attachments / 09-3743

501

місцевою владою, адміністраціями штатів і федеральним урядом. Увагу було зосереджено на будівництві доріг, поновленні міст і прилеглих районів.

Отже, упродовж 1960-х років США відійшли від неоліберальної моделі, віддавши перевагу неоетатистському варіанту змішаної економіки, що передбачав планування економічного розвитку. Процес конвергенції американської економіки з європейською, таким чином, посилився. Загалом, у результаті соціально-економічних перетворень у США (в період Великої депресії) та Західній Європі (повоєнне відродження) відбулася модифікація ринкової системи від традиційного капіталізму вільної та недосконалої конкуренції до соціального ринкового господарства.

Японія та Південна Корея. У цих країнах співпраця між державою й біз-

несом була куди тіснішою, ніж у США та Європі, особливо щодо розміщення капіталів і застосування промислової політики в економіці. Культурні відмінності між Японією та Сполученими Штатами і Європою спричинилися до виникнення переважно групової форми капіталізму, що ґрунтується на

консенсусі між різними японськими групами, на відміну від індивідуалістич-

нішого капіталізму на Заході. Державне соціальне забезпечення в Японії відсутнє — цю функцію виконують бізнесові фірми. Індикативне планування застосовується, але воно базується на консенсусі уряду та основних груп. Насамкінець згідно із промисловою політикою представники промисловості спільно з японським міністерством міжнародної торгівлі та промисловості розробляють питання стратегії, визначаючи напрями розвитку економіки та ключові галузі для вкладання капіталів.

Таким чином, змішана економіка як економічна система зразка 1950—1960-х років втілювала новий шлях, яким західний світ пішов після війни і який суттєво відрізнявся від довоєнної моделі. Найвагоміша зміна стосувалася відмови від класичних принципів ринкової економіки. На території країн континентальної Європи почав втілюватися в життя комплекс структурних реформ соціальної сфери, звісно, не без участі лівих політичних сил. Цей комплекс, загалом схожий для переважної групи країн Західної Європи, містив такі елементи:

•проведення націоналізації провідних промислових галузей;

•організація системи планування;

•створення спеціальних структур, що стимулювали участь робітників в управлінні на національному й галузевому рівнях та на окремому підприємстві;

•здійснення державних інвестицій у сфери реконструкції та інфраструктури;

•прийняття соціально зорієнтованого законодавства.

Традиційно відхід від змішаної економіки 1950—1970-х років, пов’я-

зують із кризою кейнсіанства в середині 1970-х. Типові кейнсіанські рецепти бюджетного фінансування і політики зайнятості дали свої результати —

503

го полягає у першоелементах економіки. Крайніми її елементами є, з одного боку, вільне ринкове господарство, а з іншого — «централізовано-кероване господарство». Ці крайні елементи є ідеальними або чистими типами господарств і розрізняються способами управління. Основу цього вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, коорди-

наційного механізму домашнього господарства, підприємства, економічних інститутів держави тощо. Критерієм розмежування ідеальних типів економічних систем є спосіб організації взаємодії господарських одиниць, процес прийняття економічних рішень. Оскільки на практиці досконалих економіч-

них систем не існує, то реальна економічна система завжди охоплює різні форми. З цього випливає, що своєрідність тієї чи іншої економічної системи суспільства полягає не в специфічній для неї формі, а в тому способі, з яким здійснюється комбінація чистих форм економічної діяльності.

А. Мюллер-Армак як вирішальний критерій типологізації економічних систем суспільства застосовує принцип функціонування економічної систе-

ми — регулятивний чи вільний економічний. На цій підставі він виокремлює такі сучасні економічні системи: 1) диктатизм; 2) лібералізм; 3) соціальне ринкове господарство.

Дж. Гелбрейт запропонував концепцію «двох систем», за якою національні економічні системи розвинених країн Заходу фактично містять дві системи

— планову та ринкову. Причому планова система суворо контролює її оточення, а ринкова система пристосовується до впливу тих сил, які вона контролювати не може. Досліджуючи їх, учений доходитьвисновку стосовнотого, що сама по собі ринкова система, яка є класичною комбінацією конкуруючих фірм і невеликих монополій, вельми стабільна, тоді як планова система за відсутності державного регулювання зазвичай нестабільна. На думку Дж. Гелбрейта, рин-

кова економіка середини XX ст. перестала бути цілісною економічною системою і в її структуру активно інтегрується планова система.

Дж. К. Гелбрейт заявив про свою концепцію саме в період становлення змішаної економіки, яку розуміли перш за все через серію законодавчо оформлених рішень, що передбачали забезпечення повної зайнятості у Великій Британії, Швеції, США та інших країнах [3, с. 319].

Безпосередньо у Швеції такий вчений, як Г. Мюрдаль (1898—1987), беручи участь в урядових проектах повоєнного розвитку, пропонував запровадити систему планування. При цьому вчений виокремлював такі категорії, як «програма» і «передбачення». Під «програмою» він розуміє передбачуваний або окреслений план дій, а під «передбаченням» — власне передбачення майбутніх подій.

Наприкінці ХХ ст. за умов структурної перебудови економіки й нового етапу НТР у країнах Західної Європи посилюється вплив соціал-демокра- тичних концепцій, стрижнем яких є концепція «демократичного соціалізму». У перші повоєнні десятиліття програма «демократичного соціалізму» розглядалася як «третій шлях» між західним капіталізмом і східним соціа-

505

тоді як у 1970-х — ринків. Уже у 1980-х роках головною проблемою стає виявлення та набуття конкурентних переваг.

Отже, підприємницька корпорація часів раннього капіталізму поступилася місцем розвиненій корпорації повоєнного періоду, а роль економічного лідерства перейшла від індивідуальних капіталістів до техноструктури, яку становлять менеджмент і науково-технічний персонал.

У другій половині ХХ ст. триває етап видозміни і структуризації різних типів корпоративних об’єднань. Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: акцій і облігацій. Разом із цим виникають так звані S-корпорації, для яких характерним є поєднання рис корпорації та партнерства.

Надпотужнішими утвореннями стають холдинги — власники акцій ін-

ших корпорацій, форма регулювання всього корпоративного співтоварист-

ва. Своєю чергою, холдингові компанії створювалися в різних формах. Так, у Німеччині холдинги виступають переважно у формі акціонерного товариства (АG), але нерідко трапляється форма товариства з обмеженою відповідальністю (GMBH).

До кінця ХХ ст. утворилося три найпоширеніші типи холдингових струк-

тур: інтегровані промислові компанії, конгломерати і банківські холдинги.

Особливість їх полягає в участі державного капіталу.

Функціонування холдингових систем на ринку має низку переваг порівняно з іншими компаніями:

¾можливість утворення замкнених технологічних ланцюжків від видобування сировинидовипуску готової продукції та доведення її доспоживача;

¾економія на торгових, маркетингових та інших послугах;

¾використання переваг диверсифікації виробництва;

¾єдина податкова і кредитно-фінансова політика.

Від середини ХХ ст. подальшого розвитку набули консорціуми. Якщо наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. така форма об’єднання являла собою угоду між банками для здійснення фінансових операцій переважно на національному та міжнародному ринках, то вже у середині ХХ ст. вони поширюються у сфері промисловості й слугують цілям реалізації великих промисло-

вих, науково-технічних, будівельних та інших проектів. Так, консорціуми створювалися об’єднаннями промисловців для будівництва атомних електростанцій, при цьому учасниками консорціуму ставали як державні, так і приватні структури. На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу консорціуми практикуються в галузях, пов’язаних з новими технологіями, на стику різних сфер діяльності і галузей.

У 1960-х роках новою формою монополістичних об’єднань стає конгло-

мерат.

Конгломерат — організаційна форма об’єднання підприємств, що виникає в результаті злиття різних фірм незалежно від їхніх горизонтальних або вертикальних зв’язків. Поширення така організаційна форма набуває у

507

Американська модель відводить другорядну роль державі, яка в амери-

канській традиції розглядається як небажаний елемент корпоративного будівництва. Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише встановленням «правил гри», однакових для всіх учасників ринку.

В Європі формується модель, для якої характерним є включення в кор-

порацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих працівників, держави. Соціальне партнерство уряду,

праці і капіталу історично закріплюється в самих структурах управління корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність. Таким чином, якщо у США соціальна відповідальність бізнесу є чимось нав’язаним корпорації ззовні, то, наприклад, в Німеччині — це частина корпоративного життя.

Важливою рисою європейської моделі є включення до складу корпора-

ції організованих працівників. Так, за законом, прийнятим у ФРН 1976 р.,

офіційно закріплюється роль працівників у структурі корпоративного управління. Цей закон вимагає, щоби компанії з кількістю зайнятих понад 2 тис. осіб мали «наглядові ради», які б складалися з 50 % представників акціонерів і такої ж кількості працівників. Ці ради покликані передовсім контролювати політику компанії стосовно зайнятості й умов праці. Цікаво, що в повоєнний період активного впровадження плану Маршалла американці намагалися запровадити у Німеччині систему колективних договорів, але невдало. Німецька модель, підґрунтя якої становлять ідеологія необхідності вироблення консенсусу та принцип єдиної команди, виявила-

ся надто сталою.

У континентальній моделі корпорація як інститут невіддільна від дер-

жави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє значними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх великих фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов’язані з корпорацією і в сукупності це формує потужні передумови для координації зусиль.

Одначе фондовий ринок в Європі не дістав додаткових імпульсів розвитку у повоєнний період і традиційно відігравав меншу роль, ніж у країнах, які використовують американську модель.

Прихильники континентальної (західноєвропейської) моделі вбачають в участі банків позитивну, організаційну роль. Юридично вона закріплена в наданні банкам права володіння акціями нефінансових корпорацій у будьякому обсязі. Банки в цій моделі мають не тільки фінансову, а й моральну відповідальність перед суспільством за ефективність компаній. Наприклад,

на думку спеціалістів, Німеччина являє собою приклад «організованого капіталізму», де банки і великі корпорації відіграють навіть більшу роль в організації економіки, ніж держава.

Цікавою є історія повоєнного формування японської моделі корпорації. За часів окупації Японії по завершенні Другої світової війни американські спеціалісти запровадили низку заходів з утвердження в цій країні демокра-

509

ознакою. Він поділяє тезу Берлі і Мінза про розподіл власності й контролю і вважає, що вищі керівники максимізують функцію управління корисності за умови, що задекларований прибуток не має бути нижчим за прийнятний для акціонерів рівень [4, с. 276—328].

Значної уваги О. Вільямсон надає мультидивізійній (М) формі корпорації

і вбачає в ній найсуттєвішу організаційну інновацію ХХ ст. Хоча виникнення М-структур належить до 20-х років ХХ ст., але інтерес до неї з’явився — як у науковому, так і в практичному плані — лише у 1960-х роках.

М-форма наділена можливостями щодо стратегічного планування і розподілу ресурсів, механізмом моніторингу і контролю за структурними підрозділами, наслідком чого є ефективний розподіл фінансових ресурсів компанії між відділами та диференційоване застосування інструментів стимулювання і контролю всередині фірми.

П. Друкер, досліджуючи суть корпорації, вказує на виникнення у 1950— 1960-х роках нового антимонопольного типу корпорацій (олігополій), котрі могли швидко переводити власні капітали з однієї галузі до іншої, долаючи монополістичні бар’єри між ними.

Вагомий внесок у дослідження корпорацій зробив Дж. Гелбрейт. Основою великої корпорації, за Дж. Гелбрейтом, слугує поєднання передової техніки з масованим застосуванням капіталу. Влада в корпорації належить спеціальній групі людей, яка спрямовує діяльність підприємства, є його мозком. Таку групу людей Гелбрейт називає техноструктурою і відносить до неї вчених, інженерів і техніків, спеціалістів з реалізації, реклами і торгових операцій, експертів у сфері відносин з громадкістю, лобістів, адвокатів тощо. Таким чином, розвиненою, або зрілою, корпорацією називається корпорація, в якій влада перейшла до техноструктури.

Важливим питанням при з’ясуванні суті основних форм організації господарства є відносини власності. Проблемі відносин власності як у межах корпорацій, так і загалом у ринкових суспільствах цього періоду приділено увагу в окремих концепціях теорії народного капіталізму, зокрема в кон-

цепціях дифузії власності (А. Берлі, Дж. М. Кларк, Т. Карвер) та управ-

лінської революції (П. Друкер, Дж. Бернхем, Т. Ніколс). Автори першої концепції зазначили, що із розвитком капіталізму, й особливо в період

1950—1960-х років, змінюється структура капіталістичної власності.

Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному їм капіталізму властиве багатоманіття форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна.

Провідною формою підприємств, а отже й форм власності є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення засвідчує факт «дифузії» (розпорошення) власності. Таким чином, дрібний акціонер, на думку авторів цієї теорії, перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника

«народного капіталу».