальних, економічних та політичних процесів у суспільстві. А тому визначення культури неможливе без морального її виміру, без співвіднесення її явищ із людським благом та цінностями.

Це і визначає потребу вужчого поняття культури, і, водночас, ціліснішого й конкретнішого. Культурним світом вважається те в людському середовищі, що несе людині благо, сприяє її розвитку як вільної та творчої істоти, і цим загальнофілософське визначення поняття культури відрізняється від того терміна, котрий застосовують археологи та етнографи.

Але не тільки доцільність та корисність притаманні предметному світові людської культури. Матеріальна культура будується також за законами краси та гармонії. Людина вносить у навколишній світ своєю творчістю не лише відповідність власним життєвим вимогам, а й доцільність краси та гармонії, впорядковуючи окультурене середовише. На жаль, реальна людська практика, як уже зазначалось,— це єдність і культури, і варварства, відтак і реальний світ «створеної», «другої» природи виходить збочепим і мало пристосованим до нормального життя. З самого початку історії боротьба з природою перетворилася на її безжальне винищення, часто перетворення природного середовища відбувається за тимчасовими, плинними потребами, задля задоволення корисливих корпоративних інтересів, за принципом: «Після нас — хоч потоп». Причина — у нас самих, у мірі людського розуму та соціально-господарського врядування. Прекрасне і потворне, добре і зле борються в людині та її житті, культура і варварство антагоністичні. І кінця цій боротьбі не видно.

Духовна культура.Ніщо не може характеризувати суспільство краще, ніж його ставлення до інтелектуальної, художньої ту наукової діяльності людини. Адже будь-яка творчість супроводжується і навіть спричиняється саме задумом, ідеєю, творчим планом. Створення комплексу ідей, уявлень, переживань, наукових систем, релігійних вірувань, норм і традицій людського існування називаємо духовним виробництвом, яке є вирішальною ознакою культури як феномена, що відрізняє людину від інших створінь. Адже житло й навіть деякі «інженерні споруди» вміють будувати й деякі тварини: бджоли, птахи, мурашки, бобри тощо. Людська ж творчість точу й цілеспрямована, що вона свідома. Вона має мету, хоча б начерк майбутнього предмета. Це й спричиняє визначення культури як духовного виробництва і духовних цінностей.

Будь-який предмет матеріальної культури — це втілення певного задуму людини. Хтось його задумав, прикинув у свідомості чи на схемі його параметри, хтось його виготовив. Отже, предмет матеріальної культури є опредметненим, втіленим наслідком розумової цілеспрямованої дії, продуктом людського розуму. Він несе в собі ідею його створення. Тому будь-який предмет культури — продукт і духовної творчості, він несе у собі відбиток людського духу, інтелекту. Книга зроблена з паперу та друкарської фарби тощо, але цим не вичерпується її смисл. Він — у її змісті, у тих ідеях, що вона містить у собі і які мають суспільно визначений сенс. Скульптура Афродіти вражає нас своєю красою, гармонією, але з точки зору простої матеріальності — це просто шматок каменю певної форми. Так в чому ж її суть? Напевне, у тій ідеї, то з цьому матеріалі втілена, тобто в гармонії та в почутті, яке вона викликає в людини.

Отже, будь-який предмет чи явише матеріальної кульїури не має «чисто матеріальної» природи. Але ж коли поглинути на продукти духовного виробництва, то слід зауважити, що вони завжди матеріалізуються, втілюються в певний матеріал. Ідея мусить бути опредметнена, втілена у творі мистецтва, науковому чи художньому творі, кресленні чи схемі, книзі чи архітектурній пам'ятці. Політичні й соціальні ідеї втілюються у цілком матеріальну структуру певних інституцій та законів, у реальне життя. Навіть у мові матеріалізація людської думки відбувається завдяки коливанню повітрянії хвилі, або ж записам на папері, камені, магнітній стрічці чи дискеті комп'ютера.

За всієї умовності поділу культури на матеріальну й духовну цей поділ має велике значення. Людина — істота свідома. Свідомість дає змогу їй здійснювати попереднє перетворення предмета в уяві до або замість його реального перетворення, прогнозувати наслідки. Вона наділяє предметний світ ціннісним значенням, тобто розміщує культурні явища та предмети на певних «орбітах» у ціннісно-смисловому космосі людини та світу, надає їх існуванню духовного значення. Тому серцевину будь-якої культури складає творчість ідей, образів і понять, котрі згодом втілюються у реальне життя.

Таким чином, взаємодія реального та ідеального, матеріального та духовного в самій життєдіяльності людини спричиняє єдність матеріального й духовного в культурі.

Але ж у чому полягає їх відмінність, чому ми говоримо про фізичну та духовну працю?

Культурні цінності, поділ праці та становлення духовної культури. Безпосередньо в людській діяльності неможливо виділити суто матеріальне або чисто духовне. Продукт дії завжди об'єктивований, тобто втілений у дійсність. Тому відмінність між цими сферами виявляється суто в системі цінностей.

10. Артефакт, культурна форма та культурна система.

Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи, засоби, методи самої людської діяльності, також дуже різноманітні, проте вже такі, що мають не матеріальну, а духовну форму, то розрізняють культуру матеріальну і культуру духовну.

Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.

До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як-от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.

Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним. Дуже часто неможливо однозначно віднести ті чи інші явища до галузі матеріальної чи духовної культури. Одними своїми гранями вони належать до культури матеріальної, іншими - до культури духовної. Так, зокрема, виготовлення знарядь праці чи будь-яких предметів, що задовольняють матеріальні потреби людей і суспільства (а це елементи матеріальної культури), неможливі без участі людської думки, і, таким чином, цей процес належить до сфери духовної культури, одночасно належачи й до матеріальної культури. З другого боку, продукти духовного життя - ідеї, художні твори, суспільні норми - знаходять свій вираз у певній речовій матеріалізованій формі, тобто в рукописах, книгах, картинах, нотах, кресленнях тощо. Уже через це їх включають до елементів матеріальної культури.

Духовна культура-важливий чинник суспільного прогресу. її рівень визначає ступінь інтелектуального, естетичного, художнього та морального розвитку суспільства. З поняттям "культура" пов'язаний процес набуття знань та досвіду в тій чи іншій галузі діяльності, засвоєння людиною певної системи цінностей, визначення власної лінії поведінки.

Кожна людина вже з дитинства перебуває під впливом певної культури, а точніше - певного культурного середовища з тим або іншим (високим чи низьким) рівнем культури, опредмеченої у відповідних цінностях чи антицінностях. Виховання і навчання людини полягає в її залученні до культури, у засвоєнні нею накопичених суспільством знань, умінь, навичок, а також духовних цінностей і норм поведінки тієї країни, в якій вона живе. Характер виховання й освіти, що притаманні суспільству на певному ступені його розвитку, є показником рівня культури даного суспільства.

Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну (українську, російську, французьку тощо); регіональну (слов'янську, американську, африканську і т. д.); культуру певних соціальних суб'єктів. Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура Середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. У літературі називають також такі специфічні культурні пласти і культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура тощо, а також офіційна культура.

11. Світова та масова, масова та елітарна культура.

Елітарна культура

Елітарна, або висока культура створюється привілейованою частиною суспільства, або на її замовлення професійними творцями. Вона включає витончене мистецтво, класичну музику і літературу. Висока культура, наприклад, живопис Пікассо абомузика Шенберга, важка для розуміння непідготовленої людини. Як правило, вона на десятиліття випереджає рівень сприйняття середньоосвіченого людини. Коло її споживачів - високоосвічена частина суспільства: критики, літературознавці, завсідники музеїв і виставок, театрали, художники, письменники, музиканти. Коли рівень освіти населення зростає, коло споживачів високої культури розширюється. До її різновиду можна віднести світське мистецтво і салонну музику. Формула елітарної культури - "мистецтво для мистецтва". Висока культура позначає пристрасті і звички городян, аристократів, багатих, правлячоїеліти. Одні й ті ж види мистецтва можуть належати високої і масової культури: класична музика - високою, а популярна музика - масової, фільми Фелліні - високою, а бойовики - масової, картини Пікассо - високою, а лубок - масовою. Однак існують такі жанри літератури, зокрема фантастика, детективи і комікси, які завжди відносять до популярної або масовій культурі, але ніколи до високого. Те ж саме відбувається з конкретними творами мистецтва. Органна меса Баха відноситься до високої культури, але якщо вона використовується в якості музичного супроводу в змаганнях з фігурного катання, то автоматично зараховується в розряд масової культури, не втрачаючи при цьому своєї приналежності до високої культури. Численні оркестровки творів Баха в стилі легкої музики, джазу чи року зовсім не компрометують високої культури. [2.647] Те ж саме відноситься і до Моне Лізі на упаковці туалетного мила або її комп'ютерної репродукції, що висить у службовому офісі. Елітарна культура створюється не всім народом, а освіченою частиною суспільства - письменниками, художниками, філософами, вченими, коротше, гуманітаріями. Як правило, висока культура носить спочатку експериментальний або авангардний характер. У ньому пробуються ті художні прийоми, які будуть сприйняті і правильно зрозумілі широкими шарами непрофесіоналів багато років по тому. Фахівці називають іноді точні терміни - 50 років. З таким запізненням зразки вищої художності випереджають свій час. [2.648] 

Масова культура

З появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення, грамзапису, магнітофонів) відбулося стирання відмінностей між високою і народною культурою. Так виникла масова культура, яка не пов'язана з релігійними або класовими субкультурами. ЗМІ та масова культура нерозривно пов'язані між собою. Культура стає "масової", коли її продукти стандартизують і розповсюджують серед широкої публіки. [5.400]  Масова культура (лат. massa - ком, шматок) - поняття, яке в сучасній культурології пов'язується з такими соціальними групами, яким властивий "усереднений" рівень духовних потреб. [6.84]  Масова культура, поняття, що охоплює різноманітні і різнорідні явища культури XX століття, що набули поширення у зв'язку з науково-технічною революцією та постійним оновленням засобів масової комунікації. Виробництво, розповсюдження і споживання продуктів масової культури носить індустріально-комерційний характер. Змістовний діапазон масової культури дуже широкий - від примітивного кітчу (ранній комікс, мелодрама, естрадний шлягер, "мильна опера") до складних, змістовно насичених форм (деякі види рок-музики, "інтелектуальний" детектив, поп-арт). [2.335] Для естетики масової культури характернопостійне балансування між тривіальним та оригінальним, агресивним і сентиментальним, вульгарним і витонченим. Актуалізуючи і опредмечівая очікування масової аудиторії, масова культура відповідає її потребам в дозвіллі, розвазі, грі, спілкуванні, емоційної компенсації або розрядки і ін Масова культура не виражає вишуканих смаків чи духовних пошуків народу, має меншу художню цінність, ніж елітарна чи народна культура. Але в неї сама широка аудиторія і вона є авторською. Вона задовольняє одномоментні запити людей, реагує на будь-яке нове подія і відображає його. Тому зразки масової культури, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди. Вона може бути інтернаціональною і національною. Естрадна музика - яскравий приклад масової культури. Вона зрозуміла і доступна усім віковим категоріям, всім верствам населення незалежно від рівня освіти. [2.336] 

Масова культура та її соціальні функції

У морфологічній будові культури можна виділити дві області: повсякденною і спеціалізованої культури. Проміжне становище зфункцією транслятора займає масова культура. Розрив між повсякденною і спеціалізованої культурами у давнину був невеликим (спеціальність ремісника чи купця освоювалася в процесі домашнього виховання), але принаймні науково-технічного розвитку він збільшився набагато (особливо в наукомістких професіях).  Буденна культура реалізується у відповідних формах способу життя. Спосіб життя визначається в числі іншого і родом професійних занять людини (у дипломата неминуче інші способи життя, ніж у селянина), аборигенними традиціями місця проживання, але найбільше - соціальним статусом людини, його станової чи класової приналежності. Саме соціальний статусзадає спрямованість економічних і пізнавальних інтересів особистості, стиль її дозвілля, спілкування, етикету, інформаційнихустремлінь, естетичних смаків, моди, іміджу, побутових обрядів і ритуалів, забобонів, образів престижності, уявлень про власну гідність, загальносвітоглядних установок, соціальної філософії та тощо, що становить основний масив чорт повсякденною культури.  Буденна культура не вивчається людиною спеціально (за винятком емігрантів, цілеспрямовано освоюють мову і звичаї нової батьківщини), а засвоюється стихійно в процесі дитячого виховання та загальної освіти, спілкування з родичами, соціальним середовищем, колегами по професії і пр. і коректується протягом усього життя індивіда в міру інтенсивності його соціальних контактів. [3.218]  Сучасні знання і культурні зразки виробляються в надрах високоспеціалізованих галузей соціальної практики. Вони розуміються і засвоюються відповідними фахівцями, для основної ж маси населення мову сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової, художньої, інженерної і т.п.) майже недоступний. Тому суспільству потрібна система засобів по "перекладу" інформації з мови високоспеціалізованих галузей культури на рівень повсякденного розуміння непідготовлених людей, по "растолковиванію" цієї інформації її масовому споживачеві, певної "інфантилізації" її образних втілень, а також "управлінню" свідомістю масового споживача. [3.219]  Такого роду адаптація завжди була потрібна для дітей, коли в процесах виховання і загальної освіти "дорослі" смисли переводилися на мову казок, притч, цікавих історій, спрощених прикладів. Тепер подібна інтерпретативна практика стала необхідною для людини протягом всього його життя. Сучасна людина, навіть будучи дуже освіченою, залишається вузьким фахівцем в одній області, і рівень його спеціалізованості із століття в століття підвищується. У решті областей йому потрібен постійний "штат" коментаторів, інтерпретаторів, вчителів, журналістів, рекламних агентів і іншого роду "гідів", провідних його по безкрайому морю інформації про товари, послуги, політичні події, художніх новації, соціальних колізіях і т.п.  Реалізатором такого роду потреб і стала масова культура. Структура буття в ній задається людині як набір більш-меншстандартних ситуацій, де все вже вибрано тими самими "гідами" по життю: журналістами, рекламними агентами, публічнимиполітиками і т.п. У масовій культурі вже все відомо наперед: "правильний" політичний лад, єдино правильне вчення, вожді, місце в строю, зірки спорту та естради, мода на імідж "класового борця" або "сексуального символу", кінофільми, де "наші" завжди праві і завжди перемагають і пр.  Напрошується питання: а хіба в колишні часи не виникало проблем з трансляцією смислів спеціалізованої культури на рівень повсякденного розуміння? Чому масова культура з'явилася тільки в останні півтора-два століття, і які культурні феномени виконували цю функцію раніше?  Мабуть, до науково-технічного перевороту останніх століть дійсно не було такого розриву між спеціалізованим і повсякденним знанням. Єдиним винятком була релігія. Ми добре знаємо, наскільки великий був інтелектуальний розрив між "професійним" богослов'ям і масової релігійністю населення. Тут дійсно був необхідний "переклад" з однієї мови на іншу. Це завдання вирішувалася проповіддю. [3.220] Очевидно, церковну проповідь ми і можемо вважати історичним попередником явищ масової культури.  Феномени масової культури створюються професійними людьми, навмисно редукуючими складні змісти до примітиву. Не можна сказати, що такого роду інфантилізація проста по виконанню; добре відомо, що технічна майстерність багатьох зірок шоу-бізнесу викликає щире захоплення у представників "художньої класики".  Серед основних проявів і напрямів масової культури нашого часу можна виділити наступні:  індустрія "субкультури дитинства" (художні твори для дітей, іграшки та промислово вироблені ігри, товари специфічно дитячого вжитку, дитячі клуби та табори, воєнізовані та інші організації, технології колективного виховання дітей тощо);  масова загальноосвітня школа, долучаються учнів до основ наукових знань, філософських та релігійних уявлень про навколишній світ з допомогою типових програм;  засоби масової інформації (друковані та електронні), які транслюють поточну інформацію, "що розтлумачують" пересічній людині сенс подій, що відбуваються, суджень і вчинків діячів із спеціалізованих сфер;  система ідеології і пропаганди, що формує політичні орієнтації населення;  масові політичні рухи, ініційовані елітою з метою залучення в політичні акції широких верств населення, в більшості своїй далеких від політичних інтересів, мало розуміють сенс політичних програм;  індустрія розважального дозвілля, що включає в себе масову художню культуру (практично за всіма видами літератури і мистецтва, може бути, за винятком архітектури), масові постановочно-видовищні вистави (від спортивно-циркових до еротичних), професійний спорт, структури з проведення організованого розважального дозвілля (відповідні типи клубів, дискотеки, танцмайданчики тощо) і інші види шоу. [3.221] Тут споживач, як правило, виступає не тільки як пасивного глядача, але й постійно провокується на активне включення або екстатичну емоційну реакцію на події. Масова художня культура досягає ефекту за допомогою спеціальної естетизації вульгарного, потворного, фізіологічного, тобто діючи за принципомсередньовічного карнавалу і його смислових "перевертнів". Для цієї культури характерно:  тиражування унікального і зведення його до буденно-загальнодоступному;  індустрія оздоровчого дозвілля, фізичної реабілітації людини та виправлення його тілесного іміджу (курортна індустрія, масовефізкультурний рух, культуризм та аеробіка, спортивний туризм, а також система медичних, фармацевтичних, парфумерних і косметичних послуг для виправлення зовнішності);  індустрія інтелектуального дозвілля ("культурний" туризм, художня самодіяльність, колекціонування, гуртки за інтересами, різноманітні товариства збирачів, любителів і шанувальників чого б то не було, науково-просвітницькі установи та об'єднання, а також все, що потрапляє під визначення "науково-популярне ", інтелектуальні ігри, вікторини, кросворди і т.п.), залучати людей до науково-популярним знань, наукового і художнього аматорства, розвиваюча загальну" гуманітарну ерудицію "населення;  система управління споживчим попитом на речі, послуги, ідеї як індивідуального, так і колективного користування (рекламамоди, іміджмейкерство і т.п.), що формує стандарт соціально престижних образів і стилів життя, інтереси і потреби, типи зовнішності;  ігрові комплекси - від механічних ігрових автоматів, електронних приставок, комп'ютерних ігор тощо до систем віртуальної реальності; [3.222]  всілякі словники, довідники, енциклопедії, каталоги, електронні та інші банки інформації, спеціальних знань, Інтернет тощо, розраховані не на підготовлених фахівців, а на масових споживачів.  Можна перерахувати ще ряд інших, більш приватних напрямів масової культури. Оскільки в повсякденному побуті людистикаються з феноменами масової культури частіше за все в її найбільш комерціалізованих проявах - естрадно-музичному, еротичному та розважально-ігровому шоу-бізнесі, "низьких" жанрах кіно і літератури, настирливої ​​реклами, низькопробних публікаціях та передачах ЗМІ і т. п., в суспільстві (зокрема - у вітчизняному) склалося кілька однобоке подання про масову культуру як про суто комерційної, позбавленою смаку і аморальною, характерною своєю відвертістю в сексуальній сфері, нездоровим інтересом до проблем людської фізіології і психопатології, образам насильства, жорстокості, антиестетизму та ін, яка паразитує на тому, що в традиційній культурі завжди вважалося забороненим.  І ніхто нам цю "культурну продукцію" не нав'язує. За кожним зберігається право вимкнути телевізор, коли йому захочеться.Масова культура як один з найбільш вільних по режиму свого поширення товарів на ринку інформації може існувати тільки в умовах добровільного та ажіотажного попиту. Звичайно, рівень подібного ажіотажу штучно підтримується зацікавленими продавцями товару, але сам факт підвищеного попиту саме на це, виконане саме в цій образної стилістиці, на цій мові, породжений самим споживачем, а не продавцем.  Зрештою, образи масової культури, як і всяка інша образна система, демонструють нам не що інше, як наше власне "культурне обличчя", яке насправді було притаманне нам завжди; просто за радянських часів цю "сторону обличчя" не показували по телевізору. Якщо б це "обличчя" було абсолютно чужим, якби в суспільстві не мав місце дійсно масовий попит на все це, ми б і не реагували на нього настільки гостро. [3.223]  Хоча масова культура, безумовно, є "ерзац-продуктом" спеціалізованих галузей культури, не породжує власних смислів, а лише імітує явища, не варто оцінювати її лише негативно. Масова культура породжується об'єктивними процесами модернізаціїсуспільства, коли социализирующая і інкультурірующая функції традиційної культури втрачають свою ефективність. Масова культура фактично бере на себе функції інструменту забезпечення первинної соціалізації. Цілком ймовірно, що масова культура є ембріональним попередником якоїсь нової, ще тільки народжується повсякденною культури. 

Так чи інакше, але масова культура є варіант повсякденною культури міського населення, компетентної тільки у вузькій сфері, а в іншому за краще користуватися друкованими, електронними джерелами скороченої "для круглих дурнів" інформації. Зрештою, естрадна співачка, пританцьовують біля мікрофона, співає приблизно про те ж, про що писав у своїх сонетах Шекспір, але тільки в даному випадку перекладеному на язик "два плескання, три притупування". 

12. Контркультура та субкультури

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями - соціологією, соціальною психологією та культурантропологією (у колишньому СРСР - етнографією). Зважаючи на те, що культура - це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об´єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття "субкультура". Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб´єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого "особистого" культурного досвіду, - особистісний рівень. Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Деякі соціальні інститути прагнуть впровадити поведінкові зразки та цінності, які відрізняються від подібних зразків та цінностей інших інститутів. Такі вирази, як "культура виробництва", "культура навчання", "культура управління", "армійське життя", "богема", "життя в комуналці" тощо, відображають картину культурних особливостей та зразків різних типів соціального життя. Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов´язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами. Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов´язково пов´язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя". Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесіод (8-7 ст. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов´язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім´ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа. Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник "нормативний зразок" особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна чеснота для нього - гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці - працелюбність, діловитість, підприємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом "людина робить себе сама, зобов´язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки". Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на "добрі справи" - як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство. Нормативний зразок "шляхетного мужа" (аристократа) передбачав відповідну аристократичну етику. У стародавні часи - це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки - європейський лицар, слов´янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рис такого "нормативного зразка" можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо. У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультурні утворення існували культури гладіаторів, риторів - у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини XIX - початку XX ст. В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров´я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім´ї та виховання дитини. Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб´єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й мета власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості та поведінки. У цьому розумінні діяльність людини завжди культурно зумовлена і має певний культурний зміст. Методологічне значення категорії "субкультура" полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить строкату мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють. По-перше, субкультура підкреслює внутрішню диференційованість культури. Саме в цій категорії відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп, кожна з яких має специфічні ознаки. Дослідження динаміки розвитку таких соціальних груп, їх стійкості в певному часі дає змогу вибудувати типологію субкультур. Крім того, за цією категорією можна відрізнити соціально прийняті форми культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, творчі, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних субкультур (терористичних угруповань, злочинних груп тощо). Кожна субкультура - це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі. За формами організації субкультури неоднакові: вони можуть бути формальними (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об´єднання тощо; напівформальними - громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи. В останні десятиліття науковці відокремили й неформальні субкультури - вони стосуються здебільшого творчих, самодіяльних та інших гуртків. При такому аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв´язках між тими, хто їх складає, на їхній об´єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціально значущих функцій. Зокрема, розрізняють внутрішньогрупові, міжгрупові та загально соціальні наслідки діяльності субкультур. Так, культура дисидентського руху цілком задовольняла своїх представників, пануюча офіційна культура вважала її надзвичайно небезпечною для радянського суспільства. Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв´язків у ній, можливості розвитку тощо. Тому існуючі в суспільстві субкультури нерівнозначні: одні користуються більшою, інші - меншою повагою; одні відчутно, інші менш помітно впливають на культурний поступ суспільства в цілому. Учені все більше схильні до тієї думки, що розвиток культури будь-якого суспільства в сучасних умовах безпосередньо залежить від кількості і стану існуючих у ньому субкультур. Аналіз динаміки культури стає ефективнішим завдяки виявленню норм поведінки, що встановлюються в суспільстві між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), а також специфіки стилю їхнього життя та цінностей, які вони сповідують. З´ясування економічних, соціальних, демографічних передумов розвитку кожної субкультури, вивчення факторів, що зумовлюють їхню специфіку, дозволяють типологізувати субкультури. Це, в свою чергу, дає змогу визначити особливості соціально-групового складу кожної субкультури, її світоглядні та ідейні основи, межі впливу на людину, суспільство та його культуру в цілому, соціальне значення та ступінь привабливості для всіх учасників культурного процесу, допомагає встановити її рейтинг та спрогнозувати можливі зміни (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформацію) і соціокультурні наслідки цих змін тощо. Таким чином, субкультура є похідним поняттям від загального поняття "культура" і означає культурну спільність із деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Кожна культура є цілісним утворенням, що складається з множинності субкультур. Проте останні не є механічними складниками культури. У реальному житті вони перехрещуються, зливаються, трохи розмежовуються або ж дуже відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, перетворюючись на його альтернативу. Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім нерозвинені в центральних субкультурах, і вони можуть підтримуватись центром чи не знаходити такої підтримки. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури. Субкультури, віддалені від центру, несуть у собі різний зміст. Одні з них виконують функції "нагромаджувачів" раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури - архаїчні моделі, що зберегли і реставрували ті культурні надбання, які для суспільства в цілому пов´язуються з патріархальністю і навіть з анахронізмом1. Інші, інноваційні субкультури, уособлюють у собі нове, культивують нетрадиційне, виявляють себе як "лабораторії майбутнього", як "експериментальні" структури культурного розвитку. Канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалася проаналізувати проблему субкультур з погляду єдності та рівноправності культур, поставивши запитання: що має більшу цінність - сама культура чи народжені нею субкультури? На її думку, субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури. Протилежну точку зору висловлює німецький соціолог К. Мангейм. Враховуючи те, що в культурології проблему субкультури розглядали, як правило, в рамках концепції соціалізації, передбачалося, що залучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві намагання молоді, яка з духовного фонду засвоює те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлені зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що ціннісні шукання, духовні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла. Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди створюють особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, але все-таки відображують процес пристосування людей до панівної культури. Субкультури, таким чином, позбавляються свого перетворюючого статусу. Вони є епізодом в історичному коловороті буття. Сучасні культурологи, зокрема М. М. Закович, вважають, що на стику обох концепцій варто намагатись осмислити основні варіанти культурного поступу і занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Шлях новацій можливий як від периферії до центру, так і в зворотному напрямі. Проблема субкультур - найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури; вона дає змогу простежити розвиток культури, її динаміку. В усі часи культура зумовлювалась множиною субкультур, переважним впливом одних і войовничими, інколи непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до зміщення відсталих або віджилих складників субкультур, рідко ставали базою культурного поля суспільства. Вони, як правило, вуалювалися або знищувалися панівними субкультурами, бо останні обслуговують владні кола.

13. Функції культури.

Культура як суспільне явище виконує певні функції. Основними є такі: перетворювальна, пізнавальна (гносеологічна), комунікативна, регулятивна, або нормативна, функція емоційного регулювання життєдіяльності людини, ціннісно-орієнтаційну, які органічно взаємопов'язані. Але, на думку багатьох культурологів, інтегруючою функцією культури є людинотворча функція.

Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо.

Пізнавальна, або гносеологічна, функція. Культура, яка концентрує в собі кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню.

Комунікативна функція. Культура це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від однієї держави до другої. Через це невипадково культуру вважають суспільною пам'яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам'яті.

Регулятивна, або нормативна, функція. У сфері праці, побуту, між-особових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.

Людинотворча, або гуманістична, функція. Це інтегруюча функція. Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності, в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей.

Отже, культура невіддільна від людини як соціальної істоти. Те повсякденне розуміння, з яким ми зустрічаємося, говорячи "це - некультурна людина",-невірне з філософської точки зору. Тут правильніше було б сказати, що людина погано вихована або недостатньо освічена. З філософської точки зору людина завжди культурна, тому що вона є соціальна істота, а суспільства без культури не існує. Ступінь же розвиненості культури може бути різним залежно від умов, у яких розвивається людство, від можливостей, які воно має. Таким чином, культура служить мірою розвитку людини.

14. Культура та природа.

Культура і природа

Відношення культура/природа можна простежити за такими рівнями:

— практичне відношення, що виражається у праці;

Відношення культура/природа змінюється також у контексті історії культури та у кожному типі культури.

Практичне відношення культури і природи призводить до все ширшого перетворення натури в культуру. У результаті культура постає як перетворення натури людиною, практично-духовне відношення, яке складається в буденній свідомості людей і виражається у перетворен-ні силами фантазії навколишнього світу в уявний ідеальний світ міфології, релігії та мистецтва;

— духовно-теоретичне відношення, що формується через пізнання законів природи у відповідних природничих науках.

Під сферами вияву відношень природа/культура розуміють:

— перетворення «у другу природу» навколишнього матеріального світу унаслідок відповідних дій культури;

— зіткнення і протиборство природи і культури в самій людині як природній і водночас культурній істоті;

— створення людською уявою в ході практично-духовного освоєння реальності ідеального світу, що втілюється в образах міфології та мистецтва згідно зі своїми бажаннями, інтересами, а матеріальне виробництво стає одухотвореним, набуває людського змісту, тобто стає культурним за своєю суттю. Плоди матеріального виробництва, стаючи культурними явищами, залишаються матеріально-речовими процесами і предметами та підлягають дії законів природи, з одного боку, і водночас стають не підвладними цим законам своїми надприродними культурними характеристи-ками — з іншого.

 

Отже, предмети матеріальної культури залишаються — природними саме тому, що матеріальні водночас виявляються і надприродну ми, оскільки одухотворені творчою думкою людини, її ейдосом. Ця двостороння природно-культурна реальність характеризує не лише «окультурювання» природного середовища, а й природи людини як біологічної істоти. У стосунках людини з природою історично склався спектр відносин, на одній стороні якого формується обожнювання природи, поклоніння їй, на іншій - прагнення нав'язати їй людську волю.

Зустріч природних і культурних чинників в антропогенезі і продовження їхньої роботи в онтогенезі, в індивідуальному розвитку кожної конкретної людини, знаходить широку варіативність у межах індивідуального існування на різних етапах історії, у різних соціокультурних системах.

Загалом, в історичній типології культури можна простежити закономірний характер змін у системі культура/природа, що породжуються внутрішньою логікою розвитку культури:

— первісний етап історії, коли людство відчуває себе органічною частиною природи, розчинене в ній органічно і духовно;

— другий етап, пов'язаний із зародженням цивілізації і формуванням двох протилежних позицій: натуралістичної, що виражається в поклонінні культури натурі, в пантеїстичному ототожненні Бога з природою, у трактуванні мистецтва як наслідування природі, та сциєнтичної, що виражається завоюваннями європейського науково-технічного прогресу у ХVІ-ХХІ ст.;

— третій етап може скластися в майбутньому на основі гармонійних відносин природи/культури, що будуть характеризувати цивілізацію постіндустріального типу. Саме таке врівноваження може поліпшити ситуацію з екологічною кризою, врятувати людство як продукт культури.

15. Культура та мова.

Мова є становим хребтом національної культури, служачи засобом людського спілкування, мислення і самовираження у різноманітних формах духовного виробництва і споживання. Крім того, мова – специфічний національний засіб збереження і передачі соціокультурної інформації, управління поведінкою людей. Будучи формою об’єктивації мислення людини, мова забезпечує творчий процес у науковій і мистецькій діяльності. Чим ширша сфера застосування національної мови у всіх ділянках суспільного життя, тим сильніший культуротворчий потенціал народу, тим вищий його духовний розквіт. Тотальна русифікація на Україні в часи панування більшовицького режиму витіснила національну мову на периферію суспільного життя, сприяла денаціоналізації народу, руйнувала цілісність культури. Підкреслюючи визначну роль мови в системі національної культури, треба відзначити, що збереження національної самобутності не завжди перебуває в прямій залежності від долі мови. Так, ірландський народ майже втратив свою власну мову, але зберіг національну культуру.

Національна специфіка філософії полягає в тому, що вона черпає свій зміст із джерел народної мудрості, яка знаходить яскравий вираз у міфології, легендах, піснях, казках, віруваннях тощо. Філософські проблеми походження світу і самої людини, питання про смерть і безсмертя, про сенс людського життя поставлені ще в міфології раннього етапу становлення етносів. Розвинута міфологічна свідомість народу закладає фундамент для його філософського мислення. Наприклад, високий зміст античної філософії обумовлений перекладом на філософську мову багатої на світоглядні проблеми давньогрецької міфології.

Філософія як сфера теоретичного розв’язання світоглядних проблем, на відміну від інших наук, не може верифікувати свої дослідження, вона лише крізь, призму національного світовідчуття і світосприймання задовольняє прагнення людини збагнути смисл вищих моральних цінностей, граничних начал буття в певних історичних координатах. Зміна цих координат обумовлює і зміну характеру філософського осмислення світу.

На національну специфіку філософії вказує Д. Чижевськнй, вбачаючи національні особливості у формі вияву філософських Думок, у методах філософського дослідження та в побудові системи філософії.

Форма вияву філософських думок є найбільш зовнішня національна риса у філософії. Наприклад, для англійців властиве прагнення до простоти і пропорцій, для французів – до симетрії і схематизму, а для німців – відкриття «діалектичних моментів», емпіричний та індуктивний методи характерні для англійської філософії, раціоналістичний метод – для французької, для німецької ж – трансцендентальний і діалектичні методи. Що стосується побудови філософських систем, то можна говорити про максимально Цінні і максимально помилкові національні ідеї. Йдеться про те, наскільки та чи інша національна філософська система зможе зберегти актуальність для розвитку світової культури (Чижевськнй Д. Філософія і національність // Філософська і соціальна думка, 1990, №10).

Дещо інше значення в системі національної культури має наука. Вона може розвиватись на базі як національних, так і міжнаціональних, навіть так званих мертвих мов, як-от латинської і старослов’янської. Проте відносна мовна індиферентність науки зовсім не виключає необхідності вироблення національної наукової термінології – і не лише для освіти, а й для збагачення Духовного життя народу. Національний аспект науки проявляється також у пріоритетах наукових розробок та відкриттів, у провідних галузях науково-технічного прогресу. На відміну від природничих і технічних наук, гуманітарні науки мають добре виражену національну специфіку. Особливо це стосується історії, яка відіграє велику роль у формуванні історичної пам’яті, національної самосвідомості. Незнання історії свого народу породжує такі явища, як манкуртство (втрата представниками етносу своєї родової пам’яті) і маргінальність (пограничне перебування людини між різними культурно-національними середовищами).

16. Техніка та культура.

Перш ніж вести розмову про взаємодію техніки і культури слід усвідомити, як ми будемо трактувати саме поняття культури, оскільки з цього питання існують різні точки зору від ототожнення культури з усіма соціальними факторами до її розуміння як сфери поезії, музики, театру.

Поняття "культура" (від лат Культура -. Обробіток грунту, обробка землі), втративши свій первісний зміст, стало вживатися для характеристики всього того, що зроблено, перетворено людською діяльністю. Нині воно вживається в різних значеннях, існує безліч визначень цього поняття, які мають щось спільне (див. 22,6-7).

Насамперед культура розуміється як активна людська діяльність, як спосіб цієї діяльності та її результат - певні матеріальні і духовні цінності. Далі звертають увагу на те, що культура характеризує ступінь свободи людини в природі і суспільстві, що вона є міра подолання дикості людиною. Нарешті акцентують увагу на тому, що культура є не елементом суспільної системи, а її якісною характеристикою.

Узагальнюючи всі вищенаведені характерні риси культури, можна дати її наступне визначення. Культура є спосіб діяльності громадського людини і результат цієї діяльності, що характеризують якісний стан певному щаблі суспільного прогресу.

Яку ж роль відіграє техніка в розвитку і функціонуванні культури? Це питання давно привертав увагу людей, але особливої актуальності він придбав із зростанням могутності індустріальної цивілізації.

На початку 20 століття німецький філософ О. Шпенглер опублікував книгу "Захід Європи", що викликала величезний інтерес і стала досить популярною серед інтелектуалів.

У цій книзі О. Шпенглер оголосив смерть культури під впливом технічного прогресу внутрішнім законом розвитку культури і виступив з низкою припущень про майбутнє. Розглядаючи історію суспільства як шлях до цивілізації за допомогою техніки, О. Шпенглер стверджував, що всі явища культури крім технічних винаходів як знаряддя боротьби за владу поступово втрачають своє значення, суспільний прогрес з часом припиняється і культура Заходу досягає своєї кульмінації. Ця кульмінація полягає в тому, що людство вступає в цивілізацію де культура підкоряється техніці і згортається, вмирає. Посилаючись на досвід всесвітньої історії, О. Шпенглер пише, що в цей час культура "раптом застигає, її роль згортається, сили її надломлюються - вона стає цивілізацією" (23,30).

Ідея конфлікту технічного і культурного прогресу висловлювалася і висловлюється багатьма філософами. Згадаймо хоча б роботу Н.А.Бердяева "Кінець Європи" або роботи Г.П.Данілевского. Останній більше ста років тому, ще в 1868 році, написав примітний розповідь "Життя через сто років". Зміст оповідання зводиться до того, що за допомогою чудодійного засобу його герой переноситься через сто років, тобто приблизно в наш час, в Париж.

В оповіданні малюється епоха бурхливого технічного прогреса, який застає герой оповідання: багатоповерхові будинки, асфальтовані дороги, підземні поїзди залізниць, водо-, світло-. і теплохраніліща, електричне освітлення, телефонний зв'язок тощо. Однак цей технічний прогрес породив культурний регрес: живопис замінена фотографій, в моді вакханалія, багатоженство, пояси, браслети і намиста замінили одяг, повне падіння всіх мистецтв і поезії, замість музики - хвилі безглуздих тонів і звуків без пристрасті і вирази, мелодії зникли. Звертаючись до нашим сучасникам герой оповідання з гнівом говорить:.! "Я вас не розумію і від душі шкодую Ви зневажаєте все, що не веде до практичної, повсякденною, незмінною користь Ви нехтуєте ідеями великого філософського циклу і дали розвиток одному - практичним, технічним, що не йдуть далі землі, наук і ремесел. Ви віддали промінь сонця за шматок добрива, пісню вільного поетичного солов'я за мукання угодованої для забою теличка "(24,34).

Коли читаєш цю розповідь, то мимоволі приходить думка про наш час, деякі риси якого зумів розгледіти Г.П Данилевський крізь пелену історичного часу. І саме тому, що побоювання за конфлікт між технічним і культурним прогресом продовжує хвилювати людей, це побоювання виразилося в філософії техніки, представники якої намагаються зрозуміти виникають колізії, їх пояснити і знайти вихід.

Так, Л Мемфорд основну причину соціальних лих сучасного суспільства бачить у все зростаючій диспропорції між рівнем розвитку техніки і моральності. На його думку культурі загрожує гранично раціоналізувати технократична організація суспільства. Він пише про необхідність орієнтувати розвиток техніки на розвиток людини і його культури.

До початку 70-х років 20 століття виникає явна тенденція розглядати техніку в системі культури в історичному аспекті, в системі внетехніческіх факторів. Таку спробу зробив, зокрема, К. Хюбер в роботі "Критика наукового розуму". Розуміючи філософію техніки як органічну частину культурології, автор вважає техніку елементом культури. Технічні потреби людей аналогічні всім іншим культурним потребам, але техніка тієї чи іншої епохи є феноменом історичної випадковості, незалежна від попереднього розвитку і визначається тільки даною системою культури. Вона не має своїх специфічних законів розвитку і визначити е майбутнє в системі іншої культури неможливо....

Приблизно в цей же час виникає твердження про існування двох культур між якими немає розуміння. "Отже, - писав Ч.П.Сноу у статті" Дві культури і наукова революція ", - на одному полюсі - художня інтелігенція, на іншому -вчення, і як найбільш яскраві представники цієї групи -. Фізики Їх розділяє стіна нерозуміння, а іноді - особливо серед молоді -... навіть антипатії і ворожнечі Але головне, звичайно, нерозуміння у обох груп дивне, перекручене уявлення один про одного Вони настільки по-різному ставляться до одних і тих самих речей, що не можуть знайти одщего мови навіть в плані емоцій "(25197). Стверджуючи наявність двох культур, Ч.П.Сноу писав про необхідність їх синтезу, що дало б потужний стимул інтелектуального сплеску все людської культури.

Проти поділу єдиної людської культури на два сегменти виступає низка вчених. Ф.Хофман в лекції "Одна культура", прочитаної в Ростовському університеті, на матеріалі історії науки продемонстрував факти, що свідчать про те, що вчені в своїй діяльності виходять не тільки з своїх наукових принципів, але й з цінностей гуманізму. Гуманітарії в свою чергу із задоволенням користуються технікою. Інший відомий фізик Е.Л.Фейнберг у своїй книзі "Дві культури" замість конфлікту "двох культур" пророкує плідну взаємодію науки, техніки і мистецтва, їх синтез в процесі подальшого розвитку єдиної людської культури.

Дійсно, культура по своїй суті єдина і в основі цієї єдності лежить творча матеріальна і духовна діяльність. Це розуміють багато західних філософи техніки. Відзначаючи, що нині поширюється субкультура неприйняття цивілізації, що наша цивілізація опинилася під пресом все загострюється усвідомлення меж своєї корисності, К.Люббе підкреслює, що в цих умовах "в нашому суспільному житті зовсім недостатньо бути тільки фахівцем. Нам завжди необхідні громадянська компетентність, моральні та політичні судження "(6167).

Звідси він робить висновок, що "технічна інтелігенція, виконуючи свої технічні функції в нашій цивілізації, небайдужа до морального і політичного аспекту її існування" (6170).

Звичайно, ще існує думка, що інженер у своїй діяльності вільний від впливу культурних цінностей і керується суто технічними показниками. "Взагалі можна сказати, - пише К.Поппер, - що інженер або технолог воліє раціональне розгляд інститутів як засобів, які обслуговують певні цілі, і оцінює їх виключно з точки зору їх доцільності, ефективності, простоти і т.п." (26,55). Але для нашого часу все більш типовим стає розгляд техніки і технічної діяльності в контексті культури. "Вже самі інженери прекрасно розуміють: сьогодні мало бути професіоналом, - пише Ортега-і-Гассет.- Бо поки професіонали вирішують свої вузькі завдання, історія вибиває у них з під ніг всякий грунт" (27,40).

Ще більш категорично твердження Г.Ропполя: "Таким чином, технічні проблеми є одночасно і моральними проблемами, і тому мораль розвивається світової спільноти людей не вправі ігнорувати умови, можливості та наслідки технічну діяльність" (6195). У переважній більшості філософських і соціальних досліджень техніка розглядається у взаємодії з культурою. Яка ж зв'язок техніки з культурою?

Спроби Л. Уайта визначити основну лінію розвитку культури зростанням кількості використовуваної енергії або археолога та етнографа А.Леруа-Гурана розглянути еволюцію культури в залежності від елементарних технологічних процесів трудової діяльності лежать в руслі технологічного детермінізму про який у нас вже йшла мова. Останній, як уже було сказано, не враховує складних діалектичних зв'язків між технікою та іншими соціальними явищами. Але все ж кожному рівню розвитку культури відповідає певний рівень технічного розвитку суспільства.

Техніка впливає на всі інші елементи культури і через систему суспільних зв'язків і відносин є вирішальною домінантою культурного прогресу, матеріальним підставою всієї культури.

Як найважливіша культурна цінність, матеріальне підставу всієї культури техніка інтегрує всі культурні цінності тієї чи іншої епохи в певну систему. Вона розкриває внутрішнє багатство культури, різноманітність її змісту. У цьому сенсі можна говорити про технічну культуру як характеристиці культурного потенціалу суспільства. Технічна культура в кожний історичний період того чи іншого суспільства є невід'ємною компонентом культури.

17. Типологія культур: аналіз основних підходів і концепцій.

Типологія ( від грец. τοποζ – місце; λογοζ – слово, вчення) – засіб наукової класифікації за допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), в яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об'єктів. Типологія використовується в усіх науках, зокрема, і в культурології. Типологія культури прагне до упорядкованого висвітлення багатоманітних і різнобарвних явищ, що отримали назву культура.

 Типологія культури - учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі.

Тип ( із грец. týpos – відбиток, форма, зразок): 1) форма, вид , що позначені сутнісними якісними ознаками; зразок, модель; 2) одиниця виокремлення досліджуваної реальності в типології. Поняття „тип” містить у собі явища, зведені у певну групу за найбільш загальними й істотними ознаками. Типологічна процедура визначається насамперед за істотними родовими ознаками. Вона являє собою формальну класифікацію, оскільки таким шляхом обмежується зміст понять і збільшується їхній обсяг.

 Німецький соціолог, історик, економіст М. Вебер (1864 —1920) один із перших уживає в науковому аналізі поняття „ідеальний тип”- наукову абстракцію, завдяки якій уможливлюється вивчення різноманітних явищ культури на кількісній основі. Ідеальний тип- це теоретична конструкція, образ-схема, що не є тотожною соціокультурній реальності, а утворена в результаті акцентування, посилення, логічного зв’язування феноменів, що зустрічаються в різних епохах та культурах. В реальній історії культури не існує прямого аналога ідеальним типам. Однак, ідеальна типізація уможливлювала упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, зокрема, використовувалася М.Вебером для дослідження причин, характеру відхилення реальних культурних типів від ідеальних.   Варто ще раз підкреслити, що ідеальні типи в чистому вигляді не зустрічаються в жодній культурі світу, але саме міра їх поєднання відрізняє одну культуру від іншої.

 Типологія культури – метод наукового пізнання на основі виокремлення соціокультурних систем, об’єктів та їх поєднання за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі або типу; типологія культури – наслідок та увиразнення типологічного описування й співставлення.

Зазначимо, і про це слід пам'ятати, що не існує усталеного погляду в проблематиці типологізації культури, зокрема, відкритими залишаються питання щодо видів, форм, типів, галузей культури.

Можуть пропонуватися різні концептуальні схеми, зокрема одна з можливих.

Концептуальна схема типологізації ( за А.І.Кравченко)

Галузі культури – сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, які утворюють відносно замкнену цілісність у складі цілого.          Типи культури – це такі сукупності норм, правил,моделей поведінки людей, котрі утворюють відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого.

Будь-яка національна або етнічна культура відноситься до культурних типів. До культурних типів належатьрегіонально-етнічні утворення, а також історичні та господарські феномени.

Форми культури – це такі сукупності правил, норм,моделей поведінки людей, котрі не є автономнимиутвореннями; вони також не є складовою частиною якого-небудь цілого. Висока або елітарна культура, народна культура і масова культура - це форми культури, особливий спосіб виявлення художнього змісту.

Види культури - сукупності правил, норм, моделей поведінки, котрі є різновидами культури загалом. До основних видів культури можна віднести:  а) домінуючу (загальнонаціональну) культуру, субкультуру йконтркультуру;  б) сільську, міську культури;

в) побутову й спеціалізовану (професійну) культури.

Загальноприйнятим є поділ культури на духовну та матеріальну. Разом з тим, духовну й матеріальну культуру не можна повністю віднести до галузей, форм, типів або видів культури, бо ці явища поєднують у собі різною мірою всі чотири класифікаційних ознаки. Ймовірно, більш вірно буде духовну і матеріальну культури рахувати комбінованими або комплексними утвореннями, які не вписуються у запропоновану концептуальну схему. Цей приклад унаочнює істину про обмеженість будь-якої типологізації або класифікації, бо розуміння – світоглядна інтерпретація, а у теоретичній площині - інтерпретація під кутом зору обраної методології.

Загальний недолік типологічних схем полягає в тому, що вони часто побудовані на основі формальних ознак, які нерідко є довільно обраними в залежності від різного роду обставин. Наголос на тих або інших „одиницях аналізу” залежить від пошукових завдань, які ставить перед собою дослідник. Проте варто пам’ятати, що типології повинні відповідати трьом основним вимогам: 1)вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність аналізу референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях. Легітимними сьогодні є різні моделі культурологічних досліджень, зокрема, класичні, некласичні, постмодерністські інтерпретації, а це зумовлює рівноправність співіснування взаємодоповнювальних основ для типології культури. Сучасне культурологічне знання є позначеним різними типологіями, класифікаціями культур. У науковій літературі можна знайти доволі широкий спектр критеріїв щодо класифікації культури, поділу її на типи, рівні та види.

Різні критерії можуть покладатися в основу типології культур, зокрема: зв’язок з релігією; регіональна належність культури; регіонально-етнічна особливість; належність до історичного типу суспільства; господарювання ; сфера суспільства або вид діяльності; зв’язок з територією; спеціалізація; рівень майстерності й тип аудиторії тощо. Це не означає, що одні з них є більш вірними, а інші – ні, питання оцінювання тут не може виникати, бо йдеться про плюралізм знання, можливість інтерпретацій з різних перспектив. Дослідник мірою своєї компетентності залишає за собою право вибору основ для типології, а пошукові завдання визначають необхідний набір показників, котрі і постають основою для тієї або іншої типології культури.