attachments / 09-3743

511

У 1960—1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи національного і зарубіжного виробництва. Основні елементи відтворювального процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і принципи. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства і, що найголовніше, формування економічних передумов для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг.

Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд США. Американські корпорації від 1960-х років прагнули збільшити свою власність на зростаючому ринку у відповідь на формування європейського «спільного ринку» і підвищення загальних зовнішніх тарифів (податків). У відповідь на таку експансіоністську політику і європейські, і японські корпорації намагаються реваншуватися від середини 1980-х років. Істотними, як і раніше, були вкладення у виробництво сировинних матеріалів і деякі інші традиційні галузі промисловості, однак у повоєнний період вони були пов’язані з передовими виробничими галузями і секторами економіки, автомобільною, хімічною, електронною промисловістю.

Таким чином, до 1980-х років транснаціональні корпорації вели бізнес переважно через свої філії в різних країнах, які здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально враховуючи особливості національнихринків.

Назагал вплив ТНК на розвиток світового господарства та національних економік у 1950—1980-х роках мав такі особливості:

¾можливості підвищення ефективності і посилення конкуренто-

спроможності для промислових фірм, що інтегрують у свою структуру постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі і збутові підприємства;

¾недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на технології, виробничий досвід та інші активи. У рамках транснаціональних корпорацій такі активи стають мобільними, здатними до швидкого переміщення в інші країни тощо;

¾оптимізація ресурсозабезпечення шляхом отримання доступу до ресурсів іноземних держав (використання дешевшої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, виробничих можливостей і фінансових ресурсів країни, що приймає);

¾наближеність до споживачів, продукції, конкурентів іноземної філії фірми (можливість отримання інформації стосовно перспектив ринків і конкурентного потенціалу фірм країни, що приймає);

¾можливість використовувати у власних інтересах специфіку економіки та економічної політики країни, в якій функціонує ТНК (особливості державної, зокрема податкової політики, різницю в курсах валют тощо);

¾можливість подолання тарифних бар’єрів у міжнародних відносинах за допомогою прямих інвестицій (так, у 1960-х роках значний потік інвестицій зі США до Європи був породжений тарифами, встановленими Європейським економічним співтовариством. Замість експорту готової продукції транснаціональні корпорації запровадили в країнах ЄЕС виробництво, обійшовши таким чином їхні тарифи).

513

І справді, потенціал зростання попиту в Західній Європі, як і в Японії, був значним. Тривалий період рівень споживання в їхніх економіках був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 р. ситуація вирівнюється.

Стосовно пропозиції, то стагнація 1930-х років, а також наслідки двох світових воєн утримували непропорційно високу чисельність робочої сили у збиткових галузях економіки. Резерв робочої сили стає одним із факторів, який підтримує економічне зростання цього періоду.

Засоби для подолання відставання надавала і технологія. Інновації як продукт НТР було інтегровано в загальний процес економічного розвитку, а також технічні зрушення заклали підґрунтя для майбутнього технологічного прогресу. Уряди більшості країн підтримували фундаментальні і прикладні дослідження в академічних інститутах, а також і субсидували новітні розроблення у приватному секторі.

Процес динамічного зростання поряд з іншими факторами зумовила й

змішана економіка, базована на кейнсіанських принципах. Головними

цілями урядів виступали забезпечення повної зайнятості, скорочення нерівності заробітної плати і загальне підвищення добробуту людей. Відповідно було задіяно трансфертні механізми перерозподілу, збільшено державні ви-

датки, що веде до глобального збільшення попиту. В плані економічної кон’юнктури було розроблено антициклічні методи фіскального і монетар-

ного порядку, покликані стимулювати або стримувати попит залежно від ситуації на ринках.

У Західній Європі розбудова економіки за принципами взаємної співпраці та соціального партнерства сприяла об’єднанню інтересів власників капіталу, роботодавців, профспілок як представників інтересів найманих працівників, та й держави в єдиній політиці економічного зростання.

Таким чином, основними тенденціями успішного розвитку суспільств Західної цивілізації у 1950—1960-х роках стали:

¾значне розширення споживання та створення інституціонального середовища, здатного підтримати такий розвиток (першим імпульсом стимулювання попиту стає повоєнна реконструкція й відбудова, а в подальшому — розбудова суспільства споживання);

¾кооперація з метою розвитку світової торгівлі (як наслідок, безперер-

вне нарощування торгового обороту впродовж 1950—1960-х років);

¾розширення системи соціального захисту (вбудовування в цю сис-

тему автоматичних стабілізаторів з метою стабільності доходів, а також запровадження прогресивного оподаткування);

¾збільшення частки державних видатків у загальній сукупності внут-

рішніх видатків (таким чином більша частка споживчих видатків унезалежнювалася від змін на ринку, що забезпечувало розвиток суспільства споживання);

¾комплекс заходів держави щодо забезпечення повної зайнятості

(у 1950-х роках у Західній Європі темпи безробіття досягали 2,9 % активного населення, а в 1960-х — 1,5 %);

515

Додатково вказувалося, що не лише традиційні фактори справляють вирішальний вплив на досягнення економічного зростання. Так, дослідження Дж. Кедрика, що охоплювало 1869—1957 роки, засвідчило, що вплив традиційних факторів — землі, праці й капіталу — формує менш як 50 % приросту обсягу виробництва. Таким чином, на передній план вийшли фактори НТП — рівень технологій і освіти, інші нефізичні фактори — макроекономічна стабільність та рівень відкритості економіки, відповідність сприянню економічного зростання інституціонального середовища. Разом із тим Е. Денісон у своїй праці «Джерела економічного зростання» (1962 р.), виокрем-

лює фактор якісних змін праці та засобів виробництва, тобто технічного прогресу як такого.

Серед неокласичних теорій економічного зростання, розроблення яких розпочалася у 50—60-ті роки ХХ ст. у відповідь на появу неокейнсіанських розробок, слід назвати моделі Р. Солоу та Дж. Міда. Загалом ці моделі спрямовані на пояснення характеру впливу факторів виробництва та інших факторів на створений продукт, визначення частки і значення кожного фактора у збільшенні продукту.

Як уже зазначалося, у повоєнний період від 1950-х років теорії зростання розвивалися за умов сталих темпів збільшення реального продукту, на відміну від довоєнного депресивного стану. Вочевиднилося, що несталість і нестабільність ринкової економіки, недооцінка сил, що спричиняє її зростання (наріжні камені неокейнсіанської моделі Харрода—Домара) було значно перебільшено.

Р. Солоу виступив із критикою неокейнсіанської моделі Харрода—Дома- ра в середині 1950-х років. Складові моделі зростання Солоу було викладено у праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956 р.). Головним недоліком моделі Харрода—Домара, на думку вченого, є ігнорування можли-

вих змін співвідношення капітальних благ і праці. Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, які мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.

У центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіталом. Модель, яку створив учений, використовуючи апарат диференційних рівнянь, не вважається антикейнсіанською, бо виходить зі «схильності до заощадження», яка, своєю чергою, визначає частку національного доходу, що йде на заощадження. Капітал як фактор виробництва зростає в ціні за умови невисокої норми заощаджень, і навпаки, здешевлення капіталу відбувається за її підвищення. У тривалій перспективі за відсутності технічного прогресу відбувається рівномірне зростання капіталу, праці та обсягу виробництва. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми заощаджень (котра визначає капіталовкладення), а від пропозиції праці.

Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання вироб-

517

вав над розробленням моделі повного циклу, адже у 1930-ті роки актуальними щодо дослідження вважали тільки такі фази, як кризи та депресії.

Цей напрям досліджень було започатковано Р. Харродом у праці «Торговий цикл» (1936 р.), продовжено П. Семюелсоном (р. н. 1915) та Дж. Хіксом (1904—1989). Але найбільший внесок вдалося зробити кейнсіа-

нцю Е. Хансену.

Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації у США, автором кейнсіанської концепції циклу. Після війни саме Хансен очолив «битву за повну зайнятість». Одним із результатів цієї боротьби став спеціальний «Акт про зайнятість» (1946 р.), в якому протидія безробіттю визнавалася першочерговим завданням уряду. Поступово на практиці запроваджувалися й інші методи стимулювання ефективного попиту: принцип дешевих грошей (низької відсоткової ставки), великих державних видатків, активної податкової політики тощо. У 1960-ті роки економічна політика адміністрацій Дж. Кеннеді і Л. Джонсона була вже повністю кейнсіанською, що стало наслідком впливу діяльності Хансена.

Цікавим є той факт, що Е. Хансен високо оцінював науковий доробок М. І. Тугана-Барановського, визнавши глибину дослідження ним інвестиційного чинника циклічності.

За своїм характером теорія циклів Хансена є інвестиційною теорією. Так, нерівномірність капіталовкладень у товарно-матеріальні запаси, основний капітал, будівництво приміщень тощо породжує, на думку цього економіста, коливання циклічного характеру. Сама інвестиційна нерівномірність пояснюється механізмом «відставання та випередження». Економічна «сервосистема», або система зворотного зв’язку тяжіє до стану динамічної рівноваги, але якщо один із взаємозв’язаних факторів (наприклад, попит) відхиляється від рівноважного стану, то інші фактори (наприклад, пропозиція) реагують на це не одразу, а зі значним запізненням. Відповідність «відставання і випередження» породжує механізм циклічного пристосування пропозиції до попиту, або перманентні коливання навколо рівноважного стану.

У поясненні механізму інвестиційних коливань з позиції кейнсіанства Хансен використовує категорію автономних інвестицій — інвестиції, які не залежать безпосередньо від поточної господарської кон’юнктури. Головною причиною таких інвестицій виступає науково-технічний прогрес. Серед інших причин є демографічні зрушення, що зумовлюють зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових покладів корисних копалин, залучення до обігу нових господарських площ.

Автономні інвестиції запускають механізм мультиплікатора (множинника), що являє собою відношення доходу, зумовленого автономними інвестиціями, до величини самих цих автономних інвестицій. За наявності вільної робочої сили й додаткових потужностей прирощування інвестицій у певній галузі викличе приріст доходу не тільки в цій галузі, а й в усіх пов’язаних із нею суміжних галузях. Кількісно такий взаємозв’язоквизначає мультиплікатор.

519

Загалом неокейнсіанське трактуванняциклу спирається на три концепції:

1.Концепція граничної ефективності капіталу. За цією концепцією сти-

мули щодо інвестування зберігаються до того моменту, поки передбачувана норма прибутку перевищує норму відсотка або дорівнює їй.

2.Концепція функції споживання. Ця концепція відображає таку залежність між споживанням і доходом, за якої частка споживання внаслідок повільнішого зростання його постійно знижується. Наслідком цього є зростання потреби в капіталовкладеннях для підтримки попереднього темпу зростання. Функція споживання, своєю чергою, визначає величину мультиплікатора, що встановлює залежність між приростом інвестицій і приростом доходу.

3.Концепція акселератора. Акселератор слугує кількісним показником «принципу акселерації», згідно з яким кожен приріст (або скорочення) доходу, попиту чи продукції викликає більший приріст (або скорочення) інвестицій.

У перебігу подальшої еволюції традиційне кейнсіанство, вже у 1950—1960-ті роки трансформува- лося в школу, яку називають кейнсіансько-нео- класичним синтезом. Упродовж чверті століття по завершенні Другої світової війни ця школа вважалася авангардним напрямом у макроекономіці, але згодом була витіснена монетаризмом і новою класичною школою. Участь у розробленні теоретичної системи кейнсіансько-неокласичного син-

тезу брали Дж. Хікс, Е. Хансен, Л. Клейн (р. н. 1920), Д. Патінкін (1922— 1995), утім, найвагомішим був внесок, що його зроблено у праці П. Семюелсона «Економіка».

Видатний економіст В. Леонтьєв (1906—1999) з приводу необхідності синтезу неокласики із кейнсіанством писав: «Класичний підхід з його набором передумов, сформульованих без посилань на динамічні аспекти проблеми, хибує тим, що можна було б назвати «теоретичною далекоглядністю» — здатністю правильно оцінювати довгострокові тенденції і разом із тим вражаючою неспроможністю пояснити, ба навіть змалювати короткотермінові зміни і коливання. Не будучи панацеєю, «кейнсіанські окуляри» дещо поліпшують аналітичне бачення короткотермінових явищ, однак вони абсолютно закривають довготерміновий напрям економічного розвитку» [6, с. 128].

Передовсім кейнсіансько-неокласичний синтез виявив себе у розвитку теорії та обґрунтуванні державної політики економічного зростання. Остання виступає як своєрідне поєднання неокласичних ідей стимулювання потенційного виробництва і неокейнсіанських рекомендацій щодо регулювання ефективного попиту з метою досягнення їхньої динамічної рівноваги.

Складовою кейнсіансько-неокласичного синтезу є макроекономічна мо-

дель Хансена / Семюелсона («45-градусна» модель), розроблена у 1940-х

роках. Графічне зображення цієї моделі дістало назву «кейнсіанського хрес-