5. Методи самовиховання (самопізнання, самоусвідомлення, саморегуляція)

Самовиховання – це систематична і послідовна усвідомлена діяльність, яка сприяє розвитку позитивних якостей особистості та подоланню негативних. Самовиховання починається в підлітковому віці. Підлітки прагнуть розібратися в своїх вчинках, хочуть бути схо-жими на дорослих, у них в цей період активно формується характер, напрацьовуються стійні звички в поведінці. Самовиховання – це найвищий етап виховного процесу. Однак досвід показує, що форму-вання особистості проходить успішно за умови поєднання виховання й самовиховання. Часто студенти прагнуть виховати волю, поліпшити стан свого здоров’я. Вони керуються програмою самовиховання, яку часто записують в особистих щоденниках. Самовихованням займались багато видатних людей.

Основні прийоми самовиховання:

• самопереконання – це підбір аргументів і за їх допомогою переконання самого себе в правильності (чи неправильності) конкрет-ного вчинку;

• самонавіювання використовується з метою подолання в собі страху, нерішучості, невпевненості в своїх силах;

• самопідбадььорювання використовується, коли людина розгу-билася в складній ситуації, втратила віру у власні сили та можливості;

• самозаохочення корисне після подолання певних труднощів, виконання завдання;

• самоосуд;

• самопокарання;

• вправа;

• самопримус сприяє подоланню неорганізованості, небажання вчитись, лінощів;

• самоаналіз – це уміння проаналізувати та оцінити свій вчинок;

• «крок уперед» – щоденне планування своєї діяльності на на-ступний день;

• «оцінка прожитого дня» – щоденний аналіз прожитого дня;

• «правила поведінки» – контроль за дотриманням складених для себе правил поведінки.

• самозобов’язання – планування роботи над собою на певний період;

• самохарактеристика.

Самовиховання починається з самопізнання. Самопізнання – це вивчення себе, виявлення своїх позитивних якостей, можливостей і задатків, які людина може розвинути. Це визначення спрямованості особистості, темпераменту, характеру, здібностей, пам’яті і т.д. До методів самопізнання відносять: самоспостереження, самоаналіз, само-опитування, самоанкетування.

Самоусвідомлення – це усвідомлення людиною себе як особис-тості і свого місця в суспільній діяльності. Процесс самоусвідомлення відбувається через самоставлення, тобто самооцінку. Методи самоусві-домлення: оцінка різних видів діяльності, самотестування, рангування.

Саморегуляція – це вміння особистості керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. До методів саморегуляції відносять: самопідбадьорення, самопереконання, самонаказ, самонавіювання, самоорганізація, само-освіта, самопрограмування, самообмеження, самокорекція, самозаспо-коєння, самосхвалення, самозобов’язання.

6. Методи впливу на підсвідомість вихованця (педагогічно доцільна самопрезентація викладача)

Педагогічно доцільна самопрезентація – намагання вихователя вплинути на враження, що формується в студентів про нього. Як відомо, необхідною умовою ефективності виховання є авторитетність педагога для вихованців. Для формування авторитету викладач має так будувати спілкування з студентами, щоб викликати в них пози-тивне ставлення: довіру, симпатію і повагу. Таким чином, йдеться про самопрезентацію викладача у педагогічному спілкуванні з метою сформувати в студентів певне враження про себе.

Свідомо чи несвідомо кожен викладач прагне справити на студентів певне враження. Спостереження свідчать про існування як продуктивних, так і непродуктивних стратегій самопрезентації.

Деякі, наприклад, намагаються справити враження серйозної, суворої людини, інші орієнтуються на образ ділового, компетентного викладача, для якого головне – знання. Треті намагаються викликати в студентів симпатію і довіру, спілкуючись з ними на рівних, прояв-ляючи поступливість і невимогливість.

Можна спостерігати наступні маніпулятивні стратегії самопре-зентації, спрямовані на «купівлю» симпатії та визнання:

• підняття цінності студентів – їх позитивна оцінка (наприклад, у формі похвали);

• конформізм – демонстрування згоди з думками, поглядами і поведінкою студентів;

• позитивна самодемонстрація – показ себе у позитивному світлі (описування своїх здібностей, талантів) або своєї готовності на значні жертви заради студентів;

• негативна самодемонстрація – створення враження про власну слабкість і безпомічність з метою викликати жалість у студентів.

• Всі перераховані стратегії так чи інакше спрямовані на під-вищення викладачем власної привабливості в очах студентів та здобуття контролю над їхньою поведінкою.

Якою ж має бути педагогічно доцільна самопрезентація викла-дача? Одразу необхідно зазначити, що універсальної, ефективної в усіх ситуаціях стратегії самопрезентації не існує. Викладач обов'язково повинен враховувати вікові особливості студентів, з якими спілкує-ться. По-різному слід демонструвати себе у спілкуванні з першокурс-никами, старшокурсниками, студентами-заочниками. Можна виділити лише найбільш загальні вимоги до самопрезентації викладача:

1) проявляти зацікавлене, доброзичливе, чуйне ставлення до сту-дентів, готовність зрозуміти їх точку зору;

2) демонструвати ґрунтовні знання і професійну компетентність, цікаво викладати навчальний матеріал;

3) бути вимогливим і справедливим у стосунках з студентами. В основі педагогічного спілкування повинна лежати чітка, послідовна система вимог до вихованців, а не безформний підхід, який нерідко приховується за привабливими гаслами забезпечення особистісної сво-боди, простору для ініціативи і самореалізації особистості. Надмірна директивність, репресивність та регламентація у вихованні, як і все-дозволеність, однаково завдають шкоди особистісному розвиткові сту-дента, призводять до антисоціальної і агресивної поведінки, особливо у підлітковому і юнацькому віці;

4) підтримувати у спілкуванні з студентами оптимальну соціально-психологічну дистанцію. Надто велика дистанція характерна для ви-кладчів, спілкування яких має закритий, формальний характер. Вони взаємодіють з студентами виключно як виконавці соціальної ролі, приховують свої почуття за маскою офіційності, уникають близьких, відкритих, персоналізованих стосунків з вихованцями. Така позиція позбавляє як викладача, так і студентів спонтанності, свободи само-вираження, перешкоджає формуванню взаємної довіри. Інші педагоги, навпаки, спілкуються на неформальній основі, відкрито, спонтанно проявляють власні почуття. Це сприяє формуванню між викладачем і студентами відвертості, взаємної симпатії і довіри. Разом з тим, у педагогічному спілкуванні навряд чи доцільна повна відмова від пев-ної статусної субординації і рольової регламентації взаємостосунків викладача з студентами. Ігнорування соціальної дистанції, спілкування на виключно неформальній основі нерідко перешкоджає визнанню викладачем професійно-рольових обов'язків і призводить до не менш негативних наслідків, ніж формально-рольове спілкування. Мистецтво педагогічної взаємодії полягає в умінні викладача встановлювати у взаєминах з студентами оптимальну соціально-психологічну дистан-цію, яка була б достатньою для підтримання дисципліни і, водночас, не перешкоджала виникненню взаєморозуміння та діалогу, без якого справжнє виховання неможливе.