неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елементу до предмета аналізу інституцій відбувається за рахунок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіалізму». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім’ї тощо, ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «економічної людини». Через це стосунки між людьми тут розглядаються передусім через призму взаємовигідного обміну і контрактів. Другий напрям — нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інституцій, не пов’язану з колишніми постулатами неокласики.
Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціона-
лізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, а й сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності тощо.
Однак неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Ла-
катошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, які утворюють
«жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптимумом за Парето (модель Вальраса — Ерроу — Дебре); індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.
Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937 р.) та «Проблема соціальних витрат»
(1960 р.) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституці-
оналізму, яка набула своєї повної практичної реалізації і широкого суспільного визнання саме на рубежі 80—90-х років ХХ ст. і з якою пов’язані пода-
льші зміни в захисній оболонці неокласичної теорії.
По-перше,розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін (поряд із приватною власністю аналізуються також колективна, державна й акціонерна форми і порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку). Такою є дослідна програма теорії прав власності (Р. Коуз, Р. Познер,
582
С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). По-
друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають під час здійснення угод.
Учення про трансакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають,
що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — трансакційні витрати, які за сучасних умов зростаючого ускладнення господарських відносин відіграють усе більше значення. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, пра-
ці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності і свобод, прийнятого у суспільстві.
Завдяки послідовно здійснюваному принципу «методологічного індивідуалізму» в центрі уваги інституціональної теорії перебувають відносини, що виникають усередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація, фірма розглядалися як «чорний ящик», до якого дослідники не заглядали. У зв’язку з цим підхід неоінституціональної теорії можна охарактеризувати як мікроекономічний.
Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінституціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені ін-
ституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких спрощувальних передумов і наголошує, що еконо-
мічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат; погано чи недостатньо визначених прав власності та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику і невизначеності.
Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характери-
зує людину більш реалістично, що знаходить своє вираження у двох найважливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка являє собою «слідування власному інтересу, що доходить до віроломства» (О. Вільямсон), і тут ідеться про будь-які форми порушення узятих на себе зобов’язань. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опор-
Теорія прав власності, трансакційні витрати та трансакційний сектор економіки
583
туністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншим обсягом), коли інша сторона не в змозі цього виявити.
Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних — традицій, звичаїв, правових норм, покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наго-
лошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто відпала б.
Усвою чергу, нова інституціональна економіка, як уже було зазначено,
відображає спробу створити нову теорію інституцій, таку що не пов’язана з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основни-
ми теоріями: теорія ігор (Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш), те-
орія неповної раціональності Г. Саймона, економіка угод (Л. Тевено, О. Фав-
ро, А. Орлеан, Р. Буайє).
Узв’язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни
у«жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не обов’язково збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або ж що рівновага може не існувати взагалі.
Трансформаційні витрати, про які йшлося вище, можна назвати «виробничими витратами» лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і трансакційні. Проте для того, щоб розрізняти, ми їх так називатимемо,
маючи на увазі під «production costs» трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.
У сучасному розумінні трансакційні витрати — це витрати, що забез-
печують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На
відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не пов’язані iз самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трансакцію. Уперше поняття «трансакційних витрат» використав Р. Kоуз,
який у статті «Природа фірми» (1937 р.) визначив трансакційні витрати як витрати функціонування ринку.
Р. Коуз протиставляв трансакційні витрати, які стосувалися лише ринку, так званим агентським витратам, що виникають усередині фірми. Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися неадекватно, і за ними треба наглядати. Тому щоразу ми обираємо: або створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника чи вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринко-
вих механізмів. Типовим прикладом є ремонт квартири, який можна
584
робити власноручно, якщо є вміння та інтерес, або можна організувати весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної операції. У цьому разі існує намагання стати в такий ряд трансакцій, який буде суто ринковим і виключить взаємодію з однією фірмою. У теорії Р. Коу-
за поняття «трансакційні витрати» протиставляється поняттю «аге-
нтські витрати», і вибір між тим або іншим типом витрат значною мірою визначається «ефектом багатства».
Наступний етап розвитку теорії трансакційних витрат припадає на
50-ті роки ХХ ст. і пов’язаний із цілою групою імен, серед яких Кеннет Ерроу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільямсон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об’єднавши в одну ка-
тегорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх трансформаційним витратам.
На середину ХХ ст. трансакційні витрати розуміються переважною більшістю вчених інтегрально, як втрати функціонування системи. Трансакцій-
ні витрати — це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації або підтверджують їх у тих самих умовах. Коли люди обмінюються правами власності, то вступають у контрактні відносини. Коли вони підтверджують своє право власності, то не вступають ні в які контрактні відносини (воно у них уже є), але вони захищають його від третіх осіб. Вони бояться, що їхні права власності будуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують охоронців тощо). Але слід зазначити, що в сучасній економічній теорії трансакційні витрати набули безлічі трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.
У зв’язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і про трансакційний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки в межах інституціональної структури, що приймалася як даність, і зусилля на пояснення цієї структури вважалися непотрібними або марними, то Р. Коузу вперше вдалося поставити i частково розв’язати питання, яке традиційною теорією навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, за якого можна не враховувати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Коуз, такі витрати існують, i під час укладання кожної угоди «необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв’язки, ліквідовувати розбіжності». Ці витрати Коуз назвав трансакційними, або «витратами використання ринкового механізму». Але якщо ці витрати реальні (а так воно i є), то будь-яка одиниця господарювання постає перед вибором: оплачувати подібні витрати чи ж дешевше i швидше виробляти необхідні їй товари та послуги самостійно?
Згідно з тeopiєю вченого, саме «вартість укладання i виконання кон-
трактів та утримання організацій» становить значну частину загальних
Економічна теорія прав власності
585
ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати угод починають враховуватися, стверджує Р. Коуз, тоді можна просто й доступно пояснити саме існування фірм, різних корпоративних об’єднань, варіантів контрактів i навіть структуру фінансової системи. Об’єднавши різні типи витрат на ор-
ганізаційну діяльність i менеджерство, Р. Коуз проклав шлях до комплексного аналізу інституцій економічної системи та їх важливості.
Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій. Сучасний стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність об-
міну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат,
що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність постійно посилюється.
Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власнос- ті. Економічна теорія прав власності пов’язується передусім з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца — саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці нор-
ми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Згідно з існуючими визначеннями, права власності охоплюють не тільки фізичні об’єкти, а й безтілесні, наприклад результати інтелектуальної діяльності.
Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або
«специфікація», прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище — «розмивання» прав власності — має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.
З точки зору суспільства права власності виступають як «правила гри», які впорядковують відносини між окремими агентами, а з точки зору інди-
відуальних агентів вони являють собою «пучки правомочностей» на прий-
няття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга — другій і т.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.
Теорема Коуза
586
Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній економіці є не що інше, як обмін «пучками прав власності» за допомогою контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як «права власності» та «економічна організація». Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до
обміну блага і чим складніша структура трансакційних витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.
Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли в кожної правомочності є свій винятковий власник, а доступ до неї в інших суб’єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання, у тому числі і в межах корпорацій.
Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважається те, що вони дають можливість значної економії на масштабах:
трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто в міру того, як обсяг випуску в секторі збільшується, питомі витрати на одну операцію падають. Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яка кількість осіб підпадає під дію: одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно поширюватися на інші райони з малими додатковими витратами. Тому зростаюча «ринковість» господарства може збільшувати прибуток на душу населення навіть у разі відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку.
Як уже було зазначено, трансакційні витрати — центральна пояснювальна категорія теорії прав власності. Її прихильники розглядають будь-
які соціальні інституції як засоби економії трансакційних витрат. Будь-якій економічній організації відповідає особлива конфігурація трансакційних ви-
трат. Саме відносними відмінностями у рівнях та структурі трансакцій-
них витрат теоретики прав власності пояснюють усе різноманіття форм господарського та соціального життя.
Аналіз основних характеристик фірм став основою для більш загальних висновків, які стосуються інституціональної структури економіки. Саме Р. Коуз заклав основу для цього
на наступній стадії своєї наукової діяльності. Працюючи в Чиказькому уні-
587
верситеті, він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з точки зору наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям економічної науки дістав назву «проблеми соціальної вартості». Саме так
— «Проблема соціальних витрат» (1960 р.) і називається друга його важлива праця.
Названа праця Р. Коуза була спрямована проти панівної в економічній тeopiї тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку» та закликати до державного втручання з метою їх подолання. У ній він дав також новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Учений запровадив до розгляду витрати досяг-
нення та підтримки угод між економічними агентами, запропонував положення про права або майнові права. Результати проведеного ним аналізу доводять, що велика кількість законів не має реального значення при нульо-
вих витратах із діловодства. Ця теза є паралеллю до висновку у «Природі фірми», що фірми за тих же умов — непотрібні. Усі взаємовідносини можуть здійснюватися шляхом простих угод, без адміністративного втручання, тобто безпосередньо через ринок.
Р. Коуз дійшов висновку, що витрати з діловодства ніколи не дорівнюють нулю. А це насправді пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах i різних видах юридичних норм, або точніше — інституціональну структуру економіки можна пояснити відносними витратами різних інституціональних угод у поєднанні із зусиллями сторін на підтримання мінімуму загальних витрат.
Ці висновки, що підтверджують радикальний вплив витрат із діловодства, — основний результат аналізу Р. Коуза. Якоюсь мірою парадок-
сально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат із діловодства дістав назву «теореми Коуза», яка проголошує: «Якщо права власності
чітко визначені i трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним i ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності».
Таким чином, висунуто парадоксальне положення: за відсутності витрат на укладання угод структура виробництва залишається тією самою незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Свою теорему Р. Коуз доводив на багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя. Сам вираз «теорема Коуза», як i перше її формулювання, був уведений в обіг відомим економістом Дж. Стіглером, хоча він і посилався на згадану вище статтю Р. Коуза. Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного періоду.
У другій половині ХХ ст. у зв’язку з початком становлення у США та інших найбільш високорозвинених країнах постіндустріального суспільства, зміною структури виробництва і структури зайнятості зростає роль і значення сфери послуг, у тому числі інформаційних. У зв’язку з цим виникає необ-
хідність встановлення прав власності для створення ринків, на яких
588
об’єктами є такі, що фізично не спостерігаються або майже не спостерігаються.
Необхідність встановлення прав власності для створення таких ринків теоретично була обґрунтована Р. Коузом у статтях «Проблема соціальних витрат» та «Замітки до проблеми соціальних витрат» [5, с. 87—141], де він прагнув спростувати панівну в економічній науці і таку, що здавалась абсолютно істинною концепцію всюди, де тільки можна, відшукувати так звані провали ринку і закликати до державного втручання для їх подолання. Необхідно зазначити, що теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх ociб.
Розглянемо приклади негативних і позитивних екстерналій. Одними з та-
ких явних «провалів ринку» як прикладів негативних екстерналій і вва-
жались ситуації із зовнішніми ефектами, наприклад; шум аеродрому, що порушує спокій навколишніх жителів; дим із заводських чи фабричних труб, що отруює повітря на сусідніх фермах та яким змушені дихати люди; забруднення річок стічними водами тощо. Ринок тут не спрацьовує тому, що ринкові агенти, вибираючи тип технології і визначаючи обсяг виробництва, не рахуються зі шкодою, якої вони завдають іншим.
Прикладами позитивних екстерналій є: приватний квітник чи газон,
який милує око перехожих; установлення індивідуального ліхтаря у дачному провулку i т. п. Існування екстерналій веде до розходження між приватними i соціальними витратами (соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат та екстерналій, тобто покладених на третіх ociб). У разі негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах соціальні витрати нижчі від приватних.
Для відшкодування збитків у подібних ситуаціях у сучасному світі прийнятним і звичним стало запровадження державою спеціального податку на тих, хто породжує зовнішні ефекти, та встановлення контролю за їхньою діяльністю.
Р. Коуз запропонував принципово нове вирішення однієї з центральних проблем ХХ ст. — проблеми оптимального поєднання «свідомого контролю» та ринкового регулювання економіки. Це перш за все — врахування трансакційних витрат, а отже — встановлення інших зв’язків між ринком та державою. Р. Коуз зовсім не заперечував загальноприйнятого положення, що сучасний ринок потребує допомоги держави, але ця допомога має здійснюватися не через встановлення державного контролю, а створення умов,
і насамперед правових, що дозволяли б ринковому механізму самому вирішувати ті нестандартні ситуації, які породжує сучасна цивілізація.
Із теореми Коуза випливає кілька важливих теоретичних i практичних
висновків. По-перше,вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге,теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у «провалах» і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишко-
589
вий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє,виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, вона доводить, що посилання на зовнішні ефекти — недостатня підстава для державного втру-
чання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих
— далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може виявитися гіршим від самої «хвороби».
Одним із найяскравіших напрямів, пов’язаних із
Теорія суспільного
вибору. Дж. Б’юкенен
використанням методології неокласичної економі-
чної теорії для вивчення політичних процесів та
феноменів, є теорія суспільного вибору, яка зародилася в 60-ті роки ХХ ст.
як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У по-
дальшому цей напрям економічної науки значно розширив сферу свого аналізу і сьогодні його можна розглядати як «економічну теорію політики».
Нині можна чітко виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:
•для характеристики поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що і в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;
•процес виявлення уподобань індивідів найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми в політичній сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;
•під час дослідження ставляться такі самі питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни (питання про існування і стабільність політичної рівноваги, шляхи її досягнення та оцінювання під кутом зору принципу ефективності Парето).
Об’єднання двох наукових напрямів (італійської школи державних фі-
нансів та представників шведської школи) і стало основою для розроблення комплексу ідей, які на сьогодні відомі як теорія суспільного вибору. Основну роль у цьому відіграли представники так званої Вірджинської школи в економічній теорії, засновником і визнаним лідером якої є американський економіст Джеймс МакДжіл Б’юкенен (1919 р.н.), нагороджений у 1986 р. Нобелівською премією з економіки «за дослідження договірних та кон-
ституційних основ теорії прийняття економічних і політичних рішень».
Теорію суспільного вибору інколи називають «новою політичною економією», оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Її представники, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно викори-
стовуючи принципи класичного лібералізму та методи мікроекономічного
590
аналізу, вони зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Згідно з Дж. Б’юкененом теорія суспільного вибору спирається на три основні пе-
редумови: методологічний індивідуалізм, концепцію «економічної людини» та аналіз політики як процесу обміну.
Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. «Раціональні політики» підтримують насамперед ті програми, які сприяють росту їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу. Завдяки численним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спеціалістів у галузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нісканен, М. Олсон [8], Г. Таллок, Р. Толлісон та ін., за період з початку 1960-х років було досягнуто значного прогресу в розробленні як базових ідей теорії суспільного вибору, так і «дочірних» теорій, які спираються на ці ідеї.
Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава — це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця в ієрархічній градації. Але держава — це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави, депутати — приймати закони, чиновники — стежити за їх виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, які обмінюються голосами та передвиборчими обіцянками.
Основними сферами аналізу цієї теорії є сам виборчий процес, діяль-
ність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання. Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає за умов як прямої, так і представницької демократії.
Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії пе-
редбачають наявність хоча б двох партій, які конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Представницька демократія, як вважають представники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.
581 
582 
583 
Трансформаційні витрати, про які йшлося вище, можна назвати «виробничими витратами» лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і трансакційні. Проте для того, щоб розрізняти, ми їх так називатимемо,
маючи на увазі під «production costs» трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.
584 
585 
Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власнос- 
ті. Економічна теорія прав власності пов’язується передусім з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца — саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці нор-
586 
Аналіз основних характеристик фірм став основою 
для більш загальних висновків, які стосуються інституціональної структури економіки. Саме Р. Коуз заклав основу для цього
587 
588 
589 
590 
