attachments / 09-3743

642

Але при здійсненні цих заходів не було враховано низку факторів, які вкрай негативно позначилися на стані сільського господарства (надзвичайно високі ціни на техніку, відсутність достатніх коштів у господарствах для викупу останньої, втрата кваліфікованих кадрів, які працювали в МТС і не хотіли працювати в колгоспах тощо). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи та ін. — також не дали позитивних зрушень.

Але все-таки не можна не зауважити, що аграрна політика М. Хрущова певною мірою відкривала перед радянським сільським господарством нові можливості, вселяла в багатомільйонні маси селянства надії на краще майбутнє. Проте позитивний потенціал переважно адміністративних реформ Хрущова в галузі сільського господарства був до кінця 50-х років вичерпаний, а наступні реорганізації та новації виявлялися неефективними та помилковими.

Прорахунки та помилки в аграрній політиці були головною причиною того, що в країні склалася напружена ситуація з постачанням населення про-

довольством. Держава змушена була піти на підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, що викликало масове невдоволення, а в деяких випадках і в крайніх формах. З 1963 р. СРСР змушений був імпортувати зерно. Це дискредитувало політику М. Хрущова у галузі сільського господарства, хоча в ній, як зазначалося, було й багато позитивного, особливо у 50-ті роки.

Великі зміни відбувалися не лише в аграрному секторі, а й в інших галузях економіки. У системі економічних перетворень було відведено значну, але недостатню роль науково-технічному прогресу, технічному рівню промисловості. Адже в середині 1950-х років стало цілком очевидним, що без пріоритетного розвитку нових напрямів у науці радянській економіці не вистояти в протистоянні із Заходом. І в низці партійних документів ставилося питання щодо прискорення НТП, запровадження в народне господарство передового досвіду та досягнень науки й техніки, було створено Держкомі-

тет Ради Міністрів СРСР по науці та техніці. Посилилася увага й до еко-

номічних досліджень, їх намагалися спрямувати на вирішення народногосподарських проблем, не залишаючи поза увагою теоретичні питання, які мали обґрунтувати «корінні, теоретичні проблеми переходу від соціалізму до комунізму... На основі глибокого вивчення економічних процесів в цілому, а також ґрунтовного дослідження умов і шляхів розвитку кожної галузі суспільного виробництва зокрема необхідно робити глибокі економічні узагальнення закономірностей дальшого розвитку економіки СРСР» [9, с. 32].

Промислове виробництво в «хрущовське» десятиліття розвивалося доволі динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959—1965 р. — на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінилася структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти й газу (нафти — у 4,6 раза, газу — у 4 рази). Зріс і видобуток електроенергії, як за рахунок теплових електростанцій, так і

644

Перші результати реформи були доволі успішними. Зросли масштаби виробничої спеціалізації та міжгалузевого кооперування в межах економічних районів, прискорився процес створення та впровадження у виробництво нової техніки, нарешті, вона забезпечила більш комплексний розвиток економічних районів. Стало можливим більш раціонально використовувати місцеві ресурси та науково-технічні кадри.

Проте реформа, народжена в надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково ви-

рішила завдання, які стояли перед нею, породивши при цьому безліч нових проблем. І хоча зовні нова «раднаргоспівська» система управління істотно відрізнялася від попередньої, сутність її залишалася тією ж. Залишався той самий принцип розподілу сировини, продукції, той же диктат постачальни-

ка щодо споживача. Економічні важелі не могли стати визначальними в умовах абсолютного панування командно-адміністративної системи. Рад-

наргоспи щодо підприємств практично залишалися тими самими міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, а, отже, у 1950-х роках під час здійснення економічних перетворень не було належної послідовності та цілеспрямованості, а головне — не стави-

лося завдання здійснення радикальної реформи існуючого господарського механізму.

У кінцевому підсумку, центробіжні сили помітно послабили економічний потенціал країни в цілому, частина раднаргоспів виявилася неспроможною вирішувати великі виробничі завдання. Уже у 1959 р. розпочалося укрупнення раднаргоспів: більш слабкі приєднували до більш потужних (на 1962 р. в Україні їх залишалося сім). Але недоліки територіальної системи управління не зникали від цих перетворень. Раднаргоспи не могли забезпечити єдиної технічної політики в галузях виробництва, що, своєю чергою, стримувало темпи технічного прогресу, знижувало ефективність використання капітальних вкладень. Перебудова управління виробництвом, здійснена в 1957 р., не зачепила прав та обов’язків промислових підприємств, майже не змінила форм планування виробництва.

На рубежі 1950—1960-х років економічна ситуація в країні знов ускладнилася. Далися навзнаки не лише об’єктивні причини, а й численні управлінські екперименти в економіці, суб’єктивізм і волюнтаризм її керівництва, значне зростання воєнних видатків, нова хвиля політизації та ідеологізації управління економікою.

Уряд зробив спробу поліпшити ситуацію низкою заходів, що значно погіршили становище населення. Так, було знижено тарифні розцінки в промисловості приблизно на 30 %. Це рішення пояснювалося необхідністю скорочення виробничих видатків, але на ділі це означало приховане скорочення заробітної плати робітників.

646

житла. Гострота житлової проблеми знизилася, але рівень забезпеченості житлом залишався низьким, і житлову кризу подолати не вдалося.

Таким чином, у результаті реформування економіки в 50-х роках в Українській РСР, як і загалом у СРСР, відбулися значні структурні зрушення, але на початку 1960-х років соціально-економічна ситуація в країні загострилася: знизилися темпи зростання продуктивності праці, погіршилися умови життя населення, що проявилось у зростанні цін на продукти харчування, збільшенні непрямих податків, обмеженні присадибних ділянок і поголів’я худоби в підсобних господарствах колгоспників, у зростанні загального дефіциту продовольчих та інших товарів. Усе це зумовило необхідність пошуку шляхів подолання негативних тенденцій радянської економіки.

У першій половині 60-х років на сторінках радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму,

розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній брали участь учені, працівники планових органів, робітники підприємств. У центрі дискусії стояло питання щодо показників плану для промислових підприємств. Існуючий показник обсягу валової продукції не забезпечував увагу до якісних показників роботи підприємства

— рентабельності виробництва, собівартості продукції, продуктивності праці тощо. Крім того, вважали учасники дискусії, існуюча система планування не стимулювала підприємства до прийняття напружених планів, адже планування здійснювалося «від досягнутого», тобто підприємства отримували планові завдання у вигляді приблизно рівного відсотка приросту продукції до рівня, що був досягнутий у попередній період.

Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Але для забезпечення найбільш повного використання наявних ресурсів при складанні плану підприємством, останні слід зацікавити не лише у його виконанні, а й у певному напруженні планових завдань. З розгорнутими пропозиціями щодо цієї проблеми виступив у «Правді» харківський вчений О. Г. Ліберман із статтею «План, прибуток, премія» [11]. Він запропонував доводити до підприємств плани лише за обсягами продукції в номенклатурі та термінах поставки, а також за нормативами прибутку щодо виробничих фондів, тобто нормативів рентабельності. Саме на цій основі, вважав він, підприємства й повинні складати плани, зокрема й з продуктивності праці та чисельності працюючих, заробітної платні, собівартості продукції, з нагромаджень, капіталовкладень і нової техніки.

Для підвищення заінтересованості підприємств у високих планових за-

вданнях О. Г. Ліберман пропонував визначати розміри заохочень залежно від рівня рентабельності (який він визначав як відношення прибутку до виробничих фондів). Він пропонував також у централізованому порядку затверджувати для кожної галузі виробництва планові нормативи рентабель-

648

Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи плану-

вання та економічного стимулювання. Нова система передбачала таке поєд-

нання методів господарського керівництва, за якого акцент робився на посиленні економічних методів, що відповідно підвищувало вимоги до роботи Держплану. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рівень через запровадження прогресивних нормативів та балансових розрахунків, забезпечити тісну ув’язку його з науково-технічим прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п’ятирічний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, у постанові зауважувалося, що можна конкретизувати та уточнювати завдання п’ятирічних планів по роках відповідно до змін, які відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передба-

чалося скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань,

зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі в бюджет та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень і впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання.

Для підприємств визначались їх повноваження, зафіксовані в «Положенні про соціалістичне державне підприємство» (4 жовтня 1965 р.), у якому чіт-

ко зазначалося, що діяльність підприємства як основної ланки народного господарства будується на поєднанні централізованого керівництва з господарською самостійністю та ініціативою підприємств. До речі, питання економічної природи відокремленості підприємств знайшли доволі активне висвітлення в економічній літературі й викликали неоднозначне трактування. Так, у колективній монографії Інституту економіки АН УРСР «Экономическая наука и хозяйственная реформа» (К., 1970) стверджувалося, що «економічна відокремленість підприємств являє собою роздільне володіння та розпорядження засобами виробництва в інтересах досягнення основної мети соціалістичного виробництва» [20, с. 72], а в статті В. П. Корнієнка «До питання про сутність відносин господарювання» [7, с. 19] економічна самостійність соціалістичних державних підприємств розглядалась як роздільне господарювання, тобто лише як роздільне управління власністю.

Розширення прав і самостійності підприємств передбачалося здійснити в поєднанні зі зміцненням госпрозрахунку та посиленням матеріального стимулювання, що повинно було, на думку реформаторів, забезпечити більш високий рівень поєднання особистих і колективних інтересів із загальнодержавними.

Передусім було визнано необхідним посилити роль прибутку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах самоокупності. З цією метою до суми показників, які доводилися згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що вираховувалась як відно-

650

визнано недоцільним, і пояснювалось це тим, що відмова від планування фонду заробітної платимогла порушити відповідність між платоспроможним попитом населення та обсягом предметів споживанням і послуг, що вироблялися. Щоправда, підприємствам дещо збільшили правау витрачанні фонду зарплати.

Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Відповідно до рішень березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було прийнято цілий ряд заходів, спрямованих на виправлення становища в аграрному секторі. Передусім було підвищено закупівельні ціни з таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків у разі продажу продукції державі. Роздрібні ціни повинні були зберігатися на попередньому рівні, а різниця покриватися за рахунок державного бюджету.

Причиною відставання сільського господарства був і його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин і добрив. В Україні за 1966—1970 роки кількість тракторів збільшилася на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив зросло майже вдвічі. Ще одним недоліком була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийняте рішення про її посилення.

Положення реформи впроваджувались у життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв’язки між підприємствами не були зовсім втілені в життя через несумісність із системою фондування та розподілу. У результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним з повноваженнями міністерств і відомств, директивним плануванням та існуючою системою ціноутворення.

Численні суперечності реформи можна б було усунути, рухаючись поетапно до ринку. Проте це було неможливим через політико-ідеологічні причи-

ни. Тому економічна реформа в СРСР уже наприкінці 60-х років почала згортатися, стали повертатися до детального планування та оперативного керівництва підприємствами з боку міністерств і відомств. Так, до показників, які затверджувалися згори, знову було включено весь набір показників з праці, зокрема й завдання з продуктивності праці, співвідношення між рівнем її зростання та середньою заробітною платою. До загального обсягу державних капіталовкладень включалися й госпрозрахункові кошти з фонду розвитку виробництва. Встановлювалася межа для виплат премій за високі кінцеві підсумки діяльності підприємств.

Повернувся до числа завдань, що затверджуються згори, і показник зниження собівартості у вигляді завдань зі зниження матеріальних витрат. Завдання з номенклатури майже повністю визначали можливий випуск продукції, що практично позбавляло підприємства можливості самостійно складати плани. За цих умов показник «реалізована продукція» нічим не відрізнявся від показника «валова продукція», адже він стимулював випуск мате-