attachments / 09-3743

622

Угрудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви зі складання першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. Держплан УРСР, як і союзний, щодо п’ятирічного плану стояв на таких позиціях: «План має бути:

а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади» [2, с. 291]. На практиці останнє витіснило й підім’яло під себе науковість, об’єктивність, оптимальність.

Проект плану мав два варіанти — «відправний» та «оптимальний». Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 30 % селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Середньорічний темп приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом становив 18 %, а «оптимальним» — 20—22 %. У травні 1929 р. «оптимальний» варіант плану схвалила XVI партконференція ВКП(б).

Але з моменту прийняття плану розпочалися численні коригування його показників у бік їх підвищення, почасти без необхідного обґрунтування. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів, що призводило до диспропорцій. У результаті перший п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його завершення (1 січня 1933 р.), аніу запланований період.

Відповідно до принципів та основних показників п’ятирічного плану СРСР розроблялися й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 % загальної суми). З 35 важливих об’єктів промисловості СРСР у період технічної реконструкії 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і 5 докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.

З1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п’ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому комплексї України з’явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова й молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електрометалургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський цинковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, запланованих планом ГОЕЛРО.

Усічні 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін зробив доповідь про підсумки першого п’ятирічного плану. Було заявлено про без-

624

творившися з добровільних на обов’язкові. Норма підписки на позику становила середньомісячну заробітну платню впродовж року (1927—1929 рр. випущено три державні позики індустріалізації, лише населения України підписалося на суму понад 325 млн руб.).

Проводилися й заходи, спрямовані на збільшення прибуткової частини державного бюджету й фінансування індустріалізації. Ними були:

•грошова емісія, що не припинялася з 1930 р. (грошова маса, що знаходилася в обігу, збільшувалася більш як удвічі порівняно з вартісним обсягом продукції (предметів споживання). Вона знецінювала радянський карбованець і вже наприкінці 20-х років поклала край його конвертованості на світовому грошовому ринку. Але зростання грошової маси створювало можливість оплати праці в промисловості й капітальних вкладень у важку індустрію;

•податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів з легкої промисловості у важку. В легкій промисловості вилучалися всі накопичення

йчерез бюджет йшли на фінансування важкої індустрії;

•суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки (у 1927 р. бюджет отримав 500 млн, 1930 р. — 2,6 млрд, а 1934 р. — 6,8 млрд руб.).

Оскільки бюджетних коштів не вистачало, були залучені додаткові джерела, що явно характеризують антинародну, хижацьку природу радвлади.

Такими джерелами були:

¾ продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;

¾ створення в усіх великих містах магазинів Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота й коштовностей);

¾ зерновий експорт, що давав валюту, а також продаж за кордон нафтопродуктів, лісоматеріалів, хутра, льону.

З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців. Це давало змогу з того ж фонду зарплати оплачувати працю робітників, які займають нові місця.

Прискорювало й здешевлювало індустріалізацію також те, що багато видів сировини та матеріалів для важкої промисловості уряд отримував даром, без оплати, оскільки вони здійснювалися працею багатьох мільйонів ув’язнених в концтаборах ГУЛАГу. Ув’язнені обслуговували своєю примусовою працею цілі галузі промисловості та будівництва.

Характеризуючи відмітні риси індустріалізації, слід зазначити, що в першій п’ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва — форсований розвиток отримали галузі важкої індустрії й створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п’ятирічках тривала політика «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, відрізняла всі ці роки різко виражена диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх

626

великих господарств (колективних чи державних) замість неконтрольованих дрібних селянських є тим виходом, який забезпечить безконтрольне вилучення продукції сільського господарства державою.

Як уже зазначалось, існувало кілька форм господарських об’єднань на селі: колгоспи (комуни, артілі, товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗи)) і державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи).

Головною формою колективних господарств стали артілі. Основою їх функціонування були неподільні фонди — сукупність засобів виробництва, що не могли бути розподілені між особами, які добровільно утворювали колективне господарство. Земля, що відводилась під час колективізації під суспільне господарство, оголошувалася навіки закріпленою за колгоспом, і це означало, що селянин, який наважиться вийти з колгоспу, перетвориться на безземельного господаря.

Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. Під час проведення суцільної колективізації матеріальнотехнічна база колгоспів утворювалася за рахунок усуспільнення селянських знарядь праці. Оскільки це були, за невеликим винятком, кінно-ручні знаряддя, то вони й визначали технічний рівень «нового», крупного виробництва. Крім того, й кількість сільськогосподарських знарядь, і поголів’я робочої худоби виявилося меншим порівняно з доколгоспним часом, бо чимало селян вважало за краще порізати худобу й коней, ніж передавати їх в чужі руки, у майже не облаштовані колгоспні служби. Загалом за 1929—1934 рр. загинуло майже 150 млн голів худоби, а її вартість перевищувала вартість побудованих за цей період фабрик і заводів. Упродовж наступних десятиріч країна так і не змогла повністю подолати наслідки цього лиха, відчуваючи постійну нестачу продовольства.

Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Так, в Україні місцеве керівництво прийняло рішення про необхідність завершення колективізації в деяких районах уже до осені 1930 р. І якщо на 30 січня 1930 р. в республіці колективізовано 15,4 % господарств, то на 1 березня 1930 р.

— уже 62,8 %. Реманент, велика рогата худоба, птиця — усе ставало власні-

стю колгоспу, його «неподільним фондом».

Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шалений опір селянства, але виступи селян придушувалися регулярними частинами Червоної Армії. Центральне керівництво зреагувало на ситуацію, що склалася. 2 березня 1930 р. у «Правді» з’явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», де викривалися «перегини», а головна відповідальність за них покладалася на місцеве керівництво. Результатом статті став масовий відтік селянства з колгоспів, щоправда, нетривалий: уже восени 1930 р. політику «насадження» колгоспів було продовжено.

Завершення колективізації припало на 1937 р., коли в колгоспи України об’єдналося 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівних площ. Напере-

628

3.Голодомор був зброєю тотального знищення, охоплюючи все населения. Він порушував демографічний баланс, підриваючи приріст населения, що призводило до фізичної деградації нації.

4.Голодомор знищував лише людей, залишаючи неушкодженим все їхнє особисте майно, засоби сільськогосподарського виробництва. І водночас голодомор звільняв територію для нового заселення, але вже не українцями, а іншими національностями. Одразу ж після створення СРСР ОГПУ почало переселяти селян з інших республік на місця, що лишилися від вимерлого українського населення.

5.Голодомор дав можливість більшовикам змінити етнографічний склад населення України на свою користь, забив клин у моноліт українства, нейтралізував політичний, ідеологічний і воєнний потенціал українського селянства, даючи широкі можливості для русифікації українського населення, що лишилося живим, і створюючи людський матеріал для реалізації більшовицьких ідей побудови комуністичного суспільства.

6.Голодомор 1932—1933 років в Україні повністю реалізував ідею перетворення селян-власників на «сільський пролетаріат», на довгі роки поховавши лозунг «земля — селянам», з яким більшовики прийшли до влади в 1917 р. Система колгоспів повністю перетворила селян-власників на «сільський пролетаріат», який не виробляв, як раніше, свій сільськогосподарський продукт, а став найманим робітником більшовицької системи сільського господарства.

Наслідки тоталітарного голодомору 1932—1933 років були жахливими: він забрав життя близько 10 000 000 українських селян [28, с. 14].

Отже, характеризуючи систему господарювання в аграрному секторі

в30-ті роки, варто наголосити, що в епоху «великого перелому» була ліквідована вся кооперативна система в аграрній сфері народного господарства. Під гаслом суцільної колективізації було реалізовано державну антикооперативну політику. Були розігнані чи перетворені на придаток державних органів загальні й багато регіональних кооперативних центрів та союзів. Їх матеріальна база, яка створювалася роками, розсіялася, частково перейшовши до рук різних держорганів, а в основній своїй частині — занепала й зруйнувалася. Таким чином, слабкі паростки демократичного кооперативного руху, які зародилися в роки непу, були знищені.

Усе управління колгоспами перейшло до державних органів у центрі й на місцях. Згорнула свою діяльність Всесоюзна рада колгоспів. Відмінялися з’їзди й конференції колгоспників. На зміну економічним методам прийшло адміністрування. Згори диктувалися державні завдання. Усе господарське життя в колгоспах суворо регламентувалося. По кожному виду сільськогосподарської продукції існували спеціальні заготовчі установи: заготзерно, заготяйце, заготплодоовоч тощо. Звіти були від квартальних до п’ятиденних. З 1933 р. було скасовано існуючу договірну систему заготівель зернових

630

Частка промислової продукції підвищилася з 51,5 % у 1928 р. до 70,7 %

у1932 р. Частка першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості зросла до 53,4 % проти 39,5 % у 1928 р. [31, с. 209]. У результаті першої п’ятирічки скоротився імпорт машин та устаткування. Але проблему динамічного розвитку технічної бази виробництва так і не було вирішено. Ручна праця переважала не лише в сільському господарстві та будівництві, а й в промисловому виробництві.

Уреспубліці здійснювалося велике будівництво на основі освоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92 % продукції великої промисловості України, зокрема: у чорній металургії — 99,4 %, хімічній промисловості — 99,7 %,

утракторній — 100 %, турбінній — 100 %, комбайнобудуванні — 100 %, електростанцій — 100 % тощо.

Щодо загального стану економіки УРСР у 1939—1941 рр. можна з упевненістю сказати, що її роль у народногосподарському комплексі СРСР була надзвичайно важливою. Зростаюча мілітаризація економіки країни позначилася й на потенціалі республіки. Збільшилися обсяги виробництва в галузях важкої індустрії, зросла її частка в загальносоюзному промисловому виробництві (у 1940 р. вона становила 62 %). Україна залишалася головною вугільною та металургійною базою СРСР: у 1940 р. тут видобувалося 50,5 % вугілля, 67,6 % залізної руди, вироблено 48,8 % сталі, 64,7 % чавуну. Україна була одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, даючи третину союзного виробництва зерна, 60 % цукрових буряків.

Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувалися відповідним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери, без чого неможливе зростання добробуту. Індустріальна потужність України була зорієнтована на первинну переробку сировини та виготовлення «машин для виробництва машин», а не на задоволення повсякденних потреб людини. Характерною особливістю періоду індустріалізації було значне зниження частки фонду споживання в національному доході з 80 % у 1927 р. до 55—50 % у наступні роки. У результаті рівень життя робітників був наближений до рівня 1913 р.

Уроки довоєнних п’ятирічок мало що змінилось у розміщенні промислових об’єктів на території України. Увесь приріст виробництва припадав на традиційні промислові центри — Донбас, Придніпров’я, а також на великі міста, передусім на Харків, Київ, Одесу. Отже, у республіці закріплювалася традиційна структура промислового виробництва, яка, як і раніше,

прив’язувала народне господарство республіки до потреб Союзу.

Підбиваючи підсумки 30-х років, можна зробити такі висновки:

¾ утворилася централізована економічна система, заснована на повному одержавленні виробництва та ліквідації приватної власності, затвердженні