attachments / 09-3743

532

йшли монетаристи, які відкинули старі методи управління. Вони вважали, що для згладжування кон’юнктурного циклу державі слід обмежитися контролем за обсягом грошової маси. Назагал, як кейнсіанці, так і монетаристи сходилися на тому, що феномен стагфляції не уподібнюється структурній кризі, а тому закликали до регулювання попиту: кейнсіанці до управління ре-

альним споживанням, а монетаристи— номінальним.

Деякі економісти відкидали концепцію жорсткої структури виробництва і надавали більшої уваги розвитку структури пропозиції. Зокрема, економісти Ростоу і Ван Дюйн у зв’язку з цим наголошували на значимості взаємодії між первинним, вторинним і третинним секторами світової економіки та дисбалансу між ними, спричиненого значними інвестиціями у вторинний і третинний. На переконання цих економістів, якщо вкладання капіталів у нові галузі викликають ускладнення, це є ознакою входження економіки у стадію спаду, й структурний характер стагфляції був тому причиною. Перебудова західної економіки, на думку економістів, — процес складний, він може бути реалізований у межах змішаної економіки. Необхідно дотримуватися законів ринку, але разом із тим уряду належить вирішальна роль у розвитку ключових галузей як у промисловості, так і в «третинному» (послуги) і «четвертинному» (колективне володіння) секторах економіки.

Типовим прикладом виходу з кризи на початку 1970-х років є економічна політика Р. Ніксона у США. Влітку 1971 р. президент оголосив про перехід до нової економічної політики, що передбачала чотири фази: впродовж серпня 1971-го до кінця квітня 1974 р. Заходи, до яких вдався уряд США на першому етапі, — заморожування на 90 днів цін та зарплати, встановлення додаткового 10-відсоткового податку на імпорт, тимчасове припинення обміну долара на золото — поклали край Бреттон-Вудській фінансовій системі й спричинили подальше падіння вартості долара та посилення інфляції. Надалі було здійснено перехід від заморожування цін та зарплати до державного контролю над ними. Але після чергових невдалих спроб державного регулювання цін та заробітної плати 30 квітня 1974 р., по закінченні терміну дії закону про стабілізацію, американська нова економічна політика прова-

лилася. Саме тоді ціни зростали особливо швидко, що частково було пов’язано із прийняттям у липні 1973 р. нового аграрного закону, згідно з яким було скасовано всі обмеження на виробництво сільськогосподарської продукції.

Від середини 1975 р. Західноєвропейські країни та США знову вдалися до експансіоністської політики. Так, у США економісти наполягали на тому, щоб грошова маса зростала, супроводжуючи підвищення цін. Вони вважали, що з часом збільшення безробіття зможе обмежити зростання цін. Масштаби безробіття при цьому будуть сприяти стримуванню збільшення зарплати на нижчому порівняно з інфляцією рівні, що забезпечить необхідне зниження реальних доходів.

534

Основними елементами економічної політики держави, згідно з теорією економіки пропозиції, є її орієнтація на виробництво (пропозицію); зниження податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент робили на регулюванні кількості грошей), особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання.

Вразливість кейнсіанства прихильники цієї теорії вбачають в абсолютизації проблеми ефективного попиту й недооцінюванні економічних проблем формування структури пропозиції.

Теоретичне обґрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну науку як крива А. Лаф-

фера.

На думку американського економіста А. Лаффера (р. н. 1940), податкові стягнення до бюджету не мають перевищувати 30—35 % доходів платників. За перевищення такого рівня (в разі подальшого зростання податкової ставки) доходи до бюджету знижуються, що призводить до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухиляння від сплати податків, переходу до тіньового сектору економіки тощо. Згідно з так званим ефектом Лаффера, в довго-

строковій перспективі зниження податкових ставок забезпечить зростання заощаджень, інвестицій та зайнятості, а це сприятиме зростанню виробництва та збільшенню доходів, які підлягатимуть оподаткуванню, а отже, збільшенню загальної суми податкових надходжень до бюджету.

Ця проблема була конче актуальною за умов стагфляції у 1970-х роках. Безпосереднім об’єктом критики виявилося надмірне зростання податкового тиску на підприємництво як антиінфляційний крок у перебігу реалізації кейнсіанської політики. Фіксуючи негативні наслідки високих ставок податків, представники теорії економіки пропозиції запропонували політику ринкової та податкової лібералізації. Крім того, вони виступали проти бюджетного дефіциту, та й взагалі за відокремлення бюджетної політики від грошової.

Обстоюючи скорочення участі держави в господарській діяльності, вони як найважливіший захід висунули приватизацію державних підприємств, яка, з одного боку, дасть змогу отримати додаткові фінансові кошти, а отже, скоротити розмір державного боргу, а з іншого — сприятиме підвищенню ефективності приватизованих підприємств, якості й конкурентоспроможності національної продукції.

Теорія раціональних очікувань. Базисні основи теорії були закладені ще у 50—60-х роках ХХ ст. Р. Мутом (р. н. 1930), подальше розроблення здійснено у 1970-х роках американськими вченими Р. Лукасом (р. н. 1937),

Т. Сарджентом (р. н. 1943), Н. Воллесом (р. н. 1939).

536

вади регуляторної політики, коли світова ринкова економіка зазнала глибоких циклічних коливань, структурних криз та проблем стагфляції. У цей період поширення набувають посткейнсіанство та нове кейнсіан-

ство.

Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників «хіксіанського кейнсіанства», для яких був властивий спрощений погляд на економіку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива Філіпса), тобто вони не передбачали стану стагфляції та засобів бороть-

би з ним. Також, на переконання посткейнсіанців, хіксіанці ігнорували зміни цін, фактори невизначеності, невпевненості та ризику, недосконалість інформації й того, як усі ці явища впливають на інвестиційні процеси. Економічну нестабільність вони пов’язували переважно з фінансовою нестабільністю економіки.

За своєю природою посткейнсіанство не є однорідною течією. У моне-

тарному посткейнсіанстві (П. Девідсон (р. н. 1930), Х. Мінскі (1919— 1996), Я. Крегель (р. н. 1944) та ін.) досліджуються проблеми грошей і ділового циклу. Його практичні пропозиції зводяться до боротьби з інфляцією, зокрема через державне обмеження розмірів заробітної плати за одночасного регулювання капіталовкладень з метою якомога повнішого використання виробничих потужностей і робочої сили.

Інший напрям (М. Калецький (1899—1970) та ін.) передбачає розгляд процесів ціноутворення та мікрооснови макроекономіки. Теорія Калець-

кого виявилася спробою посткейнсіанців знайти пояснення ситуації 1960—1970-х років, пов’язаної зі стагнацією виробництва за суттєвої інфляції. Як відомо, за Кейнсом, інфляція має стимулювати інвестиції і зростання випуску продукції. Пояснення, чому цього не відбувається, калецькіанські посткейнсіанці шукають у процесах монополізації:

¾встановлення панування монополій породжує падіння частки зарплати

внаціональному доході;

¾досягнення працівниками підвищення зарплати не веде до зростання її реальної вартості, оскільки монополії компенсують власні втрати підвищенням цін;

¾зниження частки доходів працівників у національному доході викликає падіння попиту на споживчі товари, а в монополій зникає зацікавленість у збільшенні інвестицій пропорційно до зростання прибутку.

У межах неорікардіанства (П. Сраффа (1898—1983) та ін.) акцентують-

ся проблеми зростання і розподілу. Своє завдання представники цього напряму вбачають у розвитку принципу ефективного попиту застосовно до тривалого періоду. Відхилення від рівноважного стану економіки вони пояснюють впливом факторів тимчасового, несистемного характеру і передусім дією інституціональних структур.

Нове кейнсіанство, сформоване у США, базувалося на розробленнях та-

ких учених, як Дж. Стігліц (р. н. 1943), Г. Акерлоф (р. н. 1940) та ін.

538

страйків, а також законів, які давали уряду змогу вистояти в боротьбі зі страйкарями. У соціальній сфері Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому немає потреби безкоштовно навчатися і лікуватися. Політичну філософію прем’єр-міністра став відображав вислів: «Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці».

Усфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М. Тет-

чер спирався на монетаристську концепцію, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Досягти цього передбачалося послабленням податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищенням ролі креди- тно-грошових інститутів, радикальною зміною структури бюджетного механізму, що проявлялося у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб та підприємців.

Уряд консерваторів здійснював політику стимулювання приватного бізнесу й одночасного обмеження державного підприємництва. Чимало державних підприємств наприкінці 1970-х років були неефективними. Посилити прагнення підвищення ефективності можна було методом відродження конкурентного середовища, або страхом банкрутства. Тому найважливішим напрямом реформ став курс на приватизацію державного сектору.

Приватизації зазнали багаті родовища нафти в Північному морі, заводи

звиробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти тощо. Велику увагу було приділено приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту.

Урезультатіприватизаціїсуттєвозменшиласяпитомавагакапіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства:

з50 %, характерних для періоду перебування при владі лейбористів, до 25 % на початок1980-хроків.

Серед заходів стимулювання приватного бізнесу слід назвати збільшення податкових пільг. Ставку податку на прибуток було знижено до 50 %, а потім до 35 %. Зросла сума кредитів, які надавалися банками країни.

Важливим напрямом була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи збільшення грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка. Серед антиінфляційних заходів вельми суттєвим було обмеження державних витрат.

Загалом реформи М. Тетчер мали такі результати:

¾ зупинено спад виробництва у промисловості, досягнуто початку зростання від 1982 р.;

¾ скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу;

¾ досягнуто зростання ВВП; ¾ замінено систему соціальних гарантій — «для всіх» на індивідуаліст-

ську — «кожен за себе»;

540

телебачення, міжміський і міжнародний телефонний зв’язок тощо. Банкам було дозволено інвестувати в ширший набір активів, антимонопольне законодавство дещо спростили.

У контексті грошової політики Рейган підтримав скорочення збільшення грошової маси, розпочате ФРС наприкінці 1979 р., що призвело, з одного боку, до кризи 1982 р., з іншого — до відчутного зниження темпів інфляції та відсоткової ставки.

Наслідки заровадженої політики переважно виявилися позитивними. Спостерігалося економічне зростання, хоча збільшення працездатного населення уповільнилося. Реальний ВВП на одного працездатного громадянина, що збільшився за адміністрації Картера лишень на 0,8 %, за Рейгана збільшився на 1,8 %. Підвищилася продуктивність праці, зокрема в обробній промисловості на 3,8 %, що стало рекордним показником для мирного часу.

Решта економічних умов також поліпшилися. Безробіття скоротилося з 7,0 % у 1980-му до 5,4 % у 1988 р. Темп інфляції знизився із 10,4 % у 1980-му до 4,2 % у 1988 р. Сукупність умов, що мали місце в той час, до-

водить існування довгострокового зв’язку між рівнем безробіття й тем-

пом інфляції. В інших сферах життя зміни були радше комбінованого характеру: різко зросли темпи появи нових фірм, одначе кількість банківських банкрутств була рекордною від 1930-х років.

Наприкінці терміну рейганівської адміністрації американська економіка пережила найдовше піднесення за повоєнний період. Стагфляцію й «нездужання», що тиранили американську економіку від 1973-го до 1980 р., завдяки економічній програмі Рейгана змінили тривалий період вищого зростання й низької інфляції.

Утім, політика Рейгана наприкінці другого терміну його президентства мала й негативні наслідки. По-перше, федеральний борг приватному сектору збільшився із 22,3 % до 38,1 % ВВП, і попри рекордне для мирного часу піднесення, дефіцит федерального бюджету становив 2,9 % ВВП. По-друге, невдача, що раніше мала місце у розв’язанні проблеми заощаджень і позичок, призвела до додаткового боргу у 125 млрд доларів. Потретє, адміністрація створила більше додаткових торговельних бар’єрів, ніж будь-яка інша адміністрація від часів Гувера. Частка американського імпорту за певної частки торговельних обмежень зросла з 12 % у 1980-му до 23 % у 1988 р.

Отже, економічна програма Рейгана сприяла значному поліпшенню господарських умов, одначе «рейганівської революції» не відбулося. Жодна з великих федеральних програм (за винятком розподілу доходів) і жодна державна установа не були скасовані. Політичний процес і далі створював попит на нові та обширніші програми, але американські виборці, як і раніше, пручаються збільшенню податків, необхідному для оплати цих програм.