attachments / 09-3743
.pdf
611 
капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціальних конфліктів «методами поліційної опіки». А отже, більшовики змушені будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі [29, с. 103]. Більшовицькі теоретики (В. Ленін, Є. Преображенський, Д. Троцький та ін.) дотримувалися ж інших уявлень. Вони розглядали перехід до непу як тактичний хід, тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. Але вже восени 1921 р. більшовистські лідери почали схилятися до сприйняття непу як до одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трактувався як безтоварний соціально-економічний лад, антитеза ринковій економіці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціалістичного укладів, поступове, за збереження «командних висот» в економіці, витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В. Ленін уважав, що хоча техніко-економічна відсталість Росії не дає змоги безпосередньо запровадити соціалізм, але його можна поступово побудувати, спираючись на державу «диктатури пролетаріату».
Погляди, що сформувалися в економістів-марксистів на початку непу, визначили ту суперечливість його заходів, які, зрештою, прирекли цю політику на загибель під тиском командно-адміністративної системи. З одного боку, в офіційних колах визнавали, що відновлення ринку, приватної торгівлі та дрібного промислового підприємництва, бурхливий розвиток селянської кооперації, відродження фінансово-кредитної системи, госпрозрахунок державних підприємств сприяють успішній відбудові та піднесенню народного господарства. З іншого боку, економісти-марксисти шукали причини перманентно-кризового стану, з якого народне господарство в роки непу виходило лише на короткі проміжки часу, у «стихії ринку», породжуваній, за їхнім переконанням, діяльністю приватного капіталу та дрібнотоварного селянського господарства. Вони намагалися з марксистських позицій обґрунтувати необхідність посилення пресингу держави щодо ринкового механізму та його інститутів: витіснення приватника з виробництва й торгівлі, передусім оптової, посилення процесів одержавлення кооперації таусуспільнення селянських господарствтощо.
Перехід до непу передбачав формування ринку й ринкових відносин у трьох напрямах:
¾відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного та приватнокапіталістичного господарства;
¾запровадження ринкових відносин у державному секторі економіки;
¾формування інфраструктури ринку.
Упродовж 1921—1925 рр. йшло поетапне відтворення елементів ринку.
Центральною проблемою в здійсненні нової економічної політики було селянське питання, а вихідним і найсуттєвішим моментом — заміна прод-
розкладки натуральним продовольчим податком (продподатком). Від-
повідне рішення про заміну продрозкладки продподатком було ухвалене X з’їздом партії в березні 1921 р.
612 
613 
Колективні господарства (колгоспи), що утворювалися для спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва й колективної праці, у 1925/26 господарському році об’єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України й 1,4 % їх земельної площі. У загальній масі колективних господарств превалювала артільнаформа (51,9 %), комунистановили 5,8 %, ТОСОЗи — 42,3 %.
Неп сприяв також розвитку кооперації. У своїй статті «Про кооперацію» ( січень 1923 р.) Ленін наголошував, що суспільна власність на засоби виробництва в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалістичне суспільство. Більшовики вбачали в кооперації оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. В Україні формувалася розгалужена система самодіяльних господарських організацій, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації.
Інтенсивно розвивалася промислова кооперація. У 1928 р. близько 13 % усього обсягу промислової продукції давали кооперативні підприємства. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації було створено машин- но-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. Але товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, бо запропонований державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів утричі знижував вартість останніх.
Упродовж короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила в своїх руках значну частину товарної продукцїї — до 37 % планової заготівлі зерна й майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості в сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена й повністю контролювалась органами влади.
Промисловість України, що розглядалась як основа радянської влади та джерело посилення її обороноздатності, у роки нової економічної політики пережила важкий період вібудови, реорганізації та пристосування до ринку.
Відповідно до законодавчих актів, що були ухвалені РНК УСРР 30 серпня i 21 жовтня 1921 р. і визначали основні положения перебудови державної промисловості, усі промислові підприємства умовно було подділено на три групи:
¾ технічно оснащені та найбільш придатні до налагодження виробництва підприємства (залишались у безпосередньому управлінні держави в особі УРНГ);
614 
615 
декрет «Про державні промислові підприємства, що діють на засадах комерційного розрахунку (трести)». В Україні декрет про трести був виданий 2 липня 1923 р. Це був перший закон радянської влади, який створив тверду правову основу функціонування державного підприємства (регламентував порядок заснування, реорганізації й припинення діяльності промислових трестів, склад i правовий режим надання їм державного майна, порядок фінансування, організацію yпpaвлiння, основні умови їх господарської діяльності).
Упродовж 1921—1922 рр. була трестована основна маса підприємств крупної промисловості України. До жовтня 1922 р. на комерційний розрахунок було переведено 24 господарські органи, причому до кінця 1921 р. переведено 11 госпорганів, зокрема такі трести, як «Хімвугілля», «Київський шкіртрест», «Укрпапіртрест», «Маслотрест», «Укрсільмаштрест» та ін., із січня до липня 1922 р. — 8 госпорганів («Текстильтрест», «Дніпроліс», «Укрдержспирт», «Склосода» та ін.) і 5 госпорганів, що залишилися, були переведені з липня по жовтень 1922 р. («Фарфор-фаянс-скло», завод «Інтернаціонал», «Донбассилікаттрест», «Київліс», «Славсільтрест») [13, с. 57]. У 1922 р. в Україні налічувалося 20 республіканських і 54 губернські трести, що об’єднали 304 підприємства.
Одночасно з трестуванням промислових підприємств йшов процес їх синдикування. Деякі трести були з’єднані в особливі торгові органи — синди-
кати, тобто добровільні об’єднання кількох трестів з метою збуту продукції, придбання сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому ринку (виходу українським трестам на світові ринки перешкоджала державна монополія на зовнішню торгівлю).
Трестування й синдикування промисловості сприяли ліквідації наслідків главкізму. ВРНГ України керувала тепер не безліччю підприємств, а регулювала і планувала господарську діяльність трестів.
Разом з трестами на комерційний розрахунок переводилися й державні підприємства, не об’єднані в трести. У березні 1922 р. ВРНГ України розробила спеціальну інструкцію щодо переходу підприємств на комерційний розрахунок.
Нові організаційні форми й методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне та якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли пришвидшенню відбудови промислового комплексу України й збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Уже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912 р. на 33,4 %.
Разом з тим у деяких галузях не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема в технічно складних і капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). Загалом же промисловий комплекс України завдяки заходам нової економічної політики впродовж 20-х
616 
617 
чувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75 %
— товарами, що легко реалізовувалися. Червінці було суворо заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися передусім длякредитуванняпромисловостітакомерційнихопераційвоптовійторгівлі.
Незважаючи на те, що попервах частка червінця в грошовій масі була надзвичайно малою (3 %), уже в другій половині 1923 р. вони майже витіснили з обігу радзнаки. Восени селяни погоджувалися продавати зерно лише за червінці, іноді навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоту валюту». Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк вільно обмінював їх на іноземну валюту за стійким курсом — 1 дол. США — 1,94 крб.
Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купів- ля-продаж валюти, золота, облігацій державних займів за вільним курсом. В 1925 р. червінець став конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.
Завершальною стадією реформи став викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. радзнаками зразка 1923 р. на 1 крб. нових грошей. Для цього були випущені казначейські білети вартістю 1, 3 та 5 крб., а також дрібна розмінна монета — мідна та срібна.
Водночас з грошовою здійснювалася податкова реформа, завдяки чому вже наприкінці 1923 р. основним джерелом прибуткової частини бюджету стали податки з підприємств, а не з населення (промислові підприємства відраховували до державного бюджету 70 % усіх прибутків). Запроваджувалася низка непрямихподатківна тютюн, спиртні напої, сірники, мед, мінеральні води таін.
Таким чином, незважаючи на всі хитання в здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарногрошових відносин було створено нову, принципово відмінну від «воєнного комунізму» непівську модель господарювання — змішану економіку, що регулювалася державою.
Це означало:
¾переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок;
¾функціонування всіх підприємств на засадах конкуренції;
¾допущення приватного капіталу;
¾стабілізацію грошової системи, боротьбу за бездефіцитність держбюджету тощо.
Усе це зумовило створення працездатних ринкових структур. Однак пе-
ретворення їх на дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього була повна відмова вищого партійного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики й введення ним нової форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-командної еко-
номічної системи. Політика непу була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.
618 
619 
Не було одноманітності поглядів на темпи індустріалізації. Одні пропонували «...забезпечити максимальний темп» (Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв), інші заперечували, вказуючи, що робітники ще не підготовлені до індустріалізації, й рекомендуючи відмовитися від методів судомних стрибків. На стадії обговорення плану і Й. Сталін, зокрема, пропонував «зважати на ресурси держави», «знати міру» в податковій політиці на селі [3, с. 166]. Проте через два роки Сталін і його оточення відмовилися від своїх колишніх пропозицій. А. І. Мікоян переконував, що в перші роки диктатури пролетаріату «потрібно будувати такі підприємства, які дають найближчий, найшвидший економічний і політичний ефект», і виступав проти дорогих проектів, зокрема будівництва Дніпрогесу. «Під час так званої дискусії про індустріалізацію в 1920-ті роки її учасники, незалежно від розходжень з усіх інших питань, були згодні, що будь-яке планування індустріалізації повинне враховувати оборонні потреби країни. Саме з такої причини всі наполягали на тому, щоб темпи капітального будівництва були вищіза ті, які вважалисяоптимальними» [10, с. 53].
Боротьба політичних угруповань за владу витісняла на другий план питання про перспективи розвитку економіки. За таких умов з’явилися дві відомі моделі п’ятирічок — модель Кондратьєва і модель Держплану.
М. Д. Кондратьєв (1892—1938) — один з найбільших економістів XX ст. Світову славу він здобув як засновник теорії великих циклів, дослідник питань економічної кон’юнктури й економічної динаміки. Наприкінці 1920-х років М. Кондратьєв з групою співробітників розробив модель першої п’ятирічки. Він визнавав історичну необхідність індустріалізації, але основою вирішення проблеми вважав гармонійний розвиток усіх сфер економіки, передусім промисловості й сільського господарства. На думку М. Кондратьєва, сільське господарство може постачати основні засоби для індустріалізації і як експортер, і як ємкий ринок для промислових галузей. Тому в основу його моделі було покладено ідею продовження непу, підвищення товарності сільського господарства, його інтенсифікації. І оскільки всі ці процеси не могли бути реалізовані швидко, М. Кондратьєв був проти форсованої індустріалізації й уважав, що на найближчі роки повинна бути збережена структура аграрно-індустріального розвитку.
Інша модель була розроблена в Держплані (партійно-урядовому органі) під керівництвом академіка С. Г. Струмиліна. Держплан виступав за прискорений розвиток важкої індустрії, за швидку, примусову ліквідацію багатоукладності, за відмову від непу, від ринку, за максимальне посилення регулюючої ролі держави. Модель Держплану повністю відповідала поглядам Й. Сталіна. Тому було обрано держпланову модель. М. Кондратьєва назвали захисником куркульства, звинуватили в буржуазній ідеології, а в 1930 р. заарештували і в 1938 р. — розстріляли. Таких само переслідувань зазнали й усі однодумці Кондратьєва.
Загалом наприкінці 20-х років одночасно з процесом згортання непу й ринкових відносин відбувалася ліквідація немарксистського напряму в еко-
620 
