attachments / 09-3743

631

командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва;

¾було створено могутню важку промисловість, що не залежала від ім-

порту, з’явилися нові галузі економіки, почався масовий випуск автомобілів, тракторів, комбайнів та ін.;

¾модель індустріалізації спиралася на екстенсивний розвиток, чинники ефективності виробництва не діяли;

¾сільському господарству було завдано важкого удару, обсяги виробництва знизилися;

¾високихтемпіврозвиткунабуловоєнневиробництво(танків, літаківтаін.);

¾помітною стала розбалансованість, виникли серйозні диспропорції в народному господарстві;

¾рівень життя населення залишався вкрай низьким.

гілля, отримували 84 % цукру, 38 % зерна, утримувалося 38 % великої рогатої худоби і 60 % поголів’я свиней. Тут знаходився 41 % усіх залізничних колій Радянського Союзу [27, с. 213].

Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України впродовж січня 1941 — липня 1946 рр., становили за різними даними 7—15 млн осіб, або понад 22 % загальної кількості населення. Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, становили величезну суму — 205 млрд крб., яка в п’ять разів перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, які зазнали населення та народне господарство України, становили справді астрономічну цифру — майже 1,2

трлн крб. [27, с. 219].

Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. тут було видобуто лише 36 % вугілля, вироблено до 20 % електроенергії, 17 % чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Загалом промисловість України виробляла лише 26 % довоєнного рівня, сільське господарство — 60 %. На окупованих територіях залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових об’єктів.

Водночас загальний рівень промислового виробництва у 1945 р., за офіційною радянською статистикою, знизився лише на 8 % порівняно з 1940 р.

633

НКВС було видобуто 315 тонн золота, 6,5 тис. тонн нікелю, 8,9 млн тонн вугілля тощо.

1943 рік став роком великого переламу у ході війни. Уже наприкінці літа 1943 р. радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тиском Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі до військ Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля» [27, с. 218]. У результаті такої політики надзвичайно потерпіло Лівобережжя, звідки уздовж 300-кілометрової смуги над Дніпром було вивезено величезну кількість населення.

Одразу ж після визволення від окупації розпочалася відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про не-

відкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації». Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % загальної суми і явно не відповідали об’єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загальних втрат СРСР. І, незважаючи на героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР у роки війни лише розпочалася. Відновлення економічного потенціалу республіки сталоосновним завданням наступного п’ятиріччя.

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, її структуру та систе-

му управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, а й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни ви-

явили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших сек-

торів економіки. Але війна також з усією силою підкреслила основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продуктивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального вирішення.

Йшлося передусім про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації.

Після війни деякі господарські керівники, економісти заговорили про необхідність реорганізації системи управління економікою, пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, про послаблення пут надцентралізації.

635

У1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень. Більшість виділених коштів йшла на відбудову Донбасу, що далозмогу в 1950 р. довести видобуток вугілля до93 % довоєнногорівня.

Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а до кінця п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною.

Доволі успішно відроджувалася й металургійна промисловість. За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п’ятирічки Україна вийшла на рівень 93— 95 % довоєнного виробництва, випередивши Великобританію, ФРН, Францію з виробництва цих товарів на душу населення.

Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що зумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів

іпередислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше, ніж до війни. Проте відбудова промисловості на основі застарілих технологій та старої технічної базизумовила низьку якість та високусобівартість продукції.

Значно повільніше йшла відбудова сільського господарства. На цій галузі особливо боляче позначилося повернення до старих порядків, небажання йти на будь-які реформи, які могли б послабити жорсткий контроль з боку держави. Загалом воно трималося не стільки на особистій зацікавленості селянина у результатах своєї праці, скільки на позаекономічному примусі.

Негативно на розвитку сільського господарства та його відбудові позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом з вкладеннями колгоспів вони становили лише 12 % загальних капіталовкладень у відбудову народного господарства. Село залишалось основним «донором» економіки й одночасно «пасинком» щодо виділення державних ресурсів. Не випадково на початку 50-х років воно тільки наблизилось до довоєнного рівня. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1950— 1953 рр., заофіційними даними, становили лише 1,6 % [31, с. 269].

У1945 р. було ухвалено постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей, які були приєднано до Великої України ще у вересні 1939 р. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка та ін.). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, а й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зросла питома вага регіону у промисловому виробництві республіки (з 4,7 % у 1940 р. до 12,6 % у 1948 р.). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпо-

637

нативи офіційному напряму економічної науки, а радянські учені-економісти, зокрема й українські, перетворилися на коментаторів положень, виказаних Сталіним. У таких умовах багато досягнень економічної науки 20-х років було втрачено. Категорія ринку зникла з науки, а економічні дослідження були пройняті плановим фетишизмом. Перестала існувати концепція поєднання планових і ринкових начал навіть як предмет теоретичного аналізу. Державний план трактувався як економічний закон соціалізму.

У 30—50-х роках проблеми народногосподарського планування були в центрі уваги учених-економістів України. Над ними працювали В. Введенський, В. Мишкіс, В. Валуєв, Л. Шапіро, А. Петров, Л. Горелік, П. Першин та ін. В їхніх працях порушувалися питання про можливість і необхідність планування при соціалізмі, про зв’язок народногосподарського планування із суспільною власністю на засоби виробництва. Вони розглядали планування як специфічну межу соціалізму, як економічну закономірність, властиву тільки соціалістичній системі господарства.

Українські економісти всебічно досліджували принципи, методологію, форми й методи планування. При цьому планування протиставлялося ринковим відносинам. План і ринок розглядались як антиподи, де ринок властивий капіталізму, який розвивається стихійно, а план є закономірністю соціалізму. Проблема ж державного регулювання ринкових відносин узагалі не досліджувалась, оскільки, на думку економістів, соціалізм і ринок, планові й ринкові начала — поняття несумісні. Природно, що така постановка питання зумовила витіснення ринкових відносин з економічної системи. Оскільки товарно-грошові відносини практично існували навіть в умовах командної економіки, економісти дійшли висновку про необхідність їх використання в плануванні та управлінні економікою. Що ж до закону вартості, то його дія при соціалізмі визнавалася в «перетвореному вигляді». Але регулятором соціалістичної економіки, як і раніше, вважався народногосподарський план.

Питання про співвідношення планування й закону вартості обговорювалося на економічній дискусії 1951 р. за проектом підручника «Політична економія», в якійвзялиучастьйукраїнські економісти. Багато учасниківдискусії відстоювали погляд на план як на основний закон соціалізму, а планування пояснювали соціалістичними формами власності, планування розглядалося не як об’єктивна закономірність, а як реалізація волі соціалістичної держави. У роботі Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952 р.), яка ніби підвела підсумок дискусії, наголошувалося, що товарне виробництво у країні хоча й зберігається, але воно «обмежене», це — «товарне виробництво особливого роду», де засоби виробництва й робоча сила не є товарами, відсутні такі категорїї, як капітал, додаткова вартість, прибуток на капітал і т. д. Сталін уважав, що у країні діє закон вартості, але сфера його дії поширюється на обмін, головним чином, товарів особистого споживання, і тут у відомих межах він зберігає роль регулятора, але не має регулюючого значення всоціалістичному виробництві. Сфера дії закону вар-

639

вання аграрного сектору економіки, проведення перетворень у соціальній сфері, нарешті, відходу від постійної «мобілізаційності» у вирішенні господарських проблем.

Одним з перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості з податків за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Істотно знижені були норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшені закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів (у 5,5 раза на м’ясо, удвічі — на молоко та масло, на 50 % на зернові). Таке підвищення закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони практично були у більшості значно нижчими за витрати на їх виробництво. Саме низькі ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, який у останні роки життя Сталіна став особливо разючим (у 1927/28 р. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю або 17 кг цукру, або 21 кг олії, а у 1952 р. відповідно 1,5 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії). Такі ціни не забезпечували не лише розширене, а й навіть просте відтворення в колгоспах і радгоспах.

Оздоровленню аграрного сектору сприяло також підвищення цін на продукцію, яку колгоспи продавали державі понад обов’язкові поставки, та запровадження більш високих цін на продукцію радгоспів. Важливим у цьому напрямі було й рішення щодо відміни обов’язкових поставок і натуроплати за роботу МТС, а також перехід до заготівель сільськогосподарської продукції за єдиними цінами, що диференціювалися за зонами. Не менш важливим був також крок керівництва країни у бік пом’якшення жорсткої регламентації діяльності колгоспів. У 1955 р. їм було надане право самостійно приймати рішення про організацію виробництва та використання своїх ресурсів за умови виконання обов’язкових поставокпродукції державі.

Багато робилося для зміцнення матеріально-технічної бази на селі. Загалом по СРСР за 1954—1958 рр. у сільське господарство було спрямовано 664 тис. тракторів, 361 тис. зернозбиральних комбайнів, 571 тис. вантажних машин. Щоправда, капіталовкладення в сільське господарство впродовж 1951—1960 рр. становили лише 18 % загального їх обсягу, але порівняно з попереднім періодом вони були доволі значними.

Із середини 1950-х років сільське господарство вперше за довгі роки ста-

ло рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й продовжували зростати до 1957—1958 рр. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 рр. становили понад 7 %. Однак, як і раніше, переважала політика екстенсивного розвитку. Нарощення темпів зростання виробництва сільськогосподарської продукції досягалося не за рахунок інтенсивного використання техніки, передових технологій, більш врожайних зернових і технічних культур у землеробстві, а за рахунок освоєння великих масивів земель у Сибіру, на Алтаї та в Казахстані. Такі заходи, хоч і дали певне зростання виробництва зернових, але на сільське господарство євро-