TrPravo

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

МОДУЛЬ 1

Ðîçäië I

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРУДОВОГО ПРАВА

§ 1. Iсторичнi витоки

та становлення трудового права

Виникнення трудового права пов’язано з розвитком ка& пiталiстичного способу виробництва та активним застосуванням найманої працi. Французька революцiя 1848 р., яка проголоси& ла свободу працi, тобто свободу попиту та пропозицiї робочої си& ли, загальноприйнято вважається родоначальницею трудового права. Iсторично трудове право виникло та розвивалось як пра& во охорони працi та являє собою результат боротьби робочого класу за свої соцiальнi та економiчнi права1.

Поява фабричного законодавства Англiї, а потiм трудового права на iсторичнiй аренi була викликана передусiм соцiаль& ними чинниками — вимогами найманих працiвникiв захистити свої трудовi права, знизити рiвень експлуатацiї їх працi. Iнтереси людини працi зумовлюють, власне, i характер впливу на форму& вання норм трудового права. За понад столiтню iсторiю трудо& вого права в охоронi працi вбачали i вбачають його головну — соцiальну функцiю2.

Українське трудове законодавство пройшло тривалий iсто& ричний шлях розвитку, визначуваний основними етапами роз& витку України в XX столiттi — з перiоду розвалу Росiйської мо&

1 Венедиктов В. С. Трудовое право Украины: Учебное пособие. — Х.: Кон& сум, 2006. — С. 10.

2 Трудове право України: Академiчний курс: Пiдруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, З. Я. Козак та iн.; За ред. П. Д. Пилипенка. — К.: «Видавничий дiм «Iн Юре», 2004. — С. 27.

нархiї i до нашого часу. Характерними рисами розвитку трудо& вого законодавства в нашiй країнi (проте не на всiх етапах її розвитку) є: пiдвищення трудових гарантiй робочих i службов& цiв, залучення кожного працiвника до участi в управлiннi ви& робництвом i боротьба з порушниками трудової i виробничої дисциплiни. У процесi розвитку трудового законодавства були тимчасовi вiдступи вiд демократичних начал. Деякi з них бу& ли цiлком виправданими, наприклад, в перiоди громадянських i Вiтчизняних воєн, а також в перiоди вiдновлення зруйнованого вiйнами народного господарства. Але мали мiсце i нiчим не ви& правданi зловживання, що сповiльнили розвиток трудового за& конодавства, наприклад, у 30—40&i роки повне порушення тру& дових прав, у 50—60&тi роки — заборона видавати трудовi книж& ки працiвникам, що проживали в селах, початок 80&х рокiв — встановлення адмiнiстративної та кримiнальної вiдповiдальностi за ухилення вiд роботи («бродяжництво») та iнше, коли повнiс& тю порушувалися конституцiйнi права людини.

Iсторiя виникнення та розвитку українського трудового за& конодавства безпосередньо пов’язана з рiзними iсторичними пе& рiодами розвитку нашої держави.

Формально в Росiї був Кодекс законiв про працю 1918 року, але вiн не дiяв, мав бiльш декларативний, нiж практичний хара& ктер, його застосування нiхто не вимагав i не контролював. Цей кодекс, як i iншi нормативнi акти того перiоду, значною мiрою був пристосований до вирiшення завдань «воєнного комунiзму», коли трудовi вiдносини ґрунтувалися на загальнiй трудовiй по& винностi. З переходом до НЕПу (нової економiчної полiтики) i появою обмеженої приватної власностi це законодавство вже не вiдповiдало умовам, якi склалися. Вiдпала необхiднiсть в залу& ченнi населення до трудової повинностi в її попередньому розу& мiннi. Все трудове законодавство переглядалося стосовно умов мирної господарської дiяльностi з метою регулювання нових форм трудових правовiдносин та вимог часу.

На початковому етапi розвитку українського трудового за& конодавства (1918—1929 рр.) в його основу були закладенi на& ступнi гарантiї: встановлення восьмигодинного робочого дня i безперервного щотижневого вiдпочинку тривалiстю не менш як 42 години; заборона нiчних робiт, крiм галузей народного гос& подарства з безперервною технологiєю; заборона застосування працi пiдлiткiв до 16 рокiв i обмеження шiстьма годинами робо&

цю. У зв’язку з цим праця була визначена обов’язком всiх гро& мадян Радянської України (фактично встановлена трудова по& виннiсть).

З прийняттям першого Кодексу законiв про працю була од& ночасно реалiзована спроба об’єднати всi акти про працю, ви& данi за рiк iснування радянської влади, привести їх у вiдповiд& ну систему. КЗпП 1918 року визначив, що умови працi в дер& жавних установах регламентуються тарифними положеннями, затвердженими Народним комiсарiатом працi — НКП (ст. 7), а умови працi на всiх пiдприємствах i в усiх господарствах регла& ментуються тарифними положеннями, що розробляються про& фесiйними спiлками за погодженням з керiвниками або власни& ками пiдприємств i господарств, затвердженими НКП (ст. 9). Цi положення по сутi були колективними договорами, однак са& мого термiна «колективний договiр» не було.

Кодекс, крiм вступу i додаткiв, мiстив дев’ять роздiлiв i 137 статей. Названi роздiли регламентували: трудову повин& нiсть; право на застосування працi; порядок надання працi; по& переднє випробування; переведення i звiльнення трудящих; ви& нагорода за працю; робочий час; забезпечення належної проду& ктивностi працi i питання охорони працi. У свою чергу, додатки мiстили правила про порядок встановлення непрацездатностi, порядок видачi допомог трудящим пiд час хвороби, положення про безробiтних i порядок видачi їм допомог, порядок ведення трудових книжок, а також мiстили вiдомостi про щотижневий вiдпочинок у вихiднi днi.

У роздiлi «Про трудову повиннiсть» передбачався обов’я& зок трудитися для всiх громадян за винятком осiб, що не досяг& ли 16&лiтнього вiку, й осiб, старших за 50 рокiв, а також осiб, що втратили працездатнiсть внаслiдок калiцтва або хвороби. Тру& дова повиннiсть по КЗпП 1918 року означала передусiм обов’я& зок громадян займатися суспiльно корисною працею в будь&якiй формi i адмiнiстративне залучення до виконання певних гро& мадських робiт. У Кодексi (ст. 10) не тiльки закрiплювався обо& в’язок працювати, а й передбачалося право на застосування пра& цi вiдповiдно до спецiальностi i право на винагороду, встанов& лену для конкретного роду роботи1.

1Пастухов В. П. Радянське трудове право. — К.: Радянська школа, 1989. —

С.38.

КЗпП 1918 року не мiстив спецiального роздiлу про поря& док вирiшення трудових спорiв (вiн з’явився трохи пiзнiше), однак ряд норм регламентував порядок i умови їх розгляду. Так, наприклад, ст. 40 встановлювала, що на пiдставi постанови вiдпо& вiдного органу i в iнтересах справи працiвник мiг бути переведе& ний на iншу роботу i при цьому за ним зберiгалося право оскар& ження такої постанови до мiсцевого або обласного вiддiлу працi.

При визначеннi розмiру винагороди для кожної групи i ка& тегорiї працiвникiв вiдповiдно до Кодексу повиннi прийматися до уваги: мiра складностi працi, умови, в яких виконувалася ро& бота (ст. 59). Мова, таким чином, йшла про оплату працi вiдпо& вiдно до її кiлькостi та якостi.

Кодекс встановлював тривалiсть нормального робочого ча& су — вiсiм годин, скорочений робочий час при роботi в нiчний час, порядок надурочних робiт, перерви в роботi, щотижневий вiдпочинок i вiдпочинок в святковi днi, час щорiчних вiдпусток. Тривалiсть вiдпусток встановлювалася рiвною двом тижням за шiсть мiсяцiв роботи i одному мiсяцю — за один рiк роботи.

Великий за змiстом роздiл Кодексу вiдводився охоронi пра& цi. Функцiї з охорони працi покладалися на iнспекцiю працi, на технiчну iнспекцiю i на представникiв санiтарного нагляду. Органи iнспекцiї працi повиннi були здiйснювати контроль за точним дотриманням правових норм Кодексу, декретiв, iнстру& кцiй i розпоряджень, що регламентують питання охорони працi i здоров’я працюючих. Iнспекторами працi призначалися особи, вибранi радами професiйних спiлок.

Особлива увага придiлялася встановленню трудової дисци& плiни. За рiшеннями колективiв робiтникiв i службовцiв окре& мих пiдприємств вводилися рiзнi види стягнень за порушення режиму робочого часу та невиконання правил внутрiшнього тру& дового розпорядку. Постанови колективiв деяких пiдприємств, направленi на посилення трудової дисциплiни, мiстили також i iншi заходи впливу: позбавлення на певний термiн продоволь& чого пайка, зниження премiї, вирахування iз заробiтної плати, передача розгляду провини дисциплiнарному товариському су& ду, звiльнення i т. д.

Дисциплiнарнi товариськi суди, що створювалися на пiдпри& ємствах, складалися з представникiв органiв управлiння, цент& рального профспiлкового органу i фабричного (заводського, мiс& цевого) комiтету профспiлки. Вони були надiленi великими пов&

новаженнями i могли застосовувати, наприклад, такi заходи, як оголошення догани, тимчасове позбавлення права обрання до керiвних профспiлкових органiв, пониження в посадi термiном до одного мiсяця, направлення на суспiльно необхiднi важкi ро& боти i звiльнення з позбавленням волi.

Пiсля закiнчення громадянської вiйни головною формою залучення громадян до працi залишалась обов’язкова трудова повиннiсть З введенням НЕПу вiдчувався поступовий перехiд до договiрних основ в трудових вiдносинах. Приймається цiлий ряд нормативно&правових актiв, якi ставили за мету врегулю& вання трудових вiдносин у нових умовах, органiзацiю працi, її оплату i охорону. Виникла необхiднiсть у розробцi i прийняттi нового кодексу законiв про працю. Проект Кодексу законiв про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законiв про працю РСФРР у повнiй вiдповiдностi з ним. Цi кодекси навiть в дiю були введенi одночасно — 15 листопада 1922 року.

Кодекс законiв про працю УСРР складався з 17 роздiлiв, якi подiлялися на 192 статтi. Перший роздiл мiстив загальнi поло& ження, другий визначав порядок найму i надання робочої си& ли, третiй встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинностi, четвертий присвячувався колективним договорам, п’ятий — трудовим договорам, шостий — правилам внутрiшнього трудового розпорядку, сьомий — нормуванню пра& цi, восьмий — винагородi за працю, дев’ятий — гарантiям i ком& пенсацiям, десятий i одинадцятий роздiли регулювали робочий час i час вiдпочинку, дванадцятий i тринадцятий мiстили норми про учнiвство, працю жiнок i неповнолiтнiх. У чотирнадцятому роздiлi мова йшла про охорону працi, в п’ятнадцятому — про профспiлки та їх органи на пiдприємствах, в установах i госпо& дарствах. Шiстнадцятий роздiл встановлював систему органiв по вирiшенню конфлiктiв i розгляду справ про порушення зако& нiв про працю. Питання соцiального страхування регулювалося останнiм, сiмнадцятим роздiлом.

У статтi 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширю& ються на всiх осiб, якi працюють за наймом i є обов’язковими для всiх пiдприємств, установ i господарств як державних i гро& мадських, так i приватних, а також для всiх осiб, якi застосову& ють найману працю за винагороду. Проголошувалися недiйсни& ми договори i угоди про працю, якi погiршували умови працi в порiвняннi з нормами кодексу (ст. 4). Наймання i надання ро&

бочої сили проводилося виключно на основi добровiльної згоди працiвника (ст. 5).

За Кодексом колективний i трудовий договори були основ& ними правовими формами залучення до працi. Розмiр винагоро& ди за працю не мiг бути меншим обов’язкового мiнiмуму опла& ти, встановленого державою для даної категорiї працiвникiв1.

Тривалiсть нормативного робочого дня за Кодексом стано& вила 8 годин. Пiльги були встановленi для неповнолiтнiх i тих, хто працював на пiдземних роботах, i для осiб розумової i кон& торської працi. Для цiєї категорiї працюючих запроваджувався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася2.

Кодекс визначав права й обов’язки профспiлок та їх орга& нiв на пiдприємствах, в установах i в господарствах, а також обов’язки адмiнiстрацiй в справi сприяння роботi профспiлок (статтi 151—167). Справи про порушення законiв про працю i всi трудовi спори вирiшувалися або в примусовому порядку (на особливих сесiях народних судiв), або в примирному порядку (примирних камерах, третейських судах тощо) (статтi 168—169). За Кодексом соцiальне страхування поширювалося на всiх осiб найманої працi, незалежно вiд того на пiдприємствах якої фор& ми власностi вони працюють (ст. 175). Чiтко визначався змiст соцiального страхування (ст. 176).

Кодекс законiв про працю УСРР досить ефективно регу& лював трудовi вiдносини на початковому етапi НЕПу. Але вже з 1924 р. на Україну починають поширюватися загальносоюзнi акти. Жорстка централiзацiя державного управлiння вимагала пiдвищення рiвня трудової дисциплiни. З метою боротьби з по& рушниками трудової дисциплiни приймаються РНК СРСР по& станови «Про заходи щодо змiцнення трудової дисциплiни на державних пiдприємствах» вiд 6 березня 1929 р. i «Про заходи щодо полiпшення виробничого режиму i змiцнення трудової дис& циплiни на пiдприємствах» вiд 5 липня 1929 р. У 1929 р. був вве& дений скорочений календарно&робочий тиждень: на безперерв& но дiючих пiдприємствах i установах — п’ятиденний, на всiх iн& ших — шестиденний.

1 Маргулис А. Л. Основы советского трудового права: Учебное посо& бие. — М.: Медицина, 1982. — С. 53.

2 Пастухов В. П. Зазнач. праця. — С. 41.

Звичайно, не могли не позначитися на трудових правах пра& цiвникiв загальнi порушення конституцiйних прав людини. Нi& чим не виправдана (для мирного часу) жорстка полiтика у сфе& рi господарювання, зокрема в сiльському господарствi, пiд при& криттям гасла «змiцнення трудової дисциплiни» призвела до всiм вiдомого голодомору 1932—1933 рр. з його жахливими нас& лiдками. Було втрачено значну кiлькiсть квалiфiкованих пра& цiвникiв практично в усiх сферах господарства та органах дер& жави. Проте нiяких висновкiв керiвниками держави не було зроблено. Полiтика «закручування гайок» у сферi трудових пра& вовiдносин тривала.

В Українi 11 вересня 1935 р. РНК УСРР затвердила Статут про дисциплiну робiтникiв та службовцiв комунальних електро& станцiй i електромереж УСРР.

Зприйняттям у 1937 р. Конституцiї УРСР були закрiпленi новi принципи органiзацiї працi. Серед основних прав громадян УРСР в Конституцiї було закрiплене право кожного на працю.

ЗКонституцiї УРСР 1937 р. було вилучено положення про загальну трудову повиннiсть. Як акцентувалось на той час, за& провадження загальностi працi без проголошення трудової по& винностi виражало факт «лiквiдацiї експлуататорських класiв i експлуатацiї людини» в країнi. Проте поряд з цим залучення до працi здiйснювалося не завжди на добровiльних засадах, як про& голошувалось. Оголошення зняття трудової повинностi в мир& ний час постiйно обмежувалося випадками необхiдностi бороть& би зi стихiйним лихом (снiжними заметами, пожежами тощо). Закрiпивши в Конституцiї УРСР основнi економiчнi гарантiї права громадян на працю, законодавець нарiвнi з ними передба& чив спецiальнi юридичнi гарантiї вiд необґрунтованих вiдмов у прийомi на роботу. Хоча Конституцiя УРСР 1937 року за змiс& том була однiєю з найдемократичнiших у свiтi, однак це зали& шалось лише на паперi, фактично з цим роком асоцiюється ли& ше початок масових репресiй. Постiйно порушувалися трудовi та iншi права громадян. Фактично цей час (1936—1938 рр.) став кульмiнацiєю неадекватностi полiтики держави: формальне за& крiплення в законодавствi широких конституцiйних прав та сво& бод громадян i гарантiй їх забезпечення та фактичнi, постiйнi по& рушення цих норм (закрiплення працiвникiв за пiдприємства& ми, установами, заборона виїзду на заробiтки (про виїзд за кор& дон не могло бути й мови). У цей перiод було фiзично знищено

величезну кiлькiсть працiвникiв&професiоналiв, науковцiв, пред& ставникiв iнтелiгенцiї. Наслiдки цих злочинiв ще багато десяти& лiть позначалися на життi українського народу.

У той час в країнi посилився рух за змiцнення трудової дис& циплiни. Так, 28 грудня 1938 р. «з iнiцiативи трудящих» було прийнято постанову «Про заходи щодо упорядкування трудо& вої дисциплiни, полiпшення практики державного соцiального страхування i боротьби iз зловживаннями в цiй справi». Ця по& станова внесла змiни в правила внутрiшнього трудового розпо& рядку, бiльш чiтко визначила диференцiйований пiдхiд до оцiн& ки працi при заохоченнi працiвникiв. Даною постановою перед& бачалося, що заохочуватися повиннi тiльки чеснi i сумлiннi пра& цiвники. Заходи заохочення не повиннi були застосовуватися до недбайливих працiвникiв, порушникiв трудової дисциплiни. Стосовно робiтникiв i службовцiв, що допустили спiзнення на роботу без поважних причин, або що не працювали в робочий час, постанова чiтко визначала стягнення: зауваження або дога& на з попередженням про звiльнення; переведення на iншу ниж& че оплачувану роботу на термiн до трьох мiсяцiв, або змiщення на нижчу посаду. Якщо ж робiтник або службовець допустив три таких порушення протягом одного мiсяця або чотири пору& шення протягом двох мiсяцiв пiдряд, то вiн пiдлягав звiльнен& ню як прогульник, як порушник закону про працю i трудову дис& циплiну. Одночасно термiн, що давав право на отримання чер& гової вiдпустки, був збiльшений з 5,5 до 11 мiсяцiв роботи на пiдприємствi. Робiтники i службовцi, що пiшли з роботи за влас& ним бажанням, мали право на допомогу по тимчасовiй непраце& здатностi лише пiсля того, як вони проробили не менше шести мiсяцiв на новому мiсцi роботи.

Двадцятого грудня 1938 р., з метою облiку робiтникiв i слу& жбовцiв у всiх державних i кооперативних пiдприємствах, уста& новах i органiзацiях постановою РНК СРСР були введенi тру& довi книжки. У трудовi книжки вносилися основнi вiдомостi про працiвника: прiзвище, iм’я, по батьковi, вiк, освiта i профе& сiя. Вони повиннi були мiстити вiдомостi i про трудову дiяль& нiсть працiвника: про його роботу, про перехiд з одного пiдпри& ємства (установи, органiзацiї) в iнше i причини такого перехо& ду, а також про отриманi працiвником заохочення i нагороди та велися на всiх робiтникiв i службовцiв, працюючих на пiдпри& ємствi понад п’ять днiв, в тому числi на сезонних i тимчасових