attachments / 09-3743

552

ся у 80—90-х роках ХХ ст., коли уніфікація і лібералізація охопили всі сектори, які обслуговують діяльність ТНК.

зму, тенденції до зниження міжнародної напруженості. Водночас в американській економіці наростали проблеми.

До початку 90-х років у США здійснюється перехід до консервативної моделі економічного зростання. Неокейнсіанська концепція була доповнена цим варіантом розвитку. В основі суттєвих зрушень, що відбулися на початку 1980-х рр. у західній економічній науці в бік різкого посилення у ній консервативних тенденцій і течій, відходу від помірного буржуазного реформізму, безсумнівно лежать глибинні соціально-економічні процеси. Ці процеси мали об’єктивний характер і часто не залежали від суб’єктивних намірів та зусиль політиків. Поворот вправо західної економічної науки і всієї суспільної ідеології в цілому породжений перш за все серйозними об’єктивними труднощами, з якими стикалися капіталістичне суспільство та економіка і які, наростаючи лавиноподібно, набули особливо гострого характеру на рубежі 70—80-х років ХХ ст.

У пошуках шляхів подолання цих труднощів найконсервативніші кола монополістичної буржуазії, пов’язані передусім із воєнно-промисловим комплексом розвинених капіталістичних держав, прагнули виробити курс, розрахований на тривалу перспективу і покликаний за рахунок посилення своїх позицій як усередині країни, так і на міжнародній арені знову повернути капіталізму становище, яке він займав у перші повоєнні роки.

Як свідчить історичний досвід, посилення консервативних тенденцій в усіх галузях економічного, соціального, політичного та ідеологічного життя капіталістичного суспільства відбувається зазвичай у періоди загострення внутрішніх суперечностей капіталізму, коли під сумнів ставляться його основоположні цінності.

Економічна політика у цей період реалізовувалася на неоконсервативних теоретико-методологічних засадах у вигляді «рейганоміки» у США та «тетчеризму» у Великій Британії, про що докладно йшлося у попередній темі (див. тему 12).

Життя показало, що надмірне зменшення ролі держави послабило увагу до розвитку науки та наукоємних галузей, впровадження досягнень НТП в економіку. Здійснені адміністрацією Р. Рейгана загальні заходи, що були

554

нтованої на пристосування економіки США до умов сучасного етапу НТР як технолого-інформаційної революції і збереження певного рівня соціального регулювання. Б. Клінтон поставив завдання оздоровити економіку, стимулюючи інвестиційний капітал. Економічну стратегію його адміністрації можна охарактеризувати такими рисами: вирішення довгострокових завдань, активне застосування фінансових заходів, на відміну від монетарної політики свого попередника; державне регулювання і підтримка науково-дослідних та дослідницькоконструкторських робіт (НДДКР), розвиток державної інфраструктури, створення умов для діяльності малого бізнесу; посилення ролі держави у вирішенні актуальних проблем економіки. Стало очевидним, що Б. Клінтон повернувся до основнихідей «Нового курсу» Ф. Рузвельта.

Економічна програма Б. Клінтона мала такі цілі: розширення державних капіталовкладень і забезпечення довгострокового економічного зростання; подолання бюджетного дефіциту; створення справедливішої податкової сис-

теми. Головними досягненнями адміністрації Б. Клінтона були: найтрива-

ліший в американській історії (107 місяців) період економічного піднесення; перехід від рекордних бюджетних дефіцитів, коли в 1992 р. дефіцит федерального бюджету США становив 290 млрд доларів, до бюджетних профіцитів

— у 2000 р. профіцит федерального бюджету становив 237 млрд доларів, або 2,4 % від ВНП.

За період президентства Б. Клінтона з 1993 по 2000 р. у США було створено 22,2 млн нових робочих місць — більше, ніж за 12 років правління адміністрацій Р. Рейгана і Дж. Буша. Безробіття знизилося з 7,5 % у 1992 р. до 3,9 % у 2000 р., досягнувши найнижчих показників за 30 років. 15 млн сімей отримали додаткові податкові пільги, а мінімальна зарплата була збільшена з 4,25 до 5,15 доларів за годину, що привело до збільшення зарплати 10 млн американців. Значно зросли інвестиції в нові освітні технології: з 23 млн доларів у 1993 році до 769 млн доларів у 2000 р. За рахунок створення додаткових можливостей для пошуку роботи знизилась частка отримувачів допомоги в межах системи державної допомоги з 14,1 млн осіб у 1993 р. до 6,3 млн — у 2000 р. тощо.

Для додаткового залучення капіталів у виробничу сферу поряд із податковою реформою різко підіймали у разі необхідності облікові ставки на банківський кредит. Це позначилося на русі капіталів у міжнародному масштабі, стимулювало інтенсивний приплив в американську економіку капіталів інших країн світу, що дало змогу США фінансувати модернізацію своєї економіки значною мірою за «чужий рахунок».

Як було зазначено вище, президентство Б. Клінтона збіглося з найдовшим періодом економічного зростання в мирний час, а Закон про скорочення дефіциту 1993 р. вивів США на шлях фінансової відповідальності і поклав край (на той час) бюджетним дефіцитам. Зміна економічної стратегії розвитку країни свідчить про позитивний результат — скорочення рівня безробіття, ефективніше стали працювати бізнесові структури, зменшився дефіцит

556

також засоби електрозв’язку. Саме в цих галузях спостерігалися темпи економічного розвитку, які в багато разів перевищували середні. До того ж загальні темпи економічного зростання США не найвищі у світі, але вони стабільні і достатні для забезпечення внутрішніх потреб. Обсяг обороту в галузі комп’ютерних спеціалізованих послуг США в середині 1990-х років становив майже 200 млрд дол. щорічно. На початку ХХІ ст. із 300 млн користувачів Інтернету 50 % проживало у США, 40 % — у Європі, 5 % — у Японії і Південній Кореї і лише 5 % — у решті світу.

Вважається, що сьогодні масштаби державного втручання в американську економіку є оптимальними, оскільки держава ефективно допомагає економічній системі, що вже склалася. Ніхто в країні не виступає ні за розширення державного втручання в економіку, ні за його скорочення.

Отже, досвід економічної політики США свідчить про те, що вирішення її проблем залежить від вибору методів державного управління, уміння адаптуватися до світоглядних умов взаємозалежності, демократичної альтернативи. Ідеологічною основою цих практичних перетворень були теоретикометодологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії та, зокрема, «економіки пропозиції». Неоконсервативна стратегія загалом сприяла здійсненню структурної перебудови та технічного переоснащення економіки США переважно за допомогою зарубіжних капіталовкладень та зниження процентних ставок.

Таким чином, можна сказати, що в США на сьогодні сформовано соці- ально-економічну модель, яка ґрунтується на максимальному використанні ринкового механізму в процесі вирішення соціальних проблем. Під впливом різноманітних факторів ця модель постійно трансформується. В результаті синтезу консервативного й ліберального типів соціаль- но-економічної політики, поряд із тим що після розвалу колишнього СРСР та світової соціалістичної системи США перетворилися в наднаддержаву світу, чи наддержаву, також відбувається перетворення США в «суспільство загального благоденства», але вже на його постіндустріальній стадії.

Стосовно умов Великої Британії, то, як показав досвід, «тетчеризм» виявився достатньо ефективним. Він підтвердив висновок про те, що капіталізм виявився системою, здатною трансформуватися і пристосовуватися до мінливих соціально-економічних умов. Британська модель неоконсерватизму довела свою спроможність «осідлати» третю хвилю НТР і домогтися перебудови та модернізації економіки.

Однак реформування британської економіки відбувалося не без проблем. До кінця 80-х років почали набирати обертів інфляційні процеси, повернулися й інші «старі хвороби» — бюджетний дефіцит, соціальна поляризація, що була викликана програмами скорочення витрат на соціальні потреби, які проводилися урядом М. Тетчер. У зв’язку з цими труднощами М. Тетчер була змушена піти у відставку.

558

Значне місце в сучасній інноваційній сфері посідає інфраструктурна складова. Економіст Мічиганського університету Д. Амауер стверджує, що гальмування зростання продуктивності праці в США у 1970—80-ті роки пов’язане з недостатніми державними капіталовкладеннями в національну інфраструктуру. Він указує на взаємозв’язок між інфраструктурою та динамікою приватних капіталовкладень, а також відмічає зв’язок високого рівня державних капіталовкладень в інфраструктуру з високою нормою прибутку у приватному секторі. Він аналізує рівень продуктивності праці та частку інвестицій в інфраструктуру у ВНП промислово розвинених країн. Його аналіз показує, що найвищою частка державних інвестицій в інфраструктуру відносно обсягу ВНП є в Японії, що підтверджується найвищою продуктивністю праці, потім ідуть ФРН, Франція, Італія, Велика Британія, Канада, аСШАзаймають найнижчу позицію.

Венчурна форма господарювання в інноваційній сфері. Прикладом зро-

стаючої ролі науки зі зміною структури виробництва в умовах сучасної ін- формаційно-технологічної революції є поява і значне поширення нових високоризикових інноваційно-технологічних форм ведення бізнесу. Таким прикладом є те, що в наш час у США серед інфраструктурних інновацій з’являється і набуває все більшого розвитку нова організаційна форма поєднання науки з виробництвом — венчурна фірма, яка є також однією з найхарактерніших рис сучасного періоду господарського розвитку й організаційногосподарською формою. Ця нова господарська форма в інноваційній сфері виникає як втілення тенденцій деконцентрації виробництва, коли перевага починає надаватись інтенсивному типу кооперації. Венчурна фірма повною мірою відповідає інституціональній природі теорії фірми Р. Коуза, оскільки передбачає оптимальне співіснування підприємств та організацій різного масштабу на основі венчурного фінансування інноваційного процесу.

Структура форм господарювання в інноваційній галузі свідчить про перевагу малих фірм. Про їх ефективність у науково-технічній сфері свідчать такі цифри: за даними Національного дослідницького бюро США, малі фірми за останні 20 років створили в 4 рази більше науково-технічних нововведень на один витрачений на наукову роботу долар, ніж великі фірми.

«Venture» (венчур) у перекладі з англійської — ризикове підприємство.

Інноваційний процес, на засадах якого відбувається розвиток у сучасній економіці, передбачає високий ступінь ризику капіталів інвесторів. Венчурне фінансування стає дієвим засобом розподілення ризику. Американська економіка втілила венчурне фінансування, бум якого почався наприкінці 1970-х років. Тоді в США була «криза нововведень» через неадекватність існуючих корпоративних форм втілення інновацій потребам науковотехнічного розвитку. Причина цієї кризи полягала в тому, що інновація створює загрозу нормальному руху відтворення капіталу корпорації, через що виникає необхідність відокремлення частини капіталу корпорації для здійснення інноваційного процесу. З об’єктивного боку це висвітлює «кри-

зу нововведень» у корпоративній формі господарювання.

560

Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн пройшла реально перші чотири із зазначених етапів — Європейський Союз. Інші інтеграційні угруповання, а їх кілька, поки що пройшли у своєму розвитку перший і частково другий етапи. Інтеграційні процеси, що почалися в Європі з початку 50-х років ХХ ст., про що розповідалося в попередній темі (див. тему 12), упродовж кількох десятиліть заклали підґрунтя для логічного переходу до вищої форми економічної інтеграції — повного економічного союзу.

Саме прикладом міждержавного регіонального об’єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) (з 1 січня 1993 р. — Європейський Союз), яке з першої половини 80-х років ХХ ст. переживає третій етап свого розвитку (І етап (1957 — 1960 рр.) — створення ЄЕС; ІІ етап (70-ті — перша половина 80-х рр.) — розширення Спільного ринку). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург), то з 1 січня 1995 р.

— їх було уже 15. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірландія, у 1981 р. — Греція, а в 1986 р. — Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 р. до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн, серед яких колишні союзні радянські республіки — Латвія, Литва та Естонія; колишні країни соціалістичного табору — Чехія та Словаччина (складові колишньої Чехословаччини), Угорщина, Польща, Словенія (колишня складова Югославії), а також Кіпр та Мальта. З 1 січня 2007 р. до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія. Отже, на сьогодні Європейський Союзналічує27 країн.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної інтеграці

має завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу інтеграційного угруповання до якісно нового ступеня — економічного союзу (ЕС). Як відомо, в Європі єдиний ринок з вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої сили було створено до початку 1993 р. Одразу ж було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за короткі терміни, до початку 1999 р.

Коло інтересів та завдань, які необхідно було вирішити значно розширилось: усуваються торговельні бар’єри, в результаті поетапної реалізації Плану Жака Делора створюється Європейський центральний банк та його національні відділення, введено спільну грошову одиницю — євро (замість екю) тощо, що є ознакою не союзу держав як конфедеративного утворення, а єдиної союзної держави — федеративної чи субфедеративної. Тобто по суті мова йде про створення єдиної суперструктури — Нової Європи, або Сполучених Штатів (чи Держав) Європи («Європи без кордонів»).

Конкретним прикладом позитивної ролі ЄЕС в економічному розвитку країн-учасниць цього міждержавного утворення може бути Франція, де утворився навіть цілий «промисловий трикутник»: «Париж — Лілль — Страсбург», у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франкоголландських та інших «європейських підприємств».