¾по-друге, сучасна економічна система (змішана економіка) може з успіхом долати такі явища, як безробіття й інфляція, якщо в її межах вдасться поєднати два начала: ефективний вплив держави на ринок як єдине ціле та свободу поведінки виробника і споживача.
Однією з найуспішніших економік повоєнного пе-
«Економічне диво»
Німеччини. Л. Ерхард
ріоду, де економічне зростання набуло вражаючих
темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений
економічний розвиток цієї країни та вихід її на друге місце у світі у 1950-х роках було названо «економічним дивом».
Методологічні засади теорії «соціального ринкового господарства», що закладалися авторами «теорії порядку», представниками німецької гілки економічного лібералізму В. Ойкеном, Ф. Бемом, В. Рьопке, А. Рюстовом,
А. Мюллер-Армакомбуло розглянуто у попередньому питанні. Основними ж факторами реформування економіки слід вважати такі:
¾по-перше, відбувається поновлення основного капіталу за участю держави та за мінімальних видатків на ВПК. Поновлення основного капіталу відбулося пізніше, ніж в інших країнах, тобто на вищій технічній основі. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок на прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося лишень 5—6 % державного бюджету;
¾по-друге, виникає можливість розвитку цивільних галузей та використання їхньої економічної віддачі задля реконструкції промисловості й сприяння насиченню попиту;
¾по-третє, Західна Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.
Основою «економічного дива» стала реформа Л. Ерхарда — почесно-
го професора факультету державного права Мюнхенського університету (у 1949 році, після утворення ФРН — міністр економіки, а від 1963 р. — канцлер ФРН). Слід зазначити, що всі перетворення в економіці Західної Німеччини зкінця 1940-хі до початку 1950-х роківдістали назву реформи Л. Ерхарда.
Прихильники людини, котра втілювала в життя розроблення Л. Ерхарда, — канцлера К. Аденауера, називали цей період у житті Західної Німеччини «добою Аденауера». У 1950—1960-ті роки існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що всі процеси відбувалися демократичним шляхом.
Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».
522
Засади теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками у Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 р. і відтоді лише розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін.
Суть реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини із країни з жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.
Завдання реформи полягало у створенні умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки й підвищення життєвого рівня населення. Підтвердженням цього стала назва книги Ерхарда — «Добробут для всіх».
Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки за внесками та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього частково було приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.
Вагоме значення мала грошова реформа 1948 р., основним завданням якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. На думку професора Х. Херберга, «західнонімецьке економічне диво є дитиною від шлюбу грошової реформи та ринкового порядку» [8, с. 74]. За процедурою обміну старих грошей на нові 20 червня 1948 р. кожен житель Західної Німеччини отримав «подушні» грошi у розмiрi 40 марок, за два місяці — ще по 20 марок. Приватні накопичення й кредитні активи, інші грошові зобов’язання обмінювалися у співвідношенні 10 : 1, зарплати, пенсії, орендна плата — 1 : 1. Половину рахунків у банках було збережено, 70 % іншої половини після перевірки джерела коштів анулювали. Нагромадження банків, держустанов, пошти, залізничного відомства також було анульовано, а борги Третього рейху банкам погашено лише у 1957 р. у пропорції 10 : 1. Загалом 100 рейхсмарок (РХ) обмінювалися на 6,5 дойчмарок (ДМ) [7, с. 73]. Незабаром було створено незалежний вiд уряду Центральний банк, місцевим органам заборонялося формувати дефiцитнi бюджети. Одночасно з реформою було вiдмiнено більшість карток, відпущено основні цiни.
Отже, грошова реформа ліквідувала «інфляційний навіс», що виник унаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій системі роль економічного регулятора й носія економічної інформації. Важливе значення мала виплата «подушних» грошей на початку реформи, завдяки чому було штучно створено купівельну силу у 10 млрд ДM.
523
Це забезпечило можливість зміни структури цiн. За таких умов приватні економічні суб’єкти змогли здійснювати ефективні й координовані економічні стратегії.
Серед найважливіших заходів з реалізації реформ розвитку виробничої сфери слід назвати такі:
¾зниження обов’язкового мінімуму фінансових резервів комерційних банків;
¾зниження облікової ставки відсотка, що здешевлювало кредити для промисловців;
¾надання банкам дотації (300 млн ДМ) та використання її для довгострокового кредитування промисловості;
¾сприяння конкуренції (проголошення свободи цін, обмеження концентрації капіталу й утворення монополій). Конкуренція мала підвищити продуктивність праці у промисловості, що посприяло б насиченню ринку товарами, зниженню цін на них, підвищенню зайнятості та зростанню зарплати;
¾зниження податків та компенсація втрат за попередніми завищеним ставками.
Вагомим фактором економічного зростання виявилася допомога Західній Німеччині за планом Маршалла у розмірі 2 млрд 422 млн дол. США.
Результати реформи Л. Ерхарда перевищили будь-які оптимістичні прогнози. Лише впродовж п’яти перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48 %, реальна заробітна плата — на 80 %. Зрос-
тання промислового виробництва сягало небачених величин (1936 р. — 100 %, 1953-й — 161,5 %, 1954-й — 181,2 %, 1955-й — 206,9 %). Водночас відбувається розукрупнення капіталу та формування конкурентного середо-
Від 1951 р. встановлюється активний торговельний баланс, а також відновлюється конвертованість німецької національної валюти. При цьому накопичення грошової маси дозволяє повертати борг за планом Маршалла (на 1963 р. було виплачено більшу його частину). За Західною Німеччиною також закріплюється статус провідної сили європейського інтеграційного процесу.
Свідченням соціальної спрямованості економіки стає реальне зростання добробуту населення, зокрема фонд оплати праці за 1954—1956 роки збільшився з 54,1 до 67,9 ДМ, зростання заощаджень із 1949-го до 1965 р. сягнуло 107,7 млрд ДМ, а зростання доходу на душу населення мало таку динамі-
Саме в цей час у світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 1950-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку у Західній Європі.
524
Економічний розвиток Англії у повоєнний період
Докризовий розвиток
Англії та Франції
вирізнявся ознаками неоетатизму, посиленням дер-
жавного регулювання у зв’язку із проголошенням
лейбористами (робітнича партія, що прийшла до влади у 1945 р.) переходу до соціалізму шляхом націоналізації промисловості.
Лейбористський уряд К. Етлі запроваджував такі елементи державного регулювання:
¾здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі (Рада національних інвестицій);
¾контроль за випуском цінних паперів і зобов’язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичнихпідприємств, стимулюванняінвестицій (Комітетемісії капіталів);
¾розроблення і застосування річних планів (кон’юнктурних прогнозів) та чотирирічного плану із забезпечення безкризового розвитку (Планове економічне управління);
¾проведення режиму економії (від 1947 р.) — заморожування зарплати, інших доходів, обмеження споживання;
¾підтримка фермерських господарств методом дотацій (покриття чверті виробничих видатків, закупівля продукції за гарантованими твердими цінами, преміювання за досягнення).
Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулювання та впливу НТР (1946—1951 рр.) виявилися:
¾перевага в націоналізації «старих» малорентабельних галузей (держава викуповувала ці галузі і таким чином надавала можливість колишнім власникам засвоювати «нові», перспективніші галузі, а старі модернізувала, чого не могли зробити колишні господарі);
¾перехід до державної власності підприємств сектору обслуговування (тобто підприємств, котрі надають паливо, енергію, метал, здійснюють перевезення);
¾нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці 1950-х років) від допомоги за планом Маршалла;
¾спрямування великих капіталовкладень у промисловість та зростання господарства;
¾перевищення промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 р.;
¾зростання сільськогосподарського виробництва (від початку 1950-х до 1980-х років) більш як утричі — 60 % споживаної продукції Англія виробляла сама;
¾сприяння НТР пришвидшеному розвитку економіки 1950-х — першої половини 1960-х років.
Загалом у 1950-х роках Англія відставала за темпами розвитку від розвинених європейських країн. А вже у 1960—1970-х роках під впливом енергетичної й сировинної кризи значно погіршилися зовнішньоекономічні позиції Англії. Країна переживала економічну депресію і перемісти-
525
лася з другого місця в системі світового промислового виробництва на четверте після США, ФРН, Японії.
Економіка Франції у роки Другої світової війни зазнала цілковитого занепаду. У 1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив лишень 38 % довоєнного рівня, а сільськогосподарської — 50 %. У національній економіці домінували великі монополії. У 1946 р. 75 % виробництва сталі й 95 % потужностей із переробки нафти належали п’ятьом компаніям. У інших галузях спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капітал Франції, що відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі США.
У повоєнні роки Франція обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш. де Голля (роки президентства:1944— 1946, 1958—1969): «Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залізний нашийник на націю, а в тому, щоб управляти її еволюцією». Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 1940-х років було націоналізовано 4 провідні банки, 34 страховi компанії [5, с. 63], створено кілька державних трестів, що встановили контроль у вугільній, газовій, електроенергетичній промисловості, на залізничному транспорті. Обраний шлях виявився ефективним, оскільки темпи відбудови у нацiоналiзованих галузях були вдвiчi вищими, ніжзагалом по промисловості [7, с. 131].
Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася в цивілізованих формах, мала характер викупу, а конфіскацію майна застосовували лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості.
Політика «дирижизму», крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподіл коштів, створення системи централізованого планування, участь робiтникiв у справах компаній, а від 1967 р. було запроваджено обов’язкову участь робiтникiв великих компаній у прибутках. У 1947 р. розпочалося розроблення п’ятирічних планів — національних програм, що визначали пріоритети й стратегію розвитку економіки. У середині 1960-х років поширилася практика держзамовлень, а у 1960—1970-х — політика укладання угод між державою та підприємствами щодо досягнення планових показників під надання державою ресурсів.
Отже, основними параметрами економічного курсу Ш. де Голля були:
¾націоналізація депресивних галузей промисловості (1/5 частина: електроенергетика, вугільна промисловість, авіаційна й автомобільна промисловість тощо);
¾створення адміністративних рад (із включенням до них представників робітничого класу) для управління націоналізованими підприємствами;
526
¾розширення прав фабрично-заводських профспілкових комітетів (відновлення 40-годинного робочого тижня, двотижневої оплачуваної відпустки для робітників і тритижневої для службовців, право на пенсії найманих працівників з 65 років, система виплат для стимулювання народжуваності);
¾обмеження панування монополій;
¾спрямування допомоги за планом Маршалла (12 млрд дол.) на розвиток і модернізацію промисловості;
¾проведення (від 1958 р.) економічної політики «індустріального імперативу», або дирижизму (активне державне втручання);
¾застосування державного індикативного (рекомендаційного) планування (розроблення макроекономічної моделі перспективного розвитку з такими індикаторами-дороговказами, як обсяг, структура, темпи зростання виробництва, динаміка цін, експорт-імпорт, податки, інвестиції).
Результати економічної політики голлізму полягали у збільшенні капі-
таловкладень в націоналізовану промисловість; відновленні більшості показників довоєнного розвитку (вже у 1948 р.) та збільшенні обсягів промислового виробництва (1958—1968 рр.) на 60 %. При цьому спостерігалося встановлення динаміки щорічного економічного зростання 5,5 % на рік
(1958—1968 рр.).
Із вступом Франції у 1957 рр. до Європейського економічного співтовариства посилилося перекачування капіталів у важку промисловість. Структурна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу спричинилася до того, що націоналізована власність разом із муніципальною становила третину надбання країни (банки, підприємства, транспорт, земля).
Отже, у повоєнній економіці Франції відбулися якісні зміни. Пішов у минуле фінансово-лихварський капіталізм, його місце заступив промисловий, характерними рисами якого є високий рівень концентрації, значний вплив держави на визначення програм розвитку, уніфікація економічної структури з партнерами по ЄЕС.
Світове лідерство США у
1950—1970-х роках
Економічне зростання
у США та Японії
увиразнилося за більшістю
параметрів, зокрема
найбільший обсяг ВВП і рівень життя — подвоєн-
ня доходів кожного покоління в до- і повоєнний період. Найвищим у світі був і показник продуктивності праці (цей показник у Західній Європі у 1950—1960-ті роки становив 30 % — 40 % від показника США, Японії — 14 %). До показників, які свідчили про темпи економічного зростання, долучається лідерство в науці й піонерство у застосуванні переваг НТР.
Особливостями (факторами) економічного зростання та застосування досягнень НТР економікою США у 1950—1970-ті роки слід вважати такі:
¾ створення інституціонального середовища, сприятливого для застосування досягнень НТР та подальшого економічного зростання. Серед ос-
527
новних його складових вирізняють: свободу підприємництва і особистості; повагу громадян до закону; мобільність населення тощо;
¾суттєве фінансування науково-дослідницьких та дослідно-конст-
рукторських робіт (НДДКР). У 1968 р. видатки США були вищими від видатків у ФРН у 7,5 раза, Великій Британії — у 9,2 раза, Японії — у 14,7 раза;
¾сприяння залученню до США вчених, винахідників. У цій країні у повоєн-
ний період працювали понад половину видатних учених світу, а за підрахунками експертів, інтелектуальний приплив у 1950—1960-ті роки вможливив економіюу 4 млрд дол.;
¾зростання рівня освіти (з 1940 по 1967 р. кількість студентів зросла удвічі) та акцентування уваги на дослідженнях людини;
¾формування основних центрів розвитку фундаментальних наук (дер-
жавні та приватні НДІ, спеціалізовані університетські кафедри);
¾створення венчурних компаній (невеликі підприємства, що розробляють та реалізують великим корпораціям нові технології);
¾створення у США сучасної системи управління виробництвом, передового менеджменту, розвиток маркетингу: схема участі робітників у прибут-
ках компаній (концепція «народного капіталізму»), програми викупу робітниками акцій своїх підприємств (концепція «фірма—команда»), запровадження системи постачання «точно у термін» (аналог японської системи «канбан») тощо.
Напрямами структурної перебудови економіки США під впливом НТР були:
¾розвиток наукомістких і високотехнологічних галузей, породжених НТР (авіакосмічна, електротехнічна, хімічна, машинобудівна, виробництво точних і складних інструментів);
¾скорочення частки застарілих галузей (металургія, вугільна промисловість, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів, легкої промисловості) та часткова науково-технічна модернізація їх.
Успішний приклад економічного поступу й зростання демонструвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на економічного лі-
дера Південно-Східної Азії.
Ця країна, подібно до країн Західної Європи, мала невтішні наслідки Другої світовоївійни, йсередних: скороченнявипуску промислової продукції(у 1945 р.
—28,5 % від рівня 1935—1937 рр.); руйнування міст і більшості промислових об’єктів, моральне і фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету й інфляційні явища. Крім того, в Японії надто загострилася проблема браку природних ресурсів для відновлення економіки та неможливість їх придбання.
Найважливішими аспектами повоєнного відновлення економіки Японії виявилися реформи, успішне проведення яких зумовили ще одне (поряд з німецьким) економічне диво у світі.
528
Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайба-
цу (1945 р.). За цим законом дзайбацу (форма монополії, сімейні конгломерати) ліквідовувалися як підприємства, що заважали прогресу і були опорою реакційної політики. Реорганізація відбувалася шляхом ліквідації головних холдинг-компаній фінансово-промислових груп із подальшим передаванням функції керівництва групами до банків (у складі кожної дзайбацу був власний банк). Таким чином, групи втрачали сімейний характер (банки не перебували в сімейній власності), а загалом відбувалося розукрупнення провідних промислових компаній.
У результаті проведення цієї реформи сформувався особливий тип япон-
ських фінансово-промислово-торгових груп («Міцуї», «Міцубіші», «Сумітомо»),
¾покладання обов’язків фінансування та інвестування підприємств на власний банк групи;
¾покладання обов’язків реалізації (збуту) продукції підприємств на власні торгові компанії групи.
Другою за хронологією стає буржуазна аграрна реформа 1947—1949 ро-
ків, головне завдання якої полягало в ліквідації паразитичного напівфеодаль-
ного землеволодіння. З цією метою було здійснено примусовий викуп державою землі у поміщиків за символічними цінами (якщо поміщик мешкав на селі, то за ним залишалося 3 га землі, в іншому разі викуповувалася вся земля), із подальшим продажем її селянам (до реформи селяни орендували землю). Після реформи площа середнього господарства становила 1 тьо (1 га) землі. Крім цього, держава запровадила бюджетне фінансування робіт з підвищення родючості ґрунтів (меліорація, боротьба з ерозією), а також почала надавати селянам дешеві кредити. Піклувався уряд Японії і про наукові дослідження у сфері сільського господарства, відповідно фінансуючи такі розроблення.
Унаслідок цієї реформи вже до кінця 1950-х років відбувається збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва, підвищується загальна ефективність аграрного сектору, знижується зайнятість, зростає пропозиція праці для промисловості. Позитивним наслідком реформи також можна вважати підвищення купівельної спроможності селян.
Процес реформування у повоєнній Японії мав комплексний характер, тож крім завдань оптимізації господарської сфери суттєвою новацією стає реформа у сфері державного устрою, а саме створення системи парламентаризму (видання законів, управління економічним життям, внутрішньою та зовнішньою політикою). При цьому символічно зберігався титул імператора.
Іншими факторами економічного розвитку Японії слід визнати низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки, які не мали перевищувати 1 % національного доходу, а також низький рівень (порівняно зі США та Західною. Європою) заробітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США, в 1,4 — ніж у Франції, у2,6 — ніжуФРН).
529
Окремо слід вказати на специфіку, характер та умови поновлення основного капіталу. Так, від другої половини 1950-х років відбувається освоєння нових технологічних процесів та галузей виробництва; здійснюється перехід від трудомістких до капіталомістких галузей; скорочується питома вага легкої промисловості (особливо текстильної), прискорюється розвиток нових галузей (автомобільної, електротехнічної, виробництво синтетичних матеріалів).
Від середини 1960-х років відбувається перехід до кібернетизації виробництва та наукомістких галузей (придбання в інших країн патентів та ліцензій науково-технічних розробок). У цьому питанні японці виходили з економічної доцільності (наприклад: розроблення процесу виробництва нейлону тривало 11 років і коштувало 25 млн дол., тоді як Японія придбала патент за 7,5 млн дол. і за 9 років отримала дохід від експорту у 90 млн дол.); скорочувалося й науково-технічне відставання.
Визначаючи особливості «японського дива», варто також звернути увагу на особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у національному доході. Японія інвестувала в господарство близько третини валового національного продукту (основні інвестори: банки та їхні кредити — 70 %, а також заощадження приватних осіб — 1/3). Крім того, Японія мала перевагу щодо низького рівня витрат на оплату праці у вартості продукції порівняно із високорозвиненими країнами (питома вага видатків на оплату праці у вартості продукції в Японії — 11 %, у США — 32 %, в Англії — 27 %. Приклад: питома вага зарплати у вартості автомобіля «Фіат» італійського виробництва становила 31 %, тоді як японського авто — 6,6 %).
Ефективною виявилася патерналістська модель соціально-трудових від-
носин (пожиттєве закріплення працівника за фірмою в економічний спосіб). Така модель була зручною для працівника, адже мірою зростання стажу роботи збільшувалася зарплата (у 45 років працівник заробляє у 2,5 раза більше, ніж початківець), а також відпустка та пенсія. Становленню соціальної сфери сприяли прийняття трудового законодавства і проголошення легалізації профспілкок.
Зрештою слід наголосити вагому роль традицій і релігії (східної філософії) у формуванні почуття обов’язку, сумління, відповідальності перед колективом, поваги до закону. Цей фактор вважають одним із найвагоміших за умов трансформаційних зрушень будь-якого суспільства.
Підсумуємо найвагоміші риси політики держави щодо прискорення НТП
вЯпонії:
•розроблення планів соціально-економічного розвитку (загальнодержавні й галузеві п’ятирічні та трирічні плани індикативного (рекомендаційного) типу);
•надання фінансово-кредитної та науково-технічної підтримки фірмам, які брали участь у виконанні планів (від 1950-х до середини 1970-х років усі плани було перевиконано);
530
• формування ефективної системи освіти (більша, ніж у США тривалість занять, більший обсяг домашніх завдань, підвищена увага до вивчення математики, природничих наук, іноземних мов. Оплата праці в системі освіти у 1,5 раза вища від середньої по країні).
У 1960-ті роки непорушна віра в потенціал зрос-
Криза 1970-х років.
Спростування кривої
тання змішаної економіки привела більшість полі-
Філіпса та явище
тичних діячів й економістів до думки про настан-
стагфляції
ня періоду остаточного подолання економічних
криз. Творчі сили західних суспільств змінюють
орієнтацію і переходять від розв’язання проблем технологічної ефективності до проблем ефективності соціальної. Але ідеологія зростання, що становила фундамент змішаної економіки і в цьому аспекті — держави добробуту, почала викликати сумніви. Наприкінці 1960-х років поступово руйнуються інституціональні рамки, що формували міжнародну співпрацю після війни. Поряд із успіхами в досягненні ефективного попиту, збільшенні обсягів виробництва, досягненні повної зайнятості (у США) спостерігається пришвидшення інфляційних процесів. Зростання цін дедалі частіше виявлялося у формі інфляції витрат.
«Перегрів» американської економіки наприкінці 1960-х зумовив погіршення торгового балансу. Цьому поглибленню дефіциту платіжного балансу США відповідали «надлишки» Європи та Японії, що їх вони могли вкладати в поліпшення свого добробуту і прискорення темпів зростання. Як наслідок у цих економіках збільшується бюджетний дефіцит і теж розвивається інфляція. І хоча в Європі інфляція не була такою загрозливою, як у США та Японії, одначе ринок праці тут реагував куди гостріше.
Надмірної самовпевненості урядам додавала віра в дієвість кривої Філіпса, зокрема переконаність у тому, що існує зворотний зв’язок між рівнем безробіття, з одного боку, і рівнем заробітної плати та цін — з іншого. Нагадаємо, що за кривою Філіпса значне скорочення безробіття значно більшою мірою викликає зростання інфляції порівняно зі зменшенням кількості безробітних. За цією теорією така диспропорція існуватиме в разі надто високого рівня безробіття. Ці дві екстремальні точки було розподілено зоною рівноваги, що характеризується зворотно пропорційною еластичною залежністю між рівнем безробіття та інфляцією. В цій зоні рівноваги уряд міг спиратися на найприйнятнішу для себе комбінацію рівнів безробіття та інфляції. Таким чином, «повзуча» інфляція 1950 — початку 1960-х років виявилася прийнятною платою за досягнення вищого рівня зайнятості. Однак із часом, а саме наприкінці 1960-х років цю рівновагу було порушено, коли ціни почали зростати швидшими темпами порівняно зі зниженням безробіття. Під час цієї кризи відбувалося одночасне збільшення і безробіття, і ін-
фляції. Додавали цьому відхиленню, як зазначалося раніше, також і зростання зарплати, і брак робочих рук, а експансіоністська грошова політика, що спричинила руйнування пропорції між безробіттям та інфляцією,
521 
522 
523 
524 
525 
526 
527 
528 
529 
530 
