Загострення соціально-економіч- них суперечностей у 70—80-х роках та їх висвітлення в економічній літературі
651
ріаломістких виробів і заміну виробів, які користувалися попитом, на більш вартісні. Плата за фонди також не стала основним засобом розрахунків підприємств з бюджетом, адже значна частина прибутку надходила до бюджету як вільний його залишок.
Не вирішила завдань, що перед нею стояли, й реформа оптових цін, адже збереглися планово збиткові підприємства, «вигідна» та «невигідна» для них продукція. Незважаючи на прийняття «Положення про соціалістичне підпри-
ємство», реального розширення прав останніх також не відбулося. Центральні відомства, передусім Держплан, не мали бажання відмовлятися від економічної влади, що була в їх руках.
Слід зауважити, що незважаючи на суперечливий та непослідовний характер реформи 1965 р., вона дала певний позитивний імпульс народному господарству. В Україні за 1966—1970 роки істотно (у 1,5 раза) зросли основні виробничі фонди та обсяги промислового виробництва, а національний дохід зріс на 30 %. Щоправда, ці позитивні зрушення стосувалися переважно важкої індустрії, а виробництво предметів споживання й надалі істотно відставало. Дещо поліпшилася й ситуація в аграрному секторі, валова продукція якого зросла на 16,6 %, але планові показники так і не були досягнуті. А починаючи з 70-х років темпи економічного зростання стали знижуватися.
Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу, що забезпечувався військово-промисловим комплексом, для розвитку та утримання якого необхідні були величезні матеріальні та фінансові ресурси, отримати
які можна було лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати працюючих, що, своєю чергою, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподіль- чою системою, суворим лімітуванням матеріальних і фінансових ресурсів, а для отримання їх перевага надавалася екстенсивним методам.
До середини 70-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соціально-економічній політиці. У легкій і харчовій промисловості було зосереджено лише 10 % основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основну частину промислового потенціалу посідала важка індустрія, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж у зв’язку зі зниженням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві перестала збільшуватися, а отже, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Таким чи-
ном, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності.
652
Виходом з цього становища могло б стати запровадження ресурсозбе-
рігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання на рівні сучасної НТР, але спроба широкого запровадження досягнень НТП в умовах командно-адміністративної системи виявилася малоефективною; чітко простежувалася тенденція повільного, із запізненням, розвитку в сфері НТП, подолати яку було фактично неможливо. Виявилося, що система економічних відносин, яка склалася в народному господарстві, була несприйнятливою до досягнень НТП, а спроби вирішити цю проблему в межах існуючого надцентралізованого господарського механізму були безплідними. Необхідні були корінні, радикальні зміни та зрушення, принципово нові форми розвитку. Це зумовило зосередження уваги в економічних дослі-
дженнях на проблемах удосконалення господарського механізму.
Ці питання розглядали передусім як необхідність вирішення теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практичне їх застосування в господарській практиці, наголошуючи на необхідності посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.). У працях цього періоду стверджувалося, що роль економічної теорії не обмежується лише дослідженнями сутності економічних законів, вона повинна обґрунтовувати й «виробляти форми і методи їх використання» [6, с. 237].
На початку 70-х років більшість радянських економістів, зокрема й українських, дійшли висновку, що господарський механізм — це є сукупність зовнішніх, «поверхових» відносин і форм, які безпосередньо пов’язані з практикою господарювання, інститутами влади, економічною політикою. Дискусії щодо цих проблем, розгорнуті на сторінках журналів «Экономические науки» та «Економіка Радянської України» у 1976—1978 роках показали як спільні, так і відмінні точки зору на визначення змісту господарського механізму. Щодо відмінностей, то тутпротежуються триосновні підходи:
—господарський механізм — це є механізм дії економічних законів;
—господарський механізм — це є механізм використання економічних законів;
—господарський механізм поєднує дію та використання економічних за-
конів.
Домінуючим став погляд, згідно з яким господарський механізм — це є такий спосіб ведення господарства, який ґрунтується на дії та використанні економічних законів соціалізму, з притаманними природі соціалістичної економіки відносинами, формами організації суспільного виробництва, структурою та методами управління, способами залучення людей до праці [15, с. 49]. Такий підхід визначив зростання інтересу до вивчення низки теоретичних проблем, зок-
рема механізму дії економічних законів, взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин соціалізму таін.
У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сформувалися певні позиції, які ґрунтувалися на теоретичних узагальненнях міс-
653
ця та ролі товарно-грошових відносин при соціалізмі. Домінуючим був на-
прям, сформований ще в 60-х роках, який орієнтувався на ефективне використання товарно-грошових відносин у межах планомірної організації суспільного виробництва, інакше кажучи, поєднання планового начала з ринковими регуля-
торами. Але такий підхід мав низку обмежень, певне подолання яких у теоретичному сенсі мало місце лише наприкінці 80-х років. Уважалося, що економічні перетворення ринкового типу можуть відбуватися в умовах повного (або майже повного) одержавлення економіки. Адже всі теоретичні дискусії 60-х — першої половини 80-х років щодо проблем соціалістичної власності залишалися в межах визнання державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як «фундаментальну економічну сутність соціалізму» [22, с. 79].
Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої господарської системи, яка за-
безпечувала б зростання ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власності. Звідси й пошук такої си-
стеми стимулів, яка орієнтувала б підприємства на самостійне визначення та максимальне використання власних внутрішніх можливостей. Загалом у наукових дослідженнях 70-х років простежується зближення, переплетення дискусій про соціалістичний господарський механізм і господарський розрахунок. У проблематиці першого ключовим пунктом є взаємовідносини агентів виробничої діяльності, а характер цих агентів, їх права та можливості самостійної участі в господарському житті розглядались у межах госпрозрахунку. Таким чином, госпрозрахунок ставав ключовим розділом теорії господарського механізму та основною темою в дискусіях про шляхи його вдосконалення.
Серед українських економістів, які досліджували проблеми госпрозрахунку та вдосконалення господарського механізму, насамперед слід назвати О. Лібермана, який розглядав госпрозрахунок як механізм узгодження народногосподарських і колективних інтересів, а також ряд інших, зокрема З. Сотченко, В. Найдьонова, І. Ястремського, які розглядали ці питання всвоїхпрацях.
Дослідження госпрозрахунку в зв’язку з розробкою концепції господарського механізму викликало також постановку проблеми щодо характеру первісної ланки — агента економічних відносин і носія відносин госпрозрахункових. Як таку ланку передусім розглядали державне соціалістичне під-
приємство, а найважливішими теоретичними проблемами визнавалися проблеми економічних відносин усередині загальнонародного сектору вироб-
ництва: між державою й підприємством, між підприємством і колективом безпосередніх виробників. З цих позицій визначали й об’єктивні основи економічної відокремленості підприємств, надання їм повної господарської самостійності, але в межах «соціалістичних відносин та планомірної організації суспільного виробництва» [30, с. 74].
Але, стверджувалось у наукових дослідженнях, «розширення меж для здійснення повного госпрозрахунку підприємств може бути здійснене тільки шляхом
654
переведення на госпрозрахунок головних управлінь, об’єднань, фірм... тобто необхідно, щоб госпрозрахункові принципи і взаємовідносини були тісно взаємопов’язані між госпрозрахунковим підприємством і госпрозрахунковою фірмою, об’єднанням» [32, с. 17—18]. Такий підхід отримав розвиток у радянській економічній літературі у 70-ті — на початку 80-х років й означав розширення госпрозрахункових принципів на цілі галузі, ба навіть регіони, але, по суті, розчинення проблематики госпрозрахунку в теорії господарського механізму без урахуваннявідмінностейорганівуправліннятабезпосередніхвиробників.
У 70-ті роки мали місце й інші моделі вдосконалення господарського механізму, які базувалися на принципах збереження й навіть посилення директивних методів господарювання. Прибічники такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів та ЕОМ, запровадження в практику різноманітних автоматизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизованих систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.
Проте реформаторські заходи 1970-х — першої половини 1980-х років, спрямовані на «вдосконалення господарського механізму», не лише не зачіпали основ командно-адміністративної системи, а й відкрито проголосили повернення до попередньої господарської практики. Підвищення ефективності радянської економіки передусім пов’язувалося із зміцненням директивного централізованого планування та пошуком нових, досконаліших показників оцінки діяльності підприємств.
Проявом саме такої орієнтації й стала «реформа» кінця 1970-х років, що відбувалася відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від
12 липня 1979 р. «Про покращення планування та посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності та якості роботи», яка на практиці означала лише спробу посилити фактичний контроль центральних планових органів і міністерств над радянською економікою. Її заходи не попередили, а лише посилили ті процеси стагнації, які вже мали місце в радянській економіці, спричинили подальше зниження ефективності суспільного виробництва: знизилися темпи зростання промислового виробництва, зросла ресурсоємність, знизилася рентабельність. На більшості українських підприємств зріс рівень спрацьованості основних фондів (до 43 % у 1985 р., що значно вище, ніж у середньому по СРСР).
Першим кроком до кардинальних змін у радянській
«Перебудова»
економіці можна вважати квітневий (1985 р.) пленум
як спроба
вдосконалення
ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очо-
економічної системи
люване М. Горбачовим, проголосило курс на при-
скорення соціально-економічного розвитку країни,
який мав ґрунтуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, техніч-
655
ній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі і всього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголо-
шений курс не означав ламки командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних позитивних змін був неспроможний.
Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали деякий позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв’язано антиалкогольну кампанію, яка завдала значного удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки становили до 10 млрд крб. щорічно).
Поступово у керівництва країни формувалося розуміння необхідності се-
рйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітний у 70-х роках напрям удосконалення господарського механізму, який орієнтувався на перехід до ринкової економіки, з конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним утручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 80-х років цей підхід ще не став основою реформування радянської економіки, але вже перші кроки на цьому шляху — ухвалення законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) і «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприєм-
ництво, означали відступ від традиційного трактування соціалістичної економіки. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було зайнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більш як 30 % їх надавали послуги не населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та виробництво товарів народного споживання.
Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поруше-
но на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна «перебудова» розпочалась у чер-
вні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство», відпо-
відно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою діяльність, ґрунтуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами та на державних замовлен-
нях. Відтепер діяльність підприємств повинна була регулюватися не міністерствами та відомствами, а довготривалими економічними норматива-
656
ми. Підприємства отримали право на підписання прямих договорів з іншими підприємствами, а деякі — навіть самостійно виходити на зовнішній ринок.
Загалом механізм цієї реформи не відповідав декларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності (у середній та великій промис-
ловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління
(зберігалася система міністерств з їх бюрократичною опікою над підприємствами, певною мірою залишалося й директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не зачепила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їх відповідальності за результати господарської та фінансової діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишався в розпорядженні підприємств, не сприяло зростанню капітальних вкладень, а лише стрімкому зростанню заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Щодо українських підприємств, то Закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишилися залежними від союзних органів, що й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв’язати найгостріші економічні проблеми та сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій, розбалансованості економіки як країни в цілому, так і України зокрема.
З метою підвищення якості продукції було запроваджено держприймання, яке виявило серйозні недоліки в забезпеченні необхідного рівня якості продукції. Але й цей крок виявився неефективним, і від держприймання змушені були відмовитися.
Водночас не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови української промисловості: збереглися звичні тенденції щодо інвестиційної політики, кошти, які виділялися для республіки, повинні були спрямовуватися на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, украй несприятливих для республіки з екологічного та ресурсного погляду (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно складну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та вичерпання сировинних ресурсів), тоді як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій половині 80-х років досягла 55—60 %). До того ж близько 80 % підприємств України не виробляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфабрикати для підприємств інших регіонів.
Певні перетворення відбувались і в аграрному секторі. Вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром), деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, а також надання прав безпосереднім виробникам брати землю в оренду на
657
тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією.
По суті, це була спроба створити «соціалістичне», тобто не запроваджуючи приватну власність на землю, підконтрольне державі фермерст-
во. Проте ці заходи не дали позитивних результатів. Створення Держагропрому, який об’єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв’язанні сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми та забезпечити реальну самостійність колгоспів і радгоспів. Що ж до селян-орендарів, то колгоспнорадгоспне керівництво чинило їм всілякі перешкоди, а самі вони зустрілися з величезними труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, організації виробництва та збуті продукції. У країні наростали інфляційні явища, під-
вищення заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувалося наростанням товарної маси, зростав товарний дефіцит. Набирали сили натуральні (бартерні) обміни між підприємствами, посилилися відцентрові тенденції. Кризові явища в економіці наростали, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.
У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не отримала підтримки Верховної Ради СРСР, так само, як і більш радикальна програма групи Шаталіна («500 днів»). Урешті-решт, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрями стабі-
лізації народного господарства та переходу до ринкової економіки», але ця програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього криза радянської економіки поглибилася. Непослі-
довна, безсистемна перебудова призвела до невідворотнього розвалу радянської економіки й розпаду СРСР.
ЛІТЕРАТУРА
1.Білокінь С. I. Масовий терор і голодомори як втілення протиєвгенічної політики більшовиків // Шлях перемоги. — 1999. — 13 січня.
2.Бобович И. М., Семенов А. А. История экономики : Учебник. — М.: ООО «ТК Велби», 2002.
3.Вощанова Г. П. История экономики: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2002.
4.Економічні питання будівництва комунізму в СРСР. — К.: Вид-во АН УРСР,
1960.
5.Затрати праці і собівартість сільськогосподарської продукції в колгоспах / Відп. ред. П. М. Першин. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956.
6.Історія економічної думки України / Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна, Н. А. Петровська та ін. — К.: Либідь, 1993.
7.Корнієнко В. П. До питання про сутність відносин господарювання // Економ.
Рад. України. — 1968. — № 1. — С. 13—21.
8.Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України: Навч. посіб. — К.:
КНЕУ, 2004.
658
9.Короїд О. Основні напрями економічних досліджень // Економ. Рад. України.
—1959. — № 3. — С. 31—39.
10.КоропецькийІ. С. Економічніпраці. // Зб. вибранихстатей. — К.: Смолоскип, 1998.
11.Либерман Е. Г. План, прибыль, премия // Правда. — 1962. — 9 сент.
12.Лортикян Э. Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эволюция рыночной экономики. — Харьков: Консум, 2004.
13.Лортикян Э. Л. История экономических реформ. — Харьков: Консум, 1999.
14.Лукинов И. И. Пути повышения производительности труда в сельском хозяйстве. — М.: Сельхозгиз, 1958.
15.Медведев В. Управление социалистическим производством: Проблемы теории и практики. — М., 1983.
16.Міжнародна Комісія з розслідування голоду на Україні 1932—1933 років // Золоті Ворота. — К., 1991. — Ч. 4.
17.Найдьонов В., Сотченко З. Деякі підсумки економічного експерименту //
Економ. Рад. України. — 1965. — № 12. — С. 72—78.
18.Наше Отечество: Опыт политической истории. — Ч. 1. — М., 1991.
19.Неделимые фонды колхозов / П. Н. Першин, В. И. Голиков, И. И. Лукинов и др. / Под ред. П. Н. Першина. — М.: Сельхозгиз, 1960.
20.Новітня історія України (1900—2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. М. Литвинтаін. — 2-гевид., перероб. ідопов. — К.: Вищашкола, 2002.
21.Ноув А. Чему учит советский опыт, или Вопросы без ответов // ЭКО. — 1990.
№ 4. — С. 49.
22.Пахомов Ю. Н. Производственные отношения развитого социализма. — К.: Наук. думка, 1976.
23.Першин П. Н. О задачах экономической науки в связи с дальнейшим развитием колхозного строя и реорганизацией МТС. — К.: Госполитиздат Украины, 1958.
24.Пути снижения затрат труда в сельском хозяйстве / Под ред. П. Н. Першина.
—М.: Сельхозгиз, 1956.
25.Радченко А. Я. Економічні передумови запровадження гарантійної плати праці в колгоспах // Про нові форми оплати праці в колгоспах: (Мат-ли респ. нара-
ди). — К.: Вид-во АН УРСР, 1958. — С. 7—23.
26.Радченко А. Основні напрями і особливості технічного прогресу в сільському господарстві // Економ. Рад. України. — 1963. — № 4. — С. 43—49.
27.Тимочко Н. О. Економічна історія України. — К.: КНЕУ, 2005.
28.Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у
1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004.
29.Учебная книга по истории. — Ч. 2. — М.: Владос, 1994.
30.Экономическая наука и хозяйственная реформа / С. М. Ямпольский, А. Н. Алымов, А. А. Храмов и др. / Отв. ред. С. М. Ямпольский. — К.: Наук. думка, 1970.
31.Юхименко П. І. Економічна історія: Навч. посіб. — К.: Вікар, 2006.
32.Ямпольський С. М. Економічні проблеми господарської реформи // Економ.
Рад. України. — 1966. — № 9. — С. 10—19.
33.Хайек Ф. А. Дорога к рабству. — М., 1992.
Тема 15
ВІДНОВЛЕННЯ ОСНОВ РИНКОВОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ (останнє десятиріччя ХХ — початок ХХІ ст.)
Попередню тему присвячено аналізу господарства та економічної думки Радянської України в умовах командно-адмініст- ративної системи господарства, розглянуто процеси її становлення та розвитку у 20—40-ві роки та спроби її реформування у другій половині ХХ ст., висвітлено основні напрями теоретичних досліджень цього періоду. Це дозволяє зробити висновок щодо недосконалості реформаторських процесів за умов збереження традиційних підходів до теоретичних розробок та необхідності радикальних перетворень, спрямованих на ринкову трансформацію радянської економічної системи.
Метою даної теми є з’ясування шляхів та напрямів розбудови національної економіки України за умов її незалежності, визначення теоретичних засад їх пошуку. Робиться спроба з’ясувати причини повільних темпів ринкових трансформацій, їх позитивні та негативні наслідки.
ПЛАН
15.1.Становлення національної держави та проблеми реструктуризації господарського комплексу.
15.2.Формування основ національної системи господарства.
15.3.Радикальні економічні перетворення другої половини 1990-х років та їх наслідки.
15.1.СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ
ТА ПРОБЛЕМИ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ
Традиційний підхід до реформування радянської
Основні завдання
економіки, як ми бачили, в кінцевому підсумку не
становлення
національної держави
виходив за межі теоретичного арсеналу командної
економіки. Наприкінці 80-х років стало очевидним,
що всі заходи, спрямовані на її оздоровлення, які були розроблені союзним та республіканським керівництвом, не зачепили її основ. Вони характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою розв’язати глобальні питан-
660
ня без створення необхідних передумов. Радянська економіка все далі поринала у кризу, рвалися господарські зв’язки між окремими підприємствами, галузями, регіонами, посилювалися відцентрові тенденції. Союзні республіки все більше беруть під контроль власну економіку, встановлюють прямі міжреспубліканські зв’язки без посередництва центру, який стає економічно непотрібним. Все це створювалоумови, які йпризвели дорозвалу Радянського Союзу.
Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (як політично, так й економічно) держави — України було про-
голошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголошення незалежності України» (24 серп-
ня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політичної та соціально-економічної ситуації. Перед суспільством постало завдання докорінної перебудови існуючої системи, реалізація якого визначалася радикальними змінами в основних його підсистемах — політичній, соціальній, економічній та духовно-культурній сферах:
•в політичнійсфері відбувається перехід від тоталітаризму до демократії;
•в соціальній сфері — перехід від людини-гвинтика до свідомого індивіда, творця власної долі;
•в економічній сфері — перехід від командно-адміністративної системи до ринкової, а власності на основні ресурси — від державної до приватної;
•в духовно-культурній сфері — перехід від класових до загальнокультурних цінностей.
Інакше кажучи, постала проблема демонтажу тоталітарних політичних структур, формування основ правової демократичної держави, трансформації централізованої державної економіки на ринкових засадах, переорієнтації її на соціальні потреби людей.
Усі ці зміни відбуваються в процесі становлення національної держави та
формування її інститутів, зокрема:
запровадження атрибутів державності, до яких ми відносимо такі важливі акти, як фіксація державних кордонів, як фізичних, так і митних
(відбуваються наприкінці 1991 р., указами від 4 листопада і 12 грудня 1991 р.); визначення громадянства (жовтень 1991 р.); запровадження державної символіки (прапор, герб, гімн); запровадження власної грошової одиниці (спочатку ерзац-грошей — купона (січень 1992 р.) та власної валюти — гривні (вересень 1996 р.));
створення власних збройних сил та їх реструктуризація, головною доктриною яких визначався захист національних інтересів і народу України. «Закон про збройні сили України» був прийнятий 6 грудня 1991 р.;
формування основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Перша — Верховна Рада України — залишилася від попередньої системи. Інститут Президентства (виконавча влада) був запроваджений 5 липня 1991 р. Проте залишається й досі відсутнім чіткий поділ між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади;
651 
Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу, що забезпечувався військово-промисловим комплексом, для розвитку та утримання якого необхідні були величезні матеріальні та фінансові ресурси, отримати
які можна було лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати працюючих, що, своєю чергою, забезпечувалося жорсткою адміністративною планово-розподіль- чою системою, суворим лімітуванням матеріальних і фінансових ресурсів, а для отримання їх перевага надавалася екстенсивним методам.
652 
653 
654 
655 
656 
657 
658 
660 
