attachments / 09-3743
.pdf
601 
систему оплати, формувала репресивний апарат, законодавчо обмежувала форми протесту. Відбувалося не тільки формальне, а й реальне підкорення праці державно-бюрократичному апарату. Під виглядом боротьби з характерними для капіталізму відносинами майнової залежності та економічного примусу відтворювалися передкапіталістичні форми — відносини особистої залежності й позаекономічного примусу. Цьому сприяла система при-
йнятих в 1930-ті роки заходів: суворі покарання за запізнення й прогули, введення обов’язкового мінімуму трудоднів у колгоспах, жорстокі репресії за розкрадання державного й колгоспного майна. Типовим було масове використання в 1930—1950-х роках праці ув’язнених; залучення мільйонів людей — робітників, які працюють, молоді, яка вчиться, інтелігенції — до осінньо-польових сільськогосподарських робіт та ін.
Одержавлення відбувалося не тільки у сфері виробництва, а й у сфе-
рах розподілу, обміну й споживання. Держава визначала стандарти буття людини в усіх сферах відповідно до місця, яке вона посідала в партійнодержавній ієрархії. Особливо наочно це виявлялось у сфері розподілу. Від самого початку тут існували зрівняльні тенденції. І хоча їх вплив неодноразово намагались усунути, їх збереженню сприяла існуюча в першій половині 1930-х років і в роки Великої Вітчизняної війни карткова система, а також поширений у 1950—1960-х роках принцип зразково рівної оплати за різну працю, що зумовило падіння стимулюючої ролі заробітної плат-
ні. У роки застою до цього додалася практика виплати незароблених премій, зростання різних привілеїв залежно від місця в партійно-державній ієрархії, з одного боку, й зростання нетрудових доходів — з іншого. Ці процеси також спричинили поглиблення розриву між трудовим внеском і його оплатою.
В умовах адміністративно-командної системи панував редистрибутив-
ний принцип розподілу продукції. Причетність до влади означала й причетність до розподілу. Вертикальна, залежна від центру, форма розподілу продукту втілюється в номенклатурних рівнях розподілу. Тому головною формою соціальної боротьби стає боротьба за доступ до ключових важелів розподілу, за контроль над його каналами. Дохід у суспільстві все більше залежав від статусу, чину й посади. Виникала ціла система спецрозподільників дефіцитної продукції для людей, причетних до влади. Торгівля з’єдналася з розподілом, стала не формою обміну, а формою редистрибуції. Виникали спецмагазини, спецбуфети, спецїдальні тощо.
Наявність доступу до дефіцитних товарів у окремих соціальних груп і їх відсутність у інших стала важливим чинником, який посилив соціально-
економічну нерівність.
Поглибленню нерівності сприяла й система розподілу суспільних фондів споживання, що також стала основою для різних привілеїв (передусім для працівників державного апарату). Диференціація доходів незалежно від реального трудового внеску стала особливо помітною на тлі інфляційних проце-
602 
Як уже зазначалося, складним і суперечливим в історії України був період визвольних змагань 1917—1919 рр. Політика Центральної Ради не була рішучою й послідовною у вирішенні соціальних та 
економічних питань. Чисельна перевага серед
603 
¾націоналізацію промисловості та організацію державної жорстко централізованої системи управління нею;
¾націоналізацію банків;
¾націоналізацію транспорту;
¾запровадження монополії зовнішньої торгівлі.
Слід зауважити, що економічна програма більшовиків розроблялася передусім В. I. Леніним у період між Лютневою революцією та жовтневим переворотом. На її формування надзвичайно великий вплив мала ідея державного соціалізму, а також практика країн, що воювали в Першій світовій війні, щодо створення регульованого державою господарства. Досвід створення такої моделі господарства був i в Pocii. Але запропоновані Леніним заходи не мали у своїй основі найсуттєвішою: «приватної власності, приватної ініціативи, ринкового механізму функціонування економіки та стимулювання її розвитку» [6, с. 173], а передбачали перетворення вcix ринкових інституцій на обліково-реєстраційний апарат нової держави. Уже в цей період пропонувалися такі форми організаії, як робітничий контроль (перехідний захід до націоналізації засобів виробництва, через який робітники повинні були набути навичок управління), посилення централізації, зосередження в руках «диктатури пролетаріату» командних висот в економіці, а також «соціалістична перебудова сільського господарства», яка полягала в конфіскації вcix земель — поміщицьких, церковних, монастирських та удільних з наступним будівництвом на них великих державних сільськогосподарських підприємств.
В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують з єдиного центру. Економічна політика, що здійснювалася на цьому етапі, отримала назву політи-
ки «воєнного комунізму». Вона означала воєнну диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:
•націоналізація всіх підприємств;
•запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави й тверді ціни, продзагони тощо);
•централізація розподілу сировини та готової продукції;
•введения (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;
•заборона свободи торгівлі(листопад 1918 р.), згортання грошовогообігу;
•введення карткової системи розподілу продуктів;
•запровадження загальної трудової повинності;
•мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю над виробництвом.
Одним із центральних заходів «воєнного комунізму» стала продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни повинні були безплатно здавати всі «надлишки» продовольства (за виня-
604 
605 
ня, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, які залишалися безроботи, переїжджали всело.
Ситуація в промисловості й на транспорті ставала загрозливою. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові мобілізації, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, які працювали на війну, робітників з дрібних фабрик і заводів. 21 січня 1920 р. було створено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн людино-днів на різних промислових об’єктах. Але ці заходи не дали позитивних результатів, а лише прискорювали процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну становило близько 6 %, а цукру — менше 3 % від рівня 1913 р.).
Націоналізація (а по суті конфіскація, тобто примусове безвідплатне вилучення у власність держави майна, що належить громадянину), яка проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, значно обмежила товарногрошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні було створено Українську Раду Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережу вертикальних управлінських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських органів. У цей період відбувався процес обмеження, а потім майже повного витіснення економічних методів управління, перехід до адміністративних методів.
У роки «воєнного комунізму» був здійснений перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і розподілом — главкізму, який перед-
бачав централізацію управління й безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ. На початку 1919 р.
при УРНГ були утворені такі виробничі відділи і главки, як відділ металів, хімічний відділ, вугільний відділ, відділ воєнних заготівель та ін. Вони зосереджували в своїх руках усе керівництво відповідними галузями промисловості, включаючи виробництво й розподіл готової продукції, постачання підприємств сировиною, основними й допоміжними матеріалами, паливом. Готова продукція розподілялася централізовано йбез грошової оцінки.
Економічні зв’язки між містом і селом руйнувалися, що ще більше загострювало продовольчу проблему. Її намагалися вирішити шляхом запровадження продрозкладки (декрет радянського уряду України від 12 квітня 1919 р.), і в українські села виїхали численні продзагони з російських міст. Хліб, що вилучався у селян, повністю йшов на задоволення потреб росій-
606 
607 
кою планувалося отримати 153 млн пудів. Крім хліба, розкладці підлягала й інша продукція селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Для забезпечення виконання продрозкладки ще на початку грудня 1919 р. було створено величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву. Наркомпрод РСФРР заборонив виряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становила 60 тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Але селяни відмовлялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним протистоянням, унаслідок чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише 10 % запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров’ю».
Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, перетворюючись на один з головних компонентів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівництва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями влади. Перемога над куркульством мала принести поділ села на два ворогуючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів), які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р. та застосування репресій до більш заможної частини села. Комнезами фактично були наділені функціями органів влади на селі, стояли над радами та зосереджували у своїх руках усі адміністративні та політичні функції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.
Жорстка «воєнно-комуністична» політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Невдоволення селян знову зросло, і з кінця 1920 р. переросло
впотужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі — «воєнному комунізму». Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режиму, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству. Та і
вінших галузях економіки стало зрозумілим, що політика «воєнного комунізму» себе не виправдала.
Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в 1917—1920-х роках, слід відзначити, що вони були зумовлені як складними політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній думці на початку століття, — з одного боку, економічна теорія, що формувалася науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися в той час на Заході, з внесенням у них цілої низки принципово нових підходів на рідному ґрунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті
— продовжували розвиватися в стійкому протистоянні. Цього протистояння не знімали й вимушені часткові компроміси, спричинені політичними (для еконо-
608 
609 
чення армії, виробничих центрів тощо), а й як пов’язані з програмними настановами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.
Однак ще напередодні жовтневих подій, у серпні 1917 р., М. ТуганБарановський запропонував у закінченій ним у листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу централістської системи соціалізму й попереджав про небезпечність її негайного запровадження. Він звертав увагу на вади зайвої централізацїї, що можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініціативи, панування примусовості, бюрократизацїї суспільного механізму і в результаті — до зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими, господарського регресу замість очікуваного прогресу.
Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму, вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної влади, яка бере на себе «виконання всіх функцій задоволення суспільних потреб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і суспільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо. Усе це потребує надзвичайно розвинутої системи всебічного статистичного обліку, величезного управлінського таланту міністрів, високої свідомості працюючих членів суспільства, позбавлених принципу господарського егоїзму як стимулу до праці, вироблення наукових основ планування, яке забезпечувало б зіставлення трудових витрат з корисним ефектом тощо, тобто наявності передумов, яких на той час у країні не було. Туган-Барановський робить висновок: «У непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість того, щоб стати царством свободи й загального багатства, повинен стати царством рабства й загальних злиднів» [6, с. 176].
Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних наслідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Обстоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус, В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вищу його продуктивність і товарність порівняно із селянським господарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановський, призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській революції загрожуватиме грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного, трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянства. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в программах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного господарства» [6, с. 176]. Негативно ставився він і до ідеї запровадження колективногоземлеробства. Власне, життя багато вчому підтвердило такі висновки.
610 
