attachments / 09-3743

671

дукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, нестача інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Всі ці проблеми привертали увагу науковців, з’являється цілий ряд публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови, перш за все трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузевої структури національного виробництва, забезпечення його конкурентоспроможності на світових ринках.

Так, у колективній монографії «Рыночные трансформации в переходной экономике» досить детально досліджуються мета та об’єкти структурних перетворень у промисловості України, стверджується, що «більш ефективною вважається та структура виробництва, в якій частка проміжної продукції (сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а частка кінцевої продукції (споживчих та інноваційних товарів) — відповідно більшою» [15, с. 53]. Щодо існуючої структури промислового виробництва в Україні, то на думку авторів вона є «нераціональною як з економічної, так і соціальної точок зору, оскільки в ній переважають екологічно шкідливі виробництва», а тому вона потребує кардинальної трансформації перш за все в бік наукоємних виробництв [там само].

Водночас, як доводить досвід, в умовах перехідної економіки структурна перебудова повинна передусім спрямовуватися на формування та розвиток ри-

нкового середовища. У зв’язку з цим для України і в теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обґрунтування та здійснення комплексу інституційних реформ: приватизація та законодавче закріплення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середовища, удосконалення інституту права, становлення правового поля господарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження та ліквідація тіньової економіки тощо.

Наприкінці 90-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спрямованості структурної політики стає основою багатьох економічних досліджень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної політики в умовах трансформації економіки, зосереджується не лише на макроекономічних показниках та аналізі структури промислового виробництва, але й на особливостях формування нової структури власності, соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим завданням у процесі трансформації української економіки є необхідність «подолати економічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки України до нової моделі розвитку» [5, с. 23].

Інституціональні складові трансформаційних процесів стали предметом обговорення ряду наукових конференцій та цілого ряду теоретичних досліджень. Так, автори монографії «Стратегия структурной перестройки промышленнос-

11.Панасюк Б. Вибрані твори. — К.: УАЕ УААН, 2003.

12.Панасюк Б. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

13.Пинзеник В. Коні не винні, або реформи чи їх імітація. — К.: Академія, 1998.

14.Плотніков О. В. Ultima ratio економічних реформ. — К.: Кондор, 2003.

15.Рыночные трансформации в переходной экономике / А. Н. Алымов, Н. П. Гончарова, М. К. Михно и др. / Отв. ред. А. Н. Алымов. — К., 1998.

16.Система регуляторів перехідної економіки України / Відп. ред. В. І. Ко-

ноненко. — К., 1999.

17.Эрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. — М.: Руссико, 1993.

Персоналії

Алимов Олександр Миколайович (1923 р. н.) — доктор екон. наук, професор,

академік НАНУ. Основні напрями досліджень — шляхи трансформації економіки України, забезпечення її енергетичної безпеки. Основні праці: «Стратегия развития мирового ТЭК: уроки для Украины» (2001, співавт.); «Стратегия структурной перестройки промышленности» (2001, співавт.).

Алчіан Армен (Alchian Armen) (1914 р. н.) — представник неоінституціонального напряму. Народився у м. Фресно (штат Каліфорнія, США). У 1936 р. став бакалавром, а в 1944 р. доктором у Стенфордському університеті. Працював економістом в Rand Corporation Санта-Моніці (1947—1964 рр.), потім у 1958 р. став професором у Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Відомий перш за все завдяки своєму підручнику «Курс економічної теорії для університетів», написаному спільно з У. Р. Алленом. А. Алчіан поряд із ринками як засобами організації економічного життя особливу увагу приділив трансакційним та інформаційним витратам, пов’язаним зі створенням ринків.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) — найвидатніший давньогрецький мислитель, вчений та філософ, праці якого охоплюють всі відомі у той час галузі науки та філософії. Його праці в більшості дійшли до нашого часу. Економічні проблеми висвітлює у творах «Політика», «Економіка», «Нікомахова етика» (або просто «Етика»).

Арон Раймон (1905—1983) — французький економіст і соціолог, один із творців теорії індустріального суспільства. Арон уважав, що соціалістичне й капіталістичне суспільства — тільки два різновиди того самого роду або два варіанти того самого типу: прогресивного індустріального суспільства. На доказ цього вчений указував на післявоєнну «соціалізацію європейської економіки», відзначаючи що трансформацією, найбільш типовою для європейських суспільств, є націоналізація численних підприємств. У ряді праць намагався подати теоретичне виправдання антикомунізму, а також довести застарілість марксизму в сучасних умовах. Основні праці: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962), «Класова боротьба» (1964).

Б’юкенен Джеймс МакДжіл (Buchanan James M.) (1919 р. н.) — представник неоін-

ституціонального напряму, автор теорії суспільного вибору, лауреат Нобелівської премії (1986 р.). Народився у м. Мьорфрісборо (штат Теннесі, США). Отримавши у Чиказькому університеті ступінь доктора з економіки за роботу з теорії і практики державних фінансів (1948), був професором університету Теннесі. У 1962 р. спільно з Г. Таллоком видають монографію «Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії». Дослідження державних фінансів — ще одна сфера наукових інтересів Дж. Б’юкенена, яким присвячені праці «Політична спадщина лорда Кейнса» (1977), «Влада податків — теоретичне обґрунтування фінансової конституції» (1980, у співавт. з Х. Д. Бренненом). У цих роботах підкреслюється зростаюче значення різ-

675

номанітних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень. Дж. Б’юкенен написав також низку праць з фінансових питань: «Громадські фінанси та демократичний процес» (1966), «Попит та пропозиція суспільних благ» (1968), «Свобода, ринок та держава: політична економія у 80-х роках» (1986), «Політична економія держави загального добробуту» (1988) та інші. Однією з основних його праць є «Теорія суспільного вибору» (1972). Дж. Б’юкенен — прихильник вільного ринкового господарства і обмеження функціонування монополізованого ринку, контроль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках. Вчений виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо це продиктовано інтересами підтримки вільного підприємництва.

Балудянський Михайло Андрійович (1769—1847) — видатний український вчений та громадський діяч. Народився у Закарпатті. Закінчив філософський факультет Королівської академії правознавства у Кошіце, потім — Віденський університет. Працював

уГрос-Варденській академії та Пештському університеті. 1797 р. захистив докторську дисертацію «Про зерносховища (засіки, склади, магазини)». 1804 р. на запрошення Міністерства освіти Російської імперії переїздить до Санкт-Петербурга. Як юрист бере участь у роботі по кодифікації законів, зокрема редагує закони в галузі державного господарства та фінансів. Паралельно читає лекції у Педагогічному інституті з політичної економії, фінансів, дипломатики, конспекти яких дістали назву «Економічної системи». Перший ректор Петербурзького університету (1819). Основні праці залишилися

урукописах. Прихильник класичної школи, зокремапоглядів А. Сміта.

Бастіа Фредерік (1801—1850) — французький економіст, представник класичної політичної економії. Розробив теорію послуг, згідно з якою ринкова економіка забезпечує гармонійне та взаємовигідне співробітництво суспільних класів, які надають послуги один одному та отримують частку сукупного продукту, пропорційну кількості наданих послуг, та теорію «економічної гармонії». Основна праця: «Економічні гармонії» (1850).

Белл Даніел (Daniel Bell) (1919 р. н.) — відомий представник сучасного інститу- ційно-соціального напряму, один із авторів теорії постіндустріального суспільства. Народився у Нью-Йорку. Д. Белл був різнобічним ученим, що володів глибокими знаннями з ряду дисциплін — від історії давнини і теорії культури до історії науки й технологій та економічної теорії. Багато років він присвятив двом основним заняттям — політичній журналістиці та викладанню в університетах. Викладав соціологію в Чиказькому (1945—1948), а потім у Колумбійському університеті (1952— 1969), де отримав звання доктора філософії, а в 1962 р. й посаду професора. У 1964 р. Д. Белл призначається членом Президентської комісії з техніки, автоматизації та економічного прогресу. У 1969 р. Д. Белл отримав пропозицію переїхати до Кембриджу і зайняти кафедру соціології Гарвардського університету. Отримав ряд престижних премій та нагород, у тому числі премію ім. Т. Парсонса Американської академії гуманітарних і точних наук (1992) і премію Американської соціологічної асоціації за «винятковий внесок у розвиток науки». Основні праці: «Кінець ідеології» (1960), «Капіталізм сьогодні» (1971), «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» (1973), «Суперечності культури капіталізму» (1976). Дві останні праці увійшли до списку ста книг, які виявили найбільший вплив на формування інтелектуального клімату західних суспільств у XX ст.

Бем-Баверк Ейген (1851—1914) — видатний австрійський економіст і громадський діяч, представник другої генерації австрійської школи граничної корисності. Народився у м. Брюнні. У 1880 р. — приват-доцент політичної економії Віденського універси-

677

Буагільбер П’єр Лепезан (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції, попередник фізіократизму. Народився в м. Руані, у дворянській сім’ї, здобув юридичну освіту, тривалий час працював суддею у рідному місті. Його основні праці присвячені критиці політики меркантилізму та аналізу ситуації в економіці Франції («Обвинувачення Франції» (1707), «Трактат про природу багатства» (1707)). Вчений дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від В. Петті), де величина останньої визначалася витратами праці. Джерелом багатства вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Основу економічного зростання Франції вбачав у розвиткові сільськогосподарського виробництва.

Бунге Микола Християнович (1823—1895) — видатний український вчений, державний діяч, засновник Київської психологічної школи політичної економії. Народився у Києві. 1845 р. закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Деякий час працював у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. За дисертацію «Теорія кредиту» (1852) здобув докторський ступінь. Протягом 1850— 1880 рр. працював в університеті, викладаючи економічні дисципліни. Тричі обіймав посаду ректора університету (1859—1862, 1871—1875, 1878—1880). В середині ХІХ ст. — ідеолог ліберального руху та автор фінансових положень Селянської реформи 1861 р. Міністр фінансів (1881—1886) та голова Комітету міністрів Російської імперії (1887—1895). Сфера наукових інтересів багатогранна, охоплює історію економічної думки, політекономічні дослідження, проблеми статистики, теорію кредиту та фінансів, проблеми грошового обігу й оподаткування та ін. Основні праці: «Теорія кредиту» (1852), «Курс статистики» (1865), «Основи політичної економії» (1870), «Нариси політико-економічної літератури» (1895) та ін.

Бюхер Карл (1847—1930) — відомий німецький економіст, історик народного господарства та статистик, представник нової (молодої) історичної школи. Працював учителем в гімназії, потім професором у Дерпті (Тарту), Базелі, Лейпцізі. Запропонував свою, триступеневу, періодизацію економічної історії людства, в основу якої поклав довжину шляху проходження продукту від виробника до споживача (домашнє, міське та народне господарство), та дав пояснення генезисові капіталізму на основі розвитку структури ринку. Основна праця: «Виникнення народного госпо-

дарства» (1893).

Вальрас Леон (1834—1910) — відомий французький економіст-математик, разом з К. Менгером та В. Джевонсом фундатор теорії граничної корисності, засновник Лозаннської економічної школи. Основна проблема наукових досліджень — умови та механізм забезпечення макроекономічної рівноваги, найважливішим інструментом якого, на думку Л. Вальраса, виступає ціна. Модель вченого мала статичний характер, оскільки не враховувала впливу факторів ризику, циклічних коливань економіки, впливу науково-технічних зрушень. Головні праці: «Елементи чистої політичної економії» у двох томах (1874—1877), «Теорія грошей» (1886).

Ван Ман — імператор стародавнього Китаю династії Цинь у 9—22 рр. н. е.; відомий в історії своїми реформами, який проголосив державною власністю землю та рабів, намагався лімітувати ринкові ціни, але реформи успіху не мали.

Варрон Марк Теренцій (116—27 рр. до н. е.) — римський вчений-енциклопедист, який написав багато робіт з різних галузей знань; очолював першу публічну бібліотеку в Римі. До наших часів дійшли лише деякі праці, зокрема «Про сільське господарство».

679

мах економічної динаміки, нерівноваги й невизначеності. Праці К.Вікселля, основними з яких є «Цінність, капітал і рента» (1893), «Проценти на капітал і ціна товарів» (1898) та «Лекції з політичної економії» (1901, 1906), відзначаються новими підходами до дослідження низки економічних проблем.

Головний внесок Вікселля полягає в розвитку теорії розподілу на основі концепції граничної продуктивності. Він був прихильником принципу загальної економічної рівноваги, сприяв активному використанню математики в економічних дослідженнях.

Вільямсон Олівер (1932 р. н.) — американський економіст, професор економічної теорії права та організації. Лауреат Нобелівської премії з економіки 2009 р. (спільно з Елінор Острон). Член Товариства дослідників економетрики, Американської Академії мистецтва й науки. Вільямсон є одним із основних представників неоінституціональної теорії фірми, дослідником еволюції сучасних інституцій, проблем сучасної корпорації та приватної власності. Трансакцію вчений використовує як основну одиницю аналізу, називав свої дослідження економічною теорією трансакційних витрат (transaction cost economics). Крім трансакційних витрат, Вільямсоном було взято на озброєння концепції ( з’явились в 1960-х рр.) нового напряму в економічній думці — поведінкової економічної теорії (behavioral economics). Основні праці: «Ринки та ієрархії» (1975), «Економічні інституції капіталізму»

(1985).

Віншнагупті (Каутилья) — радник царя Чандрагупти (317—294 рр. до н. е.) з династії Маур’їв, якому приписують авторство одного з найвідоміших староіндійських трактатів — «Артхашастри», що являє собою зведення правил господарського життя.

Воблий Костянтин Григорович (1876—1947) — відомий український економіст, доктор політекономії і статистики, професор, декан (1910—1913) і ректор Київського комерційного інституту (1917—1919), академік АН УРСР. Основні напрями наукових досліджень: економіка і народне господарство України, економікогеографічне районування, проблеми політичної економії, страхової справи, статистики, економіки промисловості. Основні наукові праці: «Питання про метод в історії політичної економії» (1907), «Нариси з історії польської фабричної промисловості» (1909), «Продуктивні сили Галичини» (1915), «Начальный курс политической экономии: История, теория и финансы» (1918), «Нариси з історії російськоукраїнської цукробурякової промисловості», у 5-ти томах (1928—31), «Нарис історії України» (1942, 1944), «Народне господарство Радянської України» (1945).

Гальчинський Анатолій Степанович (1935 р. н.) — український економіст; док-

тор екон. наук, професор. У 2005—2006 рр. — директор Національного інституту стратегічних досліджень. Запропонував концептуальні засади реформування економіки України. Основні праці: «Сучасна валютна система» (1994); «Теорія грошей» (1996); «Суперечності реформ у контексті цивілізаційного процесу» (2001); «Україна на перехресті геополітичних інтересів» (2002).

Геєць Валерій Михайлович (1945 р. н.) — український економіст, доктор екон. наук, професор, академік НАНУ, директор інституту економіки та прогнозування НАНУ. Основні праці: «Економіка України: моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку» (1993); «Економічні ініціативи: від криз до росту» (1994, співавт.); «Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання» (2000, співавт.); «Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку»

(2003, співавт.).