attachments / 09-3743

591

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Такі групи використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) — аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying), у якому зацікавлені три групи: а) групи виборців із особливими інтересами; б) депутати, зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначеної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; в) професійні бюрократи. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої діяльності має бути чітко визначеною.

До наведених висновків підводить також аналіз системи логролінгу (logrolling — «перекочування колоди») — практика взаємної підтримки депутатів через «торгівлю голосами». Депутат «купує» підтримку вирішення питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів своїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами» негативним явищем. Іноді за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне співвідношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо, також, що уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загальнонаціональні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.

Прикладом класичної форми логролінгу є «бочечка з салом» — закон,

який містить у собі набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають усе нові й нові пропозиції («сало»), доки не буде досягнуто впевненості у тому, що закон дістане схвалення більшості депутатів. Але подібна практика криє в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі рішення — обмеження громадянських прав, свободи совісті, преси, зборів тощо можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору доходять висновку, що саме економічні причини лежать в основі політичної нерівності й можливого прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин такі: порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто при-

зводить до прийняття економічних рішень, неправильних із суспільної точки зору; нерівність в отриманні інформації, бо краще інформовані люди з ви-

сокими доходами і добре організовані лобістські групи максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту; недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, маючи свій приватний інтерес, прагнуть

593

інформації; 2) недосконалість політичного процесу; 3) обмеженість контролю над бюрократією; 4) нездатність держави передбачати й ефективно контролювати найближчі й віддалені наслідки прийнятих нею рішень.

Отже, з погляду представників теорії суспільного вибору, діяльність держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної та політичної кон’юнктури. Економічні методи мають застосовуватися у такий спосіб, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів для ліквідації негативних явищ.

ЛІТЕРАТУРА

1.Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь: Пер. с

англ. — М.: Весь мир, 2004. — С. 23 — 24.

2.Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация: Науч. изд. — М.: Academia: Наука,

1999.

3.Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. — М.: Логос, 2000.

4.Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. — М.: ГУ ВШЭ, 2000.

5.Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: Дело ЛТД, 1993. —

С. 87—141.

6.Кузнецов В. Что такое глобализация // Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — № 3.

7.Международные экономические отношения. Интеграция: Учеб. пособие для вузов / Ю. А. Щербанин, К. Л. Рожков, В. Е. Рыбалкин, Г. Фишер. — М.: Банки и биржи:

ЮНИТИ, 1997.

8.Олсон Менкур. Логіка колективної дії. Суспільні блага і теорія груп / Пер. з англ.; післямова С. Слухая. — К.: Лібра, 2004. — 272 с.

9.Тапскотт Дон. Электронно-цифровое общество: Пер. с англ. — К.: INTpress.; М.: Рефл-бук, 1999. — 432 с.

10.Тоффлер Е. Адаптивная корпорация // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999.

11.Тоффлер Е. Метаморфозы власти / Пер. с англ. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. — 669 с.

12.Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. — К.: Таксон, 2001. — 304 с.

Тема 14

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ ТА ЙОГО ТРАКТУВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ В УМОВАХ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

Тема 14 є історичним і логічним продовженням теми 10 «Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки Україии (друга половина XIX — початок ХХ ст.)» i охоплює період від 1917 до 1991 р.

73 роки існування радянської економічної системи в житті українського народу становили цілу епоху, епоху становлення та розвитку господарської системи нового, неринкового типу. Побудова нової, соціалістичної моделі господарювання передбачала докорінну зміну форм господарювання, методів управління економікою, трансформацію відносин власності через ліквідацію приватнокапіталістичного й становлення державного сектору.

Упроцесі становлення та розвитку ця система пройшла кілька етапів — від «воєнного комунізму», з його парадигмою про безтоварний соціалізм, певним відродженням елементів ринкової економіки України за часів непу, до загального наступу державного тоталітаризму в усіх сферах економічного, суспільно-політичного та духовного життя її народу.

Утемі розглянуто становлення та розвиток централізованої (адміністративно-командної) економічної системи, висвітлення цих процесів у радянській економічній літературі 20—80-х років ХХ ст., формування основ політичної економії соціалізму; розглядаються також питання кризи цієї системи, аналізуються спроби її реформування та теоретичного обґрунтування цих процесів.

ПЛАН

14.1.Зміни в суспільстві після Жовтневої революції та їх вплив на господарську систему.

14.2.Пошуки моделі соціалістичної системи господарства. Політика «воєнного комунізму» та непу.

14.3.Формування адміністративно-командної економічної системи та її характерні риси.

14.4.Україна в умовах кризи командно-адміністративної системи.

595

14.1. ЗМІНИ В СУСПІЛЬСТВІ ПІСЛЯ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ГОСПОДАРСЬКУ СИСТЕМУ

Історія нічому не вчить, а лише карає за незнання своїх уроків.

В. Ключевський

Характеристика суспільства як цілісного утворення передбачає аналіз його складових — політичної, соціальної систем, духовно-культурних цінностей, притаманних суспільству, та їх впливу на господарську сферу.

відбувався спочатку у руслі російської Лютневої революції. 17 березня 1917 р. було створено Центральну Раду, яка стала представницьким органом українців різних політичних переконань і пройшла відповідну еволюцію формування національної держави від органу регіонального самоврядування (16 березня — 16 липня), через крайову автономію (16 липня — 20 листопада) та політичну автономію (20 листопада 1917 — 22 січня 1918 р.) до незалежної Української народної республіки (22 січня — 29 квітня 1918 р.). Подальший розвиток подій визначили такі державні утворення, як Гетьманат, створений за підтримки німецької окупаційної влади й очолюваний Павлом Скоропадським (29 квітня — 14 грудня 1918 р.); відродження УНР на чолі з Директорією (14 грудня 1918 — 20 листопада 1920 р.); а також Західно-Української Народної республіки (проголошена 13 листопада 1918 р.), 22 січня 1919 р. возз’єднаної зУНР.

Визвольні змагання стали черговою точкою біфуркації1 в історії України, яка була спричинена процесами швидкої індустріалізації початку XX ст., переходом до динамічного, соціально мобільного суспільства.

Це загострювало всі соціальні суперечності та вимагало від політичних сил і правлячої еліти створення нових соціально-політичних умов для продовження індустріалізації, а також здійснення аграрної реформи. На цьому, зокрема, спекулювалий більшовики, обіцяючи вирішитизазначені проблеми.

Відсутність сильної та водночас виваженої української політичної влади, спроможної вирішити основні суперечності епохи, зокрема питання аграрної реформи, яке тоді було чи не основним питанням для переважно селянської України, не сприяло утвердженню української незалежності.

На альтернативу Центральній Раді та за підтримки російських більшовиків у Харкові 24—25 грудня 1917 р. було проголошено Українську Радян-

1 Біфуркація — це стан, коли система набуває нових якостей, реалізуючи один з кількох каналів еволюції.

597

Однак, на думку деяких дослідників радянського тоталітаризму, пануючим класом тоталітарного суспільства стала номенклатура (тобто сукупність чиновників управлінського апарату). Саме вона отримала право корпоративного розпорядження всією державною власністю, формально не володіючи нею. Правилами виживання в номенклатурному середовищі стали покриття зловживань одинодного, принцип«послугазапослугу».

Номенклатура безконтрольно розпоряджалася всім народним господарством, оскільки всі економічні рішення ухвалювалися нею, зазвичай прикриваючись «інтересами народу». Можливість корпоративно розпоряджатися і володіти — унікальна ситуація для суспільного прошарку. Вона означала повну безвідповідальність за провали в економіці та державні зловживання.

Процеси, що характеризують духовно-культурні основи розвитку українського суспільства в зазна- чений період загалом не можна оцінювати як однозначно негативні, так i однозначно позитивні. У радянські часи розвивалася ocвiта та збільшилася кількість навчальних закладів. Упродовж XX ст. зберігалася певна безперервність у відтворенні української інтелектуальної eлiти, яка була зосереджена в містах навколо ocвітнix, наукових, мистецьких та інших установ. Однак характерною ознакою тоталітарного суспільств була наявність обов’язкової державної ідеології, що пронизувала всі сфери духо- вно-культурного життя. Її обов’язковість означала, що будь-яке відхилення від її положень карається органами державного примусу (цьому сприяли по-

казові фіктивні процеси проти «ворогів народу»).

Обов’язкова державна ідеологія безпосередньо витікає з ідеї пріоритету державного цілого над особистістю. Ленін у багатьох працях прямо наполягав на придушенні насильницькими методами будь-якої думки, що не вписується в ідеологію партії. Маркс і Енгельс у ранній праці «Німецька ідеологія» відкинули ідеологію як «помилкову свідомість». Проте згодом вони наполягали на тому, що тільки точка зору ідеологів (або «теоретиків») пролетаріату є єдино правильною, тому передбачали на тривалий історичний період необхідність насильницького придушення будь-яких інших точок зору.

Насправді наявність обов’язкової державної ідеології порушує право особистості на власний світогляд, на самостійність думки. Офіційне культивування ненависті до Заходу, буржуазії, неофіційне — до євреїв, інтелігенції, яскравих особистостей призводило до формування стереотипів масової агресивності та відсутності взаемоповаги, розчиняло межі особистості, сприя-

ло витворенню у надрах СРСР нової радянської людини.

Тоталітарний режим також робив неможливим розвій демократії та піднесення правової культури, обмежував розвиток національної свідомості та національної інтелігенції, контроль з Москви над фінансовими потоками в країні утруднював розвиток національної гуманітарної сфери.

599

До середини 1930-х років була створена абсолютно нова політична й еко-

номічна система — адміністративно-командна економічна система, за-

снована на:

¾«провідній ролі партії» (диктатурі Комуністичної партії);

¾державній власності на засоби виробництва;

¾відмові від приватної господарської ініціативи;

¾плановій економіці, яка здатна замінити «анархію ринку»;

¾централізованому розподілі ресурсів.

Характерною особливістю нової господарської системи, як уже зазначалось, було об’єднання партійнихі державних органів вєдину систему влади.

Мірою того, як Сталін концентрував у своїх руках усе більшу владу, перетворюючись на диктатора, його соратники втрачали самостійність, хоча й залишалися важливими гвинтиками в системі управління економікою.

Урадянській адміністративно-командній економіці можна виокремити

три рівні управління: на вершині знаходився диктатор. На другому рівні роз-

ташовувалися функціональні органи управління, такі, як Держплан (найважливіший орган управління економікою), наркомати фінансів, праці, економічні наркомати (переважно промислові) і, нарешті, на третьому — підприємства. Економічні наркомати й підприємства були відповідальні за виконання поставлених завдань.

Деякі дослідники стверджують, що розподіл ресурсів в адміністративному порядку неможливий без абсолютної політичної влади, і хоча влада спочатку сама по собі може й не бути метою, проте планування призводить до диктатури, оскільки остання — найефективніший інструмент силової дії та примусового насадження ідеології, і як така є необхідною для здійснення широкомасштабного централізованого планування[33, с. 78].

Уквітні 1929 р. XVI конференцією ВКП(б) було ухвалено «оптимальний» варіант першої п’ятирічки. Відтоді розвиток економіки визначався загальнодержавними планами. Директивне планування в цій системі було в основному покладено на Державну планову комісію (Держплан).

Критично оцінюючи процес планування, варто зауважити, що він був хаотичний і непрозорий. П’ятирічні плани були погано пов’язані з реальністю й не відповідали оперативним планам. Насправді адміністративнокомандна економіка управлялася за допомогою складного поєднання всіляких попередніх щомісячних, щоквартальних і щорічних планів, які часто переглядалися. План кожного наступного року був фактично планом попереднього, у який були внесені деякі мінімальні зміни.

Отже, не закони ринку, а плануючі органи держави вирішують, що та яким чином і в яких розмірах виробляти, кому, коли й де споживати. Зі зростанням народногосподарського організму це завдання все більш ускладнюється. Планове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким. На початку 1980-х років кількість щорічних планових показників становила 2,7—3,6 млрд, зокрема вцентрі затверджувалося близько 2,7—3,5 млн[21, с. 49].